Забуте

Перші зірки вже почали осипати вечірнє небо, коли Драко ступив на порожню платформу Гоґсмідського вокзалу. Удалині він ледве розрізняв постаті інших студентів, які на декілька хвилин випереджали його, крокуючи до замку?

Вихори диму з переднього двигуна огортали Драко, коли він віддалявся від місця, де, як він сподівався, востаннє бачив Поттера принаймні на кілька днів . Знаючи Обранця (пауза для обов'язкового глузування щоразу, коли використовувалося це нестерпне прізвисько), не минуло б багато часу, як хтось помітив би його відсутність, і його повернули б до Гоґвортсу ще до початку уроків.

Попри цей неминучий результат, все одно було надзвичайно приємно спостерігати, як кров капає з розбитого носа Золотого хлопчика. І, хочеться покладати надію, що Поттер зрозумів: цього року йому краще не стояти на його шляху.

Драко не висовувався з воріт, аж поки не почув звук швидких кроків, котрі наближалися. Фігура досі була на значній відстані, але тривожне відчуття всередині миттєво зникло після одного погляду на студентку, яка швидко крокувала йому назустріч.

« Тільки не вона , — молився Драко. — Хто завгодно, тільки не вона ». 

Уся разом узята сила чотирьох засновників не могла врятувати його від катастрофи, що насувалася. Йому вдалося уникнути зустрічі з нею в поїзді. І він сподівався, що ця невеличка смуга везіння продовжиться під час вечері у Великій Залі, але це вже не здавалося ймовірним.

Він натягнув капюшон плаща на голову і не зводив очей з землі під ногами. Можливо, якщо просто йти далі, вона не впізнає його, і він зможе прослизнути повз неї без...

На нього налетіло щось важке, змусивши Драко відсахнутися назад. Відновивши рівновагу, він зрозумів, що капюшон впав зі свого місця. І тепер його погляд зустрівся з теплом шоколадних ірисів, які заволоділи думками на все літо.

— Драко.

Спокійного звучання його імені на її вустах було достатньо, щоби поволі відправити його думки в недалеке минуле. На якусь мить він міг уявити, що вони знову опинилися на алеї Діаґон того ранку на початку липня. Тоді вона аналогічно наштовхнулася на нього. Його батька запроторили до Азкабану, а мати була надто заклопотана іншими справами, щоб перейматися тим, як Драко проводив свої дні. Тоді їхня історія справді почалася.

Перед ним промайнув коловорот миттєвих спогадів. День, коли вони усвідомили, що були в одному і тому ж щотижневому літньому книжковому клубі у «Флоріш і Блотс», і обоє потребували душевної розради. На тій зустрічі вона фактично (хоч і з гіркотою) погодилася з одним із його аргументів. Тоді він добровільно сів біля неї,  а вона не встала і не посунулася. Момент, коли він запросив її на обід, і роки неприязні між ними офіційно почали руйнуватися.

Аж до тих пір, допоки півтора місяця блаженної свободи, що з тріском обірвалися, коли на нього несподівано звалилося завдання, яке він так не хотів виконувати.

Лагідність рис її обличчя (які так йому подобалися) вмить зникла і змінилася на похмурість. 

— Я мала б здогадатися, що ти до цього причетний, — огризнулася вона. — Де Гаррі, і що ти з ним зробив?

У нього тьохнуло серце,  не готове до того, що вона знову звертатиметься до нього гостротою свого язика.  

— Нічого такого, чого б він не заслужив, — гаркнув він у відповідь.

Відьма склала руки на грудях. 

— Це справді все, що ти готовий мені сказати? Я сподівалася, що після цього літа цьогоріч між нами все стане хоч трохи краще.

— Я ж казав тобі, Герміоно, — намагався пояснити він, хоча знав, що, попри її геніальність, вона ніколи не зрозуміє по-справжньому, — Що б там не трапилося між нами влітку... Уяви, що цього ніколи не було. Повір мені. Так буде краще для нас обох.

Вона зморщила носа, ще більше насупившись, і Драко миттєво зрозумів, що сказав щось не те..

— А я ж казала, що б там не мучило тебе, ми могли б розібратися з цим разом, — заперечила вона з роздратуванням. — Ми могли б знайти рішення. Завжди є інший шлях.

