Вона знала, що не зможе більше ігнорувати конфлікти у своєму колективі. Вона закривала на це очі уже майже місяць, маючи надію, що дорослі люди самі вирішать свої проблеми. Що ж, схоже, її постачальники були лишень дорослими дітьми. І, якщо за такий довгий час вони не дійшли компромісу, Якіторія сама його знайде. Радикально.
Перше, що треба було здійснити у реальність, це аби Лейф не ліз під руку. Його постійні гаркання на інших двох постачальників могли заважати оцінювати їх об'єктивну роботу. Вони працювали у неї близько десяти місяців, і, ніби, усе було добре. Але на зміні з ними поруч завжди був Лейф. Завжди.
Вона ніколи не звертала увагу на їх ефективність. Якщо постачання якісних продуктів було успішно здійснено у потрібний час – вона була задоволена. Але у рідкісні моменти, коли Лейф ішов на лікарняний чи був відсутній на роботі з особистих причин, і справді іноді вона помічала легке знехтування якістю інгредієнті, або ж, несуттєві затримки. Її суворого погляду зазвичай було достатньо, аби ті могли потягнути базовий мінімум до прибуття Лейфа.
Що ж, саме час перевірити, чи будуть вони як сліпі кошенята за відсутності їх ненависного колеги.
***
– Відпустка?
– Саме так. У тебе є цілий вільний тиждень.
На цей раз вони стояли у вікна біля каси. Лейф тільки-но зробив ще одну поставку моцарели та чеддру, як Місс Пам-Пам ледь не зажала його у стіну з привабливою пропозицією.
Лейф, із явною підозрою, схрестив руки на грудях, дивлячись вниз на нейтральний вираз обличчя Якліс.
– Але навіщо? Мені якраз зараз треба гроші...
– Ти й так забагато працюєш. Не те, що я проти, але ти заслужив відпочинок.
Поруч із ними на касі працювали дві дівчини. Якліс іноді кидала на них погляди, спостерігаючи, як ті обслуговували клієнтів.
– І чому ти помітила це тільки зараз? Цей спектакль ж не через те, що я тобі відл-
Вона миттю відірвала свій погляд від касирок і глянула на нього. Це змусило юнака стулити свого писка хоча б на людях.
– Ні. Ти був вкрай працьовитим і в інших сферах обслуговування.
Її слова змусили його пристидитися і глянути у вікно.
– Добре, хай буде по твоєму, Як.
– Чудово. З понеділка можеш насолоджуватися вільним часом.
Після його млявого прощання вона розвернулася і попрямувала у свій офіс. Лише глухий звук підборів був індикатором її віддалення.
***
Лейфа усунено. Як мінімум, на тиждень.
Але цього було достатньо, аби вона могла спостерігати, як працює Кевін і Айвін – два інших постачальники. Була лише одна проблема: контролювати людей, які працювали зазвичай на складі, далеко від піцерії, було складно... Тим паче, свідками їх роботи були лише деякі працівники... Такі як кухарі, які безпосередньо приймали привезені інгредієнти для піци.
Вона вирішила почати з найпростішого – кухні.
***
Увійшовши до приміщення, вона побачила двох дівчат. Вони, ніби метелики, тріпотіли зі сторони у сторону, виконували замовлення. Це виглядало квапливо, але педантично.
Намагаючись не бути занадто нав'язливою, Якліс сперлася до автомата з содою. Але вона не розрахувала, що її зосередженість зчитувалася у всіх по різному.
– Як, щось сталося? – невзначай запитала одна з кухарів, її руки водночас розкатували тісто тонким шаром по столу.
– Сью, Люсі, як вам наші постачальники?
– Лейф дуже працьовитий хлопець! – бадьоро відгукнулась Сью, коли її партнерка лишень ліниво знизала плечима:
– Постача вчасно.
– Лейф завжди допомогає розгрузити продукти! А ще він...
– А без Лейфа? – нетерпляче, але спокійно, запитала Як.
