Ніжний вітер проносився шепітом через рослини, колисаючи їх у небуття. Таке саме, яке було тут кожен день. Не було сенсу рахувати чи замислюватися над кожним з них: це прокляте місце завжди до хрусту в кістках однакове.
Вона зрозуміла правила цієї в'язниці ще давно. У неї не було вибору, коли ціною у цій грі було її життя. Таке юне і неквапливе, але спотворене кількома нескінченними ночами у лігві Ензукая.
Її різке, жадібне дихання ковтало повітря, розрізало вітер тихими схлипуваннями. У голові паморочилося від адреналіну: здавалось, що довгі коридори розтягувались і звивались, а потім стискали її між стін, чавили і насміхалися. Її очі, такі зелені як сама весна, розширенні від жаху та втоми. Зіниці запали кудись вдаль, їх блиск більше не був невимушеним і грайливим.
Ноги судорожно тремтять від пронизливого болю. Вона шкодує, що взагалі вдягнула підбори. Кожен тяжкий крок впивався у її стопи, ніби маленькі голки. Мозолі давно розтерлися у гарячі рани. Було так нестерпно, але вона не могла зупинятися, не могла віддатися у пащу примари.
Її рухи були кульгавими, недолугими. Вона врізалась у перешкоди, заробляла нові бузкові синці, але біжала. Біжала, що було сили.
Позаду роздалось хрипле ревіння. Істота бажала її плоті, ставала нетерплячою. Воно долало відстань із шаленою швидкістю, клацало іклами, майже досягнуло нажаханої дівчини.
Але раптом, земля під її ногами щезла. Її різко потягнуло донизу, у темряву, огортаючи в омут розмашистого листя і невідомості. Її писк глухо приглушався з кожною миттю, допоки і зовсім не затих.
***
Приземлення було м'якшим, ніж вона очікувала.
Густа рослинність оповивала її тіло, не давши тій розбитися після драматичного падіння. Але згодом дівча виплюнуло на поверхню, з тріском вдаривши о неї.
– А-агх!... – жалібно процідила Флора, відчуваючи, як ломило її кістки.
Вона не знала, чи зламала щось, але біль моральний був нестерпнішим за фізичний. Де вона була знову? Чи значило, що їй тепер зовсім не втікти?
Дівчина нарешті розплющила очі, оглядаючи її теперішню локацію.
Це був величезний, темний сад. Навколо було підозріло тихо: лишень тихе журчання води в далені та шелест рослин розбавляв похмуру атмосферу. Волога у повітрі повільно розпадалася у рясну росу, зволожуючи довгу траву, корені кольорових дерев та пухнасті кущі. Це місце було таким диким, але при цьому доглянутим. Ніби хтось педантичною рукою контролював ріст лужайки, але не сковував їх тягнутися до сонця... Чи було воно тут взагалі?
Флора вглядалася у стелі. Колись це могла бути клітка, маленьке приміщення, яке змушувало відчувати себе в'язнем. Колись це було відкрите море... Закони гравітації тут підпорядковувалися темній силі. Вона ховала піднебесне дно моря у крові, таїла проклятих заручників та перетворювала ще живих – на мерців. Дівчина не хотіла помирати. Навіть зараз, коли спотворене світло ховали гілля дерев, їй теж кортіло дотягнутися, побачити ласкаве сонце...
Спочатку вона не знайшла сили підвестися. Її ноги скував біль, а нещодавня паніка перетворилась на безсилля. Впасти на рівень нижче значило, що її тернистий шлях ставав іще складнішим. Безрадісні думки вводили її у вразливий стан.
Сльози поволі крапали на землю, тяжке дихання перелилося у хникання, а згодом зірвалося на тремтливий крик.
Відлуння розігналося відкритою місцевістю, передавши усьому саду, що серед тихої екосистеми з'явилась гостя.
Але згодом вона взяла волю в кулак і піднялась.
– Так... Добре, Флоро, не розкисай...
Вона заспокоювала себе, повільно ступаючи вперед.
Перед нею була приємна на вигляд галявина... Така, мабуть гарна на голий дотик... Тож першим рішенням було зняти її невисокі білі підбори. Дівчина могла викинути їх ще на початку своєї подорожі, але, по-перше, їй хотілося мати хоча б якусь обув, а, по-друге, навіть така дрібниця була для нею важливою.
Ще кілька днів тому Флора збиралася на побачення з іншою дівчиною у затишний японський ресторан. Її коротка рожева сукня, макіяж, зачіска та білі панчохи було налаштовані на жіночі пестощі та комфортне оточення, а не на виживання у цьому проклятому місці серед виродків та злих йокаїв.
Хоча вона і була у відчаї, але усе одно намагалася не виглядати, як Попелюшка. Її бажання були дуже складними для реалізації, адже ніколи не знаєш, яку тварюку ти зустрінеш за кутом. Один з її панчохів був зруйнований стрілками, сукня заяложена її власною кров'ю у районі плеча, а макіяж залишив чорні поцілунки на її щоках. Кількома словами – тут вона була усе одно найохайніша.
Коли стопи нарешті були звільнені від зайвого тиску, вона заринула їх у вологу траву. Її напружені м'язи миттю розслабилися під приємним лоскотанням, приймаючи дівчину і заспокоюючи її дискомфорт.
Флора не стримала задоволеного стогіну. Це відчуття миттєвого полегшення було, мабуть, найкращим за останні два дні.
