— Дякую, що дозволив трохи допомогти тобі, — промовив Чімін, стоячи за робочим столом Чона і нарізаючи товсті стебла мальви на однакові дрібні шматочки. — Бо іноді важко просто сидіти на одному місці і нічого не робити, — його голосі було спокійне полегшення.
— Ти сьогодні вже прибирав сніг зранку, — відгукнувся Чонгук, наче між іншим, не відриваючи погляду від розсортованих пучків трав.
— Так, — з легкою, теплішою посмішкою видихнув Пак. — Але це все ще не те навантаження, до якого я звик, — і грубо прорізав наступне товсте стебло, наче воно вчинило йому особисту шкоду.
— Точно. Я іноді забуваю, хто ти насправді, — так само посміхаючись, кинув Чонгук, і посмішка була вже зовсім іншою, не тією короткою ввічливою гримасою, яку він видавав перші дні.
Вони возилися з травами вже кілька годин. На верхній полиці шафи лежала ціла гора сухих стебел, листя й квітів — за словами Чонгука, останній запас, який вимагав сортування перед зимовими холодами. Робота була рутинною, але спокійною, і обоє, можливо, вперше за тижні відчували щось подібне до звичної буденності.
— Знаєш… — тихо почав Пак, коли тиша між ними стала майже затишною. — Я давно хотів запитати тебе.
Чонгук нарешті підняв голову. Його погляд упав на Чіміна уважно, але вже без тієї гострої настороженості, яка була на початку. Спільний побут хоч і не зробив їх друзями, але розтопив лід, що стояв між ними ці тижні. Тепер вони часом навіть нагадували стару, трохи сварливу пару — зі сторони можна було б саме так і подумати.
— І що ж це?
— Що ти робиш із усіма цими травами? — врешті видихнув Пак.
Він хотів поставити це питання ще х першого дня, але тоді у нього вистачало турбот важливіших за цікавість.
— Що? — перепитав Чонгук, мало не сміючись.
— Я не бачив, щоб ти використовував їх хоч для чогось. Весь цей час ти вариш зілля тільки мені, але постійно копаєшся в рослинах. Тож нащо тобі їх стільки?
Чонгук посміхнувся ширше, і від цієї посмішки Чіміну мимоволі стало тепліше.
У такі моменти він чітко усвідомлював, що перед ним зовсім не той суворий, мовчазний Чонгук, який зустрів його майже місяць тому на порозі — хмурий, напружений і небезпечний.
Тепер Чон виглядав спокійнішим. Розплетене довге волосся м’яко спадало на плечі, розтріпана, не заправлена сорочка безнадійно відставала від будь-якого уявлення про форму, яку він колись носив у клані. Вже декілька днів він навіть не намагався вдягти свою рубаху.
У такій домашній недбалості він здавався молодшим. Людянішим. Живішим.
— А ти колись задумувався, за який кошт ми їмо? — запитав Чонгук з хитрим виглядом, піднявши одну брову.
— Якщо чесно, я думав, що ти так налякав мешканців сусідніх будинків, що вони приносять тобі підношення кожної ночі, — з удаваною серйозністю відповів Пак, хоч очі в нього сміялися.
Чонгук не стримав короткого хихоту.
— Якщо серйозно, — продовжив він, — я робив трохи настоїв і зіль на продаж. А решту трав збираю в мішечки для заварювання.
Він ненадовго замовк, зосереджено розв’язуючи останній великий пучок мальви. Пальці рухалися впевнено, майже дбайливо, ніби кожне стебло мало для нього власну вагу. Повільно, обережно, він відокремлював листя, складаючи його в окрему миску, а стебла — у другу.
— І продаю їх на базарі в Місті Вітру, — нарешті закінчив Чон, змахуючи зі столу крихти листя.
— Ти ходиш до Міста? — перепитав Чімін майже з подивом.
— Звісно ходжу, — навіть образився трохи Чонгук, не піднімаючи погляду. — Якщо мене вигнали з клану, це ж не означає, що я маю тут зачинившись померти з голоду.
— Так, звісно, — погодився Пак, покивавши та зніяковівши від власної недоречної здивованості. — Просто… якщо тобі колись не вистачить якихось кількох мідяків, то знай: у мене є трохи. Заробив у таверні в останній день перед тим, як прийшов до тебе.
Чонгук важко видихнув, ніби відповідь на це питання було настільки очевидною, але її доводиться знову розжовувати комусь недалекому.
