Тиждень минув без чергової фотографії сім'ї Мелфоїв в «Щоденному віщуні». Були статті з гіпотезами, що ж Драко робитиме надалі, або коли він провідає Луціуса, але вони виходили не на перших шпальтах, тож фотографій годі було й чекати.
Герміона закрила газету і засунула її в шухляду біля каси. Їй пощастило, що на U-подібному прилавку вистачало місця, аби робити кілька справ одночасно. Дівчина оглянула порожній книжковий магазин і вдихнула свій улюблений аромат: книги. Ймовірно, це була одна з основних причин, чому вона вирішила влаштуватися в «Наріжний Камінь». Запах. Іноді Герміона сумувала за Гоґвортською бібліотекою більше, ніж за домом свого дитинства. Цей запах нагадував їй і про розв'язання складних задач, і про силу знань, і про магію.
Вхідні двері з хрипом відчинилися, впускаючи всередину протяг, від якого її волосся сколихнулось, перш ніж повернутись на звичне місце. «Наріжний Камінь» знаходився на розі алей Діаґон та Горизонтальної, що було чудово з точки зору товарності, але незручним через вітри, які постійно гуляли на розі. Герміона прибрала волосся, щоб не заважало й підвела очі на стареньку, яка завжди приходила об одинадцятій суботами. Дівчина ледь не застогнала від усвідомлення, що лише 11 ранку.
Жінка глипнула на Герміону, яка випрямилася за прилавком. Та посміхнулася, хоча й знала, що намарно. Жінка ніколи не розмовляла і не всміхалася, нагадуючи Герміоні Батільду Беґшот, точніше, труп Батільди Беґшот. З самого початку Герміона розпитала Морті про відвідувачку, гадаючи, чи варто турбуватися про книги, але господар запевнив, що ця стара – вірна клієнтка, хоча й ніколи нічого не купує.
Герміона схопила купу книжок, які мала розставити по полицям, і попрямувала до розділу художньої літератури, щоб присвятити цьому всю себе. Дівчина не розуміла, хто при здоровому глузді був настільки неввічливим, щоб зняти книгу з однієї полиці, переглянути, а потім покласти зовсім на іншу? Герміона встановила кошики «Для розстановки по місцям» у кожному відділі магазину, даремно сподіваючись, що покупці ними скористаються.
Кілька клієнтів метушились між стелажами, дехто читав перші розділи, щоб визначитися з покупкою. Герміона повернулася за прилавок й почала заповнювати вчорашні квитанції, залишені Морті.
— Я думав, ти працюєш у міністерстві, — протягнув голос з іншого боку прилавка.
Герміона обернулася і здивовано витріщилася на Драко Мелфоя, який стояв перед нею. Зачіска змінилась. Волосся не зализане, як у дитинстві, але і не підстрижене, як на шостому курсі, — щось середнє. Спереду блондинисте пасмо спадало на чоло. Він все ще був худим після Азкабану, але вже не таким блідим. Дівчина просканувала очима його одяг, спіткнувшись об добре припасовану сіру мантію. Він підняв брову, і вона згадала, що мала б щось відповісти.
— Ні. Тобто... Так, я працюю, але не на вихідних. У вихідні я працюю тут.
Драко вглядівся у неї, потім оглянув магазин.
— Очевидно, — сказав він. Шия Герміони пішла червоними плямами під волоссям. — Але чому?
Вона відкрила рот, але не змогла відповісти. Про це її постійно питали друзі та шанувальники, які натрапляли на «Наріжний Камінь». Вона завжди віджартовувалась, чимось на кшталт «хочу бути зайнятою» або «сумую за бібліотекою Гоґвортсу» чи «так я маю знижку!». Але все здалося дурницею у розмові з Драко Мелфоєм.
— Це – книгарня. Я люблю книги, — Герміона вже готова була кинутися під Лицарський автобус. Рум'янець досягнув щік, і вона відчула як зрадливо крапелька поту покотилися по спині.
Він легенько розсміявся, але очей ця посмішка не торкнулась.
— Я пам'ятаю, — він відточував свою поблажливість роками, інакше Герміона не знала б, як її розпізнати. — Я прийшов забрати книгу.
Раптово дівчина згадала, що працює в книгарні. Як тупо було про це забути, особливо перед Драко Мелфоєм.
— Так, звісно! — занадто бадьоро. Виправилася. — У Вас резерв? — Герміона підійшла до шухляди з зарезервованими заздалегідь книгами. Зазвичай лише заможна клієнтура користувалася резервом, щоб не змішуватися з натовпом.
— На Блек, — вона підвела погляд. Він переступив з ноги на ногу:
— Це замовлення матері.
Вже цікавіше.
Вона схопила перший пакунок в шухляді на «Б». На пергаменті зверху було написано:«Війни ґоблінів: факт чи вигадка».
— О, прекрасний вибір! — весело посміхнулася пакунку з книгою. — В ній про те, що кілька ґоблінських повстань насправді фальшивки, а чарівники створили про них міфи, щоб тримати ґоблінів на короткому повідці. Насправді захоплююча книга! — дівчина підняла очі і її посмішка згасла від усвідомлення, кому вона щойно лопотіла про книжку. Подих перехопило. — У Вашої матері чудовий смак.
— Я обов'язково їй передам, — вираз його обличчя спантеличував. Щось середнє між нудьгою і веселістю, якщо таке можливо.
— Так, — сказала вона. — Рахунок виставлено на ім'я вашої матері, — протягнула пакунок. — Готово.
Він забрав книжку і вже розвернувся до виходу, але раптом запитав:
— Чому «Наріжний Камінь»?
Питання збило з пантелику. Вона відкрила рот, потім закрила.
— Мабуть, бо він розташований на розі алей Діаґон та Гори...
— Я знаю, чому його так назвали, — він закотив очі, а Герміона зашарілася. — Чому ти працюєш тут, а не в «Флоріш та Блотс»? Думав, що ти захочеш допомагати першокурсникам підібрати підручники та пергамент, або проводити щомісячні зустрічі фан-клубу Ґільдероя Локарта.
Думка про те, що він витратив хоч мить свого життя на роздуми про те, чим би вона воліла займатися після Гоґвортсу, не насміхаючись з неї, змусила зайтись у припадку дурне серце. Вона намагалася відірватись від його очей, але де там.
— Я думаю, що мені тут подобається, бо він затишний. Малоймовірно, що тут мене впізнають, — припущення про те, що її не впізнають, було безглуздим й зарозумілим, тож Герміона нарешті перевела погляд на стіл. Зараз вона мріяла, щоб він просто пішов.
— Я приходив сюди влітку з тих же причин.
Вона знов підвела очі. Він дивився кудись повз її ліве плече.
— Я ніколи не бачила тебе тут, — сказала Герміона.
Мелфой зустрівся з нею поглядом, і щось в середині захотіло, щоб він цього не робив:
— В цьому і сенс, чи не так?
Вона не могла прочитати його обличчя. Воно було абсолютно порожнім. В горлі пересохло, тому дівчина просто кивнула. Помітила, як його очі ковзнули по її лицю, перш ніж взяти пакунок. Він коротко кивнув, що, на її думку, мало означати «до побачення» чи «дякую».
А потім вона дивилася, як він виходить.
~*~
Наступний тиждень Герміона провела наче в імлі. Очевидно, чарівний світ не цікавився обвинуваченими убивцями, якщо лишень вони не виглядали як Драко Мелфой. «Щоденний Віщун» тільки те й робив, що звітував про особисте життя Драко: куди той ходив вечорами, з ким був. Ріта Скітер розвинула неабиякий хист до передбачень його графіка, а на додачу – талант до порівнянь волосся із золотистими кучерями всіляких богів.
Щоранку Герміона прокидалася і бачила на своїй тумбочці статтю, любовно вирізану Джінервою, аж до ранку п'ятниці. Дівчина встала з ліжка й почимчикувала на кухню, де Джіні читала «Віщуна», помішуючи кашу.
— Добрий ранок, — сказала Джіні.
— Добрий, — Герміона схопила з полиці чашку і підійшла до чайника. — «Щоденному Віщуну» набридло друкувати статті про Мелфоя, чи тобі просто набридло вирізати їх для мене?
— Сьогодні нічого не було, — голос Джіні звучав напружено. Герміона зупинилася, наливаючи собі води.
— Невже?
— Так. Абсолютно.
Герміона обійшла кут кухні й стала перед Джіні з чашкою в одній руці й чайником в іншій.
— Що?
Джіні подивилася на неї величезними очима й усміхнулась:
— Що «що»?
— Що там в газеті?
Джіні зітхнула, і все її тіло немов опустилося.
— Я не думаю, що тобі варто читати.
— Дуже смішно. Що там такого?
Джіні спохмурніла і перегорнула сторінку до розділу «Суспільство».
«ДРАКО МЕЛФОЙ ЗНАЙШОВ ЛЮБОВ»
автор: Ріта Скітер
Герміона повільно поставила чайник. Зображення Драко, який входить до ресторану з високою брюнеткою з шовковистим волоссям, дивилося прямо на неї. Він притримував дівчину за талію, допомагаючи тій увійти всередину — і щось підказувало Герміоні, це необхідно, бо дівчина абсолютно точно неспроможна ходити самостійно. Увійшовши, та посміхнулася йому через плече. Вражаюче красива.
— Я маю на увазі, — почала Джіні, — це ж не кохання. Вони явно на першому побаченні. Я не впізнаю її з Гоґвортсу, тому вони не могли зустрічатися довго...
— Я в порядку, Джіні. — Герміона взяла газету, щоб перевірити, чи Ріта Скітер впізнала жінку. Їй в очі вскочили лише слова «болгарка», «можливо модель» і «Дурмстренґ». Герміона відірвалась від фото й подивилася на Джіні. — Я не настільки дурепа, щоб думати, що він не буде ні з ким зустрічатися. Ти просто подивися на нього. Увесь тиждень «Віщун» його обсмоктував як найбажанішого холостяка. А вона... вона дуже вродлива. Він... Ну, він не мій хлопець, тож тут нічого обговорювати.
Джіні витріщилася на неї.
— Звичайно, — сказала вона. — Я просто не хотіла, щоб ти... засмучувалась.
Герміона кивнула.
— Дякую, — вона віднесла чайник на кухню і налила молока в чашку.
— Крім того, — звернулася вона до Джіні, — можливо, це й на краще, якщо вони зустрічатимуться. Мені це може допомогти.
— Точно. Рада, що ти так думаєш. А ще, — закричала Джіні, — ми з'ясували, що йому подобаються брюнетки!
Герміона фиркнула, відпила з чашки, і лише тепер зрозуміла, що забула про чайний пакетик. Вона пила гарячу воду з молоком.