Недільного ранку Герміона прокинулася від ґерґоту, що долинав з кухні. Вона відчинила двері своєї спальні, готуючись вилаяти Мелфоя за те, що він здійняв такий галас у таку рань, але побачила, що він розлючено дивиться на багряно-червоний конверт.
« ЯК ТИ ПОСМІВ ЗАПЛЯМУВАТИ ІМ'Я РОДИНИ МЕЛФОЇВ ЦІЄЮ БРУДНОЮ БАГНЮКОЮ? ТВОЇ ПРЕДКИ БУЛИ Б ДУЖЕ РОЗЧАРОВАНІ. НЕХАЙ ТВІЙ ШЛЮБ БУДЕ ПРОКЛЯТИЙ, А ТВОЇ ДІТИ ─ НІКЧЕМАМИ! »
Губи Мелфоя застигли в глузливій посмішці навіть після того, як пергамент розірвався і впав шматками до його ніг. Він мовчки збирав рештки й викидав їх у смітник.
— І кому ж ми маємо подякувати за такого чудового листа? — запитала Герміона.
Мелфой кинув на неї швидкий погляд, а потім потер долоні, щоб з них зникли останні сліди пергаменту.
— Паркінсонам, — сказав він з гримасою. — Гадаю, вони не зраділи, дізнавшись, що чарівник, який кинув їхню доньку, тепер заручений з тобою.
Герміона склала руки на грудях, зробивши крок до нього.
— Що сталося з твоїми словами про те, що наші заручини вплинуть на думку чистокровних, які тримаються осторонь?
— Як би ми обоє цього не хотіли, це ще раз доводить, що мама має рацію, наполягаючи на цій клятій вечірці на честь заручин, — сказав Мелфой з покірним зітханням, сідаючи на один зі стільців за кухонним столом. Він підняв примірник «Щоденного Віщуна» і кинув його в бік Герміони. — Люди мають побачити нас разом, аби переконатися, тому повір мені, коли я кажу, що ця стаття — лише початок. Нам з тобою доведеться пройти довгий шлях, перш ніж ми нарешті звільнимося одне від одного.
І це був лише початок.
Відтоді, як Герміона переступила поріг Міністерства в понеділок вранці, вона відчувала, що кожна пара очей спрямована на неї. Допитливих очей. Здивованих очей. Розлючених очей. Здавалося, кожен мав свою думку про неї й Мелфоя, навіть якщо ніхто не говорив їй цього в обличчя.
За обідом Дін і Шеймус висловили свої стримані привітання, а потім вдалися до нехарактерного для них мовчання до кінця обіду. У другій половині дня Террі Бут виступив з доповіддю від Відділу міжнародної співпраці. Він затримався довше, ніж потрібно, оскільки не зміг приховати, що явно витріщається на обручку на її лівій руці. Наприкінці дня Маркус Флінт пройшов повз неї в коридорах і подивився на неї з особливою огидою й вишкіром, який нагадав їй вираз його обличчя під час тієї сутички на квідичному полі в другому класі.
Іскра обурення спалахнула в грудях Герміони, коли вона згадала той день понад десять років тому. Тепер вона була нібито заручена з чарівником, який розпочав ту суперечку, і це був її перший досвід справжніх упереджень у чарівному світі. Цілком справедливо, що друзі, знайомі та вороги вагалися, як прийняти їх пару. Їй і Мелфою доведеться працювати, якщо вони справді сподівалися, що хтось повірить у цю брехню.
Після виснажливого робочого дня Герміона не хотіла нічого, окрім як піти до свого дому і лягти на свій диван. Але натомість вона прямувала до все ще чужої квартири, де її залишили віч-на-віч з ним .
І як би вона не хотіла його уникати, вони мали дещо зробити того вечора.
Було вже пів на восьму, коли Мелфой нарешті повернувся додому.
— Де ти був? — запитала вона, щойно зелене полум'я згасло біля його ніг.
Мелфой вийшов з каміна, змахнувши з мантії залишки порошку Флу.
— Я теж працюю, ти ж знаєш.
Герміона стримала здивування. Вона навсправжки припускала, що з усім цим знаменитим багатством Мелфоїв, він не турбується про роботу.
Герміона, трохи вгамувавши свою цікавість, не стала більше зволікати. Вона простягнула 10-сантиметровий стос нотаток ще до того, як Мелфой встиг поставити портфель на місце.
— Невже тебе вб'є, якщо ти даси мені розслабитися хоча б на мить? — дорікнув він, але Герміона не завагалася.
