П'ятниця, 5 червня 1998 р.
Сьогодні мої улюблені страви на сніданок. Гарбузова випічка, яку замовляють спеціально в сезон гарбузів. Мої улюблені джеми та булочки. Яйця, квасоля, сосиски.
І все це на смак, як попіл.
Батько читає газету, очі не рухаються. Мати крокує кімнатою, тримаючи в руках чашку з блюдцем. Я дивлюся на гарбузове печиво на своїй тарілці.
Вчора забрали Нотів. І Ґойлів. Батька Пенсі. Її, ймовірно, викликали на допит, але я знаю, що під час перевірки її чарівної палички вони не знайдуть жодного Непрощенного. Її швидко відпустять.
— Чого вони чекають? — шепоче мати. — Чому за нами досі не прийшли?
— Щоб перевірити, чи вистачить нам духу на втечу, — відповідає батько й перегортає сторінку.
Я б хотів, щоб вистачило. Роки тому. Я б хотів, щоб мене відправили до Дурмстренґу, як планував батько.
— Пам’ятайте, — каже він, — ви маєте право вимагати, щоб під час допиту був присутній член Чарверсуду, — він підіймає свою чашку. — Офіс Аврорів повинен виконати ваше прохання. Я дуже рекомендую…
— Дякую, Луціусе, — каже мати, дивлячись у вікно. — Але досить з мене твоїх «рекомендацій».
Тріск.
Хікс, один з ельфів, вривається в кімнату.
— Господарю Мелфою, — пищить він із широко розплющеними очима. — Вони тут.
Батько закриває газету. Мама допиває чай і бере серветку, притискаючи її до губ.
Я дивлюся на свій сніданок і думаю, чи побачу коли-небудь ще стільки їжі.
Батько встає, і ми йдемо з їдальні до передпокою за ним слідом. Стаємо в рядок, обличчям до вхідних дверей. Відчуваю, як батько повертається до мене.
— Будь сильним, Драко. Це не назавжди.
— Ти цього не знаєш.
— Ти не повинен відповідати на запитання, доки не прибуде член Чарверсуду. Пам’ятай про це, — каже він, поправляючи манжети. — Якщо я тобі знадоблюся — напиши мені…
— Що мені може знадобитись від тебе, — шиплю на нього.
Відчуваю його погляд на собі, поки тримаю очі на вхідних дверях. Мати стискає мою руку, коли двері вибивають, і близько двадцяти аврорів вриваються крізь них. З наших кишень вилітають чарівні палички — не моя, а досі мамина — і якесь заклинання валить мене на коліна. Я підіймаю руки вгору, як і мої батьки.
Вони щось кричать, я намагаюся слідувати вказівкам. Бачу, батька забрали першим. На нього накладають обмеження, і виводять. Потім маму. На це важче дивитися.
Настає моя черга, і молодий аврор, якому заледве виповнилося двадцять п’ять, стримує мене. Здається, я бачив його у Гоґвортсі. Коли він зводить мене на ноги, його кулак так швидко врізається мені в живіт, що я навіть не встигаю зрозуміти, що сталося. Повітря в легенях зникає, і я згинаюсь, ловлячи темні плями перед очима.
Він тягне мене вперед і підтягує мою голову до свого обличчя — кулак у моєму волоссі, гірке дихання перед носом.
— З днем народження, Мелфою.
~*~
П'ятниця, 27 серпня 1999 р. — трохи згодом
Напевно, хтось повідомив мамі, що мене звільняють. Вона мала зустрітися зі мною на обіді перед початком судового розгляду вдень, але коли охорона супроводжує мене до ізолятора, вона вже стоїть там і посміхається, як гагара.
Мама обіймає мене, і мені стає соромно за свій вигляд. Брудний і неохайний. Вона шепоче мені слова любові, а за її плечем маячить Ріта Скітер.
