Вони піднялися на міст мовчки. Після листа, після імен, все здавалося занадто тихим. І в цій тиші кожен крок, кожен подих був голоснішим за будь-які слова.
Міст Марі здавався спокійним, навіть трохи сором'язливим. Кам'яні перила, вкриті сіточкою вибоїн, часом і дощем дихали ледь помітним теплом під сонячними променями. Під ногами – стара бруківка, відполірована мільйонами чужих кроків. Можливо, міст пам'ятав і зустрічі Корінн та її коханого. Сена текла внизу, ніби знала більше, ніж дозволяла сказати. Вода відбивала небо, схоже на тонку акварель. Париж навколо них звучав приглушено, ніби розумів – їм потрібна тиша. Над водою літали чайки, а в прорізах між деревами диміли димарі старих будинків.
Сонхва поклав долоні на перила і на мить закрив очі – не театрально, а просто, щоб зосередитися.
З мостом Марі щось відбувалося в такі хвилини – він переставав бути просто кам'яною конструкцією і ставав рубежем. Острів Сен-Луї залишався позаду за їхніми спинами, попереду маячив лівий берег. Звідси відкривався вид на куполи Іль-де-ла-Сіте. Праворуч продовжувала тягнутися набережна Турнель. Париж у цей момент був не галасливим містом, а місцем спогадів.
— Думаєш, це може бути тут? — запитав він. — Я вже проходив по мосту і не бачив нічого.
— Якщо вони дійсно зустрічалися тут... можливо. Такі речі не робляться на видному місці.
Вони пішли вздовж мосту, вздовж внутрішньої сторони перил. Мовчки. Спочатку — нічого. Потім — написи, імена, ініціали, дати. Якісь свіжі, залишені фломастерами або гострими ключами. Інші — ледь розбірливі, вкриті нальотом часу. Майже зниклі, що залишили після себе тільки легкий спогад про минулі дні.
Вона підійшла до перил, оглянула кам'яні плити. Було видно, що вона знала, що шукає – але не знала, де саме. Сонхва підійшов ближче.
– Ось, – прошепотіла Лілі, зупиняючись.
Вони схилилися над кам'яним уступом. На гладкій поверхні, між мохом і часом було щось. На рівні її колін, трохи збоку, майже біля самої арки, були вишкрябані літери. Неглибокі. Тонке гравіювання, ледь помітне, акуратне. Можливо, зроблене ножем, можливо, цвяхом.
„C & A, avril 1959”
Сонхва провів пальцем по літерах. Камінь був холодним і трохи вологим.
„Corinne et Adrian.”
І тиша навколо ніби підтвердила – так, це було.
— Як ти знайшла його так швидко? – він тихо запитав.
— Бабуся іноді говорила загадками. Одного разу вона сказала: „Якщо колись буде важко повірити, що все було по-справжньому, подивися під другою аркою з південного боку. Ми залишили там слід”. Раніше для мене це не мало сенсу, але прочитавши лист, я зрозуміла.
Лілі видихнула – не від полегшення, а від глибини моменту. Вона не знала Адріана. Не знала, чи любив його хтось ще, крім її бабусі. Але в цьому гравіюванні було все — ризик, юність, відчайдушна спроба залишитися хоча б у камені.
Сонхва відчув, як десь глибоко в грудях стиснулося серце. Чи то від чужої любові, чи то від власних почуттів. Він дістав книгу з сумки і витягнув лист, розгорнувши його.
— Лист написаний в кінці червня того ж року. Схоже, вони зробили це до того, як розлучилися. Як думаєш, хтось із них приходив сюди, щоб переконатися, що все це було справжнім?
— Я не знаю...
І в цю секунду над Сеною піднявся легкий вітер. Він торкнувся їхніх облич, погладив щоки, немов чиєсь добре «Дякую».
— Тепер це не просто лист, — сказав він. — Це місце. Це слід. Це любов.
Вони знову замовкли. Сена текла під ними, і здавалося, ніби річка, як і цей слід на камені, зберігає більше, ніж просто воду і відбитки.
Лілі дивилася на гравіювання, ніби намагаючись запам'ятати його на випадок, якщо камінь одного разу остаточно зітреться.
