Вона підняла голову, пильно розглядаючи дім у дереві.
Товсті лозини обгортали дерев'яні стіни, міцно тримаючи їх на гіллях похилих дерев. Їх стовбури були такими масивними і твердими. Здавалося, вони росли на цій землі століттями, пережили всі лихоліття й тепер оберігали кожну домівку від непроханих гостей. Та Флора не поділяла цього враження.
З виду ці хатинки виглядали навіть затишними, наперекір явній закинутості та відсутності мешканців. Деякі з них мали зручні сходи.
Та перед тим, як освоюватись у новій домівці та нагрівати ліжко своєю втомою, Флора вирішила піднятись догори та перевірити наявність корисних речей для виживання. Може їй вдасться знайти зручніший одяг та трохи води? А якщо пощастить, то ліки і навіть зброю. Хоча, зважаючи на автентичність цього пекла, максимум, на що вона могла розраховувати – це стара катана на стіні та затуплений ярі.
Обережно, Флора ступила сходами, тримаючись за розхитаний поручень. Це місце було таким старим, що кожен необережний крок міг проломити діру у прогнилій деревині, тож її темп не був квапливим. Вона дивилась під ноги, оминаючи можливі нерівності та скабки. Її стопи пройшли кілометри, тож дратувати їх ще більше було необачливо і невдячно.
Звисока краєвид був гармонійнішим.
Вона зупинилась на ґанку аби вглянутись у цей усамітнений темний рай. Пишні квіти ховалися за густим туманом; від вогкісті у повітрі її дихання були уривчатим, але розслабленим. За весь час саме тут її серце трепетало від спокою. Ніби джунглі обіймали її у прохолодних обіймах, закривали від небезпеки, але при цьому і не відпускали, змушували залишитись у цьому коконі. Флора ловила себе на думці, що вона не була б проти розчинитися у цих сутінках.
Крап-крап.
– Га?...
Крап-крап.
Кілька крапель впали на її маківку. Спочатку дві, потім чотири. Вона глянула горилиць на дах, аби лише зітхнути від неочікуваних крапель на своїх віях. Вода грайливо сповзла на вигин її шиї, а залишками полоскотало ключиці. Вона зітхнула та витерла тонкі струмки з під очей, а потім оглянулась. Тихі звуки дощу наповнювали відкриту місцевість, а до того, як він посилився, дівчина забігла усередину. Зачиняючи двері, вона знову відчувала на собі пронизливий погляд.
***
Її пальці стискали кору дерева і розчинялись у темно-зелених стеблах. Вона схилилась до самої-себе, але у обліку кипарису, розріджувалась з ним своїм диханням. Погляд встромився у фігуру в далечині із спостережливістю, що зазвичай відчував біолог до лабораторної миші, аніж власниця саду до своєї гості. Непроханої гості.
Люди були допитливі, але дуже часто несли за собою хаос та сум, що Юрей ненавиділа переживати. Колись вона довіряла людям. Мабуть, коли сама була одною з них. Але століття її безсмертного життя йшли, а ставлення до природи у суспільстві ставало усе жорсткішим. Її нутро не витримувало сльоз дерев, відірваних пелюсток квітів та обрізаних шипів кущів. Кожна соковита ягода на корчі мала своє призначення, була частиною ланцюга живлення та любов'ю привида до цієї екосистеми. Ніхто не мав права кривдити її дім. Кривдити її.
Вона відчувала кожний жалібний стогін трави, коли її топтали тяжкими чоботами, утворювали неприродні стежки на сором'язливій, приниженій землі. Юрей бачила це, бачила, з якою невимушеністю люди коїли такі злочини, ніби це нічого не значило. Ніби вони не відчували, як розривають її серце на шмаття знову і знову.
Але ця дівчина заховалась у одному з її домів. Вона знайшла притулок. Її легке тіло пригрівалось на лужайці, зливалось воєдино з тихим шепітом лісу. Юрей не відчувала болю. Не відчувала, як вона вигинала гілля дерев, які були на її шляху. Як вона вбивала комах чи бігала по траві у взутті. Ця істота ще не довела Юрей до гніву.