Драко стримав насмішку, що ледь не зірвалася з його вуст. Це тільки ще більше показувало, як мало із того, що насправді відбувається, розуміла Герміона. І все ж, у його грудях тихо дзвеніло від її слів. Однією з речей, яку він почав цінувати в ній, була її тверда впевненість —  те, що є правильним, завжди переможе. Коли все інше в його світі здавалося таким заплутаним, вона дала йому промінчик надії, що вихід досі  є. Але тепер він знав, що це не так. І  розумів, що був дурнем, гадаючи, що все може бути по-іншому. Уже  надто пізно. Принаймні для нього.

Він важко зглитнув так, що адамове яблуко підкотилося до горла. Драко чітко усвідомлював: це, ймовірно, останній раз, коли він залишається з нею наодинці й може говорити так відверто.

— Я просто хочу, аби ти знала: що б не сталося в цьому навчальному році, у мене не було вибору, — здався Драко. І це все, що він міг сказати, не видавши зайвих подробиць.

Але, як він і мав передбачити, Герміоні цього було недостатньо.

— У тебе завжди є вибір.

Драко опустив голову і злегка похитав нею. 

— Не з цим.

Він хотів піти, перш ніж бовкнути  щось, про що потім пошкодує, але встиг зробити лише кілька кроків, коли  Герміона взяла його за руку.

— Якби ти тільки сказав мені, що відбувається…

Він обернувся і побачив, що Герміона дивиться на нього з широко розплющеними очима, благаючи дозволити їй зрозуміти його. Але як би Драко не хотів, щоб хтось, за винятком матері, знав про майже нездійсненне завдання, яке йому довірили, і про внутрішнє хвилювання, яке тепер вирувало в ньому, він змушений був опанувати себе.

Якщо він розповість їй, це нікому не допоможе.

— Я не можу, — сказав він, намагаючись зібрати докупи залишки своєї рішучості. — Герміоно, ти маєш облишити це і рухатися далі. Без мене.

Її ім'я зірвалося з його вуст. Усвідомлення вдарило його, неначе прокляття, — у саме серце: щойно вони переступлять поріг замку, він більше не зможе кликати її на ім’я. Все мало закінчитися тут.

Він висмикнув свою руку з її хватки, не знаючи, скільки ще зможе витримати поруч із нею, і рушив далі лісовою стежкою. Однак Герміона одразу ж кинулася за ним навздогін.

— Ти не маєш права вказувати мені, що я мушу робити, Драко! — розлютилася вона, і її розгнівані вигуки відлунювали в навколишніх  деревах. — Ти чомусь дійшов хибного висновку, що можеш приймати всі рішення за нас. І так зручно забув, що я майже повнолітня відьма, яка цілком здатна мати власну думку, і… 

Драко зупинився на своєму шляху, через що Герміона налетіла на нього. Він не гаючи часу смикнув її за мантію на себе і нахилився до неї, поки її очі не заплющилися, а вуста  не притиснулися до його губ, змушуючи решту аргументів залишитися глибоко всередині.

Він знав, що це жахлива ідея. Точно не вийде нічого доброго із цього останнього поцілунку, вкраденого ним у відьми, всі свої почуття до котрої він має забути. Та все ж, почувши, як вона знову вимовила його ім'я, навіть за нинішніх обставин, він знищив рештки сили волі, які в нього ще залишилися.

Всупереч його постійним протестам, Герміона була готова боротися за них і створений ними зв'язок попри найскладніші обставини. Між ними проскочила іскра, яка за інших умов могла б перерости у щось значуще, щось тривале. Драко зрозумів це одного сонячного серпневого дня, коли вони вперше поцілувалися. До цього моменту він страшенно хвилювався, боявся того, що це може означати. Він, Драко Мелфой, — усім відомий нахаба з однієї з найвідоміших чистокровних родин, — жадав поцілувати її, Герміону Ґрейнджер — відому всезнайку, книжкового хробака, в родоводі якої не було жодної краплі магічної крові.

І все ж, коли він наважився це зробити, було легко. Ніби ніщо інше не мало значення, окрім її схвальної усмішки та відчуття її тіла, притиснутого до нього.

Навіть зараз, коли тепло її поцілунку розливалося всім його тілом, як гаряче маслопиво в холодний зимовий день, він відчував те саме щасливе піднесення від обіймів цієї відьми. Йому хотілося, щоб усе так і залишалося, щоб війна не наближалася, щоб вони були звичайними студентами Гоґвортсу, як і всі інші.

Але це було не так. І він мав би знати з того самого першого поцілунку, що йому ніколи не вдасться вберегти щось настільки чисте.

З останньою обіцянкою зберегти в пам'яті відчуття її поцілунку, Драко замкнувся в собі. 