— Ох, який ти гарний, Драко! — її очі танцюють по мені. — Але спочатку нам доведеться тебе трохи почистити.
Тут є душ, і мама дає мені мило та шампунь. Ті, якими б я скористався вдома. Мені цікаво, як вона знала, що слід привезти їх. Душ у надрах Міністерства приємніший, ніж той, що в Азкабані, але я закінчую за п’ять хвилин, досі не звикнувши до того, що час знову належить мені.
Коли я повертаюся до кімнати в новому комплекті мантій — нових мантій, куплених спеціально для мене, — то нарешті запитую Ріту, для чого вона тут.
— Для статті у «Віщуні», любчику! — Ріта бере мене за лікоть і веде в бічну кімнату, де чекає фотограф. — Ми не могли дозволити тобі залишити Міністерство у тих азкабанських дрантях. Ні, нам слід зробити кілька світлин тут, і ще кілька, як ви з матір’ю йдете.
Я нахмурився.
— Ти мій пресагент?
Вона хихикає і б’є мене по руці, і я вважаю, що це і є її відповідь. Вона сушить моє волосся чарівною паличкою, і я дозволяю їй укласти його, почуваючись ніяково від того, що чиїсь руки торкаються мене.
Я думаю, що моя мама була єдиною людиною, яка торкалася мене за ці п’ятнадцять місяців. Прості обійми під час щомісячних візитів. А ні, ще охоронці хапали мене за лікті, коли вели.
Скітер наказує дивитися в камеру, і спалахи засліплюють мене, доки її фотограф стрибає навколо.
Після короткого обіду мене повертають до зали суду, і переді мною ставлять флакони. Мені простягають чарівну паличку, і я ледве її впізнаю. Цікаво, чи підкориться вона мені. Хіба вона тепер не належить Поттеру?
Коли паличка ковзає мені в руку, то дзижчить і принаймні впізнає мене.
Проводжу решту дня, копаючись у своїй свідомості та смикаючи спогади, наче бур’яни. Мені потрібно позначити кожну срібну цівку, коли вона потрапляє у флакон, і обговорити значення кожного спогаду з Чарверсудом. На це йдуть години.
Мама чекає, доки я закінчу. Мене відвезли в Азкабан, щоб я прибрав камеру, а потім відпустили під опіку матері. Коли я йду, вони фотографують.
Ідучи коридорами, думаю про батька, який десь тут. Хоча мама відвідувала мене раз на місяць після її звільнення, мені жодного разу не дозволили побачити батька, поки я був в Азкабані, і, покидаючи фортецю, я сподіваюся, що зможу залишити його в минулому також.
Ми з мамою повертаємося додому, тим самим шляхом, яким я його покинув. Тільки тепер нас вітає лише Міпі. І я думаю, що я маю робити з усім цим простором. Цікаво, як мама з цим всім справляється.
Ми в передпокої, біля камінів, і мама питає мене, що б я хотів зробити.
— Мабуть, поспати.
— Ти голодний?
Я збираюся відповісти їй, коли бачу зачинені двері до вітальні. Вона стежить за моїми очима, поки я, завмерши, стою.
— Я більше не заходжу до цієї кімнати, — каже вона. — Або їдальні. Зараз я їм лише в східному крилі.
Моргаю, намагаючись заблокувати зображення тіла професора Бербидж, яке б’ється об обідній стіл.
— Зробімо ремонт. В обох.
Вона киває й усміхається. Дозволяє мені лягти спати. Я підіймаюся сходами, мало не заблукавши по дорозі. Нарешті я знаходжу свою спальню, але лише після того, як минаю сусідню. Швидко проходжу повз, щоб не заглянути всередину.
~*~
Понеділок, 23 грудня 1991 р.
— І вони просто взяли його в команду! — ляскаю руками по столу. — В інструкціях Гоґвортсу сказано, що першокласникам заборонено навіть мітлу мати власну, але Макґонеґел просто простягла її йому, явно натякаючи, хто її улюбленець, тату.