Її злість пахла солодко. Ніби вона запашний фрукт, який так і хочеться вкусити, висмоктати усі соки. Але це до моменту, коли від нього стає нудливо, занадто пряно і токсично. Ніби вона змія, і її солодкість – лише в отруйних іклах.
Але її спокій ніс за собою смереку. Незворушну і вдумливу, наче гору, та стрімку і тиху, наче річку. Вона була готова пригорнути, приголубити і муркотіти любощі своїм рослиннам. Вони були її дітьми, частиною її самої.
Її настрій був схожим на пори року, завжди мав за собою наслідки. І вона не була впевнена, що відчувала до цієї дівчини.
Цей дощ не завдавав смутку саду, як зазвичай завдає людям. Він був джерелом поїння, наповнення життям і краси. Густий туман розпушувався навколо діброви, ховав дівчину. Але Юрей не треба було бачити. Вона відчувала.
– ....
***
Флора зайшла у дім, опасливо вглядаючись у кожен куток. Вона навчилась бути незручною здобиччю і завжди очікувати почвар у тих місцях, де ніхто б і не подумав. Але побачивши лише павучка на павутинні та кількох метеликів, вона змогла нарешті видихнути. Велика простора кімната, яка і була усією хатиною, була загорнута у темряву. Лише кілька ліхтарів із жовтими вогниками освітлювали старовинний японський інтер'єр.
Перше, що вона відчула, це здивування від прохолоди у ногах. Підлога не була застелина татамі, як зазвичай був кожен традиційний дім у віддалених селищах.
Праворуч від неї була токонова. На ній обережно стояла ікебана з тонкої гілки сливи, листя папороті та великого бутону хризантеми. Букет виглядав підозріло свіжим. Поруч з нею висів сувій із каліграфічними символами. Вона не змогла прочитати їх у тьмяному освітленні, але по логіці тутешньої пори року там повинно бути оспівування весни. Флора нахилила голову у сторону, коли поруч з предметами на ніші вона побачила невелику статуетку оголеної музи. Їй здалось, що цей дім символізував красу жіночої природи. Чи кожна хатина тут мала своє особливе значення?
Вона вирішила поворухнутись з місця коли на її голову знову впало кілька крапель дощу. Схоже дах тут трохи протікав.
Попереду вона побачила велику шафу з березової деревени. Одна з дверей була трохи одчинена, спокушаючи дівчину заглянути всередину. Слабко усміхнувшись, Флора занотувала собі саме це і зробити.
Навпроти шафи стояло ліжко... Не звичайний футон, а саме ліжко. З однієї сторони це здивувало дівчину. Багато елементів тут поєднували риси різних культур, хоча загалом простір намагався дотримуватися канонів азійського мінімалізму. Та Флору це не засмучувало. Навпаки, зручне ложе обіцяло їй міцний і комфортний сон.
Але найцікавіше їй було не від ліжка, шафи або балкону із невеликою терасою, а від химерної композиції на поличках у стіни. На них лежали речі, які варіювались від жіночих прикрас і віял, до фігурок тварин, ляльок та навіть стаціонарних телефонів. Чи варто спробувати подзвонити? Проте щось їй каже, що зв'язку у в'язниці під водою точно немає.
Флора підійшла ближче, оглядаючи речі, які були частиною великої колекції. Її пальці зацікавлено доторкнулись до великого дзвоника, змітаючи пил з нього та найближчих предметів. На ньому був вирізьблений ієрогліф майстерні, яку вона не впізнала. Вона цокнула язиком, продовжуючи огляд.
Її рука повільно повзла крізь стелаж, торкаючись кожної речі, яка здавалась їй миловидною. Ніжний порцелян у дивакуватих формах манив дівчину розглядати ще і ще.
Аж поки на ззовні різко не пролунав гучний похмурий грім, здригаючи дівчину у переляканому писку.
– Ах, бляха!!
Вона підстрибнула на місці і швидко розвернула торс, аби подивитись на джерело звуку за балконом. Поки Флора була спантеличена, її тремтлива рука ляснула одну з фугірок, і та із дзвінким гуркотом впала на підлогу. Її надії, що річ не пошкодилась, були розбиті неприємним хрустом. Статуетка розтрощилась на великі шматки.
