На вулиці вже стояла звична сирість. Як і завжди в цей період часу. Осінь вже потроху переходила в зиму, даючи простір гуляти морозному вітру.
Чімін стояв перед воротами храму під вечірнім місячним сяйвом та сповнений благоговійного передчуття. Хвилювання бурлило в ньому як і всі ті підліткові гормони, що спонукали його опинитися саме в цьому місці. Саме в цей час.
— Храм скоро зачиняється, — промовив знайомий низький голос.
Чімін різко обернувся та застиг споглядаючи перед собою цей божественний вигляд.
— Я швидко, Чонгук. Мій отче, — поправив себе Чімін, ледь стримуючи клубок в горлі.
По тілу пройшлися сироти, але не від холоду, що гуляв під його пальтом, а від цього прекрасного чоловіка, що стояв перед ним в своїх рясах. Його широкі плечі були прикриті чорною тканиною, а білий комірець так і притягував погляд до бездоганної шиї.
— Пройдіть за мною, — відповів спокійно та зайшов першим.
Пак продовжував милуватися його міцною статурою, його довгим чорним волоссям, що було зав'язане в тугий хвостик на потилиці. Здавалось, він був поцілований самим Богом. І тільки через цього чоловіка Чімін був готовий повірити у Всевишнього.
Коли вони зайшли у притвор, Чонгук повернувся до нього та, дивлячись прямо в очі, промовив:
— У нас є всього п'ять хвилин для сповідання.
— Як ви знаєте, я не вірю в Бога, — промовив він в священному храмі, отримавши від пастора трохи докірливий погляд.
Але той ступив уперед та обійшов Чіміна. Він почув, як позаду клацнув старий замок. Вони опинилися на одинці в цій гріховній тиші.
— Тим краще, — відповів йому Чонгук, дихаючи Чіміну в потилицю.
Пастор ледь штурхнув його в спину, щоб той пройшов вперед.
— Прийшов час для сповіді, — промовив він біля вуха.
Лише від цього голосу у Чіміна скрутило внизу живота від солодкого бажання.
Вони пройшли до сповідальні в напруженому мовчанні, сповненому чогось гріховного. У Чіміна спітніли долоні від хвилювання. Вони зайшли до тісного приміщення, наповненого запахом дерева та свічок. Чонгук закрив за ними вузенькі дверцята та повернувся обличчям до Чіміна, нависаючи над ним.
Чімін вже готовий був стати на коліна та “молитися” цьому прекрасному божественному чуду. Все ніяк не міг повірити у своє щастя, котре він ніколи в житті не думав, що зможе отримати.
Це ж невеличке селище. Зовсім не помітне серед великих міст. І саме воно було благословенним на отримання молодого пастора. Звісно, кількість відвідувачів зросла вразі, але тільки Чіміну випала така почесть торкнутися цього витвору божого мистецтва.
Чонгук стояв та пильно роздивлявся його обличчя. Він щось говорив, але Чімін вже потонув в його глибокому баритоні, розчинився між буквами, вимовленими його пухкими вустами. Він вже не міг стриматися. Хай пробачить Бог, але тільки Він знав наскільки важко було тримати себе в руках. Чімін різко торкнувся бугорка, що вже кричав про бажання його власника. Але у відповідь був тільки болючий ляскіт по зап'ястю.
— Лише я можу торкатися, — промовив він, зводячи з розуму Чіміна.
— Пане… Отче… — ледь вимовив Пак.
В його голові вже крутилося від бажання.
Чонгук ледь надавив йому на груди, щоб той ступив декілька кроків назад та всівся на стільчик, що стояв у кутку.
Чонгуку, здавалось, теж було важко стримувати себе. Він ривком розтібнув ширінку на джинсах Чіміна та, не даючи йому і миті на перепочинок, взяв його голівку в рота. Чімін гучно крикнув від тої божественної насолоди. Але Чонгук витягнув свою руку та закрив тому рота, не припиняючи свої ласки.
Чімін відчував його вологий язик на собі, його м'які стінки щік. Відчував з якою насолодою віддавався пастор цій “сповіді”. Він був наділений не тільки неземною красою, а і даром “служити” вірянам від Бога.
Від вигляду цієї пристрасної віддачі Чімін не міг довго триматися. Тому наступного разу, як Чонгук ковтнув його на всю довжину, кінчив йому прямо в горло. І Чонгука, здавалось, це ні на мить не збентежило. Він лиш піднявся з колін та, витягнувши серветку з рукава, витерся, все ще пильно спостерігаючи за обм’яклим Чіміном.
