Чімін не міг збагнути напевне, що саме змінилося між ними за останні дні, але відчував — щось точно було інакше. Між ними вже не стояла та крижана стіна, якою Чонгук зустрів його спершу. Їхні розмови більше не обмежувалися двома короткими фразами на день — тепер лунало значно більше слів. Це ще не була довіра, але й не було тієї холодної відстороненості, що колола Чіміна зсередини у перші години їхнього знайомства.
Він сам собі не зізнавався, але почувався комфортніше, ніж у той перший день. Наче в цьому домі й справді можна було на якийсь час відпустити напругу. І хай би як дивно це не звучало, але навіть мовчання поруч із Чонгуком вже не тиснуло, а здавалося природним.
Та все ж, час від часу Чонгук кидав на нього ті дивні, пильні погляди, в яких було щось насторожене. Наче в кожну мить він чекав, що Чімін зненацька кинеться на нього, оголить свої приховані ікла й покаже вовчу натуру. Пак намагався не зважати, та думка свердлила мозок: невже Чонгук досі не зрозумів, що він на таке просто не здатен? Тим більше після всіх тих зіль, що Чонгук наполегливо давав йому щоранку.
Чонгук виправляв знову і знову формулу зілля, на якому Чімін тримався останні два місяці. Його пальці ковзали по папері, де виведені нерівні рядки, що нагадували радше каракулі, ніж чіткий рецепт.
— Я, чесно кажучи, все ще дуже здивований, що ти досі не перетворився, — озвався він, уважно вдивляючись у записи. Його голос був рівним, але в ньому вчувалася щирий подив. — Ось, дивись. Дозування виглядає… дивно. Наприклад, цього інгредієнта, — він тикнув пальцем у нижній рядок, — бракує щонайменше чотирьох грамів, щоб він узагалі міг функціонувати разом з ось цим, — і вказівний палець вже ковзнув до іншого компонента.
Чонгук зітхнув, а тоді відкинувся трохи назад, все ще бубонячи собі під ніс про те, що Чімін, мабуть, неймовірний щасливець, якщо взагалі дожив до цього моменту.
“Так. Не те слово”, — подумав Пак гірко. Яке ще щастя? Бути єдиним у клані, кого вкусив вовкулака? Це схоже радше на прокляття. А тим більше — стати першим, хто, будучи пораненим, усе ж зумів убити те створіння. Хай би як це звучало героїчно збоку, для нього це було лише гірке нагадування про ту ніч.
Але так, насправді, саме це й тримало його досі на ногах. Чи було то щасливим збігом обставин, що свого часу він кілька років провів учнем у зіллєвара? Хто знає. У клані чимало хто міняв ремесло: сьогодні ти коваль, завтра мисливець, післязавтра вже вартовий чи комірник. Він теж колись змінив свою стежку, але єдине, що завжди лишалося незмінним у ньому — це впертість і старанність. Він брався до будь-якої справи так, ніби від цього залежало його життя. І цього разу справді залежало. Якби не ті знання, хай і уривчасті, не ті формули, що врізалися в пам’ять із минулого, він давно б уже став одним із тих створінь, яких ненавидів і боявся весь світ. Волохатим чудовиськом, що блукає засніженими пустелями, лишаючи криваві сліди.
У вовкулак не було дому. Не так, як у кланів. У них не було рідної землі, яку вони могли б назвати своєю, не було вогнища, довкола якого збиралися б родини. Вони були відкинутими усіма, без права на оселю чи спокій. Їхнє “місце” — там, де трапиться: глибокий ліс, де можна вирити яму й сховатися від холоду, чи снігові кучугури, що слугували примітивним сховищем на ніч. І все ж одне завжди було незмінним: вовкулака завжди знайде, що покласти в пащу. Полювання, кров, м’ясо — вони завжди знаходили те, що їм потрібно, хай би які були умови.