— Корінн і Адріан, — повільно промовила вона. — Це було по-справжньому. Не просто спогад, не тільки лист — вони залишили це тут.
Сонхва мовчав. Все ще тримаючи в руках складений аркуш паперу. Вітер обережно торкнувся краю, немов перегортаючи сторінку.
— Коли я була дитиною, бабуся іноді дивилася у вікно і посміхалася. Але не нам, а комусь далекому. Я ніколи не питала, кого вона згадує в такі моменти.
Сонхва уважно дивився на неї. Місто навколо, ніби знову затихло.
— Знаєш, це місце,…ніби завмерло…
Він кивнув. Обоє відчували, що в цьому шматочку паризького граніту залишилося щось важливе – напис, загублений між днями. Мить чийогось життя, що застигла в часі і закарбувалася для інших.
— Ти казала, що знаходила у неї знімки? — все так само тихо запитав він, вдивляючись у річку.
Лілі кивнула.
— Так. Один з них був дивним. Чорно-білий, де вона стояла на мосту. На ньому... вона посміхається так само, як у ті моменти біля вікна. Я чомусь не зрозуміла тоді, що це саме цей міст. Ще я знайшла альбом — старий, з вицвілою коричневою обкладинкою. Всередині майже нічого — кілька фото і один папірець з незрозумілими ініціалами. Серед них був ще один знімок — з незнайомим чоловіком. Я не надавала цьому значення. Думала – це просто її минуле. Але тепер… я не впевнена, що хочу залишати це як є.
– Ти зберігаєш його?
– Так, але з тих пір не відкривала, – вона коротко поглянула на нього, майже винувато. – Боялася, що це просто пил. А тепер…
— А тепер це слід.
Вона на мить замислилася, потім повернулася до нього:
— Він у мене в квартирі. Хочеш подивитися?
— Звичайно.
Лілі посміхнулася легко і серйозно одночасно.
— Тоді пішли. Я живу недалеко. П'ятнадцять хвилин пішки звідси.
Вони пішли з мосту Марі мовчки, ніби боячись словами злякати хитке відчуття, що їх веде хтось інший — невидимий, але впертий. Хтось з іншого часу. Міст залишився позаду, але відчуття, що вони пройшли не просто через воду, а через кордон часу, не відпускало. Лілі йшла мовчки, іноді поглядаючи на Сонхва.
Вузькі вулички острова Сен-Луї, як сторінки книги, перегорталися одна за одною. М'яке світло вітрин відбивалося на мокрій бруківці. Перехожі рухалися неквапливо, як у напівсні. Сена залишилася позаду, але подих річки все ще відчувався в повітрі.
З тих пір, як вони покинули міст, Сонхва відчував, як місто ніби дихає інакше. Вже не туристичний Париж, не вітрини і листівки, а справжній – із закритими віконницями, порожніми під'їздами і меланхолією старих стін.
Лілі вела його крізь старі квартали, через набережну, провулки і непомітну арку, де стіни майже торкалися плечей. Місто тут ставало щільнішим, глибшим, як книга, написана занадто давно, щоб зрозуміти її відразу. Вона не пояснювала дорогу, але йшла впевнено, немов поверталася не тільки додому, але і в щось більше.
— Я виросла тут, в Маре, — вона заговорила першою. — Будинок належав моїм бабусі і дідусеві.
Їхні кроки відміряли ритм вулиць Маре. Нерівна бруківка, кашпо з геранню, що звисали з балконів. Дерев'яні віконниці, за якими хтось колись дивився вниз закохано. Або, може, тривожно. Париж тут здавався не містом, а театром, де вистави йдуть відразу в декількох епохах.
Вони перетнули вулицю Фурсі, минули квіткову лавку з вивіскою, вицвілою на сонці. Пройшли по вулиці Сент-Антуан, пройшли повз стару каплицю і крамницю, що торгує репродукціями афіш 30-х років. Звернули до вулиці Севіньє. Все навколо стало майже нерухомим. Навіть вітер не шумів, ніби вулиця оберігала свою таємницю. Тут фасади були старші, ніж звична сучасність. Навіть повітря здавалося старшим. З ароматом вологої штукатурки, книг і пилу після дощу.
Сонхва озирнувся. Тут було особливо тихо. Не глухо, саме тихо, як у бібліотеці або під старою липою. Вузькі будинки із зеленими віконницями, чавунні балкони з потемнілими поручнями. Ліхтарі, що освітлюють тротуар світлом, схожим на пожовклі сторінки книг. Кожен балкон, кожен залізний ліхтар, як крихітний музейний експонат.
— Я весь час забуваю, як тут тихо, — сказала Лілі, коли за їхніми спинами зник гул туристів.
— Місце ніби вижило не тільки крізь роки, але і крізь чужі життя, — дивлячись по сторонах, сказав він.
Лілі кивнула. А потім вказала на високий будинок з вузькими вікнами.
Вони зупинилися біля дверей. Вони були дерев'яні, зі слідами часу, з латунною ручкою і крихітною позолоченою пластиною, на якій вже стерлися літери прізвища. На штукатурці поруч з дверима залишилися сліди дитячих малюнків.
— Раніше тут у дворах бігали діти. Я теж бігала. А бабуся сиділа у вікні і пила чай з якимось медом, який вона ховала від усіх.
Вона дістала ключ. Метал задзвенів у замковій щілині.
— Цей запах... Коли я його відчуваю, мені здається, ніби мені знову п'ять років. Але сьогодні тут пахне інакше. Сьогодні в ньому з'явилося очікування.
Двері відчинилися з легким клацанням. Всередині пахло запиленою деревиною, кавою і чимось невловимо минулим — можливо, віршами Верлена. Запах не був неприємним. Швидше — дбайливим. Ніби повітря тут звикло зберігати тишу.
Лілі запалила настільну лампу в передпокої. Світло лягло м'яко, майже золотисто, не злякавши напівтемряву, а лише підкреслюючи її. Кімната була невеликою, але в ній відчувалося минуле, немов воно тут. Не пішло, а просто сіло на крісло і чекало.
— Тут висів один зі знімків. А альбом... — вона подивилася на Сонхва. — Альбом я знайшла на антресолі, загорнутий у стару скатертину. Ніби вона хотіла, щоб його знайшов хтось, хто задасть потрібне питання.
На стіні все ще висіли фотографії в тонких дерев'яних рамах. Пожовклі, майже розмиті обличчя. Корінн теж була на декількох з них. Юна, в широкополому капелюсі, разом з немовлям на руках. І вже старша, зі своїми дорослими дітьми і маленькими онуками.
Стопка книг лежала на комоді – Сартр, Колетт і все той же Верлен. Поруч з ними – давно не займана попільничка.
Сонхва пройшов далі, вглиб за дівчиною. Полиця біля вікна заставлена дрібними предметами, першою привернула його увагу. Перова ручка, порцелянова мініатюра, мереживна серветка, загублена між листами.
— Ти нічого не змінювала? — запитав він пошепки, ніби боячись потурбувати.
— Ні. Спочатку я хотіла її продати, але не змогла. Здається, вона хотіла, щоб її знайшли. Але не відразу. Не будь-ким, — вона замовкла, а потім додала. — У підсумку я просто купила квартиру на другому поверсі.
Сонхва подивився у бік вікна. За ним був помірно теплий день, Париж і блакитне небо. Але в цій квартирі було щось інше. Тут все говорило тихіше, ніж голос. І все кликало далі.
Вони пройшли в найдальшу кімнату – колишню спальню Корінн. Тут майже нічого не змінилося – витончене туалетне дзеркало в різьбленій рамі, крісло з потертим підлокітником, стілець, на спинці якого все ще висів легкий шарф. Все стояло так, ніби вона ненадовго пішла і скоро повернеться додому.
Лілі підійшла до старої шафи для одягу. Відкрила дверцята, потім підняла панель на верхній полиці. За нею ховалася картонна коробка, обтягнута сірим льоном, вицвіла, з трохи підгорілими краями.
Вона поставила її на ліжко і мовчки зняла кришку, немов боячись потривожити щось важливе.
Всередині був старий, товстий фотоальбом у шкіряній обкладинці. На ній – втиснуті в шкіру ініціали: «С. W-D. – Corinne Wallen-Delamott». Сонхва сів поруч. Провів рукою по альбому, шкіра під пальцями все ще була м'якою, ніби зберігала чиєсь тепло.
Лілі обережно розкрила першу сторінку.
Там були знімки довоєнного Парижа. На перших сторінках – чіткі, майже офіційні знімки. Обличчя в чорно-білому, пальта з широкими лацканами, мости, старі автомобілі, сукні, в яких не ходять вже більше ніж півстоліття.
Вони повільно гортали фотографії. Потім фото стали м'якшими, теплішими: обличчя, моменти, сонце крізь гілки. Корінн – дівчинка в тіні каштана. Корінн – юна, в світлій сукні біля каруселі в Люксембурзькому саду. На знімках вона сміялася, тримала когось за руку, але обличчя чоловіка було не в фокусі.
На одній зі сторінок – міст Марі. Корінн спирається на перила. На фото поруч Корінн і чоловік у довгому пальто стоять біля води. За їхніми спинами той самий міст.
— Це має бути той самий Адріан.
На наступній сторінці Корінн знову стояла поруч із цим самим чоловіком. У нього були виразні очі, і він дивився не в об'єктив, а на неї. У її руках букет лаванди. На звороті напис: «Травень. Лаванда цвіла, як і обіцяв А.». Поруч на сторінці лежала гілочка. Суха лаванда, захована між сторінками. Вона майже розсипалася, коли Сонхва взяв її. Але аромат залишився. Тонкий, гірко-солодкий. Впізнаваний. Такий самий, як у тієї, що він знайшов у книзі Верлена. Квітка була немов підтвердженням, що це не збіг. Це зв'язок.
— Вони обоє пам'ятали, — прошепотів він. — Це не просто знак. Це нагадування. Суха лаванда зберігає аромат довше, ніж жива.
Лілі йому не відповідала. Дивилася на фотографію.
— Бабуся ніколи не говорила про Адріана. Але у неї завжди був запах лаванди в кімнаті. Я думала, це парфуми. Тепер думаю — це був він, — вона закрила очі. — Вона залишала сліди. Маленькі, як подих. Але вони живі.
Він кивнув. І вперше за весь цей час легко торкнувся її руки. Більше не кажучи ні слова.
І в тиші, що запала, вони ніби вперше почули, як повільно, але невідворотно, минуле відчиняє перед ними свої двері.
Вони знову повернулися до фотографії. Лілі чомусь дивилася на неї довше, ніж зазвичай. Її пальці майже не торкалися сторінки, тільки висіли поруч, ніби боячись стерти щось важливе.
— Зачекай..., — пробурмотіла Лілі, примружившись. — Я знаю, де це.
Сонхва підвів погляд.
— Ти впевнена?
— Так. Це площа Дофіна. На краю острова Сіте, біля самого мосту Ньоф. Я ходила туди з батьком, коли ми приїжджали до Парижа. Це було одне з його улюблених місць. Він називав її «тихим трикутником», тому що в Парижі майже ніде не буває тиші, а там — завжди. Немов місто забуло, що у нього є це місце.
Вона поглянула на Сонхва.
— Якщо вони зустрічалися там,…може, це було їхнє сховище. І якщо вона зберігала цю фотографію до кінця — значить, вона щось означає.
Вона замовкла. Потім повільно підняла очі:
— Це місце завжди здавалося мені трохи поза часом. Там не чути машин. Тільки кроки, листя, і іноді чиїсь голоси з вікон. Якби я кохала когось так, як Адріан кохав мою бабусю, ... я б теж вибрала це місце.
— Ходімо туди. Зараз.
У погляді, яким Лілі подивилася на Сонхва, він вперше помітив не просто інтерес, а пам'ять. Щось дуже особисте. Глибше, ніж історія.
Лілі закрила альбом. Лаванда залишилася між сторінками, як оберіг для чужих спогадів. Вона акуратно поклала його назад у коробку, ніби тепер це було не просто сімейна спадщина, а карта, що веде до серця старої любові.