І все таки ліс — набагато кращий за море.

Уночі чути перегукування сов, шелест вітру поміж скронь дерев, те, як він ніжно гойдає листя у лише йому відомому танку, створюючи звуки, що заспокоюють її розтривожену душу.

Удень вона виходила до річки, що розташувалась прямо перед дерев’яним будиночком, присідаючи на м’яку траву, читаючи улюблену класику. Яскраве сонце, що вирішило потішити її своєю присутністю, не дозволяло думкам формуватися в голові, впадаючи у глибоке і таке омріяне блаженство тиші та насолоди.

Та сьогодні густі хмари заполонили небо, не даючи голубій блакиті показатись світу. Жінка сиділа коло вікна, вдивляючись у краєвид, очікуючи на перші краплі дощу. Прохолода, що потрапила до будинку крізь прочинене вікно, змусила її ще пів години тому одягнути зелений в’язаний светр, у якому помістилось би її дві.

Усвідомлення прийшло лише тоді, коли перед поглядом постала справжня непогода. Вітер із такою силою колихав дерева, наче намагався вирвати їх із коренем, а вода у річці бушувала, погрожуючи вийти з берегів. Коли плечі затремтіли від холоду, Ґрейнджер просто наклала на себе чари теплоти, бо бажання вставати, чи навіть міняти позицію, було нульовим. І коли вона схилила голову, щоб опертись на руки, що розмістились на колінах, які Герміона притиснула до тіла, яскравий спалах на вулиці промайнув заразом із блискавкою у голові.

Цей запах меліси з нотками цитрусу вона не сплутає ні з чим. У її оточенні такий аромат витав лише навколо однієї людини. Навколо того, від кого вона втекла, забувши про усю ґрифіндорську відвагу, якою пишався її факультет у Гоґвортсі. Втекла, підібравши хвоста, як тільки з його вуст вилинуло запитання, яке мало привести Герміону до усвідомлення.

Вона мала би радіти, скакати до стелі, як божевільна, а ще краще — одразу ж розповісти про свої заростки почуттів і безстрашно потонути у міцних чоловічих обіймах. Та цього не сталось. А чому? А-ха-ха, а тому, що вона — Герміона Ґрейнджер — найбільша дурепа, яку тільки світ бачив.

Усе, що жінка змогла зробити — вирвати зап’ясток із холодних пальців Драко Мелфоя і, не даючи можливості ні для чого і ні для кого, роз’явитись із чоловічої кухні, залишивши його наодинці у повній розгубленості. Опинившись у власній квартирі, перше, що вона зробила — наклала протиявний бар’єр, щоб за лічені хвилини допакувати валізу і, під гучний грюкіт у вхідні двері, переміститись каміном до будинку Гаррі в Ґодриковій Долині.

Не пояснюючи другу абсолютно нічого, вона вимагала летиключ будь-куди, де ніхто не зможе її знайти. Вона благала його, з останніх сил втримуючи сльози, забороняючи їм текти по щоках, бо знала — якщо заплаче зараз, то істерика її накриє і про усамітнення, від якого ще так недавно вона намагалась утекти, можна забути. Вона просто розридається на плечі найкращого друга і він знайде її. Вона цього не хотіла, не зараз. Їй потрібно подумати. Вперше за увесь період їхнього знайомства і цих... Герміона навіть не знала, як назвати те, що між ними було, вона просто знала, що зараз не емоції мають керувати нею, а її прославлений мозок і раціональність, якою вона так пишалась.

І за що вона обожнювала Гаррі, так це за те, що друг без усіляких запитань просто стиснув її в міцних обіймах, щоб за декілька секунд вони опинились посеред вітальні цього будинку. Заміський будинок Поттерів. Ґрейнджер його одразу ж упізнала, бо як не пам’ятати, після вечірки на честь вісімнадцятиріччя друга. Він просто сказав, що вона може бути тут стільки, скільки знадобиться і що або він сам, або домашні ельфи приноситимуть усе необхідне.