Чімін мимохідь здригнувся від цієї думки. Уявляти себе серед них, уявляти власне життя без облич, без голосів, без теплого світла, — було важче, ніж витримати будь-який біль
Вовкулаки переставали бути людьми від тієї ж миті, коли чорна отрута проковзувала їхніми жилами й перетворювала серце на камінь. Магія, що їх поглинала, не була природною чи світлою — то була стара, гнила сила, яка виїдала душу зсередини, залишаючи лише оболонку, наповнену голодом. Від неї не було ліків. Ніхто не знайшов способу зупинити цей процес остаточно — лише пригальмувати, відтягти неминуче. Але як тільки межа була перейдена, як тільки тіло скорчилося в першому судомному перетворенні, назад дороги вже не існувало.
Людяність відлітала першою. Зникало співчуття, зникала любов, пам’ять про близьких. Залишався тільки голод. Ненаситний, нищівний, який жодним м’ясом не в змозі задовольнити апетити звіра. Він був глибше за фізичну потребу — то була спрага самої сутності, що точила зсередини, змушуючи йти на все. І якщо в пазурах опинялася навіть рідна мати — жодна крихта пам’яті, жоден відблиск колишнього життя не рятували її. У вовкулака не було вибору. Голод керував ним так, як хотів, і він сам ставав лише лялькою в руках тієї темної сили.
І хоча могло здатися, що таких істот безліч, насправді вовкулак ніколи не було багато на Вільних землях. Вони траплялися рідко, блукаючи поодинці, і досвідчені мандрівники знали, як із ними впоратися: срібна стріла, кинута вчасно, могла покласти край будь-якій загрозі. Та останнім часом щось змінилося. Зграї ставали більшими. Їхні сліди все частіше знаходили на снігу й у глибині лісів. Люди почали шепотіти, що темна магія пробудила їх у більших кількостях, ніж будь-коли. І це вже не виглядало випадковістю.
Вовкулаки більше не трималися осторонь. Вони з’являлися вже не поодинці, а невеликими зграями, що нишпорили між деревами, наче навмисне прагнули показати свою силу. Це змусило клани, чиї поселення стояли найближче до Чорного та Північного лісу, постійно виставляти вартових і чергувати на кордонах своїх земель. Тамтешні люди майже не знали спокою: кожна ніч проходила у тривозі, а кожна ранкова доповідь вартових приносила новини про нові сліди чи почуте виття.
Навіть у клані Чіміна, що знаходився ближче до центру Вільних земель і довгий час жив у відносній безпеці, на засіданнях Ради вже почали порушувати цю тему. Старійшини сперечалися, чи не варто виставити власні патрулі, хоча ще зовсім недавно це здавалося непотрібним. Але ніхто з них не міг заперечити очевидного — кількість вовкулак зростала занадто різко й несподівано.
Це тривожило. Бо така поява не скидалася на звичайну примху природи чи голодне блукання звірів. У головах мимоволі з’являлася думка, що за всім цим стоїть чиєсь свідоме керування, мовби йшлося про чиїсь приховані наміри, про змову.
— Хіба ні? — запитав тоді Чімін, коли за пізньою вечерею вони з Чонгуком торкнулися цієї теми. Його голос прозвучав тихо, але в тиші кімнати питання зависло в повітрі важким тягарем.
— Не думаю, — відповів Чонгук після короткої павзи, і в його голосі не було ані тіні вагання. Він говорив відверто, як людина, що не любить прикрашати. — Хіба їх можна контролювати?
— Твій же клан якось зробив це, — вколов у відповідь Чімін, різкіше, ніж хотів.
Слова прозвучали майже як докір, хоч у них була й частка щирої цікавості.
Чонгук підняв очі від своєї тарілки й кинув на нього короткий погляд — швидкий, але достатньо промовистий, щоб зрозуміти підтекст — “Не руш цю тему”.
— Ми домовились не обговорювати наші клани, — нагадав він рівним тоном, у якому відчувалася холодна межа. — Хіба ні?