— Твоя плата — це допомога мені. Я ненавиджу чистити сніг, носити воду, колоти дрова — усе це. Та й часу в мене не так багато. Збір трав займає чимало.
— Але знай, — підсумував Чімін, обережно пересипаючи подріблену мальву в глиняну миску, — я завжди можу підкинути кілька монет.
Потім він підняв голову:
— То коли твоя наступна вилазка в Місто?
— Завтра. Я, власне, розраховував, що ти підеш зі мною, — сказав Чонгук, не піднімаючи очей від стебел, які акуратно складав.
Чімін не стримав м’якої посмішки. Це запрошення звучало між рядками, як: я б хотів насправді, щоб ти пішов зі мною, але я все ніяк не міг запитати тебе прямо, та і не дінешся ти нікуди.
— Сподіваюсь, ми підемо коротким шляхом? — запитав Чімін.
— Точно ним, — відповів Чон, і в його голосі навіть промайнула легка експресія, майже грайлива.
— То ти кажеш, що не робиш зілля на замовлення, — м’яко підвів тему Пак, перекладаючи траву на чисту дощечку. — Але продаєш їх?
— Так.
— Чому?
— Тому що легше зробити якесь знеболююче чи заспокійливе, — пояснив Чонгук, — яке не потребує багато сил, і продати за пару срібних, ніж мудрувати щось складне під чиїсь примхи. Запити у людей бувають геть різні.
Чімін на мить замислився, пальцем проводячи по ребристій поверхні стебла.
— То виходить… — почав обережно. — Я виняток?
Рухи Чонгука завмерли. Він на кілька секунд застиг над листям, ніби вирішував, як краще сформулювати правду.
— Так. Гадаю, що так, — нарешті вимовив він і сильно стиснув пальцями листя, що вибирав зі стовбурів.
Це "так" прозвучало так, ніби його вирвали з нього. Неохоче, але чесно.
— Тоді… е-е… як справи з моїм зіллям? — усе ж наважився спитати Чімін. Він хотів зробити це вже тиждень, але кожного разу мимоволі стискав щелепи, згадуючи, як різко Чонгук реагував на подібне.
І реакція не змусила чекати.
— Я… знаєш… я все ще намагаюсь придумати щось із цим, — промовив Чон, і в його голосі виразно чулося легке роздратування.
Чімін не здивувався. Як тільки заходила мова про те саме зілля — його зілля — Чонгук мимоволі замикався, ніби всередині нього стискалася пружина. Він починав бурчати собі під ніс, нервово шарудів травами, робився різким.
Пак не знав чому.
Чи то формули не складалися.
Чи то він взяв на себе непосильне.
Чи то той день, коли він врятував незнайомця на порозі, був дивним поворотом, який Чонгук досі не може до кінця прийняти.
Тому Чімін вирішив зробити так, як робив останні кілька днів — не наполягати. Просто дозволити тому, що має статись, статись у свій час.
Вони працювали з травою вже майже автоматично, у тому знайомому ритмі, де кожен рух відшліфований днями й тижнями повторень. Сухі репліки: “Подай ось ту…”, “Тут готово” — розліталися між ними, і то здавалось лише для того, щоб не мовчати зовсім. Це не було незвичним. Проте десь під вечір Чімін, не відриваючись від ступки, помітив, що Чонгук так і не розслабився після їхньої розмови. Він ходив туди-сюди наче щільно підкручена пружина, насуплений, зосереджений до межі — хоч і намагався робити вигляд, що все гаразд. Але напружені плечі вперто видавали його стан.
Перед сном Чімін довго вивчав свої руни. Перевіряв кожну лінію, кожен завиток. Все було на місці, хоч деякі знаки вже ледь помітно розтерлися по шкірі. Руни все ще тримали силу, ніби тонка нитка, якою його прив’язували до людськості. Чим темнішало за вікном, тим сильніше він відчував, як вони теплішають, пульсують ледь вловимою енергією під шкірою. Кожен м’який жар на передпліччі був нагадуванням: він ще людина. Хоч і на тоненькій, крихкій межі. Поки що.
Прокинулися вони вдосвіта. Настільки рано, що темрява ще в’язла у вікнах, ніби ніч не збиралася відступати. Пахло холодом, густим запахом трав, що ще не вивітрився та відчувалась недоспаність. Чонгук, збираючись, рухався зосереджено, і добре хоч без тієї похмурої гримаси, що висіла на ньому вчора. Він мовчки закинув до наплічника трохи їжі, шматок загорнутого хліба, та невелику пляшку з водою та декілька скляночок із полиці. Деякі з них він закріпив у себе на поясі.