– Котик!
Дівчина, переступаючи через уламки статуетки, що колись мала вигляд кота, нервово забігала очима. Вона не хотіла робити гармидер у домі, тим паче, не у її. Привертати до себе увагу в такому місці не було гарною ідеєю загалом, ще й псування такого потішного майна здавалось справжнім злочином. Але що зроблено то зроблено – тепер вона буде обходити цей стелаж десятою стежкою.
Флора зітхнула. Не подобалась їй атмосфера у цьому квітучому саду. Хоча навколо панували затишок і тиша, а краєвиди, яких вона ніколи не побачила б у жодному дендропарку, тішили око, Флору не полишало гнітюче відчуття. Ніби вона злодійка, що увірвалась у чужий дім і наводить там свої порядки. Хоча, мабуть так воно і було. Але ж цей дім нікому не належить, чи не так? Тут ніхто не живе: двері не замкнені, стріха даху прогнила, а кімната й зовсім не прибрана. Хоча свіжий букет досі бентежив її... Може це просто вічно-зелені рослини і вона не розгледіла ікебану як слід? Будиночок і так був обгорнутий у таємничій темряві, тож Флорі і справді могли спати на думку нісенітниці замість фактів. Тим паче, у її нервовому стані.
Намагаючись відійти від кришталевої втрати, вона, ніби фламінго, ліниво почухала свою ногу стопою, і пішла в іншу сторону кімнати. Якщо не пощастило з декором, пощастить з одягом!
Вона стрімко підбігла до шафи, у яку ще хвилину тому допитливо косила поглядом. Не зачекавши і секунди, вона розпахнула дверцята. Ті піддались із пронизливим скрипом.
Очі швидко забігали старим вбранням, скануючи деталі своїм примхливим поглядом. На старих вішаках по кольорах були дбайливо відсортовані жіночі кімоно. Хоча поруч зі стелажом висіло хаорі на плічці у формі «Т», воно було чоловічим і якимось до болі церемоніальним, тож побачити одяг для панянок було естетичним полегшанням. Жіночий традиційний одяг завжди здавався їй набагато витонченішим та наряднішим, аніж мінімалізм чоловічих юкат, хоча ті і були зручними та легкими.
Тож її руки у червоних саднах миттю взялись за перебирання речей, бажаючи знайти собі хоч щось варте перевдягання.
Її рожева сукня була у зовсім недбалому стані. Уся в крові й бруді, вона вже не мала й сліду тієї краси, яку колись підкреслювало легке весняне вбрання. Дощ ритмічно барабанив по даху, ніби відміряючи кожну мить її виснаження. Саме тому дівчина хотіла закутатися в щось тепле й приємне на дотик, відчути себе як удома. Та й миритися із запахом старої вовни від кімоно було б значно легше, ніж із металевим запахом крові на платті.
Ще годин десять тому вона згадала, як чергова істота вистрибнула на неї із під землі та огорнула дівча пилом та власною огидною слиною. Тож вона навчилась цінувати звичайні людські речі набагато швидше, ніж очікувала. Від однієї лиш думки про тих почвар, яких вона зустрічала на своєму шляху, піт здіймався додолу. Так, вона дуже хотіла перевдягнутись!
Згодом її рука нащупала приємну на дотик тканину приглушено фіалкового кольору. Тож вона не барилась і стягнула халат з вішака, роздивляючись його у повний зріст. Рукава були трохи задовгі, як і сам подол кімоно. Схоже колись це носила висока жінка... Але сам по собі розмір був її, тож Флора поквапилась змінити свій імідж.
Безладними рухами вона спустила бретельки шовкового плаття. Пом'ята тканина слухняно сповзала з її худого тіла через низ, на мить застрягнувши навколо її підтягнутих стегон. Вона незадоволено прикусила губу і потягнула за рожеві краї, допоки тонка сукня не пролилась її ногами на підлогу, блискіт від неї не покинув дівчину навіть коли вона стояла незахищена. Глітер і справді був настирливою прикрасою, яку не змиєш до кінця навіть білизно́ю. Хоча може у цьому і був шарм її наївної казковості.
