П'ятниця...
Я звично прокинулася на початку сьомої. Не те щоб виспалася — навпаки. Але сон вже не йшов.
"І так щоразу... "
Вставши з ліжка, я взяла рушник і вийшла з кімнати. У квартирі стояла тиша. Ха Рін ще спить — двері в її кімнату щільно зачинені. Попереду був семінар на 10:30, тож поспішати було нікуди.
Зайшовши у ванну кімнату, я швиденько прийняла душ. Потік теплої води трохи оживив тіло. Освіживши обличчя прохолодною водою я відігнала останню втому. Потім — звичний догляд: тонік, сироватка, легкий бальзам для тіла. Цей буденний ритуал впливав на мене, як мантра — тривога відступала, думки приходили до ладу. Я любила цю частину ранку — мовчазну, тільки мою.
Повернувшись до кімнати, я кинула погляд на на електронний годинник, що стояв на моєму письмовому столі.
"7:05"
На дворі обіцяли прохолодну погоду — весна тільки починалась, і повітря ще тримало в собі залишки зимового холоду. Я підійшла до шафи, відчинила дверцята, довго вдивлялась у речі. Я не люблю зайвої уваги, але й зливатися з натовпом — не мій стиль. Зрештою, вибір упав на бордовий укорочений лонгслів — щільний, з вирізом, а до нього — чорні карго-штани з місткими кишенями по боках. Практично та стильно.
Сумка через плече. У неї я склала найголовніше: зошит для конспектів, пенал з канцелярським приладдям, скетчбук — я не розлучаюся з ним, навіть коли не малюю. Косметичка — тільки базові речі. Повербанк із наліпкою — вишеньки, милий подарунок від постійної клієнтки з пекарні. Вона приходила щочетверга близько п’ятої — невисока, з вільним каштановим волоссям, завжди в лляній сорочці й з торбинкою через плече. Брала круасан із мигдалем і какао на рослинному молоці.
— Якщо б ви були ягодою, Ви точно були б вишнею, — сказала вона тоді раптово й протягнула мені наліпку. — Не солодка, а яскрава. З характером.
Я тоді лише кивнула. Не звикла приймати такі слова. Але з тих пір не зняла наліпку. Вперше хтось побачив у мені щось особливе.
Далі — книга. Вона лежала біля ліжка, нещодавно придбана. Закладинка ще на початку.
«451 градус за Фаренгейтом».
Я вибираю книжки, які допомагають мені бути людиною. Бо росла в середовищі, де людяність — розкіш. Там, де я жила, смерть не була трагедією. Вона просто… траплялася. Заради розваги інших. Читаючи такі книги, ніби вчуся знову відчувати. Вони допомагають мені нормально почуватися у соціумі, де треба підібрати гарні слова та правильні емоції.
"Бо почуття — то не слабкість"
Покидаючи кімнату, я також не забула про навушники. Для мене це не просто про музику. Це — мій простір. Межа між мною і світом.
На виході я взула бордові Gazelle, що гармонійно поєднувалися з моєю кольоровою гамою. І останній штрих — крапля парфумів — на шию та зап'ястя. Солодка вишня з ваніллю й мигдалем м’яко огорнули мене. У дзеркалі я побачила, що волосся ще не вкладене і безладно спадало на плечі. Поки розчісувала його, у відображенні з’явилась заспана Ха Рін — скуйовджене волосся, широке домашнє худі, сонні очі.
— От чому тобі зранку не спиться? — пробурмотіла вона хриплим ранковим голосом.
— І тобі доброго ранку. Я тебе розбудила?
На годиннику вже було 7:28.
— Ага. Вийшла переконатись, що джерело шуму нарешті зникне — і я зможу доспати хоч пару годин, — зітхнула вона, позіхаючи.
— Я вже майже закінчила, — втішила її я.
Вона підійшла до комоду, понишпорила у шухляді і витягнула червоний бант. Обережно, майже ніжно, заколола його мені на маківці.
— От тепер точно все. Можеш іти підкорювати світ. Хоча... кого ти там підкориш у таку рань, — пробурмотіла вона з іще однією позіхою. — Побачимось на навчанні.
— Дивись не проспи, — посміхнулася я. Знявши пальто з гачка я вийшла з квартири.
Ранок зустрів мене приємною прохолодою, що трохи обпікала мої щоки. Місто вже прокинулося: люди поспішали вулицями, минали одне одного, не помічаючи… І в цьому була особлива магія ранку.
Навушники тихо гріли мої вуха. В мене не було якось конкретного плейлиста — додаток підбирав пісні за моїми вподобаннями, що завжди гармонічно поєднувалися з моїм настроєм. Зараз грала — Sanctuary, виконавець — Joji.