— Так, Драко, ти писав мені про це у своїх листах, — він п’є ранковий чай.
— А хіба це не суперечить правилам, що першокласники не можуть бути в команді? Я шукав у бібліотеці, але не знайшов нічого.
— Я знаю, — каже мама, — що першокласники можуть спробувати потрапити в команду, але для цього вони можуть використовувати лише шкільні мітли, — вона промокає кутик рота серветкою.
— І хіба це справедливо?! Батьку, ти маєш щось із цим зробити.
— Не хвилюйся, Драко. Наступного року ти будеш у команді, і зможеш перемогти Поттера, не вдаючись до порушення правил, — він гортає сторінки «Віщуна». — Як твої заняття? В тебе високі оцінки?
— Так, батьку, — вибираю собі тост. — Я кращий у зіллєварінні та маю високі оцінки на усіх інших уроках.
— Наскільки високі? — тепер його очі не дивляться у газету, він уперше зацікавлено дивиться на мене.
— Я другий, — кажу я, піднімаючи гордовиту брову, як він мене вчив.
— Чудово, Драко, — каже мати.
— А хто перший? — питає він, скрививши рота.
Я примружую очі до столу, смикаючи серветку на колінах. Гарчу:
— Герміона Ґрейнджер.
— Ґрейнджер, — каже мати, дивлячись на тата примруженими очима. — Я не знаю Ґрейнджерів, а ти?
— Вона пов’язана з Гектором Даґвортом-Ґрейнджером, виробником зілля? — батько запитує.
Я вишкіряюсь і кажу:
— Мерліне, ні. Вона — бруднокровка.
— Драко, — воркує мати. — Ти не можеш використовувати це слово в школі.
— Ну, я ж не в школі? — зиркаю на неї.
— Стережись свого тону, — каже батько. Я надуваюся й тикаю залишки сніданку. — Маґлонароджена дівчинка — найкраща на вашому потоці? Вона з Рейвенклову?
— Ґрифіндор, — насміхаюся я. — Найкраща подруга Гаррі Поттера.
— А, — хитає головою батько. — Це все пояснює. Усі в тій нестерпній школі підлизуються до Поттера і Дамблдора. Я впевнений, що вона насправді не краща за тебе, Драко. Вони завищують її бали.
Я дивлюся на маму, і вона підіймає брову на тата, перш ніж надпити зі своєї філіжанки.
— Ти справді так вважаєш? — жадібно питаю. — Це несправедливо! Вона так дратує! Вона постійно підстрибує, наче хоче в туалет щоразу, коли професор щось питає. А ще постійно строчить конспекти — а почерк в неї, між іншим, просто жахливий — і вона весь час патякає абсолютно непотрібну інформацію, навіть якщо її ніхто не просив, — я беру свою склянку з соком, але думаю про інше, перш ніж сьорбнути. — І весь свій час вона проводить у бібліотеці за моїм улюбленим столиком! Щоразу, коли я туди приходжу, вона сидить там і читає «Гоґвортс: Історія» чи якусь іншу безглузду книжку, і мене від неї просто нудить!
Я схрещую руки й дивлюся на тарілку. Батько перегортає сторінку газети, а мама дивиться на мене.
— А як виглядає міс Ґрейнджер? Вона гарна? — питає, підносячи чашку до губ. Я похмуро дивлюся на неї й бачу, як батько відриває погляд від своєї газети, щоб зиркнути на маму.
— Ні! Вона страшна! У неї просто величезна грива потворного каштанового волосся — я взагалі здивований, як вона може бачити крізь неї хоч щось — і вона ніколи не одягається належним чином. І це ти ще не бачила її зубів!
— Ой, як прикро, — каже мати, поправляючи скатертину. — Тож вона взагалі не має жодної привабливої риси? — вона підводить на мене очі, і я відчуваю, як батько совається поруч.
