Віта, залишивши стіни залізничної станції «Олевськ», окинула вулицю втомлений поглядом. Вона звісно була симпатичною, з цією біло-рожевою бруківкою, невисокими будинками та клумбами з чорнобривцями, але… У Віти не було абсолютно ніякого бажання милуватись чи проникатись цим місцем. Зараз вона просто хотіла дошкандибати до будинку тітки Параски та лягти спати з дороги. Усміхнувшись думці про ліжко, Віта рушила бруківкою на здерев'янілих ногах, намагаючись при цьому не впасти від ваги власного наплічника, хоча найгроміздкішим предметом там була хіба що пляшка води. Окрім втоми вона також відчувала кожну цеглиночку бруківки через тонку підошву кросівок та прохолодний вітерець, що колихав її розпущене волосся та трохи охолоджував розпалену свідомість. «Щоб я ще раз в своєму житті бралася за закляття такого рівня… » — думала Віта.
На щастя, сама тітка Параска жила зовсім неподалік від головної вулиці, в триповерховому багатоквартирному будиночку, тож Віта змогла до неї дітися відносно швидко і без пригод. Двері в тітчину квартиру були відчинені, немов запрошуючи грабіжників та інших нехороших людей. Хоча, судячи з чисельних кольорових стрілочок на стінах коридору та надписів «ворожка Параска живе тут!», тітка розраховувала на зовсім інший контингент… Віта могла тільки дивуватись такій наївності, проходячи повз цих «наскельних нарисів». Сама господарка знайшлася за кухонним столом в оточенні як справжнього ворожбитського приладдя, так і бутафорного мотлоху для вразливих клієнтів. Один з таких, — сивий чоловік, що сидів навпроти тітки, якраз з тихим стогоном почав сповзати зі стільця, побачивши свої карти.
— Я знала що ти прийдеш, дитино, — відказала тітка Параска незвично пафосним тоном, завбачивши знесилену Віту в одвірку.
Та тільки кивнула цій огрядній, але безмежно величній жінці (навіть у недолугому тюрбані з чорного рушника та мантії з секондхенду), й рушила коридором далі. В гостьовій кімнаті вона і злягла без сил, скинувши хіба що наплічник зі своєї спини.
Їй знову починав снитися цей сон. Віта вже знала що буде далі, тож відійшла по далі від такої собі панелі управління та великого вікна, за яким мерехтів не реалістичний космічний пейзаж. Простір поміж знайомими газовими гігантами Сонячної системи заповнювали численні різнокольорові туманності, але домінували поміж них в основному червоні, блакитні та ніжно зелені. Також ззовні були маленькі вогники, що починали виблимувати SOS, коли він наближався…
Вікно по середині луснуло, вивільняючи потік вітру, котрий завжди відкидав Віту назад, допоки вона не навчилася трохи керувати своїми снами і завчасно займати необхідне місце. От і зараз саме це вона зробила. А через утворену шпарину до приміщення вже залетів добре знайомий їй чоловік. Високий, худий, вже сивий, одягнений в сірий строгий костюм. В руках він, як і завжди, стискав келих Гігеї з живою змією. Віта затулила вуха в марній надії не почути знову цей крик.
— Допоможи мені, — чоловік говорив поки спокійно, його басистий голос м'яко проникав в свідомість Віти, ігноруючи таку умовність, як затулені вуха. Але згодом його інтонації почали різко змінюватися: — Допоможи, допоможи, допоможи!
