Ті ж стіни, стеля, що осипається. Довгий коридор, поворот, потрібні двері. Стук.
Вони відчиняються, ледве скривавлена рука встигає торкнутися обпаленого дуба.
Герміона завалюється до кімнати та притуляється до стіни поряд із входом, стискаючи долонями рану на животі. Очі мимоволі заплющуються, сльози, що зібралися у куточках, теплим дощем скочуються рум‘яними щоками. Черговий провал.
— Ти знову не прислухалася до мене та все спаскудила.
Серйозний тон обсипає її з голови до ніг. Герміона повертає голову вбік та утикається у стіну в його погляді. Мелфой сидить у кріслі з темного дерева, що має неймовірно безглуздий вигляд посеред інших меблів у кімнаті, й ліниво постукує по підлокітнику пальцями.
— Ти знову прийшов у мою кімнату.
— Ти знала, що я буду тут.
Вона з клацаючим звуком закриває рота й відкидається головою на стіну позаду себе. Гострий біль накриває її з головою новою хвилею. Герміона відчуває, як її лоб, ніби студені дощові краплі, обліплює холодний піт.
У голові, вкритій кучерями, на повну розігрується новий сценарій, інший результат подій: як би могла завершитися ця операція, якби вона зробила щось по-іншому? Вона ненавидить такі думки. Залишає їх на задвірках свідомості та знову починає думати як людина, яка щойно повернулася зі смертельно небезпечної вилазки живою та неушкодженою, не враховуючи декількох ран.
Як же буденно виглядає цей сценарій: вона, що ледве тримається на ногах, та він, що спокійно спостерігає за нею з центру кімнати. І їй би не хотілося, щоб щось змінювалось.
Її погляд притягнув ґалеон між його пальців, який Мелфой підкидав у повітря. Монета блищала в променях вечірнього сонця і відкидала сонячних зайчиків на миршаві стіни та недоладні меблі з різних комплектів, зібрані з вулиць, блошиних маґлівських ринків та хат орденівців, перетворивши її кімнату на щось схоже на житлове приміщення, попри те, що часу вона тут проводила замало. Хотіла б Герміона опинитися на місці цієї монети. Бездушний предмет, що не знає нічого ані про війну та смерті, ані про життя. Ці думки здаються їй смішними, але що ще може видати її хвора голова у ситуації, коли кров витікає із двох місць одразу і забруднює спітнілі долоні та тканину джинсів.
Одразу після завершення Гоґвортсу вона потрапила до захистку Ордену, як і більшість її друзів. Їй дали лише трохи часу на візит маґлівського світу, який вона майже повністю присвятила прощанню з батьками, яке виявилося абсолютно безболісним для них, але щемко-пекучим у районі серця для неї. Тепер матір та батько Герміони жили звичайним життям в Австралії та не пам’ятали нічого про свою доньку, яка в цей самий момент розмазувала між пальців липку кров, що стала причиною для усього, що сталося за останні три роки.
Вона живе на верхівці карткового будиночка посеред Заливу Співдружності , і кожен її день жахливо схожий на останній. Однак все, що вона може зробити з цим, вміщується в одне коротке слово «терпіти». Не те щоб це будо занадто складно у цих умовах, проте деколи вона втрачала витримку, як зараз. Чергова операція, що підкосила їхню армію.
Закляття підніжки змушує Герміону впасти на підлогу, і глибоко в душі вона дякує Мелфою за такий дієвий спосіб вивести її зі своїх думок і одночасно посадити хоч на якусь поверхню. Ноги ниють та гудять, вона відчуває, як крихітний поріз на коліні починає кровити.
— Яка ж ти дурепа, Ґрейнджер.
Останнє, що вона пам’ятає, — Мелфой знову підкидає золотий ґалеон і потім кладе його на кавовий столик та підіймається на ноги, прямуючи в її бік.
Теплі імпульси розтікаються по всьому тілу.