Наступної зустрічі так і не відбулося.
Пак відчуває злість за те, що той покинув селище, навіть не попрощавшись. Хоч би слово сказав. Але можливо той знав, що Чімін поїде за ним слідом, куди б той шлях не привів.
***
Через декілька років.
Повітря нового міста мало смак чужини та свободи. Воно було густим від випарів асфальту після невеличкого дощу, солодкуватим від аромату кави з відчинених дверей невеликої кав'ярні на першому поверсі, та смогом від вихлопів мільйонів машин. Чімін стояв на балконі своєї нової квартири, стиснувши між пальців цигарку. Йому цей ранок здавався прекрасним, як і всі решта на новому місці. Він був радий нарешті покинути селище, бо відчував, що прагне чогось більшого, ніж допомогати батькам на сімейній фермі. Він сподівався, що віднайшов ключ, до свого нового життя. Не буквально, поки що, але на даний момент він був у вигляді банківської картки з сумою, що дозволяла перестати мріяти і почати діяти.
Спадок від троюрідної сестри, про існування якої він дізнався лише з листа нотаріуса, став квитком у нове життя. Кількадесят тисяч доларів. Для когось — ніщо, для когось — статок. Для Чіміна це був капітал для здійснення мрії, яку він виношував роками — власний нічний клуб. Не просто заклад з музикою та алкоголем, а місце сили, естетики, затишного хаосу. Місце, де стираються кордони, а музика стає мовою душі.
Переїзд у велике місто був першим кроком. Другим — знайти сили протистояти світу та показати, на що він здатен. Але доля вирішила його шлях трохи інакше. Його вже звичне відчуття самотності, котре він носив в собі останні роки, було наповнене новими зустрічами. Майже відразу ж після переїзду, в інстаграмі, Пак натрапив на сторінку Кім Техьона — енергійного фотографа з безпосередньою посмішкою, котра відразу схиляла до себе. Вони почали спілкуватися, і через день Чімін вже сидів за столиком у шумному кафе з Техьоном та його найкращим другом, Мін Юнгі.
Юнгі був його протилежністю. Спокійний, з задумливим поглядом темних очей, він говорив повільно і вагомо, ніби зважував кожне слово. Він займався саунд-дизайном і, як виявилось, був такою ж творчою людиною, як і Техьон.
Хімія виникла миттєво. За кілька днів вони проводили разом більше часу, ніж із кимось за останні роки. Вони були схожі на три різні ноти, що злилися в досконалий акорд.
Одного дня вони опинилися в квартирі Чіміна. Вона ще не була повністю облаштована. Ще не до кінця розібрані коробки стояли в кутку коридора, а інша частина у вітальні, шафа, щось стояла біля дальньої стіни, була лиш наполовину заставлена книгами, але вже був розстелений великий килим, а посеред вітальні стояли диван і крісла, куплені першочергово.
— Ну, — розвалившись на дивані та закинувши руки за голову, промовив Техьон, — твоє лігво так сильно тхне самотністю. Треба швидше розганяти цю атмосферу, — та швидко поглянув на Чіміна.
Той був дуже здивований, коли дізнався, що Чімін у свої двадцять п'ять ще ні з ким не зустрічався та диву давався, чому за ним не бігає табун дівчат.
Але Техьон різко перевів свою увагу на пляшку, що летіла в його бік. Він упіймав пиво, яке йому передав Юнгі, і відкривши, зробив ковток.
Чімін сидів на підлозі, спиною до дивана, його погляд блукав по коробках з книгами. В цей момент Чімін вперше відчув ту атмосферу, коли тебе оточують гарні люди, які будуть з тобою до кінця та розділятимуть твої переконання. І нехай вони тільки недавно зустрілися, Пак відчував наче вони знали один одного все життя.
— Так, — тихо сказав Чімін. — Самотність... Саме через це я все це й задумав.
Юнгі, який зазвичай мовчав, підвів на нього пильний погляд.
— Переїзд?
— Не тільки, — Чімін притягнув коліна до себе.
Йому все ще снився білий комірець, що не давав жодного дня спокою.
— У вас є мрія? Не абстрактна, на кшталт "бути щасливим", а конкретна.
Техьон усміхнувся.
— Хочу бути автором обкладинки для Вог. Але поки мої роботи замовляють лише декілька кав'ярень і пекарня. До речі, та, що на першому поверсі тут.
— А в тебе, Юнгі? — повернувся Чімін до нього.