Гадюка, що до цього вилася довкола його руки, різко відкрила свою ікласту пащу та вчепилась йому у великий палець. Чоловік, продовжуючи благати про допомогу, почав повільно падати на одне коліно. З його очей, вух, носа та рота тонкими цівками потекла кров. Зазвичай вже на цьому моменті Віта прокидалася вся мокра від поту та з серцем, що шалено гупало в грудях. Але на цей раз вона затрималася. І побачила як тіло чоловіка, разом з чашою та змією розтікається брудно калюжею та просочується крізь щілини в обшивці підлоги. Цієї картини Віта вже не витримала і таки прокинулася. По відчуттям вона немов і не спала. До того ж до звичайної слабкості додався тупий біль в потилиці та шиї. Тяжко зітхнувши Віта сіла на ліжку та кинула тужливим поглядом кімнату, в котру напевно ніхто не зазирав з минулого сторіччя. Навпроти ліжка — старий недолугий сервант забитий мотлохом попередніх власників та давно застарілий пузатий телевізор, завішені тюлю; стіл та стілець біля вікна були перетворені на звалище макулатури; саме повітря в кімнаті було важке, що Віті аж хотілося чхнути. І це ж тітка свого часу погодилася переїхати в цю місцину тільки заради неї… Але це була довга історія, напряму пов'язана з цими сновидіннями-приступами.
Подібні сни почали мучити Віту ще з раннього дитинства. Батьки замучилися тягати її по дитячих психологах, віщунах та всіх можливих спеціалістах з потойбічного. Всі тільки розводили руками, стверджуючи з Вітою все в порядку. За виключенням цих снів, її психіка в повному порядку і ніяка мара чи інша потойбічна сутність до неї не чіплялася. Також, свого часу мама висунула таку гіпотезу: Віта — майбутня віщунка, котрій всесвіт подає якийсь знак щодо Поліського братства, оскільки його символом і був келих Гігеї. Ця ідея так сподобалася її сестрі, тітці Парасці, що та переїхала в Олевськ, котрий був відносно неподалік головного осередку цього братства — Камінного села. За всі ці роки тітка так і не повідомила нічого незвичного чи небезпечного, пов'язаного з цією місциною… Але тепер у Віти з'явилося крихти інформації, котру необхідно було перевірити у найвідлюдькуватіших членів братва, котрі переховувався поміж своїми кам'яними прихистками, немов зараз були темні віки!
— Що, вже прокинулася? — до кімнати увійшла тітка Параска.
За цей час вона встигла переодягтися в звичайний квітчастий сарафан та заварити дві чашки чаю, котрі мирно парували на старовинному підносі в її руках. З абсолютно незворушним обличчям вона звільнила одну кінцівку та взялася скидувати стоси старих газет, звільняючи місце для чашок на столі та на стільці для себе.
— Так… — відказала Віта, беручи свою чашку чаю. Але власна відповідь їй здалася недостатньою, тож вона спитала перше, що прийшло де неї в голову: — А як там твій клієнт? Чому він втратив свідомість?
— Побачив серед карт «Смерть», от і перепудився, — пирхнула тітка Параска, сідаючи на нарешті звільнений стілець. — Довелося пояснювати цьому дурнику, що в тарології «Смерть» означає закінчення старого і народження нового, а не те що він подумав!
— Так, з простими людьми інколи важко, — кивнула Віта, відпиваючи трохи чаю. Гіркуватого на її смак, але приємного. Запанувала мовчанка, але не незручна, а дуже навіть затишна, коли кожна думала про своє.
— Ти дізналася щось нове, так? — нарешті спитала тітка Параска, відставивши на столик спорожнілу чашку. Віта й бровою не провівши, відразу перейшла до суті.
— Я підняла деякі архіви, що зберігалися в нашому Магнуп-Кале та порівняла з тим, що принесла Лариска, — від згадки про подругу та їхні захопливі пошуки інформації Віта відразу трохи оживилася.
— Як виявилося, хтось намагався позбавитися від згадок про одного з викладачів магоекології…
— І це хіба все? Заради цього ти приїхала з Академії аж сюди для зустрічі з Поліським братством? — недовірливо примружилася тітка. І вона мала рацію.
— Все одно зараз у нас практика. А ще… — Віта аж затягнула наплічник на ліжко та дістала з нього папку з копіями всіх необхідних документів та фото. — Ще ми знайшли його фото… То він! Чоловік з моїх снів! І він був не простим членом братства, а цілим заступником його голови в сороковий роках минулого століття.
— Нічого собі… — гмикнула тітка. А коли вона взяла до рук документи та побачила його рік народження, пробурчала: — Або ті дурбецала потойбічники погано шукали, або він мав би встановити новий рекорд довгожительства…
— Саме тому я і вклала такі сили в пошук… — зітхнула Віта. — Але так і не виявила навіть сліду. Ні від живого, ні від мертвого.