За мить на кухні запала тиша. Окрім шуму пічі та тихого гуркоту автомату з газованкою, ніхто не смів промовити і слова.
Коли Люсі, гмикнувши, відповіла:
– Недбалі.
– Кевін... Часто грубий. А от Айвін...
– Ледачий. Обидва вони ледачі. А вибір їх продуктів просто жахливий: або нам на руки даються несвіжі овочі, або тісто із жахливим складом. Ця безвідповідальність – тягар команди.
Очі Якліс з кожною секундою набували круглішої і круглішої форми. Вона відтулилася від автомату і зробила крок вперед до дівчат.
– Що ж ви мені раніше не сказали?
– А ви і не запитували.
– Ну... Лейф намагався вам сказати, а ми не хотіли зайвий раз лізти у цю суперечку...
– Тим паче, Лейф майже завжди на зміні... До речі, де він? – поцікавилася Люсі.
– Гм... Я... Дала йому відпустку на тиждень.
– Япона мати, то це ми тиждень будемо готувати зі зів'ялих помідор та задубілого сиру? – Сью відволіклася від розкатування тіста, аби жалібно подивитися на Якліс.
– Без паніки, я у процесі вирішення цього питання.
– Еге ж, спочатку пригріли змію на грудях, а потім вирішуєте...
Різкий коментар Люсі не прослизнув повз Як. Хоча вона і припустилася помилки, терпіти неповагу – не збиралася. Якліс невдоволенно глянула на Люсі, зацікавлено вигнувши брову.
– Перепрошую... – неохоче пробуркотіла дівчина.
– Пані Якліс, ми розраховуємо на вас.
– Звісно, Сью... Дякую за вашу думку, дівчата. Я обов'язково прислухаюся до неї...
***
Коли слід її зник з кухні, Якліс знову занурилася у роздуми. То є вже мінімум три робітники, яким не подобається робота постачальників. Про всяк випадок вона хотіла почути ще чиюсь точку зору... Запитувати касирів чи кур'єрів не було сенсу, вони майже не контактують із юнаками... Але ж повинен бути ще хтось...
Аж раптом:
– Арх! – виходячи із відділу фасувальників, вона зіштовхнулася із кимось.
Він інстинктивно притримав її за плечі, аби жінка не впала.
– Мати рідно! Пані, усе добре?
Якліс зітхнула і поправила свою краватку. Її бурштиновий погляд оглянув знайомі риси обличчя.
– Пане Казуо? Доброго ранку...
***
Схоже сьогодні їй пощастило. Через збіг обставин вона зустріла їх охоронця, Казуо. Це був чоловік близько п'ятдесяти років. Він працюває у Якліс уже давно... Хоча охоронці зазвичай на виду, аби автоматично відлякувати бешкетників від дурних думок, про Казуо дуже часто усі забували. Він був тихим, але уважним. Якліс не пам'ятає жодного випадку, коли він підводив її. Тож вона вирішила використати його спостереження для своєї користі.
Якліс запросила чоловіка до себе в офіс, зробивши їм чаю. Усе одно сьогодні вона мала багато часу. Тим паче, їй хотілося віддячити пану Казуо за його вірну, якісну працю. Як, побачивши наслідки власних недопрацювань, тільки зараз почала цінувати старанних робітників набагато сильніше.
Вони сиділи на дивані, ділилися власним досвідом.
Казуо розповідав їй про поведінку хлопців. Як вони запізнювалися, як кухарям привозили непотрібні, або завеликі постачання продуктів. Як палили і байдикували у робочий час, коли були у піцерії. Майже все це вона уже чула від Сью та Люсі... Але увагу Якліс привернула розповідь про суперечку Лейфа з Кевіном.
– Одного разу вони побились.
– Що?! Але як це можливо? Як я не побачила цього...
– Це був кінець зміни, ви пішли додому раніше... Я не знаю усіх деталей, але...
***
Нарешті п'ятниця. Лейф мав наміри якнайшвидше закінчити свою роботу та на шляху заскочити у магазин меблів. А може потім і у кав'ярню.