— Готовий, — нарешті сказав він, накидаючи теплий плащ на плечі.
Від плаща йшов запах пилу та його власного. Останній вже став таким знайомим, майже заспокійливим.
— Так, — відповів Чімін і підвівся з лави. Його речі були складені ще звечора, щоб не думати зранку, щоб просто встати й піти.
Вони швидко поділили між собою клунки й рушили з двору. Ніч стелилася низько, огортала простір густо, так, що стежку приходилося буквально вгадувати. Чонгук ішов попереду, ніби прорубуючи шлях через темряву, і Чімін йшов за ним, намагаючись не відставати.
Подорож почалася в цілковитій тиші. Просто ще не встигли остаточно прокинутися. Ранок тиснув на очі зсередини, а холод надто різко вгризався в щоки, аби хотілося говорити. Та попри втому, Чімін був радий вирватися кудись із тієї маленької хатини, яка останні дні здавалася пасткою. Як Чонгук там жив весь цей час — він просто не уявляв.
З часом повітря стало м’якшим, наче розтало під першим світлом. Сонце підіймалося повільно, але впевнено. З-під гілок дерев проступали золотаві промені, гріли — не так, як улітку, але для Чіміна цього було достатньо. Він стягнув каптур і підставив обличчя світлу. Тепло торкнулося шкіри і він тихо видихнув, сам не помітивши, як повільно розслабляються плечі.
Чонгук, що йшов поруч, кидав на нього швидкі погляди. В кутиках губ ховалася усмішка, ніби він бачив у цьому моменті щось, чого сам Чімін не усвідомлював.
— Гріє? — нарешті не витримав Чонгук.
— Та-ак, — протягнув Чімін із задоволенням, дозволяючи собі на одну мить забути про все, що його точило.
— Не думав, що люди в твоєму віці ще радіють таким дрібницям. Та ще й тут, — він провів поглядом по лісу, що вже підступав ближче.
— В якому це віці? — Чімін здивовано посміхнувся. — Мені всього двадцять шість.
Чонгук завмер рівно на ту частку секунди, яка видавала розгубленість.
— О… — тільки й вимовив він.
Чімін засміявся коротко:
— “О”? Невже я так погано виглядаю? — він похитав головою, намагаючись зробити це жартом.
— Ні. Зовсім ні, — поспішно заперечив Чонгук. — Ти виглядаєш… — він свідомо приборкав погляд, що мимоволі ковзнув по його обличчю. — Чудово, — повторив він твердіше, хоча в голосі була ледь відчутна м’якість. — Я просто думав, що тобі… ну, за тридцять.
— О, дякую, — Чімін нервово посміхнувся. — Це звучало не зовсім як комплімент.
Чонгук відвів погляд, але усмішка, хоч крихітна, з’явилася в нього теж.
Вони продовжували йти стежкою, що звивалася між камінням і сніжними насипами, та вже давно звернули з тієї, яку знав Чімін. Звична дорога залишилася за спиною. Натомість вони повернули ліворуч, де земля поступово підіймалася догори, а вітер ставав різкішим. Вони рушили в бік кручі — туди, де за тонкою смужкою лісу, що тягнувся паралельно їхньому шляху, починалося Північне море. Його запах — солоний, холодний і вологий — долітав до них вітром, що бив в облисччя.
— То, — нарешті порушив мовчання Чімін, — скільки ж тобі років?
— Ми однолітки, — усміхнувся Чонгук, навіть не обернувшись.
Чімін на мить завмер, відчувши, як автоматично копіює його реакцію. Кутики губ самі піднялись, і він швидко відвернувся, щоб приховати цю дрібну слабкість. Незручно, наче його підловили на чомусь дитячому.
— Якщо тебе побрити та приодягти, — сказав Чон із дивною інтонацією, — думаю, ми й виглядати будемо, як однолітки.
— Ой, замовкни, — буркнув Пак і штурхнув його клунком у плече.
Чонгук хмикнув, але не образився. Навпаки, виглядав трохи вдоволеним. А Чімін раптом усвідомив, що справді виглядає неохайно. Не так, як тоді, коли жив у Місті: там він намагався стежити за собою щодня, голився, мав свої звички, що тримали його в тонусі. Тут же — він робив, що міг, але без власного леза чи бодай дзеркала з нормальним освітленням це був суцільний компроміс. Зачіска збилася, щетина колола щоки, одяг витерся.