Вони з тіткою Параскою ще трохи поговорили. За сни, за братство, за навчання, за життя… Далі Віта поїла тітчиного супу і почала збиратися в дорогу. До вечора треба було знайти маршрутку, що їхала до села Рудня-Замисловська, а там вже і до Камінного Села з Поліським братством недалеко. Тітка просила її затриматися ще на день, відпочити, подивитися визначні місця Олевська… Але без вогника, тож Віта відносно легко відбилася та вирушила назад до знайомої залізничної станції.
Тепер, після відпочинку, містечко в очах Віти виглядало більш привабливим. Та й вона сама стала більш приязнішою — йшла, немов пританцьовувала, з більшим бажанням милувалася клумбами та зеленими насадженнями. І навіть бруківка її майже не зачіпала. Але цей настрій був з нею рівно до того моменту коли вона доєдналася людської метушні на самій станції. А коли вона дізналася що до потрібного села не ходять ніякі маршрутки вже п'ять років…
— Дідько лисий! — Віта з досадою приземлилася на лавку. — Це мені тепер туди пішки йти чи що…
— Ну що ж ви так, — люб'язна жінка, котра і просвітила Віту, котра тоді тільки почала вивчати прикріплений до стіни зупинки розклад. — Я впевнена, що знайдуться люди, готові підвезти вас якщо не до самого села, то до його околиць!
— Так, ви праві, — кивнула Віта, хоча вона вже знала, що не дозволить ніякому «часнику» себе підвозити. Не на стільки вона довіряє людям.
Заспокоївшись, вона вирішила провести більш детальне дослідження місцевості по гугл-картах. Як з'ясувалося, неподалік від Рудні-Замисловської було більше село, до якого маршрутки якраз ходили. Саме таку Віта ледь не пропустила, надто захопившись дослідженням карт. На щастя вона вчасно відволіклася від гаджета та встигла заскочити до маршрутки. Компанію їй в транспорті склала хіба що компанія блогерів-любителів, котрі ймовірно теж їхали відвідати Камінне село.
«На таких диваках та магах і тримається цей маршрут», — з посмішкою подумала Віта, косячись на п'ятірку хлопців з камерами та іншим операторським обладнанням, що облаштували в кінці маршрутки. Сама вона сіла біля входу, поруч з вікном. Так їй було спокійніше, та й краєвидами з полів та березових лісів можна було по милуватись. Саме так і минуло дві години подорожі. Блогери, на диво, вийшли з маршрутки на одне село раніше, ніж сама Віта, що її дуже порадувало. Не довелося застосувати поганенький розкладний ніж в «бойових умовах».
До самого Камінного села вона дійшла вже під вечір. Ніщо тут не вказувало, що тут був осередок якогось там братства. Тільки стрічки на деревах та грошові пожертви камінню від неоязичників. Пройшовши повз цих великих, порослих мохом химерних каменів, що дійсно нагадували маленькі скам'янілі хати, Віта зупинилась напроти двох найвизначніших — «Божого» та «Диявольського», та приклала перстень зі своїм магічним каменем до відповідної щілини. Здоровенна каменюка, видавши кумедний «дзеленьк» почала поступово від'їжджати в сторону, відкриваючи прохід до сховку братства. Віта, не довго думаючи, рушила вниз вкритими мохом сходами. Вже звідти вона бачила як вони закінчувалися дверима з віконечком, підсвіченими ліхтарем.
— Назвіться, — попросив чоловік по інший бік дверей. — Прізвище, ім'я, по-батькові, факультет Академії або посада.
— Вишневець Віта Володимирівна, факультет пророцтв та віщунства, — представилася та, не зводячи погляду з відкритого віконця, — Я хочу у вас запитати про одного колишнього учасника, Гліба Подільського…
— Кого? — перепитав чоловік. Хоча, як здалося Віті, його тон став занадто напруженим як для людини, що нічого не знала. Тож вона спробувала пояснити:
— Гліба Подільського, він був заступником голови вашого братства в сороковий роках століття…
— Зачекайте… — попросив вартовий, перш ніж грюкнути віконечком.