Вона ще кілька секунд насолоджувалася прохолодою, і тільки потім зрушилась з місця, тримаючи підбори у руці.
У неї і не було конкретного плану, але її тіло давало активні натякати на відпочинок. Її синці на стегнах від постійних стовпотворінь з кимось дали знати про це. Вона скривилась і ліниво доторкнулася до одного з фіолетових слідів вільною рукою, звісно ж, відчувши тягнучу напругу на шкірі.
– І як тільки я могла бути такою незграбою.
Її тіло слабко гойдалося із сторони у сторону, ніби маятник, стрілка якого от-от повинна зупинитися.
Вона позіхнула.
– Так хочеться... Спати...
***
Дзвінкий крик.
Це були незвичні звукові хвилі у її покоях.
Порушник.
Бридкий, галасливий порушник.
Коротка вібрація пройшлася ґрунтом, хвилями доводячи сторонню присутність до відома духа.
Хоча це і не було схоже на звичайну людиняку, відчуття було гидотним. Тільки думка про те, що її травою ходить почвара, змушувало Юрей здригатися. Вона це так просто не залишить.
Але якщо подивитися з іншого боку, вона знайшла собі скороминущу розвагу. Таку ж мінливу, як і життя маленького паразита, що посмів ступити на її землю.
Швидко вираховувавши місце перебування людини за шепітом травинок, її тіло просякло темним димом і зникло.
Вона опинилася поза густим чагарником неподалік, спочатку бажаючи побачити, з ким вона мала справу. Юрей звикла до банальних, нудних, але конче набридливих істот.
Вона навіть знає, як він виглядатиме.
Але за мить.
...
Що це?
Таке тендітне...
Тоді як її погляд байдуже мітнувся у сторону людини, вона побачила щось дуже, дуже дивне... Рожевою плямою посеред галявини виявилася людська дівчина...
Юрей очікувала агресії, пожадливості та конкретних дій, які могли спровокувати її. Але дівча лише безтурботно спочивала на зеленій ковдрі, тихо посапуючи при кожному зітханні. Вона була такої несхожою на тих, кого йокайка колись зустрічала.
Її тіло вмить розчинилося у повітрі аби з'явитися зовсім поруч, аби почути безгомінне дихання незнайомки.
Зблизу вона була ще вродливішою...
Мала істота виглядала втомленою, зломленою, але навіть так – ошатною. Її смуглява шкіра блистіла від поту та залишку штучного глітеру.
Вона пахла чимось, що жалюгідно намагалося імітувати квіти. Якщо вона і хоче духмянити півоніями, то легше було б вкрити її ними, заховати від всього світу за межами розквіття.
Мирні здіймання її грудей заколисували... Вона чула серцебиття, живе, повне надії та молодості.
Її розпушене бурштинове волосся об'ємними брижами спадало на тонкі плечі, траву, обличчя... Уві сні воно здавалось таким невинним, миловидним. Пухкі покусані губи манили її ближче, і вона майже піддалася спокусі... Допоки її погляд не сковзнув вниз, до її вбрання.
Ця сукня... Чи не була вона закоротка для такої бідолашної істоти? Така доступна, що вона могла побачити синці на її колінах, засмагу її стегон, біле мережево між ніг...
– М-мгхм....
Її тихе скиглення різко відсахнуло примару. Людина... Чи може такою бути людина? Це була пастка?
Вона могла закінчити страждання цієї німфи раз і назавжди, стиснути її горло і переварити кістки у почві.
Але рука не піднімалась. Юрей була причарована. Незвичні думки почали вриватися у її розум. Ніби вона хотіла залишити цю жінку, хоча б на коротку мить. Це гнівало, але вона вирішила довіритися своєму передчуттю.
Може ця маленька порцелянова лялечка не буде такою злісною, як інші дикуни?
***
– М-м-м.... Мгх-х... А?... Я що, заснула?...
Коли вона знову розплющила очі, то побачила широке віття джунглей.
Схоже її коротке споглядання дерев переросло у невеликий відпочинок. Мабуть він був їй потрібний, адже повіки більше не були такими тяжкими, а кінцівки не так дратівливо нили... Хоча цього не було достатньо для повного відновлення від пережитого.
Вона солодко потягнулась, а потім встала із зеленні, відчуваючи на собі приємний запах... Квітів?
Лежати на галявині годинами було дуже легко, але вона повинна знайти собі прихисток. Може розбити невеликий табір, або... На деревах будуть рости домики?
Флора прискорила свою ходу коли придивилася до дерев навколо. І справді, на деяких з них були прикріплені невеликі хатки. Це місце ніби було створено для людського існування... Здавалось, що це колись було звичайнісіньке село, яке потім одичало та розрослося у цілий ліс зарослей.
Вибір у неї був великий, отже вона обійшла кілька з них, паралельно перевіряючи сад на наявність інших істот неподалік. Усе було занадто тихо... Ніби тут не існувало нікого, окрім неї самої. Це було підозріло. Флора багато разів вірила таким дурним концептам, а потім врізалася у ще одного звіра віч-на-віч. Кожен. Раз.
Але у цей раз усе буде інакше, еге ж?
Її увагу привернула одна з найнижчих домівок. Вони усі виглядали майже однаково, але чомусь саме цей варіант здався їй... Найбільш привабливим? Ніби хтось навідувався туди частіше, ніж треба.
Це повинно було бути знаком не іти туди за ніяку ціну, але її квітливість до цього не додумалась...
***