Але, сварячись тепер жартома й перебиваючи одне одного колючими фразами, Чімін раптом відчув щось гостре й неприємне під грудьми — сум. Він зловив себе на думці, що скучив. За друзями, за їхніми такими ж гострими словами, що ніхто не сприймав серйозно. За посмішками, які приходили легко, а не через зусилля.
Він поглянув на Чонгука. Той трохи запихався від підйому, і від цього виглядав по-домашньому, звичайно, навіть беззахисно. Несподівана теплота прокотилася всередині, і Чімін щиро посміхнувся йому.
— Що таке? — запитав Чонгук, коли помітив цей погляд. У його голосі прозвучало збентежене здивування.
Чону стало ніяково майже одразу. Він спіткнувся на рівному місці, наче той погляд збив його з рівноваги. Якби не мороз, що щипав щоки, Чімін побачив би, як вони палахкотять.
— Нічого, — видихнув Чімін, випускаючи густу пару з рота. — Просто вдячний тобі.
— Оце тобі, — Чонгук справді здивувався. — За що це?
— За все, — знизав плечима Пак, ніби це було очевидно.
— Я ж… — Чон почав, та швидко осікся. — Я ж нічого не зробив для тебе. Зілля ще навіть точної формули немає.
— У такому разі, дякую не за все, — тихо засміявся Чімін.
Чонгук збентежено посміхнувся у відповідь і зупинився, щоб розім’яти пальці, які змерзли так, що потріскували суглоби. Чімін наслідував його приклад, обережно зніс клунки з плечей і поставив їх собі на ноги, щоб вони не промокли від снігу.
— Є за що дякувати, — сказав він уже спокійніше. — За їжу, за теплу постіль, — він зробив паузу. — За гарну компанію.
Чонгук не відповів. Усмішка лишилася, але погляд змінився. Став м’якшим і водночас трохи сумним, наче в тих словах для нього ховалося щось болісне. Чімін на мить навіть подумав, що Чон не вважає так само, що його присутність може обтяжувати.
— Як би там не було, — мовив Чімін, знову піднімаючи клунки, — я справді вдячний.
Чонгук підняв свої теж. І вони рушили далі.
Кручу вже було видно зовсім близько. А ліс дихав холодом їм в бік, постійно нагадуючи про себе. Від цієї близькості Чіміна пройняла нервова напруга. Він мовчав, але погляди кидав уважні, насторожені. Здавалося, що будь-якої миті з-поміж дерев може вискочити хтось або щось.
Та коли вони підійшли майже до самого обриву, він нарешті зрозумів, що мав на увазі Чонгук. Стежка, мов вирізана в холодній землі, спускалася вниз, ніби просто в море. Потім закручувалася і вела до вузького проходу, прорубленого в скелі вздовж узбережжя. Вона огинала ліс дугою — і це було абсолютним порятунком.
Пак видихнув так, ніби зняв із себе половину страхів.
— Не переймайся, — тихо сказав Чонгук, помітивши його реакцію. — Я взяв із собою вдосталь зілля для захисту.
— Це дуже добре, — видихнув Чімін.
Сила — це добре. Але сила не завжди рятує, коли твій ворог сильніший. А Чонгук… він був спритним, швидким, різким, і це давало йому ту перевагу, якої Чімін бачив у ньому більше, ніж той сам.
Минуло ще кілька годин. Сонце схилилося нижче, тіні стали довшими й густішими. Вітер ніс із моря прохолоду, що проникала крізь одяг.
— Давай трохи перепочинемо, — сказав Чонгук, зупиняючись нарешті після майже шести годин ходу.
Чімін майже з насолодою впустив клунки на землю й потер руки, намагаючись повернути їм тепло. В голові промайнуло, що невже Чонгук сам це все носив до того, як він з’явився.
Але розслаблятися не було коли, бо вечоріло, а шлях попереду залишався довгим — більше, ніж те, що вони вже здолали.
— Тобі треба подумати про купівлю коней, — мовив Чімін так, ніби між іншим, хоча в його голосі вчувалося й справжнє бажання полегшити їм життя.
Чон лише здивовано хмикнув у відповідь, наче хотів сказати: “Ти взагалі уявляєш, скільки коні коштують?”. У його інтонації було щось тепле, але й трохи глузливе. Він розпахнув свій плащ, дозволяючи холодному повітрю проникнути всередину та остудити тіло після довгого переходу. Чімін повторив рух майже синхронно з ним, бо відчував те саме. Гарячий жар, що застряг під кількома шарами одягу.
