goodbye

Спекотне літо в цьому році діставало навіть самих стійких людей. Київ був зеленим та палким, асфальт немов ось розплавиться під твоїми ногами. На небі не було навіть однієї хмаринки, пташок можна було зустріти біля фонтанів, Дніпра або десь у куточку на дереві. Витримувати теплий червень неможливо! Було відчуття, немов люди вже за кілька секунд, поки перебувають на сонці, можуть стати чимось схожим на желе.

Або це так здавалося мені, коли я був покритий всіма бинтами з ящика мого дядька, до цього ще в штанах та кедах. Акутаґава не раз говорив, що я пожалкую через свій вибір одягу і взагалі: «Яка ти, блять, тяжка людина, Дазай» — було улюбленим реченням Рюноске під супровід тихих посмішок Ацуші.

Кожне літо — хоча чого вже — кожен рік я разом з друзями проводив весь свій вільний та нещасний час. Ацуші та Рюноске — два моїх найліпших друга з якими мені пощастило познайомитись ще десь на початку середньої школи. Ніколи не думав, що зможу хоч колись з кимось подружитись, але ці двоє все ж таки вирішили терпіти мене до кінця. І, здається, цього літа всі хотіли зробити так, щоб я їм виніс мозок. Бо іншого сенсу в цих подіях я не бачу. Що за події? Ага, зараз я вам все розповім. Ось про все-все.

Сьогодні в нас на вулиці плюс тридцять п’ять градусів, сімнадцяте червня, наш загін школярів вже зайшов у плацкарт-потяг під номером двісті тридцять сім «Київ-Сімферополь» через Миколаїв та Херсон, а я лежу на своїй нижній поличці, бо вчителя побоялися, що на верхній я знайду спосіб як скрутити собі шию або ноги, чи ще щось. Не знаю. Але піклуватись за моє здоров'я всім по життю дуже подобається, як я розумію. Але не про те. Подорож до Криму, про яку я не хотів мріяти навіть зараз. Це найжахливіше, що могло статись зі мною цього літа.

— Буде весело, Дазаю, ось побачиш, — говорив мені Анґо, коли підписував разом із моїм дядьком документи на дозвіл про подорож. Я гнівно дивився, як Морі сідає на стілець у вчительському кабінеті нашої школи.

— Облиш, Анґо, він все одно буде до самого кінця поводитись як малеча, — голос Морі лунав не тихо і не гучно, просто лунав як вигук у пустій кімнаті. Дядьку було десь вже під п'ятдесят, а виглядав як вампір, якому хочеться всунути кілок у груди. — Гарного відпочинку тобі, Осаму.

— Повернусь в труні звідти, ось побачиш.

— Дуже на це сподіваюсь.

Щоб хтось сприйняв мої погрози про особисту ж смерть якось щось серйозне, то це скоріш всі повірять в камбек «Нірвани» і що Курт Кобейн вже завтра дасть концерт, ніж у те, що я умру. Хоча спроб було точно не мало.

Їхати в подорож до Криму мені не хотілось через багато причин: спека, не бажання купатися в морі, бачити обличчя і так вже набридлих однокласників та вчителів. Але! Але, блять, була ще одна дуже серйозна причина під найпершим номером:

— Ти вже розклав речі? — долинає до мого вуха від Рюноске. Він, мабуть, це Ацуші сказав. Але я їх не бачив, уткнувшись в подушку на своїй нижній поличці плацкарту.

— Так. Їжу теж поклав біля вас унизу, — Ацуші спить як раз наді мною. — Я взагалі не дуже розумію, як твій друг сяде на поїзд, якщо ми не їдемо через Одесу…

О, так. Оця проблема під першим номером.

— Він щось говорив про своїх родичів з Миколаєва, тому, гадаю, до них зараз поїде, а вночі підсяде.