Приємні доторки подорожують за знайомою траєкторією: шия, грудна клітка, поранене стегно, коліно. Грубі долоні начебто занурюють муртлаповий відвар прямо під шкіру, внутрішньовенний наркоз. Вона намагається стримати усмішку від усвідомлення того, що він знову робить це.
Лікує її.
Очі Герміони досі заплющені, однак чомусь вона впевнена, що Мелфой зрозумів, що вона прокинулась, щойно це відбулося.
Тепла долоня дублює свій шлях її вигинами та раптом зупиняється на шиї, міцно стискаючи. Герміона розплющує очі.
— Маленька брехунка.
Голос, наповнений лікувальною осиплістю, ніби опускає її у теплу ванну. Тіло миттєво розслабляється від м’якого перекочування голосних на його язиці. Він сильніше стискає руку на тендітній шиї та нахиляється ближче до її сонного лиця. Вона відчуває його подих на своїй щоці та ловить поглядом сірі очі, перш ніж він припадає своїми губами до її. Мелфой затягує її у поцілунок, що розігріває простір між ними, змушує зануритися у далеке минуле і згадати відчуття близькості високого табірного вогню, що обпалює щоки на відстані трьох метрів. Його язик змочує подряпину на нижній губі, якої мить потому торкається вже вивчений нею вздовж і впоперек рот. Його долоня підіймається до обличчя Герміони, великий палець торкається краю гарячих губ. Він продовжує глибоко цілувати, захоплюючи її рот сильніше і до солодкого болю стискаючи шию, а потім відхиляється.
Вона облизує губи й анітрохи не дивується, коли на місці подряпини відчуває лиш загоєну шкіру.
1997
Герміона вперше бачить його не в Гоґвортсі на декілька місяців пізніше переїзду до нового штабу. Війна триває довше ніж пів року, їх минула домівка зрівняна із землею разом з усіма її особистими речами: фотографією батьків, щоденником, який вона вела п’ять перших років у Гоґвортсі, та одягом. Невеликий набір типової школярки, що повертав її до життя та зв’язував усю її історію разом. Зараз його немає. А відповідно, й історії. Герміона почувається безликою, проте тепер можливість померти на війні стає не такою вже і страшною, якою здавалася раніше. Вона шукала плюси скрізь і завжди находила їх, окрім цього моменту.
Мелфой здавався їй одним великим мінусом.
Він безтурботно сидів на дивані у вітальні першого поверху та читав, поки його права нога була закинута на коліно лівої.
Герміона зайшла у кімнату, глибоко в душі — а може й не настільки глибоко — сподіваючись, що він видасть черговий плаский жарт про її волосся чи зуби. Так вона б зрозуміла, що це колишній він.
Замість цього Мелфой просто проігнорував її появу, перегортаючи сторінку.
У той день Герміона заварила собі дешеву маґлівську каву з крамниці, розташованої за десятки кварталів від штабу, і пішла у свою кімнату, дорогою намагаючись не пролити кип‘яток на свої вкриті подряпинами пальці.
Вона намагалась ігнорувати присутність Мелфоя в домі.
За декілька тижнів після того, як вона вперше побачила його у вітальні, їй почало здаватися, що якась лиха доля вирішила обтерти її мозок наждаком з усіх боків, примушуючи звивини кровоточити від неймовірно сильної мігрені. Вона намагалася не пов’язувати виникнення болю з появою Мелфоя на її території, але однаково робила це.
Герміона вважала це поганим знаком.
За місяць відстороненого співіснування з ним вона бачила його лише рази зо три, і це безперечно було плюсом. Вона хотіла б, щоб так будо й надалі.
Це стало початком.
Герміона проводила чергову безсонну ніч на кухні у марних спробах послабити тиск у голові та всьому тілі. Падма Патіл видавала їй по три флакони знеболювального зілля на тиждень, проте це не допомагало. Біль слабшав вдень, коли вона багато рухалась чи була на черговій битві, де слово «мігрень» скоріше сприймалося за жарт. Ще допомагав сон, однак це була велика розкіш для неї: декілька годин на кілька днів робили її дієздатною, та ніяк не бадьорою.