Дівчина оглянула своє тіло. Вона ще ніколи не почувалася такою втомленою й вразливою. Синці на ногах і засохла рана на плечі досі саднили. З кожною секундою, коли адреналін і жага до виживання поволі вщухали, вона відчувала цей біль дедалі гостріше.
Але її очі здивовано розширились і звузились, коли на своєму зап'ясті вона побачила дивний глибокий поріз. Флора не змогла згадати, звідки він з'явився. Її больовий поріг був доволі високим, тож вона відчула хоча б якийсь дискомфорт навіть у режимі переляканого кролика... Але за кілька секунд жодної здогадки про те, що могло її поранити, так і не з'явилося. Мабуть, вона й справді не помітила цього?..
Знизавши плечима, Флора вирішила не звертати на це уваги. Тіло само себе загоїть. Аби лише без шрамів.
Її пальці поповзли верх, за тонку спину, аби розстібнути мереживний бюстгальтер на лопатках. Вона ледве-ледве усміхнулась, згадуючи дівчину, для якої це повинно було бути. Шкода, що вона так і не пішла на побачення. Та дівчина, мабуть, подумала, що Флора ошукала її та спеціально не прийшла. Чомусь їй стало соромно, що вона не змогла попередити її. Хоча, хто знав, що Флору хтось затягне на дно моря із величезним пеклом у викривленій реальності? Та й наврядчи їй б хтось повірив.
Із легким зняттям гачка, вона відчула миттєвє полегшання. Ліф зісковзнув з її плечей і згодом опинився на підлозі поруч із сукнею.
Бути майже повністю оголеною було так безтурботно і вільно. Навіть там, де вона була непроханою, природа приймала її справжнє обличчя, заплутане волосся та ноге тіло. Вона була ніби Єва: єдина людська жінка, приклад жіночності та гармонії. Її невеликі груди, такі м'які і тендітні, хотілося лише пестити, відчувати тремтливе дихання під серцем. Руки поволі потягнулись обійняти себе, пожаліти. Вона зіткнулась із такими жахами, яких вона і ворогу не могла побажати. Страх і тривожність переслідували її, затягували у безодню. Вона не хотіла так жити, навіть не хотіла бути тут. Лише рідний дім міг повністю заспокоїти її, приласкати і змусити забути цю в'язницю, як страшний сон. Вона сподівалась, що це він і був.
Коли Флора обгорнула себе у вбрання, зав'язавши пояс навколо талії у бант, то вона вирішила оцінити результат у найближчому дзеркалі. Покрутившись у ньому, ніби закохана підлітка, вона була майже задоволена. Краще б не було видно, як її тіло слабке та поранене. Згодом треба спробувати знайти ліки. Вона не хотіла отримати інфекцію від контакту з небажаними істотами та їх рідинами.
Та коли дівчина подивилась верх на своє обличчя, намагаючись посміхнутись, вона побачила сторонній силует позаду себе. Вона різко закричала і глянула через плече, зробивши наляканий крок до дзеркала.
– ААА!! Хто тут?!
Але нікого позаду не було.
– Я...! Я б-бачила тебе! Мене так не проведеш! – протестувала Флора, насправді сподіваючись, що це і справді був лише плід її уяви, переферійного зору та втоми.
Тяжка тиша протягнулась, як зламана струна. Дівчина не припиняла вдивлятись у темряву, неосвітлену ліхтарями. Її серце ледь не вистрибнуло з грудей. Колись вона зробила помилку і скинула появу монстра на видіння, і у підсумку ледь не залишилась без лівої ноги. Ще раз повторювати таке вона не бажала. Але хвилини йшли, а тиша продовжувалась. Лише спів цикад і шум води вдалині заколисували її, ніби нашіптуючи забути про все, що сталося, й поринути в сон. Вона протерла очі, намагаючись не втрачати пильність. Та згодом їй це набридло. Ніхто так і не з'явився. Тепер вона відчувала себе божевільною.