— Якщо ми хочемо, щоб це було хоча б наполовину правдоподібно, ми маємо знати куди більше одне про одного, тож ні, не можна гаяти часу.
Мелфой зробив павзу, вперше справді дивлячись на стос у Герміониній руці. Його очі широко розплющилися.
— Ти чекаєш, що я все це запам'ятаю?
— Так, — обурено відповіла Герміона. Вона поклала картки на стіл, а потім вичікувально подивилася на Мелфоя. — А де твоя частина?
Його портфель клацнув, і Мелфой витягнув звідти не більше тридцяти карток.
Герміона вихопила їх з рук і швидко проглянула, її розчарування зростало з кожною наступною карткою.
— І як же я маю дізнатися про тебе більше, якщо тут майже немає жодної інформації?
Мелфой закрив портфель і поклав його на підлогу.
— Тут достатньо, — заперечив Мелфой. — Я переймався лише важливими речами. Наприклад, я не став ділитися з тобою... — він погортав нотатки Герміони й насмішкувато промовив, — Ти справді віриш, що мені потрібно знати ім'я твоєї першої іграшкової тваринки?
Герміона відчула, як її щоки спалахнули.
— На відміну від тебе, я справді доклала до цього зусиль!
Але Мелфой не припиняв глузування.
— Ти не могла придумати кращого імені, ніж містер Каддлс?
Герміона висмикнула картку з рук Мелфоя і розірвала її навпіл, а у вухах у неї дзвеніло від його сміху.
— На свій захист скажу, що мені було чотири, — роздратовано сказала вона.
Мелфой продовжував сміятися, гортаючи її картки.
— І які ще сороміцькі речі я тут знайду?
Розчарування вирувало всередині Герміони, її праве око почало сіпатися. Ось що вона отримала за те, що була настільки дурною, що повірила, ніби він сприйме це серйозно!
Наслухавшись кпинів Мелфоя за цей вечір, Герміона кинула брудну тарілку в раковину і зачаклувала губку, щоб вимити її, а потім знову взяла його стос карток і кинулася до себе в кімнату. Однак вона пробула там лише кілька хвилин, перш ніж увірватися назад до вітальні.
— Вони навіть не повідомляють мені, чим ти заробляєш на життя!
Мелфой, який розвалився на дивані, лише всміхнувся їй у відповідь.
— Хіба ти хочеш знати?
Вона видала розпачливий стогін, перш ніж грюкнути дверима спальні.
Решта тижня минула не набагато краще.
Вівторок був майже таким самим, як і середа. Люди продовжували перешіптуватися на роботі, але Герміона вже давно навчилася ігнорувати чужі плітки. Її більше хвилювало, як вона збирається розповісти про все це батькам.
Уже після того, як Герміона дізналася про заручини, вона знаходила собі виправдання, чому не змогла сказати їм про це тоді. У неділю вона мала написати свої нотатки. У понеділок вона мала віддати їх Драко. У вівторок мала почати вивчати його. Але коли настала середа, вона вже прочитала його жалюгідні двадцять шість карток щонайменше два десятки разів і запам'ятала їх усі слово в слово.
Вона не могла більше зволікати.
Тож у середу, вийшовши з роботи, замість того, щоб піти до Драко додому, вона скористалася маґлівським виходом з міністерства і знайшла найближчу працюючу телефонну будку.
Так почалася найболючіша телефонна розмова з батьками, яку вона коли-небудь мала.
Як і очікувалося, їм було що сказати з цього приводу. Хіба вона вже не достатньо пожертвувала? Чи не міг він попросити когось іншого? Невже вона справді вірила, що це так сильно вплине на чистокровних?
Наприкінці розмови Герміона пообіцяла мамі привести Драко до них додому за деякий час до заручин, щоб вони з батьком могли належним чином познайомитися з ним. Герміона намагалася протестувати, але Джін наполягла. Тепер вона розуміла, в якому становищі опинився Драко, коли погодився на вимогу матері влаштувати вечірку на честь їхніх заручин. Іноді було просто легше сказати матері «так».
Однак, як саме вона збиралася переконати Драко відвідати її батьків у маґлівській Англії, було питанням майбутнього. Зараз вона була надто зосереджена на тому, щоб переконатися, що він робить свій внесок у збереження їхнього образу для світу чарівників.
Що й привело її до четверга.
— Мені потрібні від тебе ще нотатки.
Драко проігнорував її, вийшовши з зали, і знову засидівся у своєму кабінеті, аж поки Герміона не закінчила вечерю. Він спробував пройти прямо до своєї спальні.
Але Герміона виявилася швидшою і встигла накласти на двері складне закляття, перш ніж він зміг вислизнути.
— Що таке, Ґрейнджер? — запитав він, кидаючи портфель біля зачинених дверей своєї спальні. — Засмутилася, що вони не потішили тебе химерними розповідями про моє дитинство?
— Ну, звичайно! — Герміона розлютилася. — Очевидно, що ти не надто переймався, коли писав їх, у той час, як я писала свої годинами. І я впевнена, що ти навіть не потрудився прочитати їх як слід, як тільки вирішив, що вони не варті твого часу. Але якщо ти щиро хочеш, щоб це спрацювало, Драко, то ми...
Вони обоє здригнулися, перш ніж вона встигла закінчити думку.
Драко . Вона щойно назвала його Драко. Та ще й не на людях.
— Я не хотіла цього казати, — перепросила вона, перш ніж він встиг вилаяти її за порушення однієї з основних умов їхньої угоди. Вона намагалася зрозуміти причину своєї помилки. — Я пам'ятаю, як подумки тренувалася називати тебе «Драко», переглядаючи твої нотатки, і в якийсь момент, мабуть, несвідомо переключилася. Але повір мені, це більше не повториться.
Драко просто витріщився на неї, перш ніж прийти до тями.
— Усе гаразд, — пробурмотів він, на диво не засмутившись. Натомість у його голосі прозвучала покірність. — Називай мене, як хочеш. Гадаю, це не має жодного значення.
Він повернувся до неї спиною і почав намагатися зняти Герміонині чари, але Герміона ще не закінчила їхню розмову.
— А як же я?
Драко призупинив свої рухи й повернувся до неї обличчям.
— Що ти?
— Я помітила, що ти жодного разу не назвав мене Герміоною відтоді, як попросив мене про це. Навіть у кабінеті Ріти Скітер, — це зауваження зачепило Герміону більше, ніж вона очікувала. — Це тому, що ти не хочеш вимовляти моє маґлівське ім'я чи…
— Герміона, — сказав Драко, його голос був гучним і чітким, щоб не пропустити використання її імені, — Походить від імені грецького бога Гермеса. Також використовується в грецькій мітології як ім'я дочки царя Спарти Менелая та Олени Троянської. Потім використане Шекспіром як ім'я дружини Леонта в його п'єсі «Зимова казка», — Драко порився в кишені мантії й кинув на землю стос Герміониних нотаток. — Так, я готувався. Щаслива, Герміоно?
Герміона байдуже дивилася, як він чаклував над дверною ручкою, поки не зміг її відчинити. Ще довгенько після того, як він зачинив двері, вона продовжувала дивитися перед собою, приголомшена тим, що Драко знайшов час, щоб приділити таку пильну увагу її карткам.
Коли настала п'ятниця, Герміона була вдячна, що настали вихідні. П'ять днів терпіти нескінченні перешіптування було більш ніж достатньо. Тепер вона могла насолоджуватися відпочинком подалі від чужого осуду.
Принаймні, так їй хотілося.
Це бажання швидко зів’яло, коли Драко повернувся додому з роботи ─ про яку вона досі не знала, і наблизився до неї на кухні, де вона вкотре готувала собі їжу.
— Це прийшло сьогодні поштою, — він кинув конверт на стіл. — Нам пощастило. Схоже, у нас перша офіційна прогулянка як у зарученої пари.
Герміона призупинила нарізку овочів. Вона відкрила конверт, щоб побачити два квитки на завтрашню гру «Фалмутських Соколів» проти «Торнадо Тутшил». Поруч із квитками лежав лист подяки від Ріти Скітер.
У голові Герміони вже формувалися виправдання, але вона знала, що це безглуздо. Якщо хтось повірить, що вони серйозно заручені, їм потрібно, щоб їх помітили, коли вони проводять час разом. Вона просто воліла б, щоб це не було на квідичному матчі.
Драко почав повертатися до своєї кімнати, але Герміона заговорила до того, як він встиг зникнути до ночі.
— Твоя улюблена команда ─ Соколи, — промовила вона. Це була одна з небагатьох відомостей, які вона дізналася про нього із нотаток.
Драко остовпів. Він повернувся і просто подивився на Герміону.
— Я помітив, що у твоїй величезній пачці карток ти не згадала про улюблену команду.
Герміона знизала плечима.
— Це тому, що квідич мені байдужий.
— Стверджує відьма, яка зустрічалася зі скількома квідичистами?
— І що? — відказала вона у відповідь. — Тебе рахуємо?
Він не став відповідати.
Як і передбачалося, це був довгий, дратівливий тиждень життя під одним дахом з нестерпною Герміоною Ґрейнджер.
Після того, як вона передала йому пачку чистих аркушів, Драко провів майже весь вечір неділі, розмірковуючи над тим, що в них написати. Наскільки детально він має описувати? Наскільки серйозним і чесним бути? Він досі був не в захваті від маленької гри Ґрейнджер і не був упевнений, як багато хоче розповісти.
Замість того, щоб розв'язувати цю проблему одразу, Драко відкладав це якомога довше. Лише після закінчення робочого дня в понеділок він почав щось записувати. Але на той момент у нього залишалося геть мало часу, перш ніж Ґрейнджер почала б дорікати йому за те, що він змусив її чекати. Тож Драко перестрахувався й обмежився найнеобхіднішим. Не більше, ніж потрібно. Кілька простих, фундаментальних фактів, які допомогли б їм витримати публічний допит.
Але потім він отримав її стос карток.
Можливо, спочатку він і поглузував з неї, але як тільки вона вдруге зачинила перед ним двері своєї спальні, Драко провів решту вечора на дивані, читаючи кожне слово на її записках.
Щоправда, спочатку він шукав додаткову підставу для майбутніх знущань, але вже після кількох карток забув про цю мету. На його превеликий жаль, там виявилося кілька цікавих речей про неї. Деякі з них були зовсім непотрібні (він міг би й сам здогадатися, що Сортувальний капелюх ледь не відправив її до Рейвенклов), а інші були несподіваними (вона успішно зварила на другому курсі багатозільну настійку, яку він навіть не пробував варити до четвертого курсу). Але як би він не обурювався тим, що застряг у читанні самописної історії Герміони Ґрейнджер, він не міг заперечувати, що йому насправді було цікаво дізнатися про все це.
З того вечора Драко затримався на роботі довше, ніж зазвичай, вивчаючи її нотатки на самоті у своєму кабінеті. Можливо, він і підкорився її плану, але йому не хотілося дарувати їй задоволення, знаючи, скільки зусиль він доклав, щоб запам'ятати, за його оцінками, щонайменше п'ятсот дрібних фактів про неї.
Щовечора він повертався додому після кількох раундів вивчення, і щойно він переступав поріг квартири й бачив її, як у його голові проносилися найсвіжіші шматочки інформації.
Її улюблений колір — сливовий.
Вона віддавала перевагу осені, бо саме тоді починався навчальний рік.
Найбільше вона боялася втратити батьків.
Було легко так довго тримати на неї образу, коли він не знав, ким вона була насправді. Але після всього, що він дізнався за останній тиждень, це було зовсім не так. І все ж він не дозволив своєму ставленню до неї змінитися.
Це ж Ґрейнджер. Вони не подобалися одне одному. Це було так просто.
Однак усе почало змінюватися в ті хвилини, що наближали їхній від'їзд на матч з квідичу.
Хоча, не до останнього моменту.
— Мені треба дещо позичити, щоб піти на гру.
Драко навіть не потрудився підняти голову від книги, яку читав, чекаючи, поки вона закінчить збиратися.
— Виправ мене, якщо я помиляюся, — пробурмотів він, — але ж у тебе повно власного одягу.
— Я не це мала на увазі, і ти це знаєш, — Ґрейнджер вирвала книгу з його рук і кинула її на журнальний столик. — Мені потрібно щось із колекції Соколів, щоб одягнути.
— Шкода, — буркнув він у відповідь. — Якщо тобі потрібна була футболка, слід було піти в магазин і купити її самостійно.
Він нахилився, щоб забрати свою книгу, але Ґрейнджер вихопила її першою.
— Віддай мені мою...
— Ще ні! — огризнулася вона, явно не збираючись закривати цю тему. — Я не прошу нічого серйозного. Що поганого в тому, що я позичу одну з твоїх футболок? — вона підняла брову. — Боїшся, що я можу її забруднити ?
Її суворий, вимогливий погляд пронизав Драко, але це лише викликало його власне роздратування і гнів. Його руки вперлися в подушки, і він відштовхнувся від дивана, нахмурившись.
— Я вже втомився повторювати це, — прогарчав він, щосили стримуючи свій гнів. — Я більше не сприймаю тебе такою, тому був би вдячний , якби ти перестала думати про мене найгірше!
— Тоді чому ти все ще такий грубий, га? — у грудях Ґрейнджер почало колоти, коли її власне розчарування співпало з розчаруванням Драко. — Ти хочеш довести решті світу чарівників, що твоя думка про маґлів змінилася? То почни з того, що доведеш це мені !
— І ти думаєш, зараз саме час про це говорити? — запитав Драко. — За кілька хвилин до того, як нам треба йти?
— Я й не збиралася, доки ти не дав мені навіть футболки позичити!
— Тобі так до біса потрібна ця футболка? — Драко розлютився. — Ну, то й добре! Бери мою футболку, якщо вона для тебе так багато значить! — Драко схопив за поділ чорно-сірої футболки, яку обрав на вечір, і смикнув її через голову, перш ніж кинути в бік Ґрейнджер. — Щаслива ?
Драко спробував проскочити повз неї й віддалитися, але відьма кинулася назирці.
— Ні, не щаслива! — закричала вона, стукаючи руками по його спині крізь тонкий шар майки.
Драко обернувся і був ладний вилаяти її за те, що вона до нього доторкнулася, але вона не дала йому шансу.
— Я не знаю, чого ти ще від мене хочеш! — закричала Ґрейнджер, її голос відлунив по всій вітальні. — Це ти звернувся до мене з цим безглуздим планом, і давай будемо чесними, це ти отримуєш від нього безпосередню вигоду, а не я. Але щоразу, коли я пропоную щось, що могло б принести користь, усе, з чим я стикаюся, ─ це твій опір!
Її останні слова пролунали в просторі. Кілька миттєвостей вони дивилися одне на одного, в кімнаті панувала тиша, за винятком кількох асинхронних подихів.
Зрештою, Драко заговорив.
— Я завчив усі кляті нотатки.
Здавалося, хвилювання Ґрейнджер зменшилося, хоча й не на багато.
— Так, вивчив, — визнала вона, повільно вдихнувши. Слабке шарудіння пролунало в кімнаті, коли вона відсунула один з кухонних стільців і опустилася на нього. — Це все добре, але я не наблизилася до того, щоб дізнатися про тебе щось цінне, — вона зітхнула. — І якщо це все, що ти можеш мені дати, добре. Я змирюся з цим. Але ми не можемо продовжувати так сваритися, якщо хочемо пережити ці два місяці.
Драко зітхнув. Ні, він припускав, що вони не виживуть.
Між ними запанувала тиша, коли Драко підняв з землі свою футболку. Він постукав чарівною паличкою по тканині, і в його руках з'явився ще одна.
— Ось, — сказав він, кидаючи футболку на кухонний стіл. — Ми можемо бути однією з тих огидних пар, які мають однакові футболки, якщо це те, чого ти справді хочеш.
Вона подивилася на футболку, на Драко, а потім знову на футболку, перш ніж схопити її зі столу і піти до своєї спальні, щоб переодягнутися.
Коли двері за нею зачинилися, Драко провів долонями по обличчю. Якщо це означало, що він більше не сперечатиметься з Ґрейнджер щодня, то він, чорт забирай, погодився б на це.
Він знову натягнув через голову свою справжню футболку, і коли його голова визирнула з-під неї, Ґрейнджер була вже у вітальні, готова йти. Але тут його осяяла дивна думка...
— А ти маєш гарний вигляд.
Ґрейнджер блимнула на нього, мабуть, не вірячи своїм вухам. Направду, Драко й сам трохи не вірив. Але було щось таке в тому, що він побачив її у квідичній футболці, в кольорах його улюбленої команди, що... приваблювало.
— Я сказала, що нам треба припинити сваритися. Не те щоб тобі потрібно було почати брехати, — віджартувалася вона.
— Не роби з мухи слона, Ґрейнджер, — Драко зневажливо махнув рукою. — Це був просто коментар.
«Герміона»
Точно. Тепер він мусив називати її «Герміона».
Це було прямим порушенням їхньої домовленості, але він вважав, що ця поправка не завдасть шкоди. До того ж це зменшило б шанси, що він може схибити й назвати її «Ґрейнджер» на людях. Якщо це те, що потрібно, щоб задовольнити її, то він впорається. До того ж не схоже, що звернення до неї на ім'я щось змінило б у їхніх стосунках.
— Гаразд. Не роби з цього великої проблеми, Герміоно , ─ погодився Драко. Він подивився на годинник. — Тепер, якщо все вирішено, пропоную йти, а то пропустимо початок гри. Хіба що ти хочеш на мене ще поволати?
Вона похитала головою.
— Гаразд. — Він схопив Герміону за руку. — Тоді покінчимо з цим.