Через кілька секунд, як Акутаґава відповів, хлопці почули моє цокання язиком. А вже через ще декілька секунд я отримав подушкою по голові:

— Гей! Хто, бляха, так робе!?

— Щось не подобається? — Рюноске дивиться на мене без натяку на посмішку,поки я всідаюсь на сідниці, і лише похмурі брови хлопця показували весь перелік емоцій на його обличчі. Тобто щось на кшталт «піди втопися зі своїм незадоволенням». — Якщо ти будеш творити хоч якусь ненормальну маячню, ти прекрасно знаєш, Осаму, яким я можу бути злим.

— Пиздець, я тобі винен, що ти свого придуркуватого знайомого звеш куди не треба?

— Повторюю, Дазай: ще хоч одне слово про те, який я хуйовий та поганий друг, що потягнув разом з нами Накахару і ти підеш далеко не тільки в дупу.

— Ба, ти диви як розпиздівся, — я шморгнув. — Ось тільки з твоїх слів, Рюноске, Чюя те ще лайно. Та і взагалі, мені срати, зрозумів? Буде якийсь там придурок, що ти за друга вважаєш, то без проблем!

— Який же ти драматичний йолоп.

Рюноске тепер роздратовано розправляє білизну навпроти мене, а Ацуші зацікавлено дивиться на нас, немов щось хоче спитати. Хлопці, на відміну від мене, були одягнені як нормальні люди в шорти з футболкою, але теж в кеди. А ні, Накаджіма вже натягнув свої домашні рожеві капці.

— Чому ти так реагуєш? — Ацуші пив яблуневий сік через трубочку.

— Він просто ревнує.

— Я не ревную!

Ацуші почав дзвінко сміятись під мою нову «сварку» з Рюноске.

Та хто ж цей Накахара Чюя? Фу, блять.

Почну послідовно, добре? Звісно добре, ще б хто тут був не погодився зі мною.

Мене звати Осаму. Дазай Осаму. Я з цима хлопцями з Києва! Теплі літні вечори, пахуча весна, холодні яскраві ярмарки взимку та золота осінь, у яку хочеться тільки заснути до теплих часів. Мій любий Київ у якому я хоч якось себе відчуваю живим, номер школи я ніколи й не знав, зайобуваю своїх улюблених друзів і з інтенсивністю цікавлюся вбивством. Вбивством самого себе, звісно. Удома на балконі є непогана колекція книжок для самогубців, а історію браузера на ноуті краще ніколи не відкривати. Проживаю зі своїм дядьком — Морі, а про батьків багато і не знаю. Кому воно нахуй треба, коли твоє єдине бажання не може здійснитися вже протягом кількох років, м?

Скільки себе знаю, ще з початкових класів я часто намагався нашкодити собі. Виходило чудово: зламані ноги, руки, пальці, травма голови, запаморочення, інфекція під шкірою; гній із ран, які не гоїлися. Ось тільки як багато шкоди я не завдавав самому собі, мені чомусь ніколи не вдавалося померти. Почало здаватися, що я проклятий і може це бабка з сусіднього під'їзду на мене порчу нагнала? Я їй ніколи не подобався. На додачу до цієї «невдачі», мій дядечко дуже гарний лікар і кожен раз рана на моєму тілі навіть не залишала шрамів. Точно прокляли.

Друзів у мене ніколи не було до сьомого класу. Приятелі? Дохуя. Занадто дохуя. Всі з паралелі приходив у мій клас поговорити зі мною, чи не кожен кликав мене гуляти до них у компанію. Я ніколи не страждав від надміру уваги. Але нормальних друзів мені дуже кортить. І ось в хоч в цьому мені пощастило.