Так і минули її два тижні. Вона не дозволяла собі плакати над своєю тупістю, як і багато думати про цю ситуацію та зараз... Зараз, як би вона не старалась стримувати потік вологи з очей, нічого не вдавалось. Чому саме його светр? Жінка навіть не пам’ятала звідки він у неї і як клала його до валізи, та й для чого. Усе, що вона могла, це ридати, голосно і надривно, але ніхто цього не чув і не почув би, через гуркіт грози і шквал вітру.

*****

Прокинувшись зранку, Ґрейнджер валялась у ліжку, слухаючи спів пташок і замружуючи очі від яскравого світла, яке кидало сонячні промені через незашторені вікна. Їсти не хотілось, сну більше не було, а думати не було сил. Вона усю ніч провела у роздумах, так ні до чого і не дійшовши. Вона дозволить собі відпочити, ще кілька днів, а тоді вирішить. Вона пообіцяла собі. І нічого так добре не відволіче, як хороша книга і свіже повітря.

Незважаючи на обідню пору, роса досі трималась на траві, тож довелось повернутись до будинку за пледом, який вона розстелила на своєму звичному місці біля річки. Вода продовжувала свій звичний біг, забувши про вчорашню непогоду і все, що про неї нагадувало, це повалене дерево на іншому березі. Передні прядки волосся вибивалися з пучка, заважаючи їй, і час від часу відволікаючи від сторінок роману. Зосередженість зникла остаточно, коли за спиною почулись важкі кроки. Вона не озиралась, знаючи, що Гаррі, як і в попередні рази, наблизиться, щоб посидіти з нею і відволіктись від сумбуру у власному житті. Просто в тишині, пліч-о-пліч. Та коли ні за хвилину, ні за дві, цього не трапилось, Герміоні урвався терпець і вона стрімко повернула голову в ту сторону, звідки раніше долинали звуки.

І коли її власний погляд зустрівся з чужим, двотижневе питання, що висіло у повітрі, засяяло неоновим світлом. Зараз втекти не вдасться. Чоловік стоїть, загороджуючи вхід до будинку і каміну у ньому, а роз’явитись не вдасться, бо паличка залишилися у спальні. Вона дійсно втратила всі звивини свого мозку, якщо перестала брати з собою паличку.

А він просто стояв, сховавши долоні у кишенях штанів, перші три ґудзики на його сорочці розшпилені і було дивно, як це йому не холодно в такому вигляді — ніякої мантії чи піджака на ньому не було. Їх розділяло лише кілька кроків і шия жінки починала боліти від незручного положення. Здається, Мелфой це зауважив, бо два його довгих кроки — і він вже розмістився навприсідки прямо навпроти неї, лицем до лиця, не розриваючи зорового контакту. Вона глибоко вдихнула і затамувала подих, коли він ніжно підхопив пальцями її неслухняне пасмо, заводячи за вухо, не забираючи руку від її обличчя.

— Ти чудово граєш у хованки, Ґрейнджер, — вона сумувала за цим хриплим баритоном, — та не досконало, раз я все ж знайшов тебе, — його посмішка нагадувала їй самого диявола, такого ж красиво-спокусливого і небезпечного.

— Мелфою...

— Мелфою? — його ліва брова вигнулась, а кутики вуст так і не опустились, — Ми ще не в ліжку, щоб ти стогнала, але не лише у спальні, твої вуста чудово вимовляють моє ім’я.

— Драко, — на видиху, протягуючи останню голосну, вона не вміла інакше.

— Чудово, — він на секунду заплющив очі, наче вбираючи в себе звуки власного імені на її вустах, щоб потім розплющити і втупитись у неї пристрасним поглядом чорних зіниць, що заполонили усю райдужку. — Нам пізніше є що обговорити, — прошепотів їй прямо перед тим, як його губи накрили її.