Той задумався на мить, крутячи пляшку в руках, та відповів, дивлячись у стелю:
— Писати музику. Ні, не просто писати. Створювати ідеальне звучання, де мелодія стане фізичним відчуттям. Де бас буде не просто шумом, а ритмом серця, а високі ноти торкатимуться самої душі. Прагну бути першим, хто зробить таке.
Повітря в кімнаті набуло іншої густоти. Воно було наповнення нездійсненних мрій та амбіцій, котрі силувались вирватися на свободу
— Не хочете взяти участь в чомусь абсолютно авантюрному? — різко вирвалося в Чіміна.
— На що ти натякаєш? — Техьон підвівся на ліктях.
І Чімін розповів, про свою давню мрію створити місце, в якому будуть стиратися всі кордони між людьми. Місце, де не матимуть значення статуси, і де люди зможуть спокійно віддатися своїм відчуттям.
І Пак зовсім не очікував, що його нові друзі погодяться з таким завзяттям. Здавалось їх об'єднувала одна і та ж мета.
Вони їздили містом, як божевільні, об'їздивши майже кожен район у пошуках “того самого” приміщення. Чімін із своєю мрією, Техьон із своїм відчуттям стилю, Юнгі зі своєю практичністю.
Пошуки привели їх у старий промисловий район, де цегляні фабрики минулого століття поступово перетворювалися на лофти, арт-галереї та модні бари. Саме тут, у напівпорожньому дворі, вони знайшли те, що шукали. Двоповерхову будівлю колишнього складу з високими стелями та велетенськими вікнами, що виходили на море. Вона ідеально підходить.
Але, як часто буває, ідеальне має своїх охоронців. Приміщенням володіла невелика, але досить зухвала банда, що здавала його в оренду під різні потреби. Переговори йшли важко. Голова банди, чоловік з шрамом на щоці, називав захмарні цифри та вимагав неможливих умов.
Вони стояли посеред порожнього цегляного простору, сперечаючись, коли двері скрипнули, і всередину увійшов ще один чоловік. Він був одягнений у дорогий костюм, у руці тримав шкіряну папку і виглядав так, ніби потрапив не туди.
— Вибачте, — сказав він, злегка зніяковівши. — Мені сказали, що тут можна подивитися на приміщення для офісу? Я від Лі Джусока. Гадаю, ви знаєте хто це.
— Не сюди, — буркнув громила. — Це вже майже заброньовано, — та хижо посміхнувся в надії збити грошей з “хлопчисьок”.
Але Чімін не слухав, що той говорив далі. Він вдивлявся в обличчя незнайомця, і в його пам'яті почали з’являтися контури з минулого. Шкільні коридори, спільні уроки, дитячі посмішки...
— Хосок? — невпевнено вимовив Чімін.
Чоловік у костюмі пильно подивився на нього, і його обличчя розплилося у широкій, щирій усмішці.
— Чімін? Боже, Чімін! Не може бути!
Це був справді Хосок, його старий однокласник, затишний та трохи сором'язливий хлопець, який завжди мріяв стати юристом. Здавалось, він досяг свого, якщо враховувати його діловий зовнішній вигляд.
Коли перші здивування минули, Хосок швидко оцінив ситуацію. Він побачив напружені обличчя свого друга і його знайомих, та зухвалу пиху бандитів. Він взяв ініціативу в свої руки. Швидко переговоривши з Чіміном та запропонувавши свою поміч по старій-добрій дружбі, його тон змінився з випадкового перехожого на тон професіонала. Він представився, дістав візитку, яка, здавалося, зробила на бандитів більший ефект, ніж усі їхні аргументи, і почав вести переговори.
Він говорив про ризики, про юридичні тонкощі оренди таких приміщень, про те, який відсоток від прибутку був би “справедливим”. Він не сперечався, він вів діловий діалог. І це спрацювало. Він зумів збити їхній відсоток з запланованих десяти до п'яти, аргументуючи це тимчасовістю та ризиками з боку нових підприємців.
— Ви геній! — видихнув Техьон, коли бандити, буркнувши щось про “клятих юристів”, пішли.
— Це моя робота, — та лиш посміхнувся наймолодшому в їх колективі.
Тоді Чімін, ще перебуваючи під враженням від цієї зустрічі, зробив пропозицію, яка спала йому на думку миттєво.
— Хосок, а ти не хотів би... Бути з нами? Нашим юристом. Бути в ділі, так би мовити.
Хосок подивився на їхні очі, повні ентузіазму та віри. Він подивився на це величезне, порожнє приміщення, де пахло пилом, і побачив те саме, що й вони — майбутнє.
— Здається, я вже в ділі, — з широкою посмішкою.