Але його плани, звісно ж, були нездійсненними через Кевіна. Він утомлено подивився на юнака, який тільки-но вийшов з чорного ходу піцерії на зону паркування.
– Навіщо ти знову привіз сосиски? Невже не видно, що нам треба тісто?
Кевін цокнув язиком та випалив:
– Та яка різниця? Привеземо у понеділок...
– Це ви з Айвіном привезете, чи знову запізнитеся на годину, аби я зранку їхав та перекидався за тим клятим тістом? – Лейф схрестив руки на грудях, його погляд ставав ще більш похмурим, – Ми відчинємось о восьмій, часу буде обмаль!
– Та мені поцимбалах, хоч о п'ятій ранку підірвися за тим тістом. Мені було сказано постачати сосиски.
– Хто тобі це сказав?!
– Айвін. Він уже оформив документи.
– Блять... Невже ви нічого не можете зробити правильно?!
– Ну схоже він помилився, з ким не буває, – Кевін знизав плечима, а потім глузливо додав, – ти тільки не журися так, песику. Тобі у понеділок ще за тістом їхати.
Очі Лейфа блиснули явною агресією, але він сховав її за зловтішанням.
– А дзуськи тобі, чмошник. Це була не моя поставка. У понеділок ви обидва будете у шефині на коврику.
Кевін злегка змінив позу і нервово засміявся при згадці жінки. Але він вперто продовжував кепкувати з Лейфа, у підсумку хитро глянувши на нього.
– Ага, не забувай, хто у нас такий відповідальний захотів бути старшим постачальником. Якщо вона і зробить втик, то лише тобі!
– Я тобі сам зараз зроблю втик!
– Ще тяфкни!
Лейф, зціпивши зуби, сжав одну з долоней у кулак. Кевін побачив це, а тому інстинктивно зробив крок назад. Але це не допомогло.
Лейф зробив кілька швидких кроків вперед та, з плеча, вдарив юнака в обличчя. Йому головне було влучити, а куди – уже неважливо.
Кевін миттю зашипів від болю, роблячи ще один крок назад. Крові не було, але синець буде точно. Він із роздратуванням примружив очі, проїдаючи діру у своєму колезі.
– Зовсім ахуїв?!
– Сам поїдеш за тістом, виблядок!
– Біжу і падаю!
Кевін ривком наблизився до Лейфа та штовхнув його. Той ледве спотикнувся, але утримав рівновагу, аби перехопити правий кулак Кевіна. Але той неочікував отримати удар в шию уже лівим.
На цей раз Лейф відштовхує Кевіна, однією рукою хапаючись за кадик. Він закашляв, відчуваючи неприємну пульсацію та секундне задушення у горлі.
Юнак хотів скористатися вразливістю Лейфа на луснути його ще раз, але Лейф ухилився та стукнув Кевіна коліном у живіт.
– Ай-ай бляяя!!... – Кевін швидко пронив і зігнувся майже у двічі від болю.
– Отож бо... – проскавчав Лейф, тяжко дихаючи. Біль у шиї набридливо давав про себе знати, наливаючись фіолетовим відтінком.
Лейф уже був готовий гепнути Кевіна на землю, коли з чорного ходу вийшов Казуо. Він здивовано глянув на чоловіків, в потім нахмурився, побачивши у якому ті були стані.
– Хлопці, що це за розбрат? Припиніть негайно!
– Пане Казуо...? – тихо запитав Кевін, намагаючись випрямитися після нокауту Лейфа.
– Це суто наші розбірки, не хвилюйтеся за нас... – Лейф опустив кулак та розвернувся корпусом до охоронця.
– Чи можна усе вирішувати насиллям? Якщо я ще раз це побачу, то буду змушений вжити заходів та доповісти керівництву.
– Н-не треба! – обидва заволали в унісон, змушуючи Казуо хрипло засміятися.