Я обожнюю каву з моєї пекарні, але о сьомій вона ще зачинена. Зої відкриває зміни о дев'ятій ранку, а я закриваю — о восьмій вечора. Тож я рушила до своєї улюбленої кав’ярні біля університету — затишного закутка, майже прихованого від галасу вулиць. Найбільший наплив тут ближче до обіду: якраз тоді студенти приходять на перерву, іноді заглядають і викладачі.
Заходячи у кав'ярню, я обережно опустила навушники на шию і люб'язно привіталася вже зі знайомою баристою. Її волосся було завжди зібране у дві легкі гульки. Це виглядало доволі мило. Було в цьому щось природне та по-дитячому ніжне. Вуха у дівчини були прикрашені великою кількістю пірсингу. Але це не псувало її образ, а лише підкреслювало її індивідуальність.
— Вам як завжди? — щиро посміхнулася дівчина.
Я кивнула. Вона давно навчилася розуміти мене без зайвих слів. І це мені подобалося.
Я завжди брала каву з собою. Не тому, що поспішала — навпаки. Я любила пройтися сквером біля університету: він ще був майже порожній, лише зрідка траплялися поодинокі перехожі. Тепло гарячого напою в долонях, спокійний пейзаж і ранкова тиша — усе це надихало і заспокоювало. Дозволяло забутися хоча б на мить, відкинути зайві думки й просто насолодитися моментом. Це був мій спосіб налаштувати себе на день, зібратися і побути наодинці з собою.
Терпляче чекаючи замовлення біля прилавку, я відкрила книжку на тій самій сторінці, де зупинилася ввечері. Але раптом згадала:
"Батько"
Я переглянула всі месенджери, сподіваючись побачити від нього будь-що, хоч коротке повідомлення. Нічого... Відчуття тривоги знову нахлинуло на мене, але я відштовхнула його і заглибилася у текст.
Я не одразу помітила, як черговий клієнт зайшов у кав'ярню й зупинився поруч. Повітря між нами наповнив аромат яскравого вечора: імбир, кориця, цитрус — ніби теплий спогад про Різдво. Той запах був затишним, трохи солодким, майже домашнім. Але серед цієї м’якості вирізнялася інша нота — брутальна, різка, з відтінком шкіри.
— Вітаю, — звернулася до нього, так само привітно, бариста. — Що бажаєте?
— Те саме, що і ця дівчина, — відповідає він, явно натякаючи на мене. Голос в нього теплий та спокійний.
Бариста киває.
Я обертаюся і бачу його: він був вищий за мене сантиметрів на двадцять і стояв досить близько, тож, щоб розгледіти його обличчя, мені довелося трохи задерти голову.
"Це він... той морпіх..."
На мить я втратила самоконтроль — серце калатало так, ніби хотіло вирватися з грудей. Тривога торкнулася моїх плечей і повільно піднімалася вгору до шиї, залишаючи за собою гусячу шкіру на спині.
— Привіт… — тихо промовив він, а в голосі прозирало хвилювання.
— Що?.. — від здивування перепитую я і настає незручне мовчання.
— Раф з солоною карамеллю для дівчини готовий, — раптом, мов порятунок, прозвучало з прилавка.
Я кивнула баристі в знак вдячності, взяла свою каву і миттєво зникла за дверима, залишаючи дивного незнайомця позаду. Але його аромат і далі тягнувся за мною, лише посилюючи тривогу. М’які прянощі з відтінком шкіри додавали хлопцю брутальності. Але саме ця нота вибивалась із загальної картини — вона йому не личила. Здавалося, він додав її навмисно — ніби намагався сховати м’якість за димкою сили.
Остаточно я прийшла до тями коли опинилася у сквері. Швидка хода зігріло моє тіло, що довелося зняти пальто. Холодний вітер пройшовся по моїй спині, руках, плечах... Це додало мені трохи впевненості та свободи. Сквер був ще доволі "голий". Початок весни ще на дав достатньо тепла для цвітіння. Я присіла на лаву, що стояла неподалік та зробила ковток кави.
Мене лякала зайва увага. Я відчувала себе комфортно у своєму маленькому світі, що сама собі створила. Я цураюся свого минулого, а отже не зближаюся з людьми, щоб ніхто не зміг дізнатися, що на моїй совісті кров. Але цей хлопець...
Я дістала свій скетчбук і олівець — рука сама почала виводити знайомі риси. Обличчя того хлопця чітко закарбувалося в моїй пам’яті — кожна лінія, кожна тінь. Я не слідкувала за часом: повністю поринула в малюнок, лише іноді відриваючись, щоб зробити ковток кави.