Ключі від клубу, — його мрії, тепер уже справжньої — лежали на столі в центрі залу, ніби священний артефакт.
Вони знову були тут, усі вчетвером: Чімін, Техьон, Юнгі та Хосок. Вони пройшлися по всій території, роздивляючись стіни, вимірюючи простір кроками, та вже уявляючи, де буде бар, де танцпідлога, де ВІП-ложі на другому поверсі.
— Тут ми поставимо потужні колонки, — говорив Юнгі, показуючи на кути. — Звук має йти з усіх боків.
— А тут — неонові вивіски, — додавав Техьон. — Щось кіберпанківське, — та широко посміхнувся своїй уяві, що вже було не стримати.
— А юридично все чисто, — підтверджував Хосок, перевіряючи документи, що тримав в одній руці, а в іншій стакан з кавою. — Оренда оформлена, всі підписи на місці.
У цю мить щастя було таким густим і реальним, що його можна було торкнутися. Але раптом двері відчинилися без стуку.
Увійшли двоє. Перший — високий, з гострим поглядом і позою людини, що звикла віддавати накази. Він був одягнений у дорогий, але строгий костюм, і його присутність миттєво наповнила кімнату напругою. Другий, також у костюмі, був більш розслабленим, з доброзичливою посмішкою, що супроводжувалася пильним поглядом. Він виглядав сильнішим, широкоплечим.
— Добрий день, джентльмени, — сказав перший, і його голос був низьким і спокійним, але в ньому відчувалася сила. — Я Кім Намджун. А це мій помічник, Кім Сокджин. Ми представляємо Службу безпеки міста.
СБМ. У голові у Чіміна щось клацнуло.
Невже вони встигли зробити щось таке, щоб такі служби як СБМ вирішили завітати до них?
— Чим можемо допомогти? — зібравшись, запитав Хосок, відразу ставши між друзями та несподіваними гостями.
— Знаєте, чутки розповзаються містом надто швидко. Ми дізналися, що ви орендуєте це приміщення, — продовжував Намджун, повільно проходячи по залу, ніби оцінюючи майно. — І виникли певні питання щодо законності цієї оренди. Попередні власники... Не зовсім дбали про паперову роботу. Можливі проблеми з комунальниками, з пожежною безпекою, з санстанцією... Цілком можливо, навіть з поліцією.
Чімін, хоч і не був обізнаний в усіх юридичних питаннях цього процесу, чув дивні ноти в його голосі. Це була чистої води погроза. Вони стояли мовчки, усвідомлюючи, що їхня мрія, яка ще хвилину тому здавалася такою близькою, ось-ось розсиплеться в пил.
Хосок, попросивши почекати шанобливих гостей, відвів друзів трохи в бік, аби перемовитися декількома словами.
— Ви ж знаєте хто такі СБМ? — запив він всіх.
Але на обличчях не побачив нічого, окрім як занепокоєних очей, які в душі не знали про цих “тіней” чорного бізнесу.
— Я гадав, що ви більш обізнані в тутешніх справах, якщо вже лізете в бізнес. Це місцева “криша”, — говорив пошепки. — Вони покривають тільки вигідних собі, решту зачищають.
На цих словах всі троє здригнулися. Це було неочікувано почути таке про людей, котрі б мали забезпечувати спокій у місті.
— Якщо вони заявилися сюди самі, я не думаю, що маємо право відмовляти в будь-якому їхньому проханні.
— І що ти пропонуєш? — озвався Техьон.
— Пропоную їх вислухати. Але не трясіться ви так, — промовив, коли побачив якими очима на нього дивиться Чімін, та як Техьон заховав свої руки до кишень. — Виглядайте, як Юнгі. Ми маємо їх вислухати.
Вони всі одночасно кивнули та повернулися в залу до неочікуваних гостей.
— Що ви пропонуєте? — холодно запитав Чімін, слідуючи пораді Хосока.
Він не хотів битися, він хотів вирішити питання спокійно. Намджун зупинив свій погляд на ньому і посміхнувся. Його посмішка була настільки штучною, що в Чіміна пішли холодні сироти спиною.
— Ми пропонуємо захист. Гарантію, що ваш бізнес не відвідають ніякі неприємні раптові перевірки. Що він буде працювати бездоганно. А за це… — він зробив коротку павзу. — Ми б хотіли десять відсотків від вашого прибутку.
— Десять? Це забагато! — вигукнув Техьон, але відразу пошкодував про це, зробивши декілька кроків назад.
— Це ціна спокійного сну, — розслаблено відповів Сокджин, його посмішка нікуди не зникла, але в очах з'явилася твердість.