— Так, але… — не відступав Чімін, наче всередині нього щось чіплялося за цю нитку й не могло відпустити. — Я все одно… Це ж дивно.
Чонгук важко видихнув, і його плечі ледь помітно опустилися. Він знову втупився в їжу, наче там міг віднайти спосіб уникнути подальших питань.
— Коли вовки голодні, — вимовив він тихо, але різко, ніби ставив крапку, — просто покажи їм, де можна поїсти.
Після цих слів він повністю занурився в свою тарілку. Звук дерев’яної ложки, що шкребла дно миски, став остаточним знаком: розмову завершено.
У словах Чонгука був сенс, і Чімін не міг цього не визнати. Якщо вовкулак неможливо було підкорити чи втримати під контролем, то лишалося інше — скористатися їхніми слабкостями. Голод, інстинкти, сліпа тяга до крові — все це можна було спрямувати в потрібний бік. І в цьому полягала справжня небезпека. Чи не означало це, що одного дня вовки можуть опинитися на твоєму порозі?
Ця думка була наче важкий камінь, який непомітно тиснув на груди. Вона залишалася загадкою, і страшною, бо надто багато хто волів, аби вона ніколи не отримала розв’язки.
— Цікаво, — промовив Чімін пізніше вночі, відкинувшись на спину й розтягнувшись на лаві. Його голос прозвучав неквапно, майже замріяно. — Вовкулаки справді втрачають усю свою людяність у ту ж мить, коли перетворюються?
Він не дивився на Чонгука, бо очі були прикуті до місяця. Сріблястий диск розіслав своє світло крізь віконце, і воно лягло на підлогу рівним сяйвом, схожим на розтягнуте простирадло.
— Так, — коротко кинув Чонгук, не відриваючись від своєї роботи. Його руки швидко й впевнено перебирали пучки сушених трав, ножем він рівно нарізав стебла, а потім кидав їх у глиняну миску, з якої здіймався терпкий запах гіркоти. Голос прозвучав буденно, ніби він говорив про щось очевидне. — Хіба ти не читав казки? Легенди?
— “Оповідка про сірого”, “Не ходи лісами”, “Маленький хлопчик”… — почав перелічувати Чімін, злегка піднявши голову, наче намагаючись пригадати ще. — Та й у “Збірці дитячих легенд” те саме. Звісно, я це читав, — у його голосі вчувалася легка образа, наче Чонгук щойно поставив під сумнів його знання чи розум.
Він все ще дивився на сріблясте сяйво, що розтікалося по підлозі, й тихо зітхнув. Усі ці оповідки з дитинства мали свій гіркий присмак, який він відчував тепер значно гостріше. Там вовкулаки завжди були лише символом страху, пересторогою, історією для малих, аби ті не блукали в хащах. Але Чімін тепер знав, що за казкою завжди ховається щось більше. І ця думка раптом стала надто тісною, майже нестерпною.
Чімін, накрившись пледом по саме підборіддя, намагався заснути, але сон ніяк не приходив. Йому заважала присутність Чонгука. Не тим, що той щось робив гучно чи поводився надокучливо, зовсім ні. Просто сама його тиха постать у кімнаті — якось дивно заспокійлива і водночас напружуюча. І саме тому, ніби між іншим, у них несподівано зав’язалася розмова. Така проста, невимушена, наче вони знали одне одного давно.
Для Чіміна це стало чимось новим і водночас цінним. Він ловив себе на думці, що йому подобається оця легкість, із якою слова самі собою злітають з вуст, перетікають у роздуми про різні дрібниці. У цьому не було нічого особливого ззовні — лише діалог двох чоловіків при світлі вогню. Але саме це “ніщо особливе” й ставало для нього особливістю. Він давно не відчував подібного — щирого, спокійного інтересу до співрозмовника.