Але був єдиний казус в мого улюбленого Акутаґави. Його приятель з Одеси під іменем Накахара Чюя. Я ненавидив його всією своєю душею, хоча навіть гадки не маю який в нього колір волосся, як він одягається і що йому подобається. Лише одна згадка про його існування робить мене злим. Чому? Вічно, блять, у всьому найкращий Чюя! Рідко побачиш коли Рюноске когось хвалить. Але, бачте, Накахару він хвалить кожну розмову про нього. Дико блять, дико бісить, що в поїздку з друзями з нами буде якийсь ідіот, якого так хотів покликати Акутаґава.

— Та годі, Дазай, — несподівано у діалозі утворився Ацуші, який вже почав їсти тістечко. Коли він це все встигає? — Якийсь ти надто злий. Ми його ще навіть не знаємо.

— Не обов'язково знати людину, щоб вже її чмирити.

Мабуть, це було б останє, що я сказав перед тим, як Акутаґава втащить мені вже в котрий раз подушкою по обличчю, але мене врятували дівчата, що їхали разом із нами!

— Гей, хлопці, в карти будете грати?

— Так, — водночас говорять Рюноске з Накаджімою, через що губиться моє «ні».

— Тоді гайда з нами, а то ще не знайдете нас, — на цю пропозицію погодився тільки Ацуші, а Рюноске повідомив, що наздожене через кілька хвилин.

Уже знаю, що ти хочеш робити. Я все про тебе знаю.

Хлопець повільно сів на мою полицю, дивлячись не на мене, а десь на свої руки чи ноги. Не знаю. Акутаґава не те, щоб дуже ніякова людина, але спілкування з людьми йому не завжди дається добре, хоч з друзями хоч з незнайомцями.

Я втомлено впав знов на свою подушку, дивлячись на місце зверху. Вагон був не брудний, але старий, що пиздець. Навіть кондиціонера нема.

— Що з тобою?

Голос Рюноске дуже серйозний. Я зітхаю, все ще не дивлячись на нього.

— Нічого. Усе просто супер, як і завжди.

— Дазай, годі в клоунів грати, говори.

Я замовчав, заплющив очі. У голові пусто, на душі хуйово, а говорити і нема чого.

Не хочеться взагалі нічого.

Але Рюноске, напевно, навіть не думав мовчки піти без відповідей:

— Знов ці сни?

— З чого ти взяв?

— Як варіант, що ти мені дзвонив вчора о четвертій ранку точно не через зацікавленість в моїх речах у валізу.

Мовчу.

Аку продовжив:

— Ти просто завжди занадто нервуєш, коли тобі сняться саме ці сни. Розумієш?

«Ці сни».

Я задумливо примружився, знов пригадав, що це взагалі за сни. Не сказати, що я якась хтонічна хуйня, яка має здібності які можуть змінити світ. Навряд чи таке взагалі існує, але іншого пояснення я не можу знайти в цих снах. Сни, що не дають мені спокою ще з початку мого пубертату. В мене немає якогось точного проміжку часу коли вони є, а коли немає. Протягом кількох років я, раз у раз, бачу його руду маківку, блакитні очі й дивну посмішку на губах. Повний образ завжди розмитий, але коли я його бачу, то це завжди десь у звичайних місцях на лавочці та з цигарками в руках. У наших руках.

Я гадки не маю, що це за сни. Ніколи не думав, що зможу навіть п'яним сказати про це комусь. Але розповісти Рюноске зміг. Це сталося раптово в когось на квартирі, я був дуже п’яний і не міг зрозуміти, що це. Це були перші ночі коли я почав постійно бачити їх та розповів Акутаґаві, коли сам був дуже п’яний. Але без подробиць. Він і досі не зовсім розуміє, про що вони взагалі.

— Усе гаразд. Я просто втомився у останній час.

Я знов сів, подивившись на друга. Акутаґава не одразу кивнув:

— Таке відчуття, що ти просто в якийсь період передивився битву екстрасенсів.

— Бля, якби ж це була правда.

Ми засміялись, а поїзд потроху почав рухатись. Нарешті.