— Ні одної! — кепкую.
— Нарцисо, — каже батько, і це звучить, як попередження, але я не можу зрозуміти чому. — Йому одинадцять.
— І що? Мені було одинадцять, коли хтось уперше назвав мене «найогиднішою з Блеків» у Великій залі.
— Так, але мені було тринадцять, — каже батько, нахмурившись.
— Ти просто завжди був нестерпимим негідником, — мати підморгує йому.
— Про що ти? — я дивлюся на батьків. — Мамо, ти набагато гарніша за обох своїх сестер разом узятих.
— Так, твій батько знає це, і чудово знав це тоді також, — мати перекидає волосся на плече, посміхаючись чоловікові. Я збирався здригнутися від огиди, як батько знову заговорив.
— Драко, ти познайомився з міс Паркінсон? Чи міс Ґрінґрас?
Я знизую плечима, знову беручись за виделку.
— Так. Більших ідіоток я ще не зустрічав.
— Як прикро, що всі дівчата не можуть бути такими ж розумними, як Герміона Ґрейнджер, — каже мати. Вона п’є зі своєї філіжанки й хитро дивиться на мене.
— Так, мабуть… — я замовкаю й дивлюся на свої яйця.
~*~
Субота, 28 серпня 1999 р.
Дивно прокидатися у власному ліжку. Першу ніч я не можу спати на матраці — надто м’який, забагато подушок — тому спускаю ковдри на підлогу й сплю попід ліжком. Міпі знаходить мене там наступного ранку й голосно бідкається.
Я також довго не можу знайти сходи. Вранці йти снідати з матір’ю — це психічно важко.
Я витрачаю трохи часу на польоти. Знаходжу старі мітли та пробую літати кілька годин у перші дні. Мої м’язи атрофувалися в Азкабані.
Мій апетит ображає Міпі. Маленька ельфійка так захоплена готуванням їжі для двох, що в перший тиждень скидається на божевільну. Вона готує по п’ять страв на сніданок, обід і вечерю. Мама їсть невеликі шматочки кожної й дякує, але я не можу з’їсти нічого, окрім супу і хліба. Від солодощів і спецій мене нудить.
Скітер приходить в понеділок. Мама приводить її у бібліотеку, а сама порається над чайним візком. Ріта хоче поговорити про моє особисте життя. Я сміюся. У мене його немає.
— А як там Блез? — питає мама. — Він знає, що тебе звільнили? Я могла б зв’язатися з його матір’ю.
— І домовитися про зустріч? — глузую. Вона пильно дивиться на мене й повертається до приготування чаю Скітер. — Він в Італії.
Скітер підсувається вперед, ледь не впавши зі свого крісла.
— Побачити тебе зі старими друзями з Гоґвортсу — особливо тими, хто не був так сильно залучений у Фінальну битву, як інші, — було б для тебе хорошим піаром, любчику, — вона стукає по підборіддю. — Як там міс Паркінсон?
Я спостерігаю, як очі моєї матері звертаються до мене. Думаю про купу листів, листівок, фотографій, які Пенсі надсилала мені за останній рік. Я їх закинув на горище, коли повернувся додому, без відповіді.
— Не знаю, чи захоче Пенсі зі мною навіть говорити.
— Тоді хутко дізнайся! — Скітер посміхається, а самописне перо строчить за її головою. Я нахмурився, дивлячись на це. — Між іншим, якщо ми заговорили про красивих самотніх жінок, — проворкувала Скітер, — коли ми побачимо тебе у місті?
Вона дивиться на мене жадібними очима.
— У місті?
— Я про дівчат, любчику! — Ріта хихикає. Звук неприємний. — Тобі… скільки? Двадцять п'ять?
— Дев'ятнадцять.