З Техьоном або Чіин у рідному клані все виглядало зовсім інакше. Навіть коли розмова починалася з чогось буденного — жартів, обговорення роботи, чи чиїхось звичок, — вона неминуче зводилася до одного й того ж: до кланових правил, вигоди чи відповідності традиціям. Будь-яка тема — чи то про полонених і способи їх утримання, чи про одруження та союзи — швидко перетворювалася на сухий список аргументів: “це вигідно”, “це не вигідно”, “це порушує рівновагу”, “це треба заради честі клану”. І розмова на цьому гасла, стаючи безбарвною, як вода без смаку.
Від цього Чімін зрозумів, що відчував себе замкненим у тісному колі, де немає місця ані особистим думкам, ані простим людським бажанням поговорити. І саме тому теперішня бесіда з Чонгуком, яка здавалася такою непотрібною й несерйозною на перший погляд, мала для нього величезну вагу. Вона була вільною. Вона належала лише їм двом, а не клану, не старійшинам, не чужим правилам.
— А як щодо легенди “Вражений темрявою”? — промовив Чонгук тихо, майже беззвучно, водночас зважуючи дрібні інгредієнти на столі. Його пальці рухалися впевнено, але спостережливе око Пака помічало кожен рух, наче Чонгук намагався не втратити концентрацію, водночас намагаючись виміряти щось невидиме у повітрі.
— Це там, де вовкулака вбив свого батька? — запитав Чімін, нахилившись трохи вперед, намагаючись пригадати сюжет, який колись здавався дитячим жахом.
— Ні, — відповів Чонгук, піднімаючи голову лише на мить, його голос був спокійний, але тінь тяжкої історії пробігла в ньому. — Там він вбив свою кохану.
Чімін морщив брови, намагаючись повернути в пам’яті знайомі сторінки казок і легенд.
— Щось не пригадую такої, — пробурмотів він, трохи насупивши лоба, ніби розмірковуючи над новим фактом. — І це вже не схоже на дитячі оповідки… В тих про любов якось… Ніколи не… — та його очі миттєво зустріли погляд Чонгука, швидкий і гострий, як лезо, ніби тихо нагадуючи, що навіть легенди можуть мати реальний, темний сенс.
У кімнаті стояла тиша, яку порушували лише дрібні звуки: легке цокання вагів, тихе шурхотіння пергаменту та самі їхні думки, що тяжко крутилися в повітрі. Пак відчув, як у грудях стискається щось непевне — страх чи цікавість — і усвідомив, що тепер легенди для нього вже не просто історії з дитинства. Вони мали вагу, яку можна відчути шкірою.
— А це й не дитяча історія, — промовив Чонгук, перевівши погляд на інгредієнти, його голос звучав спокійно, але з легкою ноткою іронії. — Хоча, здається, автори зовсім не турбуються про психіку дітей. Пам’ятаю, як читав “Оповідку про сірого”… — він здригнувся, і в його очах на мить промайнув спогад про власні дитячі страхи. — Це був ще той жах.
Чімін нахилився трохи ближче, слухаючи, як слова Чонгука викликали у нього нову хвилю цікавості.
— Ти заінтригував мене. Треба буде якось знайти цю історію.
Думки Пака мимоволі почали блукати. Ці історії завжди його приваблювали — темні, лякливі, але водночас сповнені якоїсь таємничої правди про світ. Хто б міг знати, що життя колись зіграє з ним злий жарт і впише його у власну легенду, перетворивши на частину тієї ж моторошної історії про вовкулака, якою лякатимуть малих дітей.
Він тихо хмикнув під носа, відчуваючи іронію у цьому, насмішку. Було смішно і моторошно водночас, ніби реальність намагалася перевірити його межі терпіння і здатність розуміти жорстокий світ, що завжди ховався за простими казками.
— Я колись мав примірник, — тихо заговорив Чонгук, порушуючи тишу, яка вже встигла заповнити кімнату. — Але, на жаль, він залишився у моєму старому домі.