— Мені потрібно, щоб ти забула про нас, — благав він востаннє.

Герміона похитала головою, на її очах з'явилися перші сльози. 

— Але я не хочу .

Він провів рукою по її щоці. 

— Я теж не хочу, але це єдиний спосіб для нас з тобою пережити цей навчальний рік.

На її обличчі з'явилося розуміння, і Драко усвідомив, що сказав забагато. Він відступив убік, але Герміона вже стиснула його ліве зап'ястя, а іншою рукою підняла рукави плаща і мантії, відкриваючи звивисту змію і череп, що зміїлися на його передпліччі.

У Герміони підкосилися коліна, що вона не змогла витримувати власної ваги. Вона зробила крок назад, її дихання було важким і уривчастим, а погляд залишався прикутим до клейма на його руці. 

— Що ти наробив?

— Ти ж знаєш: я б не зробив цього, якби мав вибір, — спробував пояснити він, але шокований вираз обличчя Герміони підказав, що вона не дуже-то його й слухала.

— Гаррі мав рацію, — заїкнулася вона. — Ти…

— Не треба, — перебив Драко. Він не міг витримати думки про те, що вона його так назве. — Обіцяю тобі, Герміоно, я… 

У голові у неї все різко закрутилося,  шок змінився люттю. 

— Ні. Ти більше не можеш мене так називати! — кипіла вона, в її загрозливому погляді вже не було й натяку на відьму, яка так охоче цілувала його хвилину тому. — Це літо… твоя правда. Буде краще, якщо ми забудемо про це.

 Хоча він благав саме про це, насправді почувши сказане нею, відчув, що ці слова жалять дужче, ніж козлокос. Драко не хотів, щоб вона про це забула.

Не зовсім. Хіба міг хтось із них сподіватися повернутися до звичного способу життя і вдавати, ніби між ними нічого не було, коли між ними стільки всього сталося?

Але чим довше він стояв мовчки, тим дужче відчував, як Герміона віддаляється від нього.

— Я можу пояснити, — намагався вимовити Драко, але цього було замало, запізно.

Сльози вже котилися по її щоках. 

— Ніщо з того, що ти можеш сказати, ніколи не виправдає... не виправдає цього , — промовила вона крізь здавлені схлипування. — Очевидно: все, як я й думала, що було між нами, було лише брехнею.

Вона витягла паличку з кишені мантії, і у Драко дух перехопило у грудях.

— Я тренувалася все літо, про всяк випадок... — він почув, як вона пробурмотіла ледь чутно, трохи голосніше, ніж шепіт.

Драко приготувався до закляття, на яке, як він визнав, заслуговував. Він лише сподівався на те, аби усі ті практиковані нею закляття не були доволі руйнівними. Не настільки. Аби він бодай міг дійти до лазарету сам.

Драко з нетерпінням чекав на удар її закляття, але нічого не влучало. Ще дивнішим виявилося те, що Герміона не спрямовувала паличку на нього. Натомість вона націлилася на себе, кінчик  коливався біля її скроні. 

Драко наморщив брови. 

— Що ти робиш?

— Саме те, що ти мені велів, — сказала Герміона, змахнувши сльози, дивлячись Драко в очі. — Я забуду про нас.

Драко знадобилося кілька секунд, щоб повністю усвідомити її слова. Але коли до нього нарешті дійшло, він уже нічого не міг вдіяти, щоб зупинити це. Зап'ястя Герміони вже повернулося на необхідні дев'яносто градусів, а кінчик її палички освітило сяйвом.

— Герміоно, ні! — встиг вигукнути він саме перед тим, як закляття було успішно застосоване, і її погляд став порожнім.

Якби Драко спробував втрутитися, неможливо було передбачити, як це могло б негативно вплинути на дію закляття, завдавши ще більшої шкоди. Він знав, наскільки складним воно може бути. Але від цієї думки йому не стало легше спостерігати, як Герміона знищує всі їхні спільні спогади.

Він примусив себе заплющити очі, чекаючи, коли все закінчиться. А в його голові вирували спогади, єдиним свідком яких він незабаром залишився. Засідання книжкового клубу. Пізніше — перегляд книжкових стелажів. Розмови за обідом. Сміх і посмішки, які виникали в результаті. Повільне руйнування його упереджень. Почуття, які вони дивовижним чином мали одне до одного. Усе це. Просто так. Зникло.