Коли портрет був майже завершений, телефон завібрував. Я здригнулася, та майже миттєво схопила його.
"Невже батько?"
На екрані — повідомлення від Ха Рін:
— А куди ти поклала фен?
Я коротко відповіла:
— На підвіконні.
— Дякую! Ти у сквері? За півгодини буду.
— Ок, — написала я і знову відклала телефон.
Я відкрила книжку і занурилась у читання.
*****
На семінарське заняття з "Етики в журналістиці" ми не спізнилися, проте Ха Рін прийшла не через півгодини, як обіцяла. Минуло більше ніж година. На що вона сказала:
— Ти ж знаєш, ці затори в час пік.
Я пирснула сміхом.
— Нам до університету йти десять хвилин пішки. Які ще затори?
Обидві були в гарному настрої. Я спокійно почитала у парку, а вона знову вдавала, що запізнилась не з власної вини. Цей її жарт уже став настільки звичним, що я сприймала його майже як щось рідне.
Зайшовши до аудиторії, ми розійшлися по своїх місцях. Ха Рін любила сидіти ближче до дошки — там у неї було своє коло друзів. Вони зустріли її усмішками й одразу почали розпитувати, як справи. У групі Ха Рін всі обожнювали: вона була доброзичлива, дотепна і завжди щира.
"Вона — сонце"
Я ж — зовсім інша. Тиха, закрита, завжди трималася осторонь. З часом одногрупники звикли і просто залишили мене в спокої. Але саме Ха Рін навчила мене розуміти свої емоції. Все почалося ще тоді, коли ми тільки заселилися у гуртожиток. Нас тоді було троє: Ха Рін, я і Мі На.
Із Мі Ною у нас одразу не склалося. Вона була зверхньою, поводилася так, ніби весь світ їй винен. Брала чужі речі без дозволу, але здіймала бурю, коли хтось торкався її власних. Тоді я ще не вміла спілкуватися з людьми зовсім. Довгі роки без соціуму дали про себе знати. Я намагалася зайвий раз не розмовляти і тихенько собі співіснувати, бути непомітною. І сусідки по кімнаті — для мене були лише людьми, з якими ми поділяємо простір. Не більше...
Але Ха Рін виявилася іншою. Вона чомусь не злякалася моєї мовчанки, не відступила після холодних відповідей. Вона просто була поруч. І поступово почала відкривати переді мною світ.
Кликала мене із собою — просто так, без причини:
— Пішли на каву.
— Заодно забіжемо в книжковий, у них зараз знижки.
— Мені сумно, ходімо в парк.
Я казала "ні", але вона все одно йшла поруч. І, з часом, я почала казати "так".
Одного разу вона навіть затягла мене у караоке. Це був цілий квест — витягнути мене з дому, потім змусити співати, а потім ще й вмовити не втекти після першої пісні. Але я залишилася. І навіть співала. Хрипко, несміливо — але співала.
Ми сміялися до сліз. А потім, ввечері, ми грілися гарячим чаєм біля невеличкого кіоску. Часу тоді ніби не існувало. Здавалося, що не існувало і того острову разом з моїм минулим...
Вона навчила мене любити солодкий раф, хоча я звикла до гіркої чорної кави з молоком, яку робила в термос і пила на ходу.
Коли дізналася про мої ранні пробудження і безсоння, почала вставати разом зі мною. Навіть якщо ще було темно і вона не висипалася. Ми гуляли порожніми вулицями, мов дві тіні серед сну міста. І я тоді вперше, несподівано для себе, подумала:
"А може, й у мені ще залишилося щось людське?.. Може, я теж маю право на дружбу?"
З часом я навчилася насолоджуватися тишею самостійно. Але саме вона навчила мене любити: тихий ранок, солодку каву, запах щойно купленої книжки та самотній сквер.
— Сьогоднішня тема для обговорення — «Етика і межі правди в журналістиці», — спокійно оголосив викладач, виводячи її на дошці.
— Подумайте, чи етично журналісту публікувати розслідування, яке може зруйнувати життя джерела, навіть якщо це в інтересах суспільства. Де закінчується правда і починається пропаганда?
Я написала в зошиті три слова: «Етика», «Правда», «Пропаганда». Поки одногрупники гомоніли, дискутуючи на дану тему, я записувала свої думки, структуруючи у речення. Коли закінчила, відкрила скетчбук. На сторінці — портрет того самого «морпіха». Дивлюся на його намальовані очі й ловлю себе на дивному відчутті: тривога змішалася з цікавістю.