Чімін повільно звівся на лікті. Його погляд зустрівся з очима Чонгука, і він не втримався:
— Можеш переказати?
Чонгук на мить похитав головою, неначе трохи зніяковів від несподіваного запиту.
— Переказати? — промовив він, і в його голосі прозвучала легка невпевненість.
— Так, — відповів Чімін, нахиливши трохи голову. — Мені просто цікаво, яка ця історія насправді.
Чонгук на мить замислився, а потім видихнув, наче зважуючи, наскільки варто продовжувати.
— Але ж я вже казав тобі головну суть. Його кохана померла.
Чімін тільки похитав головою, не задовольняючись короткою відповіддю. Його очі блищали від цікавості:
— Я не та людина, що, знаючи кінцівку, не буде намагатися дізнатися всю суть історії.
Чонгук на мить застиг. Чімін уважно спостерігав за його обличчям і міг відчути, як всередині Чонгука вирують думки. Очі стали трохи більш вузькими, брови насуплені — це був рідкісний, майже дитячий вираз зосередженості, що свідчило про сильну внутрішню боротьбу. Дивні думки, очевидно, крутяться в його голові, бо зазвичай Чон рідко так емоційно реагував.
— А що від цього зміниться? — нарешті промовив він, голос звучав спокійно, але з легким відтінком роздратування. — Все, що було в цій історії, вже призвело до такого закінчення. Тож кульмінація, по суті, не має сенсу.
Він різко повернув голову до столу, намагаючись виглядати повністю поглинутим травами, але Пак помітив, що увага Чонгука була далеко не повністю там.
— Та-ак, — протягнув Пак, нахилившись трохи вперед, намагаючись зрозуміти, що тільки що сталося. — Але хіба не цікаво дізнатися, чи прикладав головний герой зусиль, щоб уникнути такого кінця? Чи ним керували лише інстинкти?
Чонгук на секунду підняв погляд, дивлячись на Чіміна з легкою посмішкою, але в очах можна було помітити, що питання зачепило його. Він знову схилився над травами, повільно перебираючи інгредієнти, ніби шукаючи правильні слова, щоб відповісти.
— Звір — є звір, — випалив Чонгук різко, не відводячи погляду від трав, що міцно тримав у руках. Його тон був холодним і безжальним, немов вирок, який не потребує пояснень. Слова зависли у повітрі, залишаючи після себе важку, майже фізично відчутну тишу.
Знову.
Пак смикнувся, наче отримав різкий ляпас. Це вразило його сильніше, ніж він очікував. Він розумів, ким був Чон і яка сила прихована у його руках, а ще добре знав, що міг перетворитися на звіра в найменший момент необережності. Але навіть це усвідомлення не зменшувало болю від таких слів.
— Звір — є звір, — повторив він тихо, обережно, пробуючи на смак кожну букву, перевіряючи їх значення для себе. Він знову відчув те відчуття безсилі перед чимось більшим ніж є він сам. Образливо. І не тільки через те, що Чонгук знову використав це слово, а і те, що це ж так і є. Якби Чімін не почувався огидно від цього усвідомлення — це було правдою.
Він обережно ліг назад на подушку, туго вкутуючись у ковдру, так, що лише кінчик лоба виглядав назовні. Повернувся до стіни, відчуваючи легкий холод від деревини, і намагався відгородитися від чужого погляду. У цей момент він відчув суміш сорому, втоми та тривоги, залишаючи у собі глибоке, тихе відлуння слів Чонгука.
Чімін почув позаду хаотичне шарудіння. Серце здригнулося. Важкий видих перервав тишу, а потім пролунало скреготіння стільця по підлозі. Два обережні кроки наблизилися до нього, і тиша знову опустилася на кімнату, стискаючи груди.
— Я… — почав тихо Чонгук, ніби вагався з кожним словом. — Я не тебе мав на увазі, — промовив ще тихіше. Проте він не підійшов ближче, залишившись на своєму місці.