Віті залишилося тільки стояти попід ліхтарем, котрий як на зло почав мерехтіти, та слухати підозріле гуркотіння, немов за дверима пересуватися цілі шматки землі. На щастя, чекати занадто довго не довелося. Після того як всі звуки вщухли, її запросили всередину, до абсолютно голого земляного приміщення. З меблів там були хіба що три земляні циліндри. Центральний, найвищий та найширший слугував в якості «столу», на якому стояв ноутбук та магічний світильник, а двоє інших мали бути «стільцями». За одним з таких вже сидів чоловік одягнений в бур-коричневий балахон та просту картонну маску.
— Вітаю вас в нашому скромному прихистку. Ви можете називати мене паном «Василем», — представився той. Голос він мав зовсім інакший від вартового, більш високий та неначе ослаблений від віку. «Оце вони конспіратори, звісно», — відмітила про себе Віта. — «А я ще переживала через свою недо-параною… »
— Вітаю, я з приводу… — почала вона, але пан «Василь» миттєво перебив її.
— Я чув вашу розмову з Микитою, не треба викидати зайвих слів на вітер, — сказав він, відкриваючи ноутбук. Тепер, через холодний відсвіт, маска на його обличчі стала ще зловіснішою. — Навіщо такій прекрасній молодій дівчині інформація про недолугого старого діда, що давно мав вмерти?
— Бо він мене мучить у снах, постійно приходячи та благаючи про допомогу, — відказала Віта, до останнього намагаючись зберегти ввічливий тон. Але цього було достатньо, щоб змусити пана «Василя» знервовано смикнутись.
— Можливо, варто звернутися до наших колег з факультету потойбічного? — обережно запропонував той. На що Віта тільки гмикнула про себе: «Офіс простих рішень, диявол забирай!»
— Ми з батьками зробили це ще десять років тому. Ніхто нічого не знайшов… Ми намагалися відслідкувати його нашими, віщунськими методами, але теж нічого задовільного… Думаю, справа геть в іншому, — Віта прокрокувала до імпровізованого столу та сіла навпроти пана «Василя». — Розкажіть мені про Гліба, або хоча б причину, чому ви так впевнені в його смерті?
— Ну чисто з математичної точки зору йому зараз мало бути далеко за сто двадцять, — стенув той плечима, — А якщо серйозно, то про Гліба я чув багато як від батька так і від старших колег. Вони завжди описували його як замкнуту людину та непоганого спеціаліста. Згідно з їхніми розповідями, після закінчення Другої Світової з усіма її жахами в і без того нездорову голову Гліба почали лізти своєрідні ідеї. Він почав позиціонувати себе як бога, як того хто має право гратися з природою як йому заманеться та створювати нових небачених істот… Неначе нам було мало експериментаторів у вигляді нацистських магів, чесне слово! Батьку це теж не сподобалося, тож Гліб був звільнений як з Академії, так і виключений з братства. З тих пір про нього ніхто нічого не чув. По закінченню цієї промови Віта нарешті змогла видихнути. Не без розчарування, але це вже почало пояснювати ситуацію, принаймні в її очах.
— А ви знаєте щось конкретне про його експерименти? Хоча б чим він займався? — поцікавилась вона. Схоже, пан «Василь» теж вловив напрям її думок.
— На жаль, майже нічого… — зітхнув він, набираючи щось на клавіатурі. — Тільки те що він зник в цих лісах, після свого остаточного виключення з братства в сорок сьомому році.
— Дякую, думаю мені цього вистачить, — усміхнулася Віта, підводячись з імпровізованого стільця та обтрушуючи штани від землі.
— Що ви тепер плануєте робити? — поцікавився пан «Василь».
— Шукатиму його… Сподіваюсь, через яку не яку географічну прив'язаність, на цей раз все пройде більш вдало, — відказала Віта, вже розвертаючись до виходу.