— Ще краще! — її очі засяяли. — Світ хоче знати, чим займається спадкоємець Мелфоїв у вільний час! З ким він бачиться, чи з багатьма він бачиться, — вона хитро киває мені. — Ти, Драко Мелфою, — товар. І ми маємо представити тебе світові, щоб усі захотіли тебе.
— Я — колишній смертежер, без друзів і мети, — шиплю я їй.
— Тільки якщо ти цього хочеш, — підморгує мені.
Наступного дня Скітер публікує статтю про мій розпорядок дня. Чудовий розклад, створений самою Скітер, у якому докладно описане моє повсякденне життя. Я чесно намагаюся його дотримуватися. Чий би це не був графік, він — дуже цікава людина.
Того дня я вперше покидаю маєток. Я стрижуся. У розкладі Скітер зазначено, що я щодня обідаю у Флореана Фортеск’ю, тож я вирішив зайти туди перекусити.
Відправитись у цей день на алею Діаґон — страшна помилка. Сьогодні 31 серпня. Останній день покупок перед відправленням Гоґвортського експреса 1 вересня. Вулиці велелюдні, вітрини заповнені, і мене легко впізнають.
Мої груди стискаються, мені бракне повітря — батьки закривають від мене своїх дітей, слизеринці-четвертокласники хочуть помахати мені рукою, перш ніж їхні друзі смикають їх за руки.
Роз’являюсь додому. Невдала прогулянка.
Але принаймні Скітер надрукує в середу, що я був на алеї Діаґон, допомагаючи молодим слизеринцям обирати мантії.
Коли мама просить мене сходити на алею тієї суботи, я відмовляюся.
— Драко, цю книгу я затримала майже на тиждень. Мені справді потрібно її забрати.
— Тоді забери. Чому я маю йти?
— У мене страшенно болить голова, Драко, — каже вона, притискаючи пальці до чола, наче дівчина в біді з якихось жіночих романів. Це мало стати мені першою підказкою. — Крім того, це ж «Наріжний Камінь». Я знаю, що Морті зрадів би тобі, — вона відвертається, її голос дрижить. — Можливо, ти міг би провести там час, як раніше?
Я закочую очі й вирушаю виконувати її доручення. На алеї Діаґон значно менше людей, але це однаково вихідні, тож я змушений уникати візочків і ховатися між квапливих перехожих. Знову опинитися в «Наріжному Камені» через стільки років — як ковток свіжого повітря. Магазин на розі з дверима під дивним кутом.
На мить я панікую, гадаючи, що Морті думає про мене, але розумію, що він усе ще веде справи з моєю матір’ю, тож нормально ставиться до родини Мелфоїв. Або принаймні тих Мелфоїв, які мають кров Блеків.
Відчиняю двері з полегшенням, коли не бачу юрби. Тут ніколи її не було. Я завжди тут тихцем спостерігав за покупцями та мріяв, коли був молодшим. Спостерігав з місця, куди Морті мені дозволяв заховатися, як туди-сюди блукають однокласники, або ховався від батьків, коли вони приходили за мною. Або чекав, поки вона зайде, щоб переглянути…
Я заганяю всі думки в дальній куточок мозку, ступаючи на дві сходинки до прилавка, намагаючись позбутися спогадів про те, як підглядав, як вона вибирала книжки.
І, немов прокляття, вона з’являється зі стосів праворуч. Я зупиняюся посеред кроку, стоячи на одній нозі. Вона пурхає до прилавка, і мої очі розширюються, коли вона заходить за нього, раптом витягуючи квитанції з шухляди, ніби працює тут. Ніби це її місце.
— Я думав, ти працюєш у міністерстві.
Вона обертається. Її очі розширюються, коли помічають мене, і я бачу, як у неї перехоплює подих.
Налякана. Через мене.
Хмурюся. Її очі блукають по мені, і мені приємно, що вона розглядає мене. Я підіймаю брову, чекаючи відповіді.
— Ні, — каже. — Тобто... так, працюю, але не на вихідних, — вона пильно дивиться на мене. — У вихідні я працюю тут.