— Хто ж тут ще може бути звіром? — пирхнув Чімін, затягуючись ковдрою, намагаючись приховати легку напругу в голосі.
Чонгук мовчав. Лише ті ж самі два кроки, але тепер відходячи назад. Коли він знову всівся на стілець, Чімін відчув на собі його погляд. Ніби маленькі голки пекли йому затилок від такої уваги, від того, що хтось спостерігає за кожним його рухом, кожним подихом.
— Колись давно жив воїн, — тихо промовив Чонгук, і його голос, ледве чутний в тиші кімнати, змусив Пака здригнутися.
Неочікуваність такого змусила його напружити м’язи, проте він не промовив жодного слова, прислухаючись.
— Він був командиром, — продовжив Чонгук, і кожне слово здавалося відважним і вагомим, — на чолі королівської армії. Його життя було сповнене боїв та перемог, стратегій і планів, які він втілював без жодного коливання. Він жив достойно, за правилами честі, якими сам керувався, і вважав їх священними.
Почуття відповідальності, гордість за власні досягнення — все це було для нього буденністю. Він здобував те, що прагнув, крок за кроком, досягав цілей, які ставив перед собою. Але для повного щастя, як розповідає Чон, йому все ж бракувало одного — кохання, того ніжного й теплого почуття, яке могло б зігріти його навіть після найжорстокіших битв.
Пак слухав його уважно, кожним нервом прислухаючись до голосу Чонгука. Він ловив кожну зміну інтонації, кожну невелику паузу, кожну неочікувану запинку, яка видавала внутрішню боротьбу.
А Чонгук продовжував розповідати. Його голос теплішав, неначе розповідь оживала в його руках.
— І ось одного дня воїн зустрів її — найпрекраснішу в світі дівчину.
Пак відчув, як його власне серце трохи прискорює ритм від цього опису, хоча він навіть не знав, чому.
Воїн закохався в неї з першого погляду. Це було схоже на бурю, що раптово збиває з ніг, не залишаючи ані часу на роздуми, ані шансу на опір. Кожен рух, кожен погляд дівчини здавався йому магнітом, що тягне все його єство. Вона була новою служницею королеви, без особливого статусу чи значення серед високих чинів двору. Та воїна це не бентежило. Справжнє кохання не знає ні звань, ні титулів, ні статусу. Воно було чистим, непідкупним і владним над усім, що він знав до цього часу.
Пак відчув, як ця сцена уявно розгортається перед його очима: воїн, злегка нахилившись, дивиться на дівчину, серце калатає, а світ довкола ніби стискається, залишаючи лише двох людей у центрі всесвіту.
Воїн добивався цієї жінки довгими місяцями, вкладаючи в кожен свій вчинок терпіння, витримку і ніжність. Кожен день, кожен погляд, кожне слово були частиною його непомітної, але невпинної боротьби за її серце. І з часом його зусилля дали свої плоди: одного прекрасного вечора вона вимовила заповітне «так». Щастю воїна не було меж. Він відчував себе ніби готовим злетіти до небес, наче важка вага світу злетіла з його плечей, залишивши лише легкість і невимовну радість. Серце калатало від щастя, а думки розліталися в усі боки, немов птахи, що нарешті отримали свободу.
Але в той вечір, коли він стояв на варті на одній із брам палацу, раптово прийшли вони. Істоти, сплетені з мороку та плоті, проковтнули все світло навколо, наче сама ніч стала матеріальною. Вони несли з собою смерть, залишаючи після себе тільки порожнечу і трупи. Їхня присутність була не для пошуку слуг чи союзників — вони йшли лише за одним: щоб підживити свою силу людським страхом і смертю.