Коли він розстібав свій плащ, погляд мимоволі ковзнув убік по постаті Чонгука, по лінії його плечей, по збитому подиху, а потім опустився нижче й завмер на ремені, де на шкіряних петельках висіли маленькі скляні пляшечки. Відразу ж у ньому прокинулась цікавість. Він думав, що бачив цей ремінь раніше, але зараз помітив нові пляшечки, які раніше не впадали в око.
— Що там? — запитав він, коли Чонгук присів на великий камінь, попередньо змахнувши з нього сніг долонею.
— Розповісти? — підняв погляд той, ледь примружуючись.
Чімін кивнув трохи надто швидко, але цікавість перемогла стриманість.
— Що ж, — пробурмотів Чонгук, кладучи лікоть на коліно і притримуючи ремінь, — тобі буде корисно знати дещо з цього. — Він нахилився й вказав на цілий ряд пляшечок, яких, здавалось, ставало більше, щойно вдивишся уважніше.
Чімін нарешті сів поруч, обрав плоский камінь, де не було снігу, й нахилився ближче. Деякі флакони він упізнав — бачив раніше на полицях у хатині. Але серед них були такі, які точно не помічав: деякі пляшечки мали густого, майже оксамитовий колір; інші мерехтіли, неначе всередині них були справжні крихти зірок; ще кілька нагадували розбавлене вино, ледь прозоре.
— Ось ці два, — Чонгук торкнувся двох однакових флаконів ліворуч, — це Сліпий дим. Розіб’єш під ногами ворога — і миттєво виникає щільна хмара.
Чімін відразу уявив цей момент, як темна пляма під ногами виростає і раптом — темрява, що лягає на очі.
— Він не отруйний, — продовжив Чон, — але чудово затьмарює зір і повністю перекриває нюх. Ідеальний спосіб втекти. Або сховатися, поки ворог дезорієнтований.
Він обережно повернув флакон на місце. Потім узяв інший із темно-фіолетовою рідиною.
— А це Палюча рідина. Можливо, пам’ятаєш її з нашої сутички в лісі.
Пам’ятав. Дуже добре пам’ятав запах обгорілої шерсті. Це був той самий флакон, який Чонгук жбурнув в ту істоту, не вагаючись ані секунди.
— Вона викликає сильний опік одразу, як торкнеться шкіри, — пояснив він. — Використовую тільки в крайньому разі, коли іншого виходу немає.
Чімін затримав погляд на флакончику довше, ніж хотів. Його вражала простота цих речей і водночас сила, яку вони тримали в собі. Його світ був завжди про метал, про горн, молот і зброю. Світ Чонгука зовсім відрізнявся від того до чого він звик та задумався на мить, чому він раніше не цікавився цими штучками. Це виявляється досить цікава та корисна тема, якщо так подумати. Ось ця тонка рівновага формул, до яких він так і не встиг звикнути, могла робити такі фантастичні речі. Зовсім не те, що його професія.
І він раптом зрозумів, що зовсім нічого не знав про дивовижний арсенал, який носив цей чоловік на поясі щодня.
— Ти б довірив мені один із них? — запитав Чімін, сам не помітивши, коли саме в його голосі з’явилась та нотка обережної м’якості.
Чон підняв на нього погляд. Прямий, важкий, проникливий. Він довго мовчав. Так довго, що Чімін устиг пошкодувати, що взагалі задав це питання. Йому здалося, що зараз пролунає коротке і холодне “ні”. Що Чон назве це дурістю — довірити небезпечне зілля комусь такому як він.
Але Чонгук кивнув.
Дуже повільно.
— Якщо доведеться, — сказав він нарешті.
У цих двох словах не було пафосу. Не було навіть теплоти. Там був факт. Спокійний, прямолінійний.
І саме тому вони прозвучали сильніше за будь-яку обіцянку.
Несподіване тепло прокотилося всередині грудей Чіміна. Йому здалося, що щось трохи змінилося. Не між ними, а в ньому самому. Він відчув себе… захищеним? Так. Саме так. Хоч Чонгук навряд чи хотів справити таке враження.
Можливо, це почуття союзництва. Можливо, навіть дружби? Але думати про це глибше він не наважився. Їхні шляхи незабаром розійдуться — це було очевидно.
Краще не вкладати серця туди, де його ніхто не триматиме.
Після короткого перепочинку вони знову підвелися. Чонгук підтягнув ремінь із флакончиками, перевірив застібки і першим знову рушив уперед. Чімін підняв свої речі, поправив свій плащ й пішов за ним.
Подорож тривала.