Її голос напружений, здивований і обережний. Її очі яскраві, а дихання поверхневе. Я відводжу погляд, перш ніж устигаю повністю зосередитися на підйомах і опусканнях її грудей.
— Очевидно, — я намагаюся звучати поблажливо. — Але чому?
Вона відкриває рота, щоб відповісти, але звуку не виходить. У неї рожевий язик. Її очі танцюють моїм обличчям, але я хочу, щоб вона похмуро дивилася на мене. Хочу, щоб вона назвала мене смертежером і наказала забиратися геть. Я хочу, щоб вона була такою, як у школі.
Але раптом, вона видає:
— Це — книгарня. Я люблю книги.
Відчуваю, як повітря покидає мене, перш ніж я зміг вирішити, чи я сміюсь, чи насміхаюсь, чи регочу.
— Я пам'ятаю, — відводжу від неї очі, намагаючись закрити цю дурнувату тему. — Я прийшов забрати книгу.
Вона підстрибує, ніби це її шокувало.
— Так, звісно! — звук зарізкий, і він виводить мене з трансу, у який вона мене ввела. — У Вас резерв?
Я бачу, як вона одразу ж підходить до букви М, і кажу:
— На Блек, — вона здивовано глипає на мене, і мене охоплює сором, який асоціюється з власним прізвищем. — Це замовлення матері.
Дивлюсь, як вона опрацьовує цю інформацію. Вона бере книгу і посміхається. Починає лопотіти щось про ґоблінів, але я спостерігаю за її зубами, губами, світлом в її очах, і відчуваю, що заздрю книжці в її руках, книжці, якій вона посміхається. У мене паморочиться голова, і якраз перед тим, як вона переводить погляд на мене, з примарою посмішки на щоках, я згадую, чого мені бракує. Стіни. Поспішно будую стіну із сірого каменю. Я мусив почати зводити її в ту ж мить, як вона вискочила з-за стосів, але був занадто шокований. Її очі зупиняються на мені, і я ховаюся за цеглинами.
— У Вашої матері чудовий смак.
— Я обов'язково їй передам, — відчуваю, як моє обличчя розслабляється.
Вона простягає мені пакунок, і все. Наша «співпраця» закінчена. Але я хочу залишитися.
— Чому «Наріжний Камінь»? — забираю пакунок.
Вона знову відкриває рот, і знову з нього не виходить жодного звуку. І я насолоджуюся тим, що вдруге за сьогодні змусив її втратити мову.
— Мабуть, бо він розташований на розі алей Діаґон та Гори…
— Я знаю, чому його так назвали, — перервав її я. Вона що, вдарилася головою? — Чому ти працюєш тут, а не в «Флоріш та Блотс»? Думав, що ти захочеш допомагати першокурсникам підібрати підручники та пергамент, або проводити щомісячні зустрічі фан-клубу Ґільдероя Локарта.
Вона дивиться на мене широко розплющеними очима, ніби я щойно змолов дурню взагалі не в тему нашої розмови.
— Я думаю, що мені тут подобається, бо він затишний. Малоймовірно, що тут мене впізнають.
Вона відводить погляд, рум'яніючи. І я навіть не можу уявити, як важко їй зараз, коли закінчилася війна, і вона стала супервідомою. Тепер вона знає, як було мені в Гоґвортсі.
— Я приходив сюди влітку з тих же причин.
Мої очі прикуті до місця, де Морті дозволяв мені ховатись. Де я міг дивитися на неї…
— Я ніколи не бачила тебе тут.
Озираюся на неї, і здається, вона ніби цього і хотіла.
— В цьому і сенс, чи не так?
Вона киває, я думаю, що це прощання. Я востаннє вдивляюся в її обличчя, наче не матиму іншого шансу, і нахиляю до неї голову.
Ідіот. Треба було попрощатися або помахати рукою. Я хитаю головою і зітхаю, коли виходжу, гадаючи, чи вона вже зникла за купами книг.
Іду на південну сторону алеї Діаґон й заходжу в головний офіс «Щоденного Віщуна». Я прошу у жінки на рецепції примірники всіх газет, надрукованих з червня минулого року. Її очі вирячуються, і я прошу доставити їх до маєтку Мелфоїв якнайшвидше.
Приходжу додому й кидаю книжку біля мами на диван у бібліотеці.
— Ти бачив Морті?
— Ні, його там не було.
— О. То ти зустрів когось цікавого?
Зупиняюся, майже вийшовши з дверей, повертаюсь і бачу її підняте від книги чоло.
— Там працює Герміона Ґрейнджер, — кажу я, спостерігаючи за нею.
— О? — вона завмерла. Це її й видало.
— Але ж ти знала.
Вона опускає книгу й кліпає.
— Я?
Хитаю головою і підіймаюся нагору. За годину з’являється Міпі зі «Щоденними Віщунами» за червень 1998 року. Я кажу їй, що буде більше, і вона пищить, зникаючи.
Починаю з 5 червня 1998 року. Є коротка згадка про мій день народження, але головна новина про арешти Нотів, Ґойлів та Паркінсонів напередодні. Викидаю цю газету геть. 5 червня була вечірня газета, в якій розповідалося про арешт сім’ї Мелфоїв. Я гортаю, намагаючись надолужити все, що пропустив. Продовжую переглядати кожен день, поки нарешті 12 червня на обкладинці не з’являться вони втрьох. Того дня вони почали свій благородний похід свідчень. За тиждень моя мати вийшла з в’язниці, і, мабуть, я маю подякувати Поттеру за це.
Відкладаю газету за 12 червня. На обкладинці «Віщуна» від 26 червня знаходжу інше фото Золотого Тріо. Я пам'ятаю це. Візлі сказав, що хоче стати зіркою квідичу і розбагатіти, підтверджуючи, що й досі почувається жебраком, а Поттер сказав, що працюватиме в міністерстві.
Вона хотіла повернутися до Гоґвортсу. Я підозрював, що вона це зробить, але це мене однаково розчарувало. Я думаю те саме, що й коли читав цю статтю в Азкабані вперше трохи більше, як рік тому: як вона могла повернутися туди після всього? Чому не хоче рухатися вперед? Їй не потрібні були ні НОЧІ, ні останній рік навчання. У чарівному світі немає людини, розумнішої за неї.
Кидаю газету поверх іншої. Переглядаю газети за решту червня, звертаючи увагу на речі, які мене зараз цікавлять, як-от вихід Катберта Мокриджа на пенсію. Рік тому я проглядав шпальти, шукаючи будь-якої згадки про дату мого суду. Зараз я сміюся з того, яким був оптимістом.
Я закінчую читати «Щоденні Віщуни» за червень 1998 року. Здіймаю чарівну паличку швидше, ніж устигаю зрозуміти, що вирізав статті.
Підходжу до комода позаду своєї шафи, і присідаю, щоб відкрити нижню шухляду. Там все так само, як і в останній день тут перед Азкабаном. Коробка для взуття та додаткові ковдри. Я знімаю кришку з коробки й бачу її обличчя, яке дивиться на мене з вирізок «Віщуна» багаторічної давності. Зверху стаття Скітер про те, як вона зустрічалася з Крумом і Поттером одночасно на четвертому курсі. Я не пам'ятаю, чому ця верхня. Вона обіймає Поттера в наметі чемпіонів, обертається, коли їх застає камера, з широко розкритими й наляканими очима. Такими ж, як минулого тижня на моєму суді.
Кладу нові вирізки з червневих газет у коробку, закриваю її, зачиняю ящик комода й вимикаю світло в шафі.
Міпі приносить липневі газети.
Цієї ночі, я не сплю.