Я мала сидіти в ложі. В золотій масці, в оксамитовому кріслі, з великим келихом червоного вина в руці — вина, такого схожого на пролиту кров. Я мала бути однією з тих, хто називає це шоу. Мала мовчати, коли гинуть. Усміхатися, коли страждають.

Мала — бо так вирішили за мене.

Але я не п’ю алкоголь. І не перетравлюю цинізм, загорнутий у розкіш. Бо хтось мусить дивитися не згори. А зсередини.

Тому я відмовилися від золотої маски, і натягнула зелену форму з номером... 119.

Тиждень до цього...

— "Об’єктивність — не виправдання бездіяльності," — монотонно говорить професор, проводячи крейдою по дошці. На дошці — велике слово: "правда", підкреслене тричі.

Я сиджу на останній парті. У моїх конспектах — акуратні записи, поруч — кава з автомата, нестерпно гірка. Звичайний день, звичайна середа, напрочуд сонячно. Перша пара - лекція з "Етики в журналістиці".

— "Журналіст не має бути бездушною камерою. Він — очі тих, хто не бачить, голос тих, хто мовчить. Але є межа. Іноді правда — як ніж. Ріже. Вбиває."

Я позіхаю. Перевіряю повідомлення в телефоні. Нічого.

"Дивно, куди він зник?"

Так склалося, що після мого повноліття ми з батьком більше не бачилися. Стабільно, раз на місяць, він надсилав гроші з коротким підписом: «Люблю тебе, доню». На свята ми зідзвонювалися, іноді списувалися в месенджері. Але вже другий місяць — тиша. Ні переказів, ні повідомлень, ні дзвінків. Не те щоб гроші були мені так важливі — я давно підпрацьовую в пекарні біля університету й можу сама про себе подбати. Але щось… тривожить. Бо він не з тих, хто просто зникає.

— "У вас буде вибір. І цей вибір завжди буде боліти," — додає професор. — "Не врятуєте всіх. Не врятуєте навіть себе."

"Вибір... завжди буде боліти. Не врятуєте всіх... навіть себе".

Ці слова міцно осіли в мене голові і вже за хвилину вони були в моєму зошиті.

Навчання у середу закінчується раніше — саме тому це мій улюблений день в тижні. Швидко складаю речі у сумку, щоб встигнути на зміну. Сьогодні моїй напарниці треба піти раніше — термінові справи. Тому я обіцяла прийти якнайшвидше, щоб її підмінити.

— Со Ран, — гукає мене невисока дівчина з коротким темним волоссям. Кім Ха Рін — моя одногрупниця, колишня сусідка по кімнаті в гуртожитку. Зараз ми знімаємо разом квартиру. Вона для мене щось на кшталт подруги. Ми не завжди однаково дивимося на світ, але серед усіх вона — найближча.

— На роботу? — питає вона.

— Так, Ха Рін.

— Я з тобою! Пригостиш мене булочкою з корицею.

Друзів в мене небагато. Я тримаю людей на відстані. Відстань — це питання довіри. У Ха Рін вона найкоротша, але і для неї не все відкрито.

Я — звичайна дівчина з незвичайним волоссям: яскраво-руде з чорними кінцями. Це творче рішення прийняте у підлітковому віці, яке стало частиною мене. За нього мене прозвали "лисицею". А може, за щось інше, що в мені бачать — і чого я не завжди хочу показувати.

Пекарня зустрічає запахом здоби й звичним дзвіночком над дверима. Зої моя змінниця — радо вітає нас посмішкою.

— О, нарешті, Алісо! Мені вже час.

Зої — студентка по обміну з Канади, яскрава та говірка — повна моя протилежність, навчається на вечірній формі.

— Зої, я Со Ран, — нагадую їй, усміхаючись.

— Та знаю я, знаю. Але в Канаді ти точно була б Алісою. Як хитра лисиця. В нас їх там багато.

Зої засміялася.

— До речі, — додає вона, скидаючи фартух, — заходив якийсь хлопець. Питав про "руденьку". Коли я запитала, чи знайомі ви, він якось дивно себе повів. Тож я сказала, що сьогодні ти не працюєш. Мало що — може збоченець.

— Дякую за турботу, — тихо кажу я.

— Та нема за що. Гарно попрацювати! Бувай, Ха Рін.

Ха Рін помахала дівчині на прощання. Як тільки Зої зникла за дверима, Ха Рін одразу ж поглядає на мене змовницькі.

- А може це той самий хлопець, що...

— Навіть не починай, — зітхаю. — Їж булочку.

Я дістаю свіжу здобу з прилавку, кладу перед нею. Її очі вмить світяться від щастя.

— Смачно! Дякую, Со Ран.

— З тебе 2 000 вон.

— Лі Со Ран!

— Жартую. Смачного.

Я пов'язую фартух на талії, та починаю поратися за прилавком. У пекарні спокійно. Клієнтів майже немає, лише аромат кориці у повітрі. Ха Рін сидить біля вікна, в променях теплого світла, що підкреслює кожну рису її обличчя. Я дістаю блокнот, хапаюсь за олівець і швидкими рухами переношу цю картину на папір. Спостерігати за людьми мені легше, ніж розмовляти з ними. — Со Ран! — вириває мене з потоку думок голос Ха Рін. — Це не той хлопець?

Я підводжу очі. За вікном, на лавці неподалік, сидить Він. Темне волосся до плечей зібране в акуратний хвіст. На правому плечі з-під рукава простої футболки видно татуювання — емблема морської піхоти.

"Морпіх значить"

У ту секунду він наче почув мої думки та повернувся у наш бік. Він не помітив нас, але явно шукав когось. Його обличчя виглядає молодо, навіть м'яко — ні шрамів, ні грубих рис. Не схожий на колишнього військово службовця. Але в погляді — втома. Така глибока та тиха, що не сховаєш навіть за усмішкою. Зморшки біля очей додають йому пару років. На мить наші погляди зустрічаються. Я завмираю, а потім різко відходжу від вікна й ховаюся за прилавком. Моє серцебиття пришвидшується. Я не хочу бути центром чиєїсь уваги.

"Не зараз... Не в цьому тілі"

— Ти чого-о?.. Як на мене він милий, — каже Ха Рін, здивовано.

— Милий? — тихо повторюю. — У нього татуювання морпіха. Він старший за мене років на п'ять.

— Та ти вигадуєш. Він виглядає молодим. Та і що ці п'ять років. У сучасному світі це дрібниця.

Я мовчу, обдумую її слова.

"Вона мене не зрозуміє. Не побачить того, що бачу я"

— Він... ніби стежить за мною. Вже кілька років. Завжди на відстані. З'явиться — і зникає, як випадковий перехожий. Хіба це не дивно?

— Мені це здається романтичним, — замріяно зітхає Ха Рін.

"А мені — ні"

— Я не шукаю стосунків. Мені добре наодинці.

І це правда. Поки я одна я не є загрозою. Ні для себе, ні для інших.