Ритмічна музика в навушниках. Бігова доріжка виставлена на шість кілометрів на годину. Таймер показує: залишилося дві хвилини. Думаю, непоганий результат на сьогодні — якщо не зважати на легку задишку. Бо якщо згадати перше заняття — тоді здавалося, що помру вже через п’ять хвилин. Аж усмішка з’явилася на вустах, коли згадав ті жалюгідні перші спроби.

Стоп-машина. Кілька ковтків води — і нарешті можна розслабитися.

— Сьогодні як? — підійшов Пак Чімін, друг із роботи, який буквально змусив мене ходити до залу разом із ним.

— Я не знепритомнів від гіпервентиляції, тож вважай — чудово, — посміхнувся я.

— Тепер, — витер він обличчя рушником, — тобі жодні сходи не страшні, — на що я лише мовчки кивнув.

Ох, ці сходи. Я вже з нетерпінням чекаю, коли запрацює ліфт у нашій робочій будівлі. Вид із вікна — справа чудова, але підійматись на одинадцятий поверх пішки — це майже вбивство.

Коли зайшли до роздягальні, Чімін швидко переодягнувся, при цьому весь час бурмочучи щось про те, що його вже хтось чекає. Не здивуюся, якщо це новий кавалер. Тільки посміхнувся про себе. І як йому вдається знаходити нового щотижня?

— Все, я побіг! — крикнув він уже біля дверей. — Зустрінемось о десятій!

— Тільки не запізнюйся! — відповів я у порожню кімнату, сподіваючись, що він почув.

А мені ж спішити нікуди. В орендованій квартирі на мене ніхто не чекає. Та й води вдома немає вже кілька днів, тож мої заняття спортом мають приємний бонус — гарячий душ.

Зазвичай душем тут мало хто користується, тому я навіть не очікував на когось натрапити. Зайшов, уже чуючи ввімкнену воду, й обережно поставив свою сумку на лавку. І в ту ж мить почув тихий стогін.

Чоловічий.

Оце новина. Я чув чутки, що деякі використовують душові не за призначенням, але щоб самому в цьому переконатися — ніколи.

На мить завмер, не знаючи, що тепер робити. Душ потрібен, а чекати, поки «ці» закінчать, особливої охоти не було.

Ще один стогін.

Це дивно, але щоки зрадницьки спалахнули. А ще дивніше — я все ще стояв на місці. Раптово в мені з’явилося бажання підглянути за коханцями. Чужорідне, огидне бажання. Треба йти. Негайно. Але ноги, мов прикуті до холодної плитки.

«Трішечки. Зовсім трохи», — лагідно шепоче інша частина мене. І всі контраргументи здорового глузду зникають, коли до вух долинає важкий видих.

Тихо лишаю капці на місці й роблю перший крок. Наче ніхто не почув. Другий — все ще тиша. Третій. Четвертий. І ось я вже біля тієї душової. Фіранка закрита, але є вузька шпарина. Нахиляюсь трохи вперед і бачу лише одного хлопця, який… задовольняє себе.

Він стояв спиною до мене, правою рукою спирався об стіну, на якій висів душ. Усе його тіло було в напрузі. М’язи ніг, сідниць, спини — виглядали настільки прекрасно, що хотілося лише милуватися. Голова опущена. Через положення руки очей не було видно: чи спостерігав він за собою, чи йому так було зручно. Швидкі краплі води стікали його тілом, а рухи лівої руки розбризкували їх.

Я відчув унизу живота тягуче відчуття, яке давно не навідувалося. Щоки палали. Його ліва рука почала набирати темп. Здавалося, моє серце билося в тому ж ритмі. Його дихання частішало, він трохи прогнувся в спині, і я вже бачив кожну деталь його тіла. Не міг відвести погляду. Ще ніколи так детально не розглядав чужий член, не вслухався в тяжке дихання іншої людини — ніби міг відчути його насолоду на собі. І нізащо не подумав би, що ця сцена так мене збудить.

Раптом він повернув голову і заглушив гучний стогін у біцепсі. Я побачив, як сперма вилилася на стіну. Ці звуки, що виривалися наче з глибини, викликали в мені дивну насолоду. Дихання його вирівнювалося. Напруга на лобі зникала.

А мені вже час тікати звідси.

Аж раптом його очі відкрилися і дивляться прямо на мене. Від жаху я відскочив і щодуху кинувся тікати, хапаючи сумку на ходу. Забіг до роздягальні, на ходу зібрав речі й рвонув до виходу.

Біг вулицею, наче від цього залежало моє життя. Добре, що недалеко. І тільки вдома зрозумів — біг босоніж. Капці залишилися в душовій.

Ще довго не міг отямитися після цього інциденту. Перед очима — статура того незнайомця. Його тіло — мабуть, найпрекрасніше з усіх, що бачив. Його обличчя в мить піку — змушувало червоніти. Думками невільно знову й знову повертався до деталей: невеликий шрам збоку коліна, родимки на лівій лопатці та правій тазовій кістці, густе чорне волосся і бурштинові очі, таких ще ніколи не бачив.

— Гей, Техьоне! — клацає Чімін пальцями в мене перед очима. — Ти вже хвилин п’ять витріщаєшся в одну точку. Про що задумався?

— Я… — намагаюсь отямитися, помішуючи каву ложечкою, аби хоч трохи відволіктись. — Здається, я сьогодні забув свої капці в душовій, — навіть не збрехав.

— Не думаю, що хтось їх взяв. Забереш наступного разу, — відмахнувся він, доїдаючи рогалик.

— То хто тебе чекав сьогодні? — швидко змінив тему, щоб хоч трохи не думати про того незнайомця.

Здається, друг тільки й чекав на це питання — його прорвало. Стільки захоплення в сторону одного чоловіка я від нього ще не чув. За його словами — ідеальний. Кохання з першого погляду. Я, чесно, старався слухати тільки його, а не свої думки. Особливо коли він описував міцні чоловічі руки та широкі плечі.

Просиділи в кафе під моїм будинком кілька годин, повністю задоволені їжею та напоями, і розійшлися. Завтра — понеділок, отже, важкий робочий день.

Почалося все, як зазвичай: важкий підйом і ліниве збирання себе до купи. Вночі не міг заснути — надто вже намагався не думати про чоловіка з душової. Але сьогодні я маю виглядати хоч трохи схожим на дорослого, який знає, чого хоче від життя: улюблений костюм, сумка в руку — і вперед, до цифр, від яких уже трохи нудить. Але в фінансовому відділі від них не втечеш.

Найскладніше — ці прокляті сходи. Робочий день почався з безкоштовної чашки гарячого американо і чергової наради. Повернувшись у свій кабінет, відчув, що голова просто розривається. Потрібна пігулка. Щойно підніс пляшку води до рота — двері розчиняються, і на порозі з’являється дуже здивована працівниця кадрів.

— Що трапилось? — запитав я, тримаючи пігулку між зубами й знову намагаючись зробити ковток.

Вона тільки хитро усміхнулась:

— Вітай свого нового помічника, — і запрошує його зайти.

Ці бурштинові очі я не сплутаю ні з чиїми в світі.

Від здивування я ледве проковтнув пігулку. Просто не міг повірити — чорт забирай, якого дідька саме той незнайомець буде моїм помічником?

— Це Чон Чонгук, прошу любити й шанувати, — підморгнула вона, тихо зачиняючи за нами двері.

— Добрий день, — мило посміхається він.

— Добрий.

Дідька лисого.