"Може, мені варто було дати йому шанс пояснити?"
Хоча я впевнена: дізнайся він, хто я насправді — відчепився би одразу.
— Лі Со Ран, — раптом лунає хлопчачий голос.
Я піднімаю очі і бачу, що вся аудиторія дивиться на мене.
— Може, цього разу скажеш щось уголос? — хмикає Сон Джун. — Бо іноді складається враження, що ти тут просто для статистики.
Типовий клоун, завжди у центрі уваги. Самовпевнений, нарцистичний, і щотижня — з новою дівчиною.
Я нахиляю голову, ловлю його погляд і спокійно очікую його наступних дій.
"Я не поведуся на його маніпуляцію"
— Со Ран, я ж тебе питаю. Чого мовчиш?
— Яке твоє питання?
Він знітився на секунду, але швидко взяв себе в руки:
— А чи є в тебе взагалі позиція, окрім того, щоб мовчки дивитися на всіх з-під лоба?
Атмосфера напружується. Хтось сміється. Всі спостерігають за мною. Я відчуваю теплий, підбадьорливий погляд Ха Рін — і мені цього достатньо.
Я повільно усміхаюся і відповідаю:
— Це й є моя позиція — мовчати й дивитися. Мовчання теж вибір. Я аналізую і кажу тільки те, що варте уваги. А не заповнюю ефір порожніми словами, щоб про мене не забували.
Я роблю паузу, тримаючи його погляд і продовжую:
— Тож Сон Джун, що на рахунок тебе? Яка твоя позиція крім того, щоб розважати аудиторію?
Сміх стихає. В аудиторії повисла тиша.
Сон Джун розгублено кліпає очима, наче не знає, що відповісти.
— Ну… я… — він намагається щось придумати, але слова застряють у горлі.
Я відкриваю зошит зі своїми записами та додаю на останок:
— А тепер щодо теми. Етика в журналістиці — це не лише правда. Це ще й відповідальність. І саме тут починаються проблеми: бо всім подобається правда, допоки вона не про них. Журналіст завжди має вибір, як подати правду. І цей вибір завжди болить.
І саме в цей момент викладач, що досі мовчки спостерігав за обміном реплік, втручається:
— Влучно, Со Ран. Саме про це йде мова: етика журналіста починається там, де закінчується марнослів’я. Краще промовчати, ніж сказати щось заради ефекту.
Він огортає поглядом аудиторію, ніби робить підсумок:
— Іноді позиція мовчання важливіша, ніж сотня слів. Запам’ятайте.
Я спокійно закриваю свій зошит. Для мене це не була перемога чи шоу — просто реакція. Але судячи з того, як Сон Джун ніяково відводить очі, а кілька студентів кидають на мене нові, уважні погляди — я більше не невидимка.
*****
Після пари до мене підбігає Ха Рін, сяюча від радості:
— Со Ран, ти просто неймовірна! Ти його знищила. Тепер уся група тільки про тебе і говоритиме.
Я тяжко видихаю:
— Я не прагнула уваги. І точно не хотіла ставати об’єктом пліток.
Ми виходимо з аудиторії.
— Але ти могла б бути найпопулярнішою дівчиною на потоці, — мрійливо каже Ха Рін. — Всі хлопці були б твої.
— Не цікавить, — відрізаю я.
Наша розмова обривається, коли перед нами з’являється Сон Джун. Він виглядає впевнено, але в очах уже немає колишнього зухвальства.
— Со Ран, можна хвилинку?
Не дочекавшись відповіді, Ха Рін делікатно зникає, залишаючи нас удвох.
— Я не очікував , що "сіра миша" може вкусити, він усміхається куточком губ. — Ти розсудлива. Аналітична. Мені це подобається.
Його погляд повільно ковзає по мені з голови до ніг. Від цього мені стає бридко.
Він торкається мого волосся, і я вмить хапаю його руку, впиваюся нігтями та тягну ближче. Він навіть не встигає зреагувати.
Я дивлюся йому прямо в очі — спокійно, без тіні емоцій. Мій голос звучить рівно, майже крижаним шепотом:
— Вибач. Ти навіть не у списку того, що мені цікаво.
Я відпускаю його руку так різко, що він мимоволі відступає. А я просто розвертаюся і йду, ніби його ніколи й не було.
Я не для цього тут. Я не для їхніх симпатій і не для дешевої популярності. Для мене чужа увага — небезпека, а дистанція — броня.
"Я не шукаю друзів. Але якщо хтось колись зможе пройти крізь цю броню…"
Я стискаю ремінець сумки й усміхаюся сама собі.
"…тоді, можливо, я на мить згадаю, що теж людина."