Флора тяжко застогнала, почухавши щоку. Мабуть їй і справді треба було відпочити. З цією думкою у внутрішньому монолозі погляд японки мітнувся до ліжка. Дуже привабливого ліжка... Після такої дивною галюцинації вона, мабуть, повинна бути на сторожі і завжди бути готовою тікати. Тож вона безперечно буде пильну-
***
На теплих складках покривала тихо сопіла дівчина, іноді перевертаючись з одного боку на інший. Затишне кімоно зовсім зігріло її, а м'яка подушка подарувала безтурботні сни. Вона вперше так гарно спала за всі невпинні ночі в лігві Ензукая. Звісно, невелика дрімота на вологій траві теж допомогла їй функціонувати, але справді розслабитись вона змогла тільки зараз.
Флора знала, що не повинна спати, не повинна заплющувати очі та віддаватися темряві із такою сліпою довірливостю. Але її тіло ломило від втоми та ниючого болю, які могли минути лише після повноцінного відпочинку. Тож вона дозволила собі цю слабкість, хоча і не знала, хто її пильнує.
***
Паразитка. Вона лише мала паразитка. Залишалось лишень гадати як така крихка істота посміла всадити їй ножа в спину, а потім прокрутити його ще кілька разів для болючішого ефекту. Юрей майже почала довіряти їй, сподівалась на несхожість дівча на собі подібних. Але ні, вона така ж огидна потвора, якщо не огидніша. Її краса і витонченість засліпили Юрей, змусили сумніватися у своїх принципах, лише аби почути тріск у одному зі своїй найулюбленіших домів.
Вона розбила артефакт, який стояв там століттями, ховав за собою історію багатьох поколінь. Він був таким старовинним та важливим для Юрей, аби лише звестись до бездушних уламків порцеляну.
Вона була жахливо зла. Лише думка про дівчисько силує її ксилему закипати у жилах, а дивитися на неї... Ох, дивитися на неї було дуже добре.
Юрей була поруч з нею, дивилась, як вона спить.
Її вразливий тонкий силует на ліжку давав Юрей спокусу схопити її за горло та змусити дівчину замовкнути назавжди. Очі поволі опустились вниз, млосно оглядаючи Флору там, де вкрадене кімоно не спромоглося захистити її. Стрункі ноги були прикрашені червоними пелюстками, що свербіли на шкірі дівчини неприємними хвилями. Вона не відчувала цього через безсилий сон, але погляд Юрей, здатний випалити в ній діру, приносив дискомфорт, джерело якого Флора поки що не знала.
З кожною секундою контакту із людиною Юрей відчувала себе, ніби ласка поруч з мишею. Їй хотілося вбити жінку, розірвати її на шмаття і похоронити у якості добрива для своєї родючої землі. Але вона не могла відірвати своїх пустих очей від неї. Частина Юрей бажала, щоб дівчина ніколи більше не прокинулася.
Вона запевнювала себе: у ній говорить жага смерті людини, а не жага дивитися на неї вічно. Якби лише ця спляча красуня не була такою бездушною. Домівка мари пережила стільки болю від рук необачних та байдужих людей, що розділяти їх на поганих і ще гірших не було сенсу. Усе одно ніхто з них не прийме її любові до природи. І чомусь Флора теж не прийняла, теж скривдила її.
Вона пошкодує про це.
***
Дивне відчуття. На неї... Хтось дивиться?
Флора відчула нехарактерний солодкий запах через призму сну, коли у своєму маренні вона заблукала в глибокий ліс – але не глибший загадкового саду з її викривленого виміру.
Вона поворухнулась, ліниво промуркотівши щось собі під носа. Щось давало їй знак прокинутись, оглянутись. Але комфорт ложе і власна мрійливість схиляли її до протилежного.
Настирливість інстинкту самозбереження все ж таки перемогла.
Флора поступово розплющила очі. Кімната навколо неї кружляла, а зір не міг сфокусуватися на одній точці за завісою волосся. Сонна, вона обережно відкинула коричневе пасмо зі свого лоба, аби побачити подол білої сукні перед очима.
Кілька секунд вона вдивлялась у одну точку, але мозок згодом розпізнав щось дивне у цьому. Вона повільно глянула горилиць, лише аби побачити бліде обличчя жінки-привида.