— Гаразд… Але ще раз повторюю, Дазай, на Чюю не вийобуйся, о'кей? Мені ще бійки вашої не вистачало.

— Пиздуй вже в карти грати, здався мені твій Чюя.

Не здався ж? Ні.

Рюноске закотив очі, посміхаючись. Побачу я його не дуже скоро, хоч і знаходились ми в одному вагоні й домовлялись поїсти втрьох, разом, але щось точно пішло не так коли він разом з Ацуші застряг у дівчат та інших наших однокласників, брати участь в грі «Мафія» або знов карти.

Я пройшовся між рядами та іноді зазирав до людей. Хтось їв смердючу ковбасу, комусь вже і випити захотілося, але більшість людей були мої однолітки — підлітки шістнадцяти та сімнадцяти років. Через декілька секцій я потрапив на Анґо. Він був нашим класним керівником, до речі, одним з наймолодших вчителів у школі. Анґо проводив заняття з математики та ще з фізики. Йому, здається, десь тридцять років, дуже довгий у висоту та в круглих окулярах. Мій брат навчався з ним в одному класі та був його гарним другом. Ключове слово «був».

Він сидів на нижній поличці ліворуч та дістав маленьку коробку шахів. Анґо завжди її брав із собою у подорожі, або навіть у школу. Через нудьгу я іноді приходив до нього в підсобку прогулювати уроки та ми грали разом у шахи. Анґо постійно мене намагався змусити хоч іноді поводитися як «нормальний учень», але в нього з цим були деякі проблемки.

Зараз інші вчителі кудись вийшли, як раз наближався темний вечір і поки що була зупинка. Мабуть, покурити вийшли. Я сів навпроти. Анґо зацікавлено почав розглядати мене:

— У тебе вже через день буде День народження, Осаму.

— Дякую, ще на рік менше страждати.

— Скільки тобі вже буде? Сімнадцять? — він в тупу проігнорував мої слова, почавши гру. — Придумав, що будете робити?

— У тебе взагалі колись вийде нормально починати діалоги, якщо тобі так хочеться поспілкуватись зі мною?

Анґо замовк. По обличчю було зрозуміло, що він не образився, але про щось замислився. Так навіть краще. Спілкуватись про своє День народження не було ніякого бажання навіть з друзями, а ще на горизонті цей вилупок Накахара з’явиться, тому вже в котрий раз буде похуй на цей день. Піду втоплюсь, може щось гарне здійсниться:

— Ода одного разу мені сказав…

— Стулись.

Я відрізав. Анґо подивився на мене. Його очі в цих жахливо круглих окулярах здавалисяще більше, наче в собаки який молить про кісточку. Довгий погляд Анґо змушував мене лише мовчки дивитися на фігурку коня. Але я відчував цей пронизливий погляд усім своїм тілом, коли помітив, як його рука завмерла в повітрі. І я повторив:

— Не згадуй його в жодному разі.

— Добре.

Я подивився на нього. Він на мене:

— Просто хочу сказати, що хоч спробуй трішки розслабитись, гаразд?

Можливо і так, але мене це не дуже хвилює.

— Коли там зупинка в Миколаєві? — я зробив хід конем. Анґо подивився на свій годинник.

— Десь о другій, а тобі нащо?

— Вийду прогулятись.

А ще, мабуть, одного хлопця посаджу на інший поїзд, якщо пощастить.

Але реально пощастить. Коли я вже повернувся до наших місць, після смачної вечері Ацуші та Рюноске від спеки повалились спати. Доходило до того, що я ходив з холодною пляшкою води та прикладав до чуба або шиї, щоб хоч якось відчути прохолоду. Ще складніше стало коли вимкнули світло у всьому вагоні, бо вже була година до сну. Неможливо, блять, спати, коли в тебе сусід хропе на весь вагон.