Якщо уважно придивитися, можна було б помітити, що жодна армія не встояла б проти них. Їхня потужність була неймовірною, а вигляд — страшним і чужим. Це вже не були вовки чи звичні чудовиська; їхня плоть роз’їдалася темрявою, живою і невгамовною. Кожен рух, кожен крок був проникнутий жагою, що не знала кордонів. Ними керувала лише голодна і сліпа жага наживи, злоба, що пожирала все на своєму шляху.
Але коли вони зупинилися прямо перед мостом, що вів до тої брами, там уже чекав воїн. Він стояв на варті, величний і непохитний, з мечем у руці, готовий дати відсіч. Його очі пронизували темряву, а постава випромінювала непохитну рішучість. Воїн наказав їм зупинитися: голос був твердий і безкомпромісний, кожне слово звучало як сталь, що кроїть повітря. Він попередив, що будь-яка спроба наблизитися призведе до того, що вони відчують всю міць королівського палацу.
Та одна з істот, та, що стояла попереду всіх, раптово змінила форму. З мороку та плоті вона перетворилася на людину — і воїн відчув, як серце трохи прискорює хід від несподіванки. Ззаду почулися перемовки: ніхто і не здогадувався, що ці створіння здатні знову набувати людського вигляду. І в той момент істота, тепер вже чоловік у звичній формі, зробила заяву, яка змусила кров у жилах воїна застигнути: якщо його пропустять через браму, він скине короля та займе його місце.
Вояки, розуміючи абсурдність та нахабність цих слів, лише посміялися. Та посмішка швидко зникла з їхніх облич, коли перший удар розірвав повітря.
Почалося пекло. Бій був кривавим, жорстоким і невблаганним. Мечі з вкрапленням срібла сяяли у променях нічного світла, ріжучи тіла, насичені темною магією. А гострі зуби істот впивалися в теплу плоть, смакуючи кров, що підживлювала їхню силу, підсилювала невгамовний голод. Кожен крик, кожне падіння було як удари барабанів війни, що прокотилися вечірнім спокоєм. Воїн стояв у вирі бою, рухаючись між ворогами, захищаючи підступи до брами, розуміючи, що від цього моменту залежить не лише його життя, а й доля королівства.
Палацу не стало.
Короля не стало.
Лишилась гора трупів — тих, хто не витримав сили темної магії, тих, кого розірвали на шматки гострі зуби, та скорбота, що вічно блукатиме тими землями.
Та ранений воїн, що повз до своєї коханої.
Їй вдалось врятуватись. Він бачив краєм ока, як вона перетинала той міст з іншими служницями. Він бачив, що вона шукала його серед трупів, але він був далеко.
Вона втекла. І це відчуття, ця невимовна радість, гріла його серце сильніше, ніж будь-яка отрута, що вже тихо сочилась його жилами, обпікаючи кожен нерв і кожен м’яз. Він відчував пульсацію у венах, відчував, як смерть майже торкається до нього, але навіть у цьому стані його думки були лише про неї. Перед своєю можливо останньою миттю, він мав єдине бажання — побачити її ще хоч раз, доторкнутися, сказати те, що не встиг раніше.
Матінка Природа, здається, почула його благання. Вона сжалилась над ним, над цією маленькою живою істотою, що тримала в серці крихітне світло надії. І дарувала йому останню милість — останню волю. Бо коли він прокинувся вже в новому тілі, зміцнілому та незламному, його думки залишилися з ним. Його розум не розпався, не зник у хаосі тілесної трансформації. Він відчував себе новим, але водночас самим собою — і це здавалося дивним, майже неймовірним чудом.
Дякуючи цій милості, він мчав вперед, відчуваючи свій кожен крок, кожен подих. Його нос відчував слабкий, але все ще відчутний запах її присутності на землі, дотики яких ще лишалися в повітрі, у траві, у попелу руїн, через які він проривався. Кожен його рух був сповнений відчайдушного прагнення — наздогнати, відчути, знайти. Серце билося шалено, легені палали від бігу, а в думках крутилось лише одне: вона втекла, і він повинен наздогнати її.