У ту ніч вона знову заварила собі маґлівську каву й залізла на кухонний стіл. Пролила трохи напою на лаковане дерево та витерла пляму рукавом нічної сорочки.
Вона ледве не впала зі столу, коли двері на кухню відчинились із тихим скрипом і в кімнату увійшов хтось з осяяним білизно́ю у непроглядній темряві волоссям.
— Якого… — почала вона.
Хтось зупинився, ледве переступивши поріг.
Вона завмерла.
Незручність та напруга доповнили хімічну реакцію у повітрі, стискаючи простір у чорну крапку.
Вона сподівалась, що Мелфой піде. Він мусив піти, Герміона прийшла сюди першою.
Замість цього він зачинив двері зсередини й пройшов до кавоварки.
Герміона підібрала ноги під себе, повністю залізла на стіл та стала спостерігати, як нащадок аристократичного роду засипає зерна до холдера.
Мелфой робив це мовчки, відвернувшись від неї. Герміона розглядала його зі спини: на ньому була біла ситцева футболка і піжамні штани. Він стояв босоніж.
— Цікаво?
Вона підскочила на місці від звучання його голосу. Той змінився — тембр став нижчим, відтінки підліткової легковажності зникли. У ньому чулась втома.
— Що ти тут робиш?
— Каву.
— Ти зрозумів, про що я.
Він повернувся до неї обличчям із кухлем у руці.
— Крупчастого млива.
Вона фиркнула. Відповідь здалася б смішною, якби його спустошений погляд і лінива поза не робили її правдивою.
Йому було не до її докопувань зараз. І вряди-годи вона вирішила поставитись до нього по-іншому. Просто відчепитись.
Він допив свою каву у повній тиші та пішов.
— Де твоя паличка?
— Десь поряд із входом у Гоґвортс.
— Але ж його зруйновано.
— Та.
Він прийшов на кухню на наступний день. І в день після наступного, і навіть після того, і ще декількох таких. Усі вони минали однаково, змінювалися лише погода за вікном та футболки Мелфоя. Минулої ночі Герміона вперше наважилася заговорити до нього на нормальну тему та з вдоволенням помітила, що Мелфой відповів абсолютно спокійно.
Вона знову сиділа на столі та пила каву, поки він розвалився на якомусь мудрованому стільці й закинув ліву ногу на коліно правої. Його улюблена поза.
— Тоді як ти б’єшся?
— Мовчки.
— Серйозно?
— Так.
— Я ж нормально запитала.
— А я нормально відповів. Мовчки. Руками.
Вона поправила волосся, відкидаючи те за спину. Ввечері Герміона розпускала коси, які знову заплітала наступного ранку. Після зачіски, що стримувала її свавільні кучері, її волосся ставало набагато більш покладливим у розчісуванні та подальшому догляді. Деколи їй здавалося, що вона була непрямим нащадком Медузи Горгони: кожне її пасмо жило своє життя.
— Ти б’єшся без палички?
Він мовчки витягнув із кишені стару паличку, на вигляд — яким той міг бути серед ночі в практично непроглядній темряві, якби не слабкий Лумос Герміони — зроблену з горобини. Вона не була експертом, але дещо про це знала. Інцидент із Войовничою вербою та першою паличкою Рона вплинув на створення нової звивини в її голові.
— Здебільшого я не відчуваю в ній потреби.
Дивний потяг виник всередині неї, ледве Герміона почула відповідь. Він володів невербальною магією на високому рівні, якщо навіть під час битви не мав потреби у провіднику власної магії та контролював концентрований заряд у своїх руках.
— Чия це паличка? — вона кивнула на ту, що лежала на столі у футі від її ноги.
Він напружився.