– АААА!!!! – вона миттєво закричала що є сили від здивування та переляку. Це було те саме обличчя! Те саме, що вона бачила у дзеркалі ще кілька годин тому! То вона не була божевільною!
Після зустрічі з істотою сон як рукою зняло, і дівчина відсахнулась від неї на край ліжка у самий куток.
Юрей спостерігала за реакцією людини. Високе пищання лише змусило її зціпити зуби дужче.
– ...Люди такі галасливі...
– Х-хто ти?! – налякано запитала дівчина, вглядаючись в обличчя йокая, що досі сиділа навпроти неї.
– Я можу поставити таке саме запитання. Зрештою, це ти у мене вдома.
Після спокійної відповіді жінки, обличчя Флори набрало червоних барв. Її... Дім? Невже Флора і справді втрутилась у чужу домівку? Але до цього тут взагалі нікого не було! Та й дім виглядав покинутим...
Її очі нервово забігали, голос став ще більш спантеличеним:
– Твій д-дім? Ти тут живеш?
– Вся ця місцевість – моя територія, тож так, я тут живу.
Флора відчувала, яка тяжка була між ними тиша. Дівчина не знала, що відповісти. В очах Юрей вона виглядала Златоволоскою, що заблукала у чужий дім та без дозволу скористалась майном трьох ведмедів. Їй залишалось лише сподіватись милості та ласки господині.
Але згодом Флора знайшла сміливість відповісти.
– У тебе дуже гарний дім...
Голова Юрей нахилилась у бік – дурість дівча злегка її забавляла. Але роздратування похмурою пеленою лежало на плечах привида, не дозволяючи їй забути про образи, яких Флора ненавмисно їй завдала.
– Твоя правда. У мене дуже гарний дім....
Флора хотіла зітхнути у полегшанні. Юрей підтримала світську розмову та не була ворожою до неї. Та жінка різко продовжила перед тим, як дівчина спромоглась випустити повітря з легень:
– Але я не пам'ятаю щоб я запрошувала людську дармоїдку у мій гарний дім.
Кожне речення Юрей тримало Флору в напруженні, давало дівчині зрозуміти яку помилку вона зробила, переступивши ґанок її дому.
– Ах... Вибач. Я не знала, що тут хтось живе... Я не бачила тебе.
– То у своєму людському світі ти теж заходиш у пусті домівки, одягаєш чужий одяг та пихато руйнуєш чиєсь майно?
– Що?! Н-ні! Я б ніколи таке не зробила!... – налякано процвірінькала Флора.
– То якого біса ти робиш у моєму саду?
Дівчина перелякано вискнула від різкої переміни настрою Юрей, відповздаючи від неї подалі. Тривожний шорох простирадла та переривчасте дихання дійшли до вух примари; вона відчувала страх Флори. Вони усі згодом його відчувають, коли розуміють, що їй поблажливість це лише шлях у могилу. Флора й не здогадувалася, що Юрей увесь цей час була розгнівана, лише приховуючи свої емоції за байдужим обличчям. Бажання побавитися з дівчиною перед тим, як убити її, дедалі слабшало. Натомість усе дужче розросталося інше — бажання накинутися на неї й змусити Флору востаннє закричати, мов бур'ян на городі.
– В-вибач! Я впала сюди! Я не хотіла бути тут! Я б запитала дозволу, якби побачила тебе!
– Знову і знову ви, люди, знаходите способи бути огидними, брехливими паразитами...
– Я не брешу!...
– Та невже? Тоді чому ти так боїшся?
Дівчина і справді боялась. Іноді їй спадало на думку, що пережити апокаліпсис було б набагато легше, аніж перебувати у такому місці. Вона бачила, що Юрей була лиха, понура і недовірлива. Мабуть за цим була причина. Кожен йокай тут мав свою сумну або не в край приємну історію. Може хтось колись зрадив Юрей? Може саме тому вона так не любить людей? А може, у її саду вже бували гості, які поводились неналежним чином і через це заплямували репутацію людей в очах жінки? Що ж, Флорі залишалося лише гадати, але зараз усі її думки були зосереджені на тому, аби пережити цю розмову.