І йому нарешті вдалося — він знайшов її. Серце калатало так, що, здавалося, воно ось-ось вискочить з грудей. Він відчував її присутність у повітрі, у запаху, що огортав простір, — слабкий аромат трави, перемішаний із теплом її тіла, який немов тягнув його вперед.
Але…
— Відчувши ритм її серця, запах теплої крові, що бурлила в ній — той чоловік зник в мить. Його місце зайняли лише голод та спрага. Лють, невгамовна і дикувата, поглинула розум, залишивши лише інстинкт. Він не думав, він не вагався. Він… вбив її. Розірвав її на шматки, — тяжко видихнув Чонгук, закінчуючи свою розповідь, а його голос ніби тремтів від спогадів про ту жахливу мить.
Чімін лежав мовчки. Ця історія була страшно знайомою — він читав подібні казки та легенди, але завжди з дитячим відчуттям безпеки, знаючи, що це лише вигадка. А тут усе здавалося живим, реальним. І закінчення… завжди одне і те ж: хтось помирав від зубів вовкулак. Відчуття безсилля заповнювало груди Пака, серце стискалося від болю.
“Невже і я стану таким врешті-решт?” — подумав він, відчуваючи, як холодне відчуття страху і жаху повільно сповзає по спині. Його тіло тремтіло від думки про те, що колись він може стати тим самим, що ті історії описували, тим самим, хто втрачає людяність і підкоряється лише голоду. Мимоволі він затягнувся глибше в ковдру, обійнявши себе міцніше, наче так можна було б укритись від усіх своїх страхів, від жахів, які блукали в його голові, від думок, що перетворювалися на тягар на серці. Замотатися, сховатися навіки в цій ковдрі і ніколи більше не виходити назовні — ось що зараз хотілося найбільше.
— Ти спиш? — тихо запитав Чонгук, його голос ледь прорвався через тишу кімнати, обережний, майже боязкий.
Чімін не відповів. Його думки були заповнені самокритикою та внутрішнім жахом. Кожна картина з історії воїна, кожен образ вовкулаки ніби вставали перед очима, змушуючи серце калатати швидше. Він не хотів, щоб ця розмова продовжувалася. Не зараз, коли емоції були надто гострими. Вночі завжди так.
Тому він вирішив прикинутись сплячим. Закрив очі, затих, відмовляючись від необхідності говорити. Його дихання стало рівним, але думки не заспокоювались.
Стілець знову тихо скрипнув, ледь чутно порушивши тишу кімнати, але кроки цього разу віддалилися, відчуваючи межу між присутністю та відсутністю.
Чонгук підійшов до вікна.
— Ну ти й дурень, — промовив він ледь чутно, сам до себе, так тихо, що Пак навіть засумнівався, чи дійсно почув це.
Більше Чонгук не вимовив жодного слова. Він завершив роботу з травами, розставляючи їх на полицях, соваючи баночки. Його рухи були методичні, зосереджені, ніби він сам у світі, де не існувало нічого крім роботи. Ледь чутне скрипіння казанів та звуки булькання варива, котре мабуть призначалося для прийому вранці. Солодкуватий запах заповнив невелику кімнату та осів стійким теплом. Здається, Чонгук змінив підсолоджувач — тепер це був аромат чогось фруктового.
Потім він тихо попрямував до спальні, залишаючи Чіміна наодинці з власними думками.
Пак відчував, як ковдра тисне на плечі, наче спроба захистити його від самого себе, від власного сорому. Він не міг позбутися відчуття, що саме він — той звір, про якого написані всі ці історії. Звір, який втратив людяність, котрий підкоряється лише голоду і інстинктам. І хоча він лежав серед нічної тиші, самотності і м’якого світла, це відчуття не полишало його, тиснуло зсередини, змушуючи відчувати себе зовсім маленьким у порівнянні з усією цією страшною реальністю.