Драко почув, як Герміона опустила паличку. Цей звук спонукав його знову глянути на неї. Саме цієї миті він вловив мерехтіння життя, яке повернулося до її погляду. 

Вона кліпнула кілька разів, перш ніж подивилася на Драко, нахиливши голову набік із запитанням: 

— Мелфой? Що ти тут робиш?

Вона знову зверталася до нього на прізвище. І це знищило всередині нього ту крихітну надію, яка безглуздо трималася за будь-який шанс, що Герміона не виконала закляття належним чином. Але, звісно, вона все виконала правильно. Очікувати від неї чогось іншого, окрім бездоганного заклинання, було б ще більш абсурдним.

Справу зроблено. Будь-яка частина її, що колись належала йому, зникла назавжди.

Драко стиснув губи в посмішці й, хоч як би боляче йому не було це робити, знову став тим, кого вона очікувала побачити перед собою, — свого шкільним заклятим ворогом.

— Я тут ставитиму питання, Ґрейнджер, враховуючи, що сьогодні саме я виконую обов’язки старости, — докоряв він, супроводжуючи слова зі своїм найкращим насупленим обличчям. — хіба ти не маєш бути вже в замку?

Герміона, наморщивши чоло, оглянула довкілля. 

— Дивно. Я пам'ятаю, як зійшла з поїзда з Роном, але не пам'ятаю, чому я повернулася…

— Мені не потрібні пояснення, — сказав він, намагаючись зберегти ілюзію байдужості. — Просто йди собі до замку. Хоча я сумніваюся, що Візлі помітив твою відсутність. Він, мабуть, надто зайнятий, уявляючи, чим би він міг набити рота, щойно розпочнеться бенкет.

Її обличчя вкрив рум’янець, розтікшись рожевим аж до кінчиків вух, і Драко зрозумів: доволі сильно подіяв їй на нерви. Це було так само легко, як і завжди. Точніше, самі слова вимовлялися так само легко, як і завжди. Однак він боявся, що відчуття, яке виникало в його душі, може виявитися постійним.

Вона затрималася ще на кілька секунд, перш ніж розвернутися, і Драко дивився, як її силует зникає вдалині, прихований тінями дерев і сутінковим нічним небом. Коли він вирішив, що вона вже доволі далеко, Драко випустив довге, сповнене відчаю зітхання, і кілька важких сліз нарешті покотилися щоками.

Можливо, коли він виконає завдання, зможе спробувати пояснити все знову. Звісно, за умови, що справді переживе цю місію. А потім поставало ще одне значно важливіше питання: чи зможе вона коли-небудь пробачити йому. Якщо Герміона так відреагувала лише на те, що побачила його мітку, то це було малоймовірно.

Віддалений свисток Гоґвортського експреса привернув увагу Драко, і він озирнувся на багряний вагон, помітивши когось із фіолетовим волоссям, що крадькома спускався вниз. Якби він не був таким емоційно виснаженим, Драко, можливо, повернувся б назад, щоб перевірити. Але настрою не було. До того ж, ймовірно, це була просто чергова особа, яка шукала свого улюбленого  «Обранця». Посміховисько . Зрештою, люди дбали про його подальшу долю та добробут. Він був знаменитим Поттером, тоді як Драко — лише черговим пішаком у хитромудрому плані Темного Лорда.

Засунувши руки глибоко в кишені мантії, Драко насупився і побрів до замку. Він змирився з тим, що його доля була вирішена тієї ж миті, коли він народився з прізвищем Мелфой.

Козлокос — комаха родом з Австралії. Довжина її разючо-синього, мов сапфір, тіла не більше сантиметра, проте швидкість в неї така, що маґли її майже не помічають, та й деяким чарівникам це вдається лише після того, як козлокос їх ужалить. Крильця козлокоса розміщуються на голові і крутяться з такою швидкістю, що він обертається в польоті, наче пропелер. Знизу на тілі знаходиться довге жало. Ті, кого вжалить козлокос, відчувають спочатку запаморочення голови, після чого починається левітація (підіймання в повітря). Цілі покоління юних австралійських відьом і чарівників намагалися впіймати козлокосів і змусити їх себе вкусити, щоб насолодитися цим побічним ефектом, хоч передозування укусами може призвести до того, що жертва цілими днями безконтрольно ширятиме в повітрі, а іноді внаслідок потужної алергічної реакції взагалі не зможе приземлитися. Сушені козлокосові жала використовують для деяких настійок, а ще, за певними припущеннями, ці жала є неодмінними компонентами популярних солодких свистобджілок.