— Це неважливо.
Герміона здивовано подивилась на нього, впевнена, що темрява поглине її зацікавленість, але зустрілася з його прямим поглядом.
— Добре.
Зрозумівши, що на сьогодні їхня розмова добігла кінця, Ґрейнджер злізла зі столу, осмикнула светр Гаррі, що виконував роль її нічної сорочки, та підхопила зі стола паличку, з кінчика якої досі струменіло світло. Маючи намір піти до раковини та поставити туди горня із залишками кави на дні, вона згасила Лумос та попрямувала в бік розділової поверхні в темряві. Кімнату освітлювало лише місячне сяйво, яке пробивалося крізь вікно.
Але коли вона наблизилась до стільця Мелфоя з різьбленими, в біса, ніжками, то випадково зачепилась за одну з них і ледве не впала йому на коліна, виставляючи руки вперед у захисному жесті. Захисний жест спрацював відмінно, тільки навпаки. Вона вчепилася обома долонями в ногу Мелфоя і випустила горня та паличку із рук. Кавова гуща потрапила прямо на його білосніжну футболку, а паличка покотилася підлогою в невідомому напрямку, залишаючи її наодинці зі скам’янілим Мелфоєм.
Він уб’є її. Його одяг зіпсовано.
— Мерліне, мені так шкода… — Герміона примусом відліпила руки від багатостраждального стегна Мелфоя та потягнулась до його заляпаних грудей, щоб обтрусити гущу. — Боже, Мелфою… ти можеш принести мені свою футболку завтра вранці, я виперу її та…
Він досі сидів та не ворушився, поки Герміона водила руками по його футболці, лише розмазуючи гущу сильніше. Раптом його права рука різко схопила її зап’ясток, віднімаючи дівочу долоню від грудної клітки.
Вона різко підірвалася з напівзігнутого положення, в якому перебувала протягом усього цього часу, і почервоніла. Дякувати Мерліну, її багряних щік не було видно у мо́році, але сорочка Мелфоя, як і він сам, виділялись на чорному фоні світлою плямою.
Він встав на ноги та зняв з себе пошкоджений предмет одягу, простягаючи той їй. Тепер він стояв перед Герміоною в одних лише піжамних штанях, низько посаджених на стегнах.
— А-а, так, так теж можна.
У відповідь на її слова він лише стиснув губи, розвертаючись у бік виходу. Вочевидь, для нього не було чимось соромним зняти футболку в темряві лише при одному свідкові у вигляді дівчини, що то блідла, то червоніла. Мелфой змахнув рукою, і паличка Герміони опинилась у неї в долоні, а горня, що секундою раніше розбитим лежало на підлозі, тепер недоречно стояло посеред кімнати абсолютно ціле.
Вона піднялася до своєї кімнати декілька хвилин потому, коли впевнилася, що Мелфой пішов, і впала обличчям у подушку. Зап’ясток, якого він торкнувся, був теплим і в якийсь момент пустив її тілом легкий розряд струму.
Тієї ночі Герміона вперше за довгий час спала, як немовля.
Мігрені відступили на кілька днів, але за тиждень після їх зустрічі з Мелфоєм повернулися.
Вона не спускалася на кухню протягом всього цього часу, досі трохи зніяковіла через те, що відбулося, але коли стало зрозуміло, що заснути сьогодні не вдасться, Герміона спустилася на перший поверх і зайшла в кімнату, одразу ж потрапляючи поглядом на біляву маківку, відкинуту на спинку крісла. В його лівій руці ледве трималася паличка, хватка послабилася, що дало їй зрозуміти, що Мелфой, вочевидь, заснув.
Навшпиньки вона наблизилася до нього зі спини та зупинилася, коли на думку спала абсолютно шалена ідея.
Чомусь після того випадку з кавовою гущею її мігрень ненадовго вщухла, даючи всьому організму час на короткотривалий відпочинок, але в результаті знову повернулася.
