Я пам‘ятаю його обличчя що за секунду «до» посміхалось мені з сидіння водія. Він був немов сонце, яке ніколи не зможе з‘явитись уночі, але ти пам‘ятаєш та мрієш знов зустрітись. Він посміхався мені останній раз, а я цього не знав. Я дивився в обличчя Одасаку останній раз та відчував тоді лиш роздратування після легкої суперечки через школу та мої оцінки. Одасаку завжди був таким: не сварив, але все одно міг чомусь повчити. Але я не розумів, як сильно я буду сумувати за цим все своє життя.
Морі сказав, що мені пощастило. Машина перевернулась два рази, а в мене лише перелом руки та декілька несильних ран. Моє ліве око забинтували, бо лоб було трохи пробито, що треба було зашити. Занадто пощастило, бо померти простіше.
За дверима хтось сварився, поки я сидів в кабінеті свого дядька та дивився в темне вікно, за яким падав сніг. Я нічого не чув з тих слів, що говорили люди. Чув тільки шум у вухах, чув останні спогади своєї реальності та дивився на відображення самого себе. Моя біла сорочка була в крові, під нігтями залишилось трохи бруду, а очі вже бачать невелику шафу з різними речовинами для лікування.
Пальці плутались в бинтах, але я міцно взяв у руки пусту склянку та почав змішувати бозна-що. Очі навіть на секунду не намагались бачити все чітко. Я бачу тільки його усмішку. Я бачу як рідина змішується між собою. Я бачу, як Одасаку плескає мене по плечах. Я бачу як рідина стає жовтуватого кольору. Я бачу нічого.
У свій кабінет зайшов Морі, який одразу побачив як я вже був готовий почати пити дивну суміш. Я почув втомлене зітхання:
— Це не вб‘є тебе, Осаму, — дядько зняв свій лікарський халат. — А лише прийдеться лежати декілька тижнів у лікарні з отруєнням та болями.
Я нічого не відповідаю. Дядько пройшов до свого столу напроти вікна та сів до нього спиною. Він усе ще дивився на мене. Моя рука зі склянкою демонстративно опинилась вигнутою так, щоб суміш речовин уже лились на підлогу. Моє єдине око, яке бачило навколишній світ в темних кольорах, дивилось на дядька. Морі уважно спостерігав. Коли я теж сів на стілець біля його стола, він почав говорити звичайним тоном, немов зараз нічого не відбулось. І пару годин назад ніхто не помер. Усе як завжди, це ще одна з наших лекцій, як я маю себе поводити. Нічого ж не сталося.
— Тепер опіку над тобою оформлю я.
— Здай мене в дитячий будинок.
— Це малоймовірно.
Морі замовк.
Для мене він єдина людина, що зараз залишилась в цьому світі, яка хоч якось може бути мені… рідною. Не дуже клеїться це слово до дядька, але Одасаку залишив мене самого. Знов залишив мене.
Людина, що є всім моїм сенсом, померла кілька годин тому.
Морі почав щось говорити про похорон, про те, як швидко треба вирішити організаційні питання та що тіло вже буде повернене через два дні після експертизи.
Але я мало що чув з цього. Я взагалі нічого не чув. Переді мною Одасаку, який не міг рухатися, його тіло тримав ремінь безпеки, а ми обидва були перевернуті. Я відчував так багато болі. Так багато, що навіть не зрозумів, що його запитання: «Усе гаразд?» тихим шепотом говорив він, а я буду повторювати це нескінченно у своїй голові та бачити, як Одасаку помирає. Знову й знову.
хх
Я не одразу розумію, що тільки прокинувся. У голові багато голосів, я відчуваю як хтось сидить біля моїх ніг та чутно… суперечку? Не зовсім зрозуміло. Рука піднялась до волосся, яке стало дуже лахматим після сну. Я гучно вдихнув повітря. Так спекотно, що дихати нема чим. Ненавиджу літо.
Очі я не відкриваю, але все чую.
Я його чую.
— Ацуші, я тобі краще передам поштою нормальну ікру або в самому Криму знайдемо, бо це абсолютна пальонка.
— А тобі звідки знати, га?! Такий кмітливий знайшовся, ще молоко не посохло на губах!
Я нарешті відкриваю очі, спочатку побачивши поверх іншої полички на якій спав цієї ночі Ацуші й вже через секунду сів на місці, дивлячись перед собою.
Картина була чудовою, щось з серії сюрреалізму, коли тобі здається що вже точно зійшов з глузду: Чюя сидів біля моїх ніг з рушником через плече та з чашкою чаю у руках, і водночас розмовляв з Рюноске. Перше, що взагалі потрапляє у очі то це неймовірно руде волосся хлопця. Уві сні я ніколи не бачив його таким яскравим, як зараз, коли з вікна сяє дуже тепле сонце саме на нього. Чюя трохи примружився, але його гримаса була незадоволеною не тільки через блискуче сонце.
Чюя сидів навпроти Ацуші. Блондин тримав у руках декілька сотень гривень! Що цей бовдур вже купляти зібрався?
Але довго думати про це не треба було, коли я знов почув голос Накахари:
— Слухайте, жіночко, я таких як ви бачу на привозі постійно. Не треба мені зараз проводити неймовірні «докази» вашої пальоной ікри. Я вже і так бачу, яка вона жахітна, а ви тільки банку відкрили.
— Пф, теж мені, знайшовся! — жінка, трохи маленька за зростом, але габаритна в масі, без якихось зусиль запрягла всі банки в картату сумку з базарів, та закинула себе на плече, продовжив далі йти по рядах.
Була зупинка в Джанкой, як я зрозумів. А це значить, що до Сімферополя залишилось вже й не так багато годин. Весь вагон був гучним: люди їли, сварилися, спілкувалися, десь трохи далі було чутно підліткову музику з колонок та крик Анґо, щоб зробили тихіше.
Чюя виглядав тверезо, якщо порівнювати з того, що я бачив уночі. Навіть натяку на похмілля нема, що не скажеш про мене. Голова гуділа. Я взагалі не міг заснути весь час, поки він лежав на поличці зверху над Рюноске та повернувся до мене спиною, що навіть розглянути не було в мене змоги його знову. І знову. І... Не сильно й хотілося.
Зараз він сидів переді мною, а мені здається, що це все ще якийсь сон та я скоро прокинусь. Це занадто неможливо. Я правда не розумію, що відбувається зі мною.
— Боже, щоб ми без тебе робили, Чює! — говорить Накаджіма та ховає свої гроші у гаманець. — Дякую тобі!
— Ми? Вибач, Ацуші, але наївне ягня у нас тут ти, — Рюноске сміється. Таке дуже дивно бачити. Він ніколи не сміється так щиро, як зараз. Якого?..
— Та годі тобі, я теж раніше не зовсім розумів у чому тут проблема, але радий допомогти, — Чюя відмахнувся. Він допив свій чай та поглянув у бік столу біля вікна, але побачив мене. Його очі неочікувано стали наче два блакитних моря, широкі та здивовані. — Господи.
— Сподіваюсь, мені до нього залишилося не так довго, — я нарешті вимовив свої перші слова цього ранку. Чюя помітно розгубився, хоч це й було лише на декілька секунд.
Але сказати щось далі мені та рудому песику — не дали. Рюноске одразу підскочив зі свого місця біля вікна та сів ближче до нас, уважно дивлячись то на мене, то на Накахару:
— Чюя, це — Осаму. Наш з Ацуші друг. Осаму, це...
— Так-так, Накахара Чюя. Я вже багато про нього чув, пам'ятаю, Рюноске.
Якщо Акутаