Герміона зрозуміла, що вибір взуття був жахливим. Вона вибрала «практичні підбори», як назвала б їх Джіні. «Практичні» означало лише те, що підбори не були занадто високими, щоб не перечіпатись через них. А ще вони були потворні. Вона зрозуміла це, коли помітила, що колір її взуття ідентичний з застарілими, запиленими підлогами підземних залів міністерства.
— Герміоно.
Вона підняла погляд від черевиків і побачила, що Гаррі йде до неї.
— Гаррі. Як все пройшло? Вони... Як гадаєш?
— Важко сказати, — він прибрав волосся, яке спадало на чоло, дивлячись на дубові двері в кінці коридору, з яких вийшов. — Це очевидно, що в них достатньо доказів. Вони багато питали про п'ятий курс та Амбридж, але я намагався розповісти їм деталі про... про...
Гаррі заїкався, але Герміона все зрозуміла, коли він відвів від неї погляд, а його погляд став порожнім. Минуло лише півтора року, тому вона розуміла його вагання.
— Маєток Мелфоїв, — закінчила вона замість нього.
— Так, — Гаррі прочистив горло, а перед очима Герміони був лише мертвий погляд Добі на пляжі.
— Але вони не дозволили мені багато говорити, — продовжив він, — У них були мої свідчення про ту ніч, коли загинув Дамблдор, — Гаррі на секунду закриває очі, і вона розуміє, що той стримує себе, — але я намагався показати, що підтримую його. Та мені не дозволили. Сказали, що вся інформація вже є «у файлі».
Герміона кивнула, дивлячись на подвійні двері за ним. Вона нічого не чула окрім власного серцебиття.
— Він там, — сказав Гаррі.
Герміона підводить погляд на зелені очі друга. Гаррі впивається поглядом у її очі, намагаючись знайти там... щось.
— Авжеж. Тобто, звичайно, він там. Його ж судять, — затамувала подих.
— Я не думаю, що його це цікавить.
— Тобто?
— Я маю на увазі, що він... Здається, що йому абсолютно байдуже. Наче він просто нудиться.
Герміона знову дивиться на двері позаду Гаррі.
— І він виглядає... — зупинився Гаррі. — Ти зрозумієш, коли побачиш.
Серце знову голосно бухкає в вухах. Вона його побачить. Вона побачить його вперше після битви. Останній раз, коли вона його бачила, він сидів виснажений і хворобливий за слизеринським столом, а мати тримала його за руку. Вона не хотіла його шукати. Ні в коридорах, ні під білими простирадлами, ні на шляху до Таємної кімнати з Роном, але якою ж вона була дурепою.
— Я тебе почекаю.
Герміона знову подивилася на Гаррі.
— О, Гаррі, ні. Ти зробив достатньо. Я знаю, що тобі треба повернутися нагору.
— Ти впевнена? — і знову він щось шукає в її очах.
— Так, авжеж, — посміхнулася і стиснула його руку, — коли закінчу, я знайду тебе. Може, пообідаємо разом?
— Було б чудово, — посміхнувся він.
Гаррі повернувся і пішов назад до підйомників. Герміона гукнула вслід:
— Гаррі! — він повернувся. — Дякую, — сказала вона, — Я знаю, що ти... не був певен...
— Ні, ти мала рацію, Герміоно, — сказав він, — Це правильне рішення.
Він повернувся і пішов далі.
Герміона прислухалася до його кроків. Відлуння було іншим, не таким, як колись від його кросівок. Герміона посміхнулася, думаючи про зміни. Туфлі з драконячої шкіри були обов'язковими в певних ситуаціях, а саме на суді в Чарверсуді, але вона все частіше помічала, як Гаррі носив ці чи й вишуканіші туфлі. Цього можна було очікувати від «Хлопчика-який-ожив-помер-і-ожив-знову», як називала Гаррі Ріта Скітер у своїх статтях. Прохання про його присутність на публічних виступах лише частішали, а популярність ані трохи не зменшувалася. Він відвідував урочистості, організував вшановування пам'яті колишніх членів Ордену, відкривав притулки для сиріт, які втратили свої сім'ї під час війни. У Герміони була своя частка урочистих та публічних заходів, але її запрошували, лише якщо Гаррі зможе бути присутнім, а іноді – лише якщо Рон зможе доповнити тріо, що стало ще складнішим в наші дні, коли Рон почав грати у квідич за ірландців.
Відчинилися дубові двері. З них вийшов маленький, кругленький чоловік. Він був би схожим на Амбридж, якби не посміхався.
— Міс Герміона Ґрейнджер?
Він оглянув весь порожній коридор, перш ніж його очі натрапили на неї.
— Міс Ґрейнджер, вони чекають на вас.
Герміона кивнула, розгладила складки на мантії й повільно рушила до дверей. Вона нервово завела волосся за вуха, чого ніколи не робила, тому знов виправила їх. Коли дівчина підійшла до маленького чоловічка, він посміхнувся їй і почав промову, яку вона чула щонайменше вчетверте за останні вісімнадцять місяців. З обвинуваченим не контактувати. Паличка тимчасово конфіскується. Чаклування без палички загрожує ув'язненням. Її погляд проковзнув над його плечем, повз двері, які він тримав відчиненими, але все, що вона змогла побачити під цим кутом, — це ряди фіолетових маній. Вона передала йому свою паличку, і чоловік провів її до зали суду.
Дарма, що вона вже кілька разів була в підземеллях Чарверсуду, її все одно здивувало, що вона не відчула холоду дементорів, який пам'ятала відтоді, як вони торік проникли в Міністерство. Дементори були звільнені від служби після падіння Волдеморта. Але вона відчула інший вид холоду.
Вона обігнула вхід і доклала усіх зусиль, аби не дивитися в бік клітки, хоча знала, що та за п'ятнадцять футів праворуч від неї. Вона підійшла до маленької платформи й поклала руки на поручні перед собою.
— Назвіть своє ім'я, — звідкись із фіолетової хмари пролунав голос.
— Герміона Джін Ґрейнджер.
Вона більше відчула, ніж почула, рух праворуч. Це був він. Вона зосередилася на сивих людях у фіолетових мантіях.
— Герміона Джін Ґрейнджер. Ви тут з власної волі. Вас не викликали для захисту обвинуваченого, так?
Їй перехопило подих.
— Так. Правильно.
Інший голос із фіолетової хмари запитав її:
— Ви тут, щоб надати інформацію, яка, як ви сподіваєтесь, допоможе Чарверсуду у визначенні вироку Драко Луціусу Мелфою. Це правда?
— Так, — мовила м'якше, ніж до цього. Здається, пора вже дихати, якщо вона не хоче втратити свідомість перед усіма цими людьми.
— Будь ласка, продовжуйте, міс Ґрейнджер.
Вдихаючи, стискаючи поруччя, вона дозволила напрацьованій історії текти крізь себе.
— 30 березня 1998 року Гаррі Поттер, Рональд Візлі та я були спіймані викрадачами та доставлені до маєтку Мелфоїв. Я змогла накласти на Гаррі Поттера жалюче прокляття безпосередньо перед тим як нас схопили, сподіваючись, що його не впізнають. Ні на Рона Візлі, ні на мене не було накладено ніяких чар.
— Нас відвезли до Луціуса та Нарциси Мелфой, — руки Герміони міцніше стиснули поручні. — Вони хотіли переконатися, що до них привели саме Гаррі Поттера, перш ніж зв'язатися з Волдемортом, — вона почула легкий вдих, безсумнівно, від когось в фіолетовій мантії, хто все ще не може вимовити це ім'я вголос. — Місис Мелфой покликала свого сина, однокурсника Гаррі Поттера, щоб він підтвердив, що це саме Гаррі Поттер. Драко Мелфой відмовився підтверджувати що це Містер Поттер, тим самим давши нам час на втечу. Якби він підтвердив особу Гаррі Поттера, я вважаю, що Волдеморта викликали б тієї ж миті, і Гаррі Поттер помер би тієї ж ночі, закінчивши Другу чарівну війну. Але Драко Мелфой, вирішивши «не впізнавати» Гаррі Поттера, врятував нас усіх.
У великій кімнаті запала тиша. Герміона задумалась, чи варто їй продовжити.
— Міс Ґрейнджер, — звернулася до неї руда жінка з другого ряду. — Ви кажете, що Драко Мелфой вирішив не підтверджувати особу містера Поттера. Які у вас підстави, вважати саме так?
Герміона насупила брови, перш ніж продовжити.
— Як я вже сказала, йому показали Гаррі Поттера і містер Мелфой сказав, що не може впізнати його...
— А хіба ви не наклали на містера Поттера жалюче прокляття? — рудокоса перебила її, — З єдиною метою, щоб його не впізнали?
Герміона відчула, як червоніють щоки.
— Навіть якщо Мелфой не міг впізнати Гаррі Поттера, шкільного товариша, якого він знає більш як шість років, він міг помітити, що супутниками цієї людини були Рональд Візлі та Герміона Ґрейнджер. Він не підтвердив особу жодного з нас.
— Як ви думаєте, містер Мелфой міг впізнати вас та містера Візлі? — запитав сивий чоловік попереду.
— Так. Ми також ходили з ним в школу протягом шести років, — Герміона подумала, що її відповідь, можливо, була не зовсім чіткою...
— Чи були у вас стосунки з містером Мелфоєм у Гоґвортсі? — знову запитала руда.
Її щоки спалахнули від натяку, який, мабуть, зовсім не був натяком.
— Ми були однокурсниками.
— Але ви не були друзями? — не відставала руда.
— Ні.
— Насправді, — продовжувала руда, — чи не був він дещо ворожим до вас у школі через ваш кровний статус?
Герміона мало не фиркнула, але здогадалася, що це не допоможе ситуації.
— «Дещо», я припускаю. Але навряд чи я думаю, що знущанням у шкільному дворі слід приділяти увагу в такій ситуації.
— Чому ж, на вашу думку, слід приділяти увагу, міс Ґрейнджер? — запитала білявка з четвертого ряду. Вона тепло посміхнулася, чим нагадала Герміоні Молі Візлі.
— Я думаю, що слід приділити увагу його характеру. Я думаю, що його мати, Нарциса Мелфой, була повністю помилувана рік тому через її «допомогу в битві за Гоґвортс». Я думаю, що щойно розповіла, що без його допомоги ми всі були б мертві. Я думаю, що я з легкістю можу навести кілька інших моментів, коли він показував себе не як смертежера, а як сина і підлітка. Я вважаю, що злочини містера Мелфоя мають бути забуті, а сам він – помилуваний.
І з цією останньою крапкою в кінці речення вона почула бурмотіння з трибун, обурений хрип із кутка й смішок праворуч від себе. Вона знала цей смішок. Вона чула його, коли росла. Вона не змогла спинитися і перевела очі на нього.
Він був блідим. Занадто блідим. Його волосся не підстрижене. Воно було довгим і під час битви, але тоді завивалось біля вух, а зараз сягало потилиці, було скуйовджене і вже не таке платинове, як зазвичай. Його очі вп'ялися в неї. Він притулився спиною до ґрат. Для обвинуваченого в клітці не передбачено стільця чи табурету, але замість того, щоб стати й вхопитися за ґрати, як багато хто до нього, він відкинувся назад, схрестивши ноги й руки, очікуючи розваги. І вона його розважала. Її серце забилося швидше, а на щоках виступив рум'янець.
— Міс Ґрейнджер, — Герміона знову зосередилася на блондинці схожій на Молі Візлі. — Після років упереджень і «шкільного знущання», як ви кажете, після того, як вас катувала його тітка на підлозі його вітальні, чи вважаєте ви правильним рішенням захищати його в суді?
Герміона глянула на всі обличчя, які дивилися на неї, крім одного. Руда самовдоволено посміхалася.
— Ви праві, — сказала Герміона, — Ці факти не роблять мене правомочною. А що робить? Хоча б те, що я людина, і я вмію пробачати. Я Герміона Ґрейнджер – героїня війни, найяскравіша відьма нашого віку, і третина вашого Золотого Тріо. І лише ці факти мають позбавити мене допиту про мою компетентність, оскільки, я припускаю, компетентність Гаррі Поттера не викликала у вас сумнівів.
Зал змовк. Вона зрозуміла, що ніколи в житті не була такою зарозумілою, її тиск підскочив.
— Як Герміона Ґрейнджер, я прошу вибачити вчинки 17-річного чарівника, який виховувався в сім'ї, де чистота крові вважалася найголовнішим, чиї батьки, сім'я та друзі підтримували Темного Лорда, і чиє життя щодня було в небезпеці, — Герміона спробувала зупинитися, але не змогла. — Драко Мелфой не вбивав Албуса Дамблдора. Він нікого не вбивав. Отже, я не розумію, чому Чарверсуд судить його повним складом, ніби він вбивця і затятий прихильник Темного Лорда. Те, що його прізвище Мелфой, не означає, що ви можете скинути на його плечі всі гріхи війни.
Руда стиснула губи й відвела погляд. А от блондинка схожа на Молі Візлі сором'язливо посміхнулася. Сивий чоловік попереду встав.
— Міс Ґрейнджер, — сказав він, — дякую, що знайшли час прийти сьогодні на засідання. Ми перевіримо ваші свідчення та свідчення інших.
У нього були добрі очі, але Герміона все ще відчувала, що перестаралася зі своєю промовою.
— Дякую поважним членам Чарверсуду за те, що вони дозволили мені виступити.
Герміона відпустила поручні перед собою, дозволивши крові текти до своїх пальців уперше за десять хвилин. Повернувшись, щоб піти, вона не втрималася і знову глянула на нього.
Весела посмішка зникла. Він пильно дивився на неї. Розглядаючи її, ніби вона була флоберв’яком, якого він розчавив черевиком. Ніби вона не намагалася щойно врятувати йому життя. Герміона видихнула і вийшла з кімнати, а її кров бурлила в жилах.
Її безглузді підбори цокали об каміння, коли вона виходила з залу, коли бігла до ліфтів, ігноруючи охоронця, який гукав услід, щоб повернути паличку.