Герміона ретельно проаналізувала це, але так і не прийшла ні до якого висновку. Чому її голова раптом вирішила перестати з нею боротись та тероризувати її зсередини?
Вона подумки струснулася і знову подивилася на відкинуту на спинку крісла голову Мелфоя. Хай там що, вона нічого не втратить, якщо спробує перевірити свою божевільну теорію.
За час спілкування із ним на кухні вона подивилася на нього з іншого боку. Не через те, що Мелфой виявився вельми стриманим, але задовільним співбесідником у сутінковій темряві під час її безсоння, а через його спершу відкрите небажання контактувати із нею, яке за кілька тижнів трансформувалося в терпеливе підтримування ледве живого діалогу, аби повна тиша не закладала вуха. Штаб вночі лякав Герміону своєю німотою. Ніби наступної миті простір довкола заповнить стривожений гамір та шум, і всі причаїлися в очікуванні. Здавалося, Мелфой поділяв її думки.
Але торкнутись її тієї ночі відчувалося, ніби злам системи. Перестрибування через кількасот рівнів контролю безпеки прямо в її зону доступу. І Герміону здивувало те, як прихильно на цей короткий контакт відреагувало її тіло. Ніби за час, протягом котрого вона була сама, воно засумувало за чужорідним ДНК.
Рука невпевнено піднялася в повітря і потягнулася до платинових пасом, зупиняючись за декілька цалів від кінцевої мети. Карі очі метнулися до досі розслабленої руки Мелфоя. Вона видихнула та торкнулася його волосся.
Чи має вона щось відчути? Якийсь поштовх чи хвилю полегшення?
Якщо так, то тоді вона помилилася.
Від доторку до його волосся вона не відчула нічого, але сумувати не стала.
Це ж непрямий доторк до його шкіри. Того разу він стиснув її зап’ястя.
Вкрай осмілівши, Герміона запустила долоню глибше у м’яке волосся і торкнулася нігтями шкіри його голови.
Цього разу відчуття були… іншими.
Вона заплющила очі та легко провела по голові Мелфоя пальцями, пропускаючи між тих чистий платиновий шовк.
Їй не хотілося зізнаватись собі, але цього разу жодного поштовху також не було. Хвиля полегшення не накрила її й не забрала головний біль.
Але, ледве відчутно занурившись пальцями у волосся Мелфоя, вона відчула, як крихітний імпульс всередині неї, що майже встиг згаснути за тиждень, раптом загорівся та запалив її зсередини.
Вона налякано розплющила очі в остраху, що він прокинувся, коли вона знову ворухнула пальцями, але її груди сповнилися полегшенням по вінця, коли Герміона побачила, що Мелфой досі спить.
Крок назад. Ще один.
Повільно почавши відступати від крісла, вона зрештою побігла до своєї кімнати, повторюючи тижневий ритуал поринання у м’якість подушок.
Герміона так і не побачила, як чоловіча долоня стиснулася в кулак, а волосся на потилиці стало дибки.
В один із типових воєнних днів вона отримала повідомлення про переселення до іншого штабу.
Цього разу це була маґлівська частина Лондона, що охоронялася ледве помітними для магнітного поля захисними чарами. Користуватись паличкою дозволялося лише у крайніх випадках, оскільки щит був неймовірно чутливим до магічних потоків. Це був довгастий дім, чимось схожий на Ґримо з його довгими й вузькими коридорами, поворотами та сходами.
Її кімната була на першому поверсі. Стеля в кутах осипалася та цвіла, але це було неважливо. Герміона хоча б жила сама.
Протягом перших днів вона, як і завжди при переселенні, стикалася з десятками життєвих проблем, на кшталт вичищення вікон до стану, коли крізь них можна було розгледіти хоч щось, оживлення кімнати за допомогою меблів і постійного підмітання паркету, який відшаровувався в декількох місцях.
Усьому цьому Герміона давала раду самостійно, поки не з’явився багет.