Тоді Хосок знову зробив свій хід. Він не сперечався. Він знову вів переговори. Він говорив про те, що бізнес тільки стартує, про інвестиції, котрі треба буде залучати до цього проекту, про те, що перші місяці можуть бути збитковими. Він говорив про ризики для обох сторін. Він був спокійним, як дерево. Намджун і Сокджин слухали, і тоді Чімін помітив, що в їхніх очах з'явилася повага.
У підсумку, після години дебатів, вони зійшлися на трьох відсотках.
— Три відсотки за повний спокій, – підсумував Намджун. — І щоб ви не сумнівалися в наших можливостях, я доведу свою щирість. Я навіть забезпечу вас першим персоналом. Охороною та... Танцівниками. Для першого вечора. Безкоштовно.
Це було несподівано. Але це було вигідно. Вони погодилися.
Коли пара Кім пішли, у приміщенні знову повітря здалося вільним. Хосок витер піт з чола.
— Десять до трьох. Не погано. Навіть ще вигідніше ніж з першою парочкою.
— Це був поцілунок долі, коли ми зустріли тебе, Хосок, — щиро сказав Чімін.
Він відчував, що без нього вони б програли ще на старті.
Наступні дні пройшли в шаленому ритмі. Вони занурилися в роботу по горло. Приміщення почало перетворюватися. З'явилися будівельники, дизайнери, звукотехніки. Пил змінився запахом фарби, дерева та нового обладнання. Вони їздили в рекламну агенцію, де молодий та амбітний менеджер, захопившись їхньою ідеєю, розробив для них цілу кампанію. Все йшло як по маслу. Наче сам всесвіт допомагав їм.
Нарешті настав день відкриття. Клуб, який вони назвали “Сповідь”, — ідея Чіміна, до речі — котрий мав в собі всі бажання учасників: забуття себе в ритмі музики та відпускання всіх гріхів, за котрі тебе не буде “покарано” за стінами цього клубу, сяяв неоновими вогнями. Величезний напис з назвою висів над входом. Всередині було повно людей: друзі, знайомі, перші клієнти, залучені рекламою. Музика, яку підібрав Юнгі, була ідеальною. Глибокий, пронизливий техно, що наповнював кожну клітину тіла.
Чімін стояв за барною стійкою, спостерігаючи за натовпом. Він бачив, як Техьон із фотоапаратом у руках скакав серед танцюючих, знімаючи їхні щасливі обличчя. Бачив, як Хосок, уже без піджака, з розхристаним коміром, діловито розмовляв з кимось, роздаючи візитки. Бачив, як Юнгі біля свого мікшерного пульта був зосереджений, ніби занурений в транс.
Все було ідеально. Аж раптом його погляд зачепився за сцену, де почався танцювальний перформанс. Танцівники, яких надав Намджун, були професійними, їхні рухи були витонченими та спокусливими. Але один з них... Один з них прикував увагу Чіміна намертво.
Це був молодий чоловік. Його рухи були повні дивної грації. Пластичної, ніжної, запаморочливої. Коли він крутився на шесті під різнокольоровим світлом софітів, його тіло здавалося не матеріальним, а витканим зі світла та тіні. Але щось було знайоме. Щось в лінії щелепи, в розрізі очей, в чорноті довгого розпущеного волосся.
Музика змінилася. Глибокий, пульсуючий техно-біт поступився місцем чомусь органічному, але не менш інтенсивному. Треку з елементами трибал-хаусу, з приглушеним барабанним дробом і низьким горловим співом. Світло на сцені змінювалося в ритм музиці, що било знизу, від підлоги, та зверху, змішуючи тіні в божественну композицію. Повільно, з неймовірним контролем, танцівник почав вигинати шию, відкидаючи голову назад, немов піддаючись невидимому дотику.
Його тіло не танцювало — воно жило окремим життям, підкоряючись відчуттям, що викликала в нього мелодія. Стегна працювали як шарніри, дозволяючи йому опускатися майже до підлоги і підніматися з такою ж плавністю. Він обертався навколо власної осі, і кожен оберт був довершеним.
Коли номер закінчився і танцівники зійшли зі сцени, Чімін, не пам'ятаючи себе, пройшов за лаштунки. Він побачив того хлопця, який стояв, спершись на трюмо, витираючи піт з чола та ледь розмазуючи макіяж.
Вони зустрілися поглядами.
І раптом у Чіміна все склалося. Це обличчя. Навіть з макіяжем. Він бачив його раніше. Бачив у маленькій церкві в своєму рідному