– Будь ласка, вирішуйте питання мирним шляхом... А ще я скоро зачинятиму заклад, тому покваптесь забрати свої речі...
– Добре...
– Гм...
Казуо лише кивнув та зайшов назад у зону працівників.
Заходячи у будівлю, Лейф востаннє схопив Кевіна за плечє та прошипів:
– Щоб у понеділок об 7:30 був на складі, затямив?
– Пішов ти, – Кевін відштовхнув його він себе та увійшов першим. У нього усе одно не було вибору.
Лейф зайшов за ним.
***
– Ну що за діти... – розчаровано промовила Якліс. Кігтиста рука жінки стиснула кружку з чаєм, підносячи її до губ.
– Я теж цього не зрозумів... Це було ще місяць тому, але я не думаю, що щось кардинально змінилося.
– Думаєте міняти особовий склад? – тихо запитала Як, її тон був на межі цікавості та суму.
– Не знаю, я не можу судити жодного з них. Але точно не обов'язково звільняти усіх...
– Ваша правда, Казуо... – вдумливо відповіла Якліс, уже маючи щось на думці.
Вони провели ще пів години за чаюванням, а потім Казуо пішов працювати.
***
Весь тиждень Якліс провела, детально аналізуючи роботу хлопців. Щодо Кевіна у неї давно були сумніви і його майбутнє було визначено.
Але Айвін... Про нього нічого особливого не казали... Лишень, що він також ледачий... Якіторії треба була конкретика. Вона вирішила перевірити, як він справляється зі своїми обов'язками...
Айвін був посередником між піцерією та постачальниками. Хлопець заповнював документи, вів звіти та казав, що треба безпосередньо постачати під керівництвом Лейфа. Тож Як знайшла кілька звітів за минулі місяці...
І, в ім'я Шініґамі, її волосся стало дибки...
Скільки там було незначних, але ж помилок... Десь неправильні дати, десь непотрібні або взагалі скасовані поставки, в найбільше її здивувало, наскільки мало було там інформації... За цілий місяць зафіксовано лише 8 поставок, серйозно? У них мінімум їх 15.
Тепер вона шкодує, що сліпо довіряла хлопцям і не перевіряла їх працеспроможність.
Як кажуть: довіряй та провіряй.
***
Це була п'ятниця. Десь близько п'ятої. За годину усі будуть вільні.
Айвін і Кевін, ніби ті кляті Чіп і Дейл, приводили вантажівку до ладу після цілого тижня роботи.
Тим часом Якліс виїхала до складу. Він знаходився за 20 хвилин до піцерії, якщо їхати не на службовій машині. Але це був найкращий і найближчий варіант, який тільки міг бути... В їх невеликому містечку майже ніколи не було заторів та аварій – більшість населення користувалася або громадським транспортом, або загалом обирали ходити пішки. Тож власникам авто тут було дуже вигідно.
Вітер злегка роздував її чорне волосся, огортав свіжістю та прохолодою. Сьогодні вона обрала опустити дах її машини, аби насолодитися осінню навкруги.
Природа тут була справді чудесною, особисто дерева. Їх листя було різного забарвлення: від золотистого, до гарячо-померанчевого, і навіть багряного. Якліс любила осінь. Вона народилася у цю пору року, і саме з нею вона асоціювала своє дитинство... Проїжджаючи повз власного дому, вона згадала родину.
Її батьки були дуже специфічною, але люблячою парою. Їх сімейний альбом був схожий більше на фільм жахів, аніж на сімейні фото. Але у цьому і був їх шарм.
Її мати звали Футакучі-Онна: жінка із жахливим другим ротом на потилиці. Як завжди пам'ятала, що жити з цим чудовиськом було... Набридливо. Особливо, коли воно вимагало їсти. Від мами вона перейняла свою пащу, яка, на щастя, не верещала, та очі.
А батько був славнозвісним привидом Гелловіну – Безголовим Джеком. Саме з тата вона перейняла звичку носити гарбуз як аксесуар, особливо на свята.