Багет, на якому трималася штора, що впав їй на голову, коли вона вчергове протирала підвіконня.
Її зросту бракувало, щоб дотягнутись до верха стіни, куди кріпилася планка, а про використання палички заради такої дрібниці не могло йти й мови.
Довелося вживати заходів та шукати допомогу. В укритті на той момент жило близько двадцяти бійців, більшою частиною з яких були чоловіки.
Герміона вийшла зі своєї кімнати та завернула праворуч, стукаючи в перші двері, що потрапили на очі. Якийсь час реакції на її стук не було, і вона подвоїла силу, кісточками руки перевіряючи дерево на міцність.
Двері відчинилися кілька секунд потому, і в просвітку з’явився він.
— Мелфой.
— Так.
Вона тупо витріщалася на нього кілька секунд, не знаючи, як сформулювати питання, яке хотіла поставити. В голові крутилася купа варіантів, що і було головною проблемою: всі вони перемішувались між собою, в результаті не породжуючи жодної розторопної відповіді.
— Ти… чи не міг би ти… допомогти мені з багетом?
— Ти кличеш мене на вечерю?
— Що? Дідько… ні, не з тим багетом. Мерліне, — вона набрала у легені більше повітря та випалила: — Багет у моїй кімнаті, на якому висіла штора, він зламався. Чи не міг би ти…
Він мовчав кілька секунд, а потім вийшов за поріг своєї кімнати та зачинив двері.
— Гаразд.
Виявилося, що Мелфой ніколи не лагодив багети. Він взагалі ніколи нічого не лагодив. А втім, ймовірно, все ж таки за допомогою якоїсь магії він зміг прикріпити планку до стіни.
Вона не мала сумнівів, що кілька годин потому та знову відпаде, але однаково цінувала його допомогу.
Коли Мелфой зліз зі стільця та обтрусився, Герміона подякувала йому, на що він відповів стриманим кивком, вочевидь, теж, як і вона, не думаючи, що результат від його допомоги буде довгостроковим.
Того ж вечора вона попрямувала на пошуки кухні та успішно знайшла її на додачу із Мелфоєм.
Мігрень не турбувала її вже давно, але Герміона чомусь вирішила не відмовлятись від рідких нічних зустрічей із ним.
Їй прострелили ногу.
Вона не знала, що це було і хто це зробив, але на черговій битві один зі Смертежерів пустив кулю з маґлівської зброї прямо їй у стегно.
Герміона ледве змогла явитися в штаб, уникнувши половнення, і знепритомніла прямо біля входу в дім.
Розплющивши очі, вона спочатку впізнала лише невиразні обриси власної кімнати, але пізніше картинка сформувалася повністю, заповнюючи її очі світлом.
Окрай ліжка сидів Мелфой та притискав свою долоню до її оголеного стегна, залитого кров’ю. Її штанина була необережно розірвана, нитки прилипли до закривавленої ноги.
Герміона прочистила горло.
— Що ти робиш?
Голос був геть слабким та хрипів ближче до кінця речення.
Мелфой повернув голову в її бік і, дивлячись їй в очі, сильно стиснув її стегно. Вона зашипіла.
— Що ти, в біса…
— Ти дурепа?
Вона сторопіла.
— Що?
Він розгнівано подивився на неї.
— Чому ти явилася із простреленою ногою?
Його голос був таким глибоким та погрозливо-тихим, що вона несвідомо втиснула голову в плечі.
— А що я мала робити? Лишитись…
— Я був за двадцять метрів від тебе! Навчись розглядатися…
— Чому ти був за двадцять метрів від мене?
— Що?
Герміона подивилася на нього, всотуючи очима його погляд. Мелфой відвернувся від неї, відіймаючи долоню від хворого стегна.
Болю не було.
— Як…
Він мовчав. Її стегно було вилікувано; залишалося прибрати кров, і перед очима постане здорова шкіра.