Я вертівся на місці, іноді дивлячись у вікно. Вже через декілька хвилин потяг мав зупинитись десь на тридцять хвилин у Миколаєві. Як раз можна вийти покурити, щоб вчителя не побачили. Ще декілька людей вийшло разом зі мною, але то була якась молода пара, яка одразу відійшла на пероні подалі, щоб до них ніхто не чіплявся. Дві людини зайшло і провідниця стояла біля сходів, немов зараз впаде носом уперед через свою дрімоту.

Я став біля стовпа з ліхтарем, який не дуже гарно сяяв, але хоч трішки освітлював. Одягнув на себе зверху свою улюблену чорну сорочку навстіж, я дістав з неї пачку цигарок та запальничку. Нарешті закурив.

Дивно.

Ніде нема хоч одного натяку на хлопця-підлітка з валізою або сумкою. Вокзал порожній та темний, мов і людей нема, але так здавалось через не дуже гарне світло.

Я зробив затяжку, замислившись. Не міг же цей Накахара не прийти чи вже сісти у вагон? Я бачив все, що тут відбувалось з самого початку. Та й пройшло тільки хвилин десять. Кумедно, що Рюноске навіть не прокинувся, хоча його будильник на цю годину спрацював. Ото так тобі й потрібен цей одесит, Рюноске. Так хотів зустрітись, що, мабуть, бачить вже десятий сон.

Посмішка сама проступила на моєму обличчі, а цигарка ще не закінчувалась.

Я відчув, як хтось став поруч зі мною біля стовпа, але не дуже звернув на це увагу, все так саме в голові намагався прикинути пару варіантів про цього одесита, який усе ніяк не з’являється на моїх очах. Але вже за кілька хвилин рухи поруч зі мною почали привертати увагу і незнайомець ставав тепер досить дивний, сильно хитався туди-сюди, що раптово вирішив взятись за стовп під пиздецьки тихий шепіт.

Пиздець, це дратує, хоча голос був не гидким. Навіть приємним, не зважаючи на те, що я взагалі не розумів, що він там балакає собі під ніс:

— Слухай… — на цей раз незнайомець заговорив чутно. Я поглянув в його бік, але побачив тільки верхівку його голови й те, який він низький. — Ти не знаєш де двісті тридцять сьомий? А-то він вже скоро поїде.

— Знаю, — я відповів тихо, але хлопець точно почув мене. — А тобі навіщо?

— А навіщо, блять, поїзда?

Дивак засміявся та сховав своє обличчя в долонях. Я все ще дивився на нього, але розглянути мало чого можна:

— Ти п’яний в дрова.

Я курю.

— Рюноске, мабуть, вб’є мене через це.

— Рюноске?

Оце бляха ми приїхали. Тільки зараз я почав розуміти, хто переді мною. Я тихо засміявся. Зараз я тобі скажу де двісті тридцять сьомий, пияка одеський, зараз ти в мене далеко поїд…

Що це за хуйня.

Що це за хуйня?

Він глянув на мене, ще до того моменту, поки я встиг йому вказати неправильний напрям. Тільки-но я побачив п’яне обличчя рудого хлопця перед собою, то вже трапився шок по всьому тілу. У животі настільки неприємно боляче потягнуло, а вся спина покрилася холодом.

Я довго не міркую, що та як робити цієї ночі. Я не докурюю цигарку та кидаю її на землю, а сам протягую руки до нього. Я хапаю лице рудого в свої долоні та розглядую всі ластовиння на його носі та щоках, хоча тут і половини не буде видно під цим йобаним ліхтарем. Я дивлюсь в кожне блакитне око та не розумію, чому я зараз ще не прокинувся. Це неможливо.

Це взагалі ніяк неможливо.

Це просто сон і я зараз прокинусь у своїй кімнаті.

— Слухай, чувак, я тебе навіть не знаю, а ти цілуватись лізеш… — бурмоче він, поки ми обидва робимо дивні круги на пероні. Я вперед, а він назад, постійно спотикаючись.