Вона зрозуміла, що її щирі обіцянки та емоційність лише сильніше роздратують Юрей, тож вона пішла іншою стежкою.
– Слухай, я розумію, на що ти натякаєш! Вибач, що я вдягнула твій одяг та розбила статуетку на стелажі. Я не хотіла тебе образити... За кілька днів у цьому місці мені лякає навіть подих вітерця, я дуже виснажена... А твій сад... Він закохав мене з першого погляду. Він такий ніжний і милосердний. Ти така молодець, що створила в ньому атмосферу, де кожна жива істота прагне знайти прихисток… Я лише хотіла сховатися й знайти спокій… – Флора намагалась зв'язати свої думки та почуття у один букет, відкриваючи Юрей своє серце. Вона думала, що сказала усе, але через коротку паузу Флора додала, її голос затремтів від сорому, – Пробач мені мою необачність. Мені завжди казали, що я дуже незграбна... Я б ніколи навмисно не зламала такого милого котика...
Юрей не очікувала цього. Її пил, на диво, вщухнув коли дівчина опанувала себе та чесно визнала свою провину, водночас лестячи йокайці у чутливій манері. Жінка думала, що має імунітет до людських маніпуляцій, що на неї не спрацюють сльози, крики чи молитви.
Але вона ніколи не відчувала на собі солодкості дівочих чар.
Усе – від сяйва її темно-зелених очей до ніжного тремтіння голосу – зваблювало й заспокоювало Юрей, хоча вона й намагалася чинити опір цим несподіваним почуттям..
– Ти вважаєш, що твоє вибачення усе виправить?
– Ні, але ж усе починається з вибачення, чи не так?... – наївно запитала Флора.
– Іноді одного «вибач» недостатньо.
Коли Флора відкрила рота, аби відповісти, вона різко відчувала, як її підборіддя торкається кігтиста рука, обро́сла квітами та лозинами. Вона зітхнула, відчуваючи легкий тиск на своїй шкірі. Її очі мітнулись верх, аби тримати зоровий контакт з пустими очима привида.
– Ах?...
– То ти казала, шукаєш прихисток?
– Т-так... Не виганяй мене, будь ласка...
Юрей примружила очі, спостерігаючи за тілом у її руці. Мара знала, що у саду єдиною небезпекою є вона сама. А так її лігво цілком безпечне. Дівчина, мабуть, це уже помітила. Шанси померти за межами її Mori були набагато вищими, аніж усередині. Тож найлогічнішою дією було б молити Юрей залишитись тут на деякий час. Або стати її іграшкою.
Поки жінка була у роздумах, Флора ненастирливо запитала:
– У тебе є ім'я?...
Вона глянула на дівчину, відповівши за коротку мить:
– Юрей.
– Юрей, дозволь мені залишитись, будь ласка...
– ...
– Будь ласочка!... Невже ти не віриш у сестринство? Дівчині, як я, тут нестерпно важко! Мені дуже страшно бути повністю самотньою...
Сестринство? Юрей не пам'ятає моменти, коли б її відвідало почуття жіночої солідарності та співчуття. Це здавалось кумедним. Але Флора і справді не була типом для довгого виживання. Вона була мала, слабка, і боязлива. Те, що дівчина зараз сидить тут, обійшовшись лише легкими ранами та переляком, було дивом. Мабуть панянка дуже спритна та знає, коли треба накивати п'ятами. Її тонка статура була майже миловидна.
Вуста Юрей розтягнулись у мінливій посмішці.
– Сестринство, кажеш? Я тебе навіть не знаю... То чому маю довіряти?
– Я Флора... Флора Фудзімакі! Юрей, мені бракує снів уночі та ласкавості сонця. Я не протримають довго у цьому стані!...
– Ти звучиш так жалісно... Ніби нажахане мишеня.
– Але... Я і є нажахане мишеня! – наполягала Флора, її очі дивились на Юрей, ніби щеня на свою матір.
– Припини розчулювати мене своєю показною безпорадністю.
Але Флора була налаштована на ще кілька ночей у цьому місці. Тож вона ні в якому випадку не припиняла тиснути на Юрей.