— Як ти це зробив?
— Руками.
Вона витріщилася на нього.
— Ти цілитель? Хто ти, бляха, такий? Звідки в тебе це?
— Просто невербальна магія. Ось і все.
Він розповів їй все. Про те, як навчився чаклувати без палички, і про те, як покинув родину. Як Луціус відібрав паличку з наміром контролювати його.
Мелфой засвоїв основи невербальної магії за тиждень. Це було феноменально. Він був феноменальний.
Його рука повернулася на її стегно.
— Ти геніальний.
Тоді вони поцілувалися вперше. Він притягнув її до себе на коліна та заволодів її ротом.
Наступного ранку стегно Герміони було повністю загоєне.
Багет знову відпав за два дні після їхнього першого поцілунку. Він протримався куди довше, ніж вона очікувала, але менше, ніж сподівалася.
І їй здалося гарною ідеєю покликати Мелфоя знову.
Він знову причепив його як міг і швидко зліз зі стільця, наближаючись до неї.
Під кінець вечора її губи боліли від того, як сильно Мелфой нівечив їх своїм ротом.
— Чия це паличка?
— Німфадори.
Місяць потому вона знову прибула до штабу з травмою. Сектумсемпра Дологова ледве зачепила її, проте змогла розітнути брову. Тепер з ураженої ділянки шкіри активно точилася кров. Їй доводилося притискати пальці до повіка, щоби багряні краплі не затікали в очі.
Ледве Герміона відчинила двері спальні, як побачила Мелфоя, що сидів на краю її ліжка.
Вона пройшла вперед та наблизилася до нього.
— Що ти тут робиш?
— Лікую декого.
Він різко потягнув її за руку на себе, і Герміона буквально впала йому на коліна, важко зітхаючи. Тепла рука торкнулася рани, губи почали шепотіти закляття.
— Як ти обходиш щит?
— Це правило стосується лише виразних поштовхів магії, а я контролюю, аби моя була дуже тонка та делікатна.
Герміона притулила долоню до його щоки.
— А й правда.
Її губи на його губах. Його руки на її талії, стегнах, грудях. Вони зливаються в одне ціле та тонуть в сипких пісках, тримаючись одне за одного. Герміона відчуває, наскільки він напружений, і їй це подобається.
Озираючись назад, від початку серії разючих перемін до цього моменту минуло безліч часу, проте ця мить відчувається так ново, ніби щось із далекого майбутнього, де турботи відійшли на задній план. Де вони можуть собі це дозволити.
Губи Мелфоя вимагають, потребують, дають. Його рішучість зростає та діє на неї, ніби природна інерція, заповнюючи бажанням зі швидкістю хвилі. І раптово все стає так просто, лиш він і вона, і ця кімната, заповнена старим мотлохом, фоліантами та ними. Її ліжко нагадує поле бою, де розум програв бажанням, і Герміона турбується лиш про те, щоб взяти від цього моменту все, що він їй пропонує.
Її руки обіймають його спину, поки його мандрують її тілом, спочатку повільно, потім швидше, а потім знов сповільнюючись. Усе відбувається, ніби в перемотці, де повзунок пересувають то вперед, то назад, і в голові Герміони немає жодної послідовної думки, окрім того, як їй подобається те, до чого їх привела його злість на її необачність. Як температура в кімнаті від прохолоди, що дарує кошмари ночами, підвищилася до спеки тісного приміщення, де місця лише на двох.
Вона вчергове потирається об його стегна, вириваючи з рота Мелфоя звуки, які варто було б заглушити, якби вони були у магічному кварталі Лондона, проте така можливість відсутня, тож вона робить усе можливе, аби схопити їх усіх своїм ротом. Мелфою подобається ця ідея: він сильніше притискає Герміону до себе, і між їхніми тілами не лишається місця ні для чого, окрім його руки, яка робить неможливим тримати рот на замку.
І вона відчуває, що готова перетнути межу. З ним.