Може я тільки що не тютюн курив?

Але якщо я почну його питати зараз про всі свої думки, то подумає, що збожеволів.

Хоча я точно збожеволів.

— Як тебе звати?

Він зараз засне, але його очі все ще відкриті та нарешті дивляться саме на мене.

Це точно він.

Той хлопець з моїх снів прямо зараз на пероні о двох ночі в Миколаєві.

— Чюя.

— Чюя? — перепитую.

— Так.

Я відчуваю себе клоуном.

— Накахара Чюя, — він посміхається прямо переді мною та прибирає мої руки зі свого обличчя. — Де, блять, моя сумка?..

— Чюя? Боже, нарешті я тебе знайшов! — ми обидва почули голос Анґо, але якщо Чюя повернувся в його бік, то я не відвів очей від рудого. Я не зможу тепер взагалі думати про щось інше, крім нього. — Радий, що з тобою все гаразд… О, Дазай!

Анґо підбіг до нас взагалі зі сторони входу до вокзалу. Мабуть, Накахара настільки низький, що непомітний в цьому житті, раз Анґо ходив його шукати на вході.

— Добрий… вечір? Вибачте, я трохи сонний, тому не зовсім зрозумів куди та що…

Рудий почав вдавати з себе кого завгодно, але не п’яного, на що Анґо залюбки повівся та повів хлопця до вагона. Я мовчки пішов за ними, зовсім не розумію, що взагалі зараз коїться та чому це вже схоже на епізод з сюрреалістичного фільму.

— Тоді Дазай тобі покаже де твоє місце, та намагайтесь буде тихими, люди вже сплять як-не-як…

— Добре, дякую вам, — Чюя серйозно кивнув, подивившись на мене.

Вперше він це зробив не просто так, а з зацікавленості.

Наскільки я можу відчувати себе реально? На відсотки… нуль? Так, нуль. Я махнув головою в сторону, дав натяк йти за мною. Чюя спочатку нахмурився, шмигнув. Сам тверезіти почав, коли в мене голова ставала тільки ще більш п’яною.

— Бля, а що то на пероні було?

Ось тобі і питання. Я посміхнувся, але він цього не побачив, бо йшов позаду мене.

— Це було дуже дивно та… їбануто, Дазай. Так тебе звати?

Я зупинився. О, як раз наші полиці, спить він зверху Акутаґави, хоч десь вище буде здаватись. Накахара теж зупинився, навіть дивно, бо було помітно, як він ще хитається, але вже трішки міг нормально міркувати:

— Гей, ти чого?

— Говори тихіше, — вимовив я, повернувшись до нього. Обличчя рудого виглядало вже зовсім не розслаблено та спокійно, як на вулиці. Чюя гнівно дивився на мене.

— А ще що?

Я посміхнувся. Він не зрозумів.

— Вибачай, Накахара, але май на увазі.

— Що саме?

Так багато запитань. Маленький песик. Ці думки не могли не робити мій настрій ще краще:

— Я не від’їбусь від тебе ні на мить.

Чюя немов починав тверезіти на моїх очах. Він відкрив рота, але взагалі не знав що відповісти й лише вилаявся.

— Показуй де моє ліжко та пиздуй блять.

— Спокійно, песик.

Я впав на своє місце, а пальцем вказав наверх. Накахара подивився туди.

Мені взагалі не ясно хто це, чому Накахара виглядає так само як хлопець з моїх снів та чому він такий сонячний, навіть в таку темряву. Чюя ще декілька разів говорить який я кончений, але він навіть не розуміє, що я зараз відчуваю до нього. Я сам не розумію.

Я просто дивлюсь на нього та хочу кричати, яка він маленька псина, що так хочеться постійно чесати за вухом. Я хочу знати тебе повністю.

Ця подорож вже не здається настільки хуйовою. Взагалі не здається.

В теплу ніч ми ще ближче до Криму.