Взявши силу волі у кулак, вона повільно підповзла до жінки, яка досі тримала її підборіддя у щільній хватці. Флора нахилилась корпусом вперед, допоки її дихання не змішалося з ароматом смереки.
Края погано зав'язаного кімоно стирчали у сторону, оголяючи її груди у звабливих згинах. Тонкі пальці Флори потягнулись обхопити рослинність на місці правої руки Юрей, легко вчепившись у отвори між хворостинами та рожами. Тихий шепіт роздався з її губ:
– Благаю, Юрей... Я не хочу помирати...
Мабуть це і був найбільший людський гріх. Бути такими жалісними, але такими хитрими.
Юрей втратила здатність говорити на кілька секунд. Її дивувала зухвалість людського дівчиська. З якою цнотою вона шепотіла, та як блистіли її сльози на кінчиках очей. Але в момент, коли Флора нахилилась до неї, погляд жінки повільно опустився вниз, вглядаючись у глиб нутра дівчини. Вона жадібно зберігала кожну мить у своїй пам'яті, поки її очі зацікавлено окреслювали м'які бутони. Її рука розслабилась та ліниво ковзнула на ключицю Флори, ніби бажаючи доторкнутись до її знадливого лона. Одяг Юрей ледь-ледь давав їй крадький погляд на персиковий пігмент навколо сосків дівчини, але ховав найінтимніше. Потайки Юрей замислилась, чи Флора така ж субтильна під покривом халата й тонкого мережива.
– Я... Можу дозволити тобі залишитись.. Але за умови, що ти віддаси мені щось цінне. Як відшкодування...
– Щось цінне?... Але я нічого не маю...
Юрей чекала цієї відповіді. Авжеж Флора нічого не мала. Вона була боса і майже гола, вивернута серцем навиворіт. Але завжди є щось, що можна пожертвувати. Особливо привиду.
– Віддай мені свою душу.
– Щ-що?!... Ні, будь ласка, не ув'язнюй мене!
– Але ж ти шукаєш захисту. Тут тобі ніхто не нашкодить. А назовні ти будеш у небезпеці...
– Я хочу повернутись додому...!
Юрей тихо засміялась. Це був перший раз, коли Флора почула її сміх. І він був підозрілим.
– Ти ніколи не повернешся додому. Ти вже мертва.
Очі Флори розширились у невір'ї.
– П-почекай, що?! Ні... Це неправда, я жива!
– Ти у лігві Ензукая, звісно ти мертва. Тут немає жодної вільною душі...
Вона... Мертва? По-справжньому мертва? Але ж... Її серце досі б'ється, тіло досі тепле, а страх та біль досі реальні. Цього просто не може бути!
– Н-ні!... Ні! Я не вірю!... Це не так!... – тихо всхлипнула дівчина, відчуваючи, як її горло почало стискатись у рюмсанні, що ось-ось повинно було вибухнути у ній.
Юрей це побачила, а тому скептично гмикнула. Вона трохи перебільшила значення своїх слів.
Ензукай використовував пекло як в'язницю у своєму кишеньковому вимірі для послідовників культу «Кіїроібара» та своїх ворогів. Також сюди зазвичай потрапляли лише вбиті душі, що були винні Ензукаю або принесені йому в жертву. Тож незрозуміло, що така дівчина робила у цьому місці.
– Маю сумніви, що ти прийшла сюди по своїй волі. Ти не пам'ятаєш своєї смерті?
– Н-ні... Я не померла!
– Тоді тобі залишається лише гадати, що Ензукаю потрібно від такої маленької людини… Але це не відміняє нашої угоди, м-м-м?
– Ні!... Будь ласка, не забирай мою душу... – тихо хникнула дівчина, – Я буду слухняною...
Юрей обережно накрутила пасмо її коричневого волосся на свій палець. Флора була заплакана та трохи спітніла, чекаючи вердикту йокайки.
Очікування було найболючіше, адже вона не могла навіть приблизно зрозуміти, про що думала Вродливий гнів Природи.
– ...Так тому й бути. Залишайся. Та про твою відплату ми ще поговоримо...
***