Вона любила свою родину, навіть якщо вони мали свої скелети у шафі. А їх точно було багато.
Зараз її батьки живуть у невеликому поселенні, подалі від гучного суспільства... Лише вони і густі, пахучі ліса.
Думки про сім'ю змусили вуста Якіторії піднятися верх, а серце ледь затріпотіти від настольгії... У неї точно був гарний настрій під кінець робочого тижня. Тепер навіть не хотілося звільняти цих дурнів.
А треба.
***
Час пройманув так швидко, як і вирій її романтичних думок.
Під'їхавши до складу, вона ліниво припаркувала своє чорне готичне авто. Якліс пам'ятає, скільки коштів вона витратила на власну, кастомізовану під її смаки, машину... Це було складно, але коштувало того. Лише від одного виду блищання лаку машини на променях сонця – перехоплювало подих.
Розпахнувши важкі двері, зсередини на мить блиснуло темно-синє світло панелі. Її високий підбор торкнувся асфальту, потім другий. Вигнувши корпус, вона випрямилась і встала з машини. Пальто на ній ледве коливалося від її розслаблених рухів. Двері захлопнулися з таким ж тяжким гуркотом.
Якліс посміхнулася, коли глянула на себе у переднє дзеркало. Вона поправила сонцезахисні окуляри, і, розвернувшись, попрямувала до складу.
Відлуннє цокання її підборів розливалося по каменю, допоки не стихло зовсім.
***
– Панове...
Увійшовши до складу, Якліс подарувала здивованим юнакам усмішку. Вона піднялася сходами верх і поклала свою сумку на стілець.
– Е-е-е... Шефине...
– Добрий вечір! Неочікували вас побачити...
– Як у вас ідуть справи, хлопці? – майже зацікавлено запитала Якіторія, якщо б її голос не був настільки загадковим.
– Та... Усе ніби добре... – ніяково відповів Айвін.
– Машину лагодимо...
– У вас є якісь новини для нас?
– Так, я хочу попередити, що вас обох звільнено, – задоволеним голосом відповіла Якліс.
– Що?!
– Але як?!...
– Не бійтеся... Я виплачу вам зарплатню за цей і наступний місяць, аби у вас було багато часу знайти іншу роботу...
Звісно ж, Якліс могла б ходити коло і навколо, жаліти їх та вибачатися. Але навіщо? Хай вони знають, навіщо вона прийшла...
– Але чому? – здивовано запитав Кевін.
– Давайте так... На вас двох поступало забагато скарг від колективу...
– Пф-ф, та яка різниця на той колектив? Ми з ними майже не контактуємо!
– Так, найголовніше – наше професійне виконання роботи, – спокійно погодився Айвін.
Якліс лише недобре хіхікнула та промовила із сарказмом:
– Та невже? Кевіне...
– Так?
Якліс підійшла до своєї сумки та дістала з неї кілька документів.
– Ось звіти, які про тебе охарактеризували твій ж колеги...
Айвін нервово сглотнув.
Вона перегорнула кілька сторінок, зачитуючи:
– Липень: заплановано 10 поставок, реалізовано – чотири. Серпень: заплановано 12 поставок, реалізовано – три. Вересень: заплановано 9 поставок, реалізовано – дві. І, нарешті, жовтень: заплановано 10 поставок, реалізовано – дві.
Вона перевела погляд на шокованого Кевіна, ніби він сам не знав, скільки він ледарював.
– Тримаєшся стабільно на двійці, Кевіне... Молодець.
Вона, ніби гидуючи, скинула папку геть у сумку.
– А-але ж... Я лише звичайний постачальник, а не головний, як Лейф...
– Тому ти смієш припускатися думки, що маєш право не виконувати поставлені задачі?
Її різко злісний тон змусив обидвох юнаків здригнутися. Таке нахабство... Ще й від звичайний постачальників. Вони справді думали, що можуть відверто дурити її, а вона буде мовчати? Вона дивилася на свої кігті, повільно промовляючи:
– Може мені треба було виплачувати твою зарплатню так само? Вираховуючи від п'ятдесяти до сімдесяти відсотків. Залежно від настрою, – вона глянула на нього. – Чим ти кращий за інших?