Він не був у неї першим. Вона в нього, вочевидь, теж.
На останньому курсі Гоґвортсу Герміона завела короткочасні стосунки з одним із гафелпафців. Його, здається, звали Нік, і він був неймовірно нудним. Але для позбавлення цноти підходив ідеально. Безініціативний, нерішучий, він дозволяв їй брати борозни правління у свої руки.
Зараз це було по-іншому. Вона, здавалося, взагалі не рухалася, сидячи на Мелфоєві. Він робив усе сам: одна рука міцно обійняла її за талію, тоді як інша — трохи стисла горло ззаду, притягуючи до себе максимально близько. Рухи його стегон були різкими та амплітудними. Він наполовину лежав, наполовину спирався спиною на арку її ліжка, зминаючи подушки Герміони своєю вагою, і, щоб не битись головою об дерево за потилицею, просто не відлипав від її губ, деколи переключаючись на інші ділянки її тіла, наближені до його рота. Герміона запустила руки йому в волосся, і він зашипів, ніби від болю, пришвидшуючись, та опустив голову до її плеча.
Від відчуття повної віддачі йому вона відчула ейфорію, що розпливалася губами п’яною усмішкою. І, може, це й було неправильно, але Герміона почувалася водночас безсилою та всемогутньою в його руках.
Те, як дрижать його долоні. Швидке серцебиття, яке вона виразно відчуває, притискаючись до його грудей своїми. І погляд.
Він любить дивитися в очі, коли підходить до краю. Вона зрозуміла це, коли на межі свого та її задоволення він різко повернув дівочу голову до себе, встановлюючи зоровий контакт.
Задоволення, яке вона отримувала із ним, було схоже на падіння з невимовно високої скелі. Мелфой галантно підводив її до прірви та м’яко штовхав прямо у вариво емоцій, що клекотали під шкірою.
Деколи вони засинали разом, деколи — нарізно.
Проте в будь-якому з випадків Герміона була задоволена розв’язкою.
Вони періодично зачинялися то в її, то в його кімнаті та проводили час удвох. Це не обов’язково був секс чи поцілунки — розмови з Мелфоєм виявилися на диво доладними. Він був розумним та талановитим і, коли вони мали вдосталь вільного часу, показував їй, як керувати невербальною магією.
Деколи вони сварилися. Частіше за все причиною було те, що хтось із них отримував травму у битві, хоча міг цього уникнути. Але вони лікували одне одного. Морально і фізично.
Вона відчувала особливий зв’язок із людиною, яку знала половину свого життя, але справді пізнала лиш кілька місяців тому.
Зазвичай, коли Герміона приходила з операцій, він сидів посеред кімнати, ніби просто так не привертав достатньо її уваги, та вже чекав на неї. Без бинтів чи настоянок, лише зі своїми руками.
Цілющими сильними руками, які щоразу то підносили її до небес, то спускали на землю, вправляючи суглоби та заліковуючи рани.
Це було дивно усвідомлювати, але за час, поки Герміона спілкувалася з ним, вона лиш раз відвідала лікарняний пункт: того дня Мелфой сам був на завданні, а відповідно, поза зоною досяжності.
І найбільшим здивуванням для Герміони було те, що війна дала їй це — його. Не було жодної ймовірності, що Мелфой і вона могли б перетнутись у спокійний час та зацікавитись одне одним. Головну роль тут зіграли обставини, а не вони вдвох. Правильна людина в правильний час.
І понад усе вона цінувала у ньому те, що він був таким же самотнім, як і вона.
Було незрозуміло, що може статись із плином часу. Проте зараз вони є і вони разом, і заберуть від цього все, щоб лікувати одне одного, поки потребуватимуть цього.
Ті ж стіни, стеля, що осипається. Довгий коридор, поворот, потрібні двері. Стук.
Вони відчиняються, ледве скривавлена рука встигає торкнутися обпаленого дуба.