На вулиці вона швидко роззирнулася, в пошуках потрібного каменю-компаса, що був немов розколотий вищими силами рівно по сторонах світу. І він дійсно мав певну силу, настільки відчутно з перспективи Віти, що вона доволі швидко на нього вийшла. Присівши навпочіпки поруч, вона скинула зі спини наплічник та дістала злощасну папку з копіями документів та не менш злощасний фото. Саме його вона і поклала в цент розколу. Заплющивши очі, Віта дослухалася до своєї сили. «Я хочу побачити долю цього чоловіка», — подумала вона. «Я дуже хочу подбати майбутню долю цього чоловіка, Гліба Подільського, магоеколога та колишнього учасника Поліського бра…» Різко гримнув грім, змусивши Віту підскочити на місці, так і не сформувавши до кінця жаданий образ в голові. Не встигла вона оговтатися, як на ліс линув дощ немов з відра. Піднявся такий вітер, що нещасна фотографія просто зірвалася та полетіла кудись на північний захід.
— А ви точно віщунка? — насмішкувато поцікавився пан «Василь», підходячи до Віти з парасолькою.
— Точно, у нашій родині всі віщуни, — бовкнула та у відповідь, викручуючи своє волосся, що встигло промокнути за ці кілька митей. — Як і у вашій всі є магоекологами. Чи я не права?
— Та ні, ви праві, — кивнув пан «Василь». — Може ви переночуєте в нашому скромному прихистку. Вже майже ніч, а тут ще й цей дощ…
— Я б радістю, але тітка вчила мене не ігнорувати знаки від Всесвіту, — відказала Віта, вказавши рукою напрямок, яким полетіла фотографія.
— А чим вам дощ не знак від всесвіту?
— Дощ означає очищення, як фізичне так і духовне, тож тепер я зі ще чистішою совістю можу слідувати за першим знаком, — випаливши це, Віта кинулася бігти в північно-західному напрямку. Їй здавалося, що якщо вона продовжить бесіду з цим старим пеньком в такому ключі, то збожеволіє! Сам пан «Василь» за нею не погнався і на тому хвала Богу. Вона йшла далі в глиб лісу, покладаючись на внутрішнє тепло в грудях, яке до цього і підказали їй діяти більш рішуче. Дощу немов і не було, так швидко він закінчився. Тільки волога трава у Віти під ногами нагадувала недавно негоду. А вона все продовжувала йти, тепер вже з підсвіткою від телефону, пожадливо вдивляючись поміж стовбурів цього лісу. Десь тут, чоловік з її снів мав перебувати десь тут! Але те видіння було надто не чітким, а ліс — одноманітним. Єдине, в чому вона бути певна, Гліб, чим би він не був, знаходився або скоро буде знаходитись поруч з малою водою. Не то ледь живим струмом, не то калюжею…
Віту починали потихеньку охоплювати сумніви. «Може, той пан Василь з Поліського братства мав рацію, і мені не варто було лізти на ніч в ліс?» — подумала вона, ледь не наступивши на створіння, що було підозріло схоже на гадюку. — «Ні, або цей немудрий диявол залишить мене в спокої сьогодні-завтра, або ніколи! До того ж я починаю відчувати ще одне джерело сили, на кшталт того каменя…» Нервово пересмикнувши плечима, Віта посвітила на наступну ділянку імпровізованого маршруту, що б тепер точно ні на кого не наступити. Але натомість вона побачила кущ, за який зачепилося те, що колись було злощасною фотографією, під самим кущем розташувалися невелика яма для сміття, в яку сповна натекло води, і яка була тим самим джерелом. Відчуваючи мороз поза спиною, Віта пройшла ще кілька кроків. Чи дійсно то була яма для сміття, адже вся ця місцина була малолюдною, а отже чистою… Раптом по воді пройшли брижі й на зустріч Віті піднялось щось гуманоїдної форми, але при тому напівпрозорою та безлике.
— Ти таки знайшла мене, — промовила істота вже майже рідним для Віти голосом. Незрозуміло правда звідки він доносився, але до вже десяте питання.
— Що з вами трапилося? — спитала та в цієї напівпрозорої, нещасної постаті.
— Я хотів стати лісним духом, відсторонитись від людської метушні та людських страждань… — тихо відповів Гліб.
— Можу зрозуміти, — кивнула Віта.
— Але я хотів цього виключно для себе і все. Не вір нічому, що тобі нарозповідали члени братства, — рівною «поверхнею» того, чим у звичайних людей є обличчя, пройшла роздратована хвилька. — Вони ніколи не розуміли мене, ніколи не підтримували. Тож всі досліди я проводив самотужки. Останній мусив перенести на геть інший рівень існування! Але натомість я застряг поміж двома світами, не зданий ні остаточно трансформуватися, ні, якби це сумно не звучало, остаточно померти. Тож єдиним виходом для мене було під'єднання до загальномагічного еґреґора та благання про допомогу. Тож добре що хоч ти відгукнулася! Ти ж мені допоможеш?
— Все що завгодно, аби ви тільки перестали переслідувати мене у снах, — всміхнулася Віта, хоч на душі їй було трохи кепсько від ситуації в цілому. — Що вам потрібно в кінці-кінців?
— Це цікаве питання, можна сказати філософське, відповідь на яке я сам достеменно не знаю… — не до кінця оформлений лісний дух потер свої кінцівки одна об одну.
— На невже? — підняла брови Віта. З її точки зору все було дуже просто. Якщо вже розпочав — закінчуй.
— Саме так! Адже до кінця не відомо, чи вийде в нас втілити те що я задумав! Бо остаточно померти я можу в будь якому випадку, а отже філософія полягає в марності вибору як такого та… — схоже, бідолашний чоловік давно ні з ким не розмовляв, от і вирішив потовкти воду в ступі.
— Пане, зізнайтеся чесно, ви просто боїтеся можливої невдачі, — відказала Віта, вже починаючи дратуватися. Вона, між іншим вже почала планувати своє повернення до Камінного села та ночівлю у братства.
— Можливо… — співрозмовник трохи втихомирився. Відчуваючи загальний настрій Віти він поспішив пояснити: — Мені не вистачило людського жертвоприношення. Зовсім маленького, незначного людського жертвоприношення!
— Ти пропонуєш мені вбити якусь дитину чи що?! — вищирилась Віта. В дечому пан «Василь» був правий. У цього дурня точно не все нормально з головою.
— Я пропоную пролити трошки крові на місце, де залишилось лежати моє тіло після останнього досвіду.
— Якщо чисто теоретично я вас пошлю куди по далі, ви ж не відчепитесь від мене? — обережно поцікавилася Віта. В її голові вже роїлися думки про можливі наслідки і чи вийде «пропетляти». Вона вже в телефоні відкрила чат з тіткою та почала набирати повідомлення. А тим часом по примарному обличчю Гліба знову заходили брижі, як по тій воді. — Ой, я ж бачу, що не відчепитесь… Добре, диявол з ним, гірше не буде!
— Ти комусь написала листа через цю річ? Так у вас це тепер працює? — поцікавився Гліб, спостерігаючи як Віта риється в наплічнику.
— Тітці. Повідомила своє місце знаходження, що і з ким збираюся робити, та про всяк випадок попросила передати мамі з татом що я їх люблю, — підморгнула йому Віта. Вона якраз знайшла необхідні речі — розкладний ніж та невеличку аптечку.
Глибоко вдихнувши, Віта підійшла до краю ями. Тепер було очевидно, що в ямі лежало точно не сміття… Вона дуже небагато знала про ритуали такого плану, але здоровий глузд просто кричав всередині її голови наскільки це нерозважлива ідея і зараз з нею трапиться щось жахливе. Заплющивши очі, Віта протягнула вперед руки та полоснула себе по зап'ястку. Достатньо сильно, щоб скривитись від болю та відчути як кров потекла з руки вниз. А потім… Нічого не сталося! Вона точно не померла, її душу не викрали, в неї не вселились, Гліб не почав свою «лиходійську промову» і так далі… «Де він до речі?!» — подумала Віта, розплющуючи очі та роззираючись навкруги. Але довкола нікого не було. Тільки дерева шелестіли над коловою, боліла порізана рука, а з ями немов пішла вся сила.