– Н-нічим... Пані...
– Чудово... – Незадоволено відповіла Якліс. Її погляд повільно переслизнув з Кевіна на Айвіна, який завжди обирав тактику мовчання... – Айвіне...
– Т-так?... – налякано запитав хлопець.
– Твої звіти – це марна витрата паперу. Я втомилася читати ці дурні, нерозв'язні думки. Це офіційний документ, а не твій особистий щоденник.... Це все.
– Д-добре... Дякую..
– У наступний понеділок починайте збирати речі. Гарного вечора.
Вона взяла свою сумку, розвернулася і пішла, залишаючи двох чоловіків стояти у ступорі.
***
Ось так і пройшла відпустка Лейфа. Він зміг справді розслабитися за цей тиждень – приділити увагу власному дому. Але понеділок настав зовсім швидко, і йому треба було працювати.
Але ж яким було його здивування, коли на складі він побачив сумних та роздратованих хлопців.
А новини, що їх звільнили, зробили день світлішим, погоду теплішою, а його бажання цілувати підлогу, по якій ходила Якліс – сильнішою.
Він вирішив навідатися до неї під час обідньої перерви...
***
Понеділок завжди нелегкий. Але Якіторія, знявши груз з плечей, нарешті могла розслабитися. Вона, по звичці, вальяжно закинула ноги на стіл... Та їла суші.
Але, звісно ж, хтось захотів завадити її релаксу і, якогось біса, стучатися до неї під час перерви.
Три тяжкі стукання в двері роздалися офісом.
– У мене обід, – ліниво відізвалася Як, ковтаючи ще одну суш.
– Якліс, впусти! – покликав юнацький голос.
Вона закотила очі, і, через паузу, знову крикнула:
– Ну добре, заходьте.
Коли знайома вухаста голова виглянула з дверей, вона посміхнулася, але не зупинилася їсти.
– О, вовчок червоний бочок, це ти. Щось термінове?
Лейф злегка почервонів через її дражнення, але увійшов до кабінету, зачинивши за собою двері.
– Егем... Ні...
Він сів на стілець навпроти її столу, спостерігаючи за її бенкетом.
– То чого приперся? У мене обід.
– Ти звільнила Кевіна і Айвіна? – невпевнено запитав Лейф.
– Так, і що?
– Дякую... Мені тепер буде багато легше працювати...
– Я зробила це не для тебе, а для команди і бізнесу.
Вона поклала дощечку з суші на стіл та звернула увагу на чоловіка. Її слова змусили його погляд стати смутнішим. Мабуть йому справді хотілося уваги Якліс.
Після короткої паузи вона тихо додала, її голос на диво ніжний:
– Або і для тебе теж... Ти також частина команди...
Лейф не відповів. Він стільки всього хотів сказати, але лише збирав слова по пазлам у голові, думав про неї...
– Ти милий, коли такий загублений... – вона грайливо прошепотіла.
Не дивно, чому після цього хвіст Лейфа не міг знайти собі спокою, соромлячи свого хазяїна. А, точніше, потішаючи Якліс.
– Не кажи дурниць, я уважно слухаю тебе.
– Звісно слухаєш...
Як відкинулася на крісло, спостерігаючи за рухами Лейфа. Але чомусь вона лишень помітила короткі погляди на свою їжу.
– Я теж хочу суші, – майже жалібно промовив Лейф.
– Чому ж ти прийшов до мене, а не на обід?
– Я скучив за тобою... Мені лише треба був привід прийти...
Від такого чесного признання щось у животі Якліс потеплішало. Їх взаємини досі були розпливчаті та дивні, але усьому свій час. Чи не так?
– Ти напрошуєшся на поцілунок, Лейфе...
– Благаю.
– Молодець.
***