— Чому ти погодилась на це? — серйозно запитав Омініс, коли вони залишились одні.
Себастіан забрав книгу і пішов собі. Вони тільки-но дійшли до вітальні й вже збирались розходитись, бо було пізно, але Омініс зупинив Аелін цим питанням. У вітальні вони були не одні, але стояли там де їх не було б чутно. Нікому не було справи до них.
— Я хочу допомогти Себастіану врятувати Енн, — тихо відповіла Аелін, прикривши очі й потерши перенісся.
Вона знала, що їй не втекти від цієї розмови з Омінісом, але говорити про це і навіть згадувати той біль не хотілось.
Аелін відкрила очі й тихо зітхнула.
— Омінісе, зрозумій мене, будь ласка, я погодилась на це заради них. Я знаю, що він пропонував і інший варіант, але я не хотіла робити боляче Себастіану. Я б ніколи не змогла накласти на когось Круціо.
— В нас не було вибору, я знаю. Ні, він, звичайно, був, але загинути, як моя тітка Ноктуа не дуже хотілось, — він сумно покачав головою.
Аелін бачила, наскільки Омінісу важко. Він нарешті дізнався як загинула його тітка, яка єдина з його сім’ї розуміла його. Але від усвідомлення, як саме вона загинула ставало дуже моторошно.
— Ти кажеш, що не хотіла робити боляче Себастіану, не змогла б застосувати Круціо… Але подумай про те, що він зміг. В Себастіана вийшло накласти на тебе Круціо без проблем.
— Я вже думала про це. І я його не звинувачую, я сама погодилась на це, а він хоче врятувати сестру. Так було потрібно, — Аелін здавалось, що вона більше запевняє в цьому себе, а не його.
Вона знала, що це було потрібно, інакше вони б загинули. Вона знала, що погодилась би на це знову заради Енн, яка не була для неї навіть подругою. Аелін не хотіла, щоб Себастіан та Омініс втратили її. І вона сама не хотіла втратити когось з них.
— Мені складно зрозуміти, як можна добровільно погодитись на це.
— Я знаю, Омінісе. І я ніколи в житті не хотіла б пережити це знову, але це потрібно було зробити. Я дуже хочу допомогти Енн. А інших способів дізнатися як зняти прокляття поки що немає.
— Ми можемо спробувати пошукати щось інше…
— Можемо, але ми не знаємо скільки в неї залишилось часу. Що, як ми проведемо в безпечних пошуках багато місяців, може навіть років, а Енн тим часом буде становитися все гірше. Я не хочу, щоб ви втратили її.
— Ти дуже смілива, — усміхнувся Омініс. — Ти майже нас не знаєш, ти майже не знаєш її, а вже готова йти на жертви.
— Я не можу пройти повз, коли хтось страждає, — тихо сказала Аелін.
«… і мені здається, що я знаю вас все моє життя», — подумала вона, але озвучити це здавалось таким недоречним.
— Ти, мабуть, дуже втомилась, не хочу тебе більше затримувати, йди відпочивай, — сказав Омініс після невеликої паузи, коли обидва думали про своє.
Аелін побачила на його губах усмішку, ту саму, яка їй дуже подобалась. Коли Омініс так усміхався, її серце, здавалось, пропускало удар.
— Аелін...
— Що?
Він стояв і наче вагався над тим, що хотів сказати. А потім… потім він знову усміхнувся їй кутками губ.
— Ні, нічого, вибач. На добраніч.
— На добраніч, Омінісе.
«... я нікому й ніколи більше не дозволю зробити тобі боляче», — подумав Омініс, але озвучити це здавалось дуже недоречним.
Вони розійшлись по кімнатах, думаючи про своє і сподіваючись, що колись зможуть озвучити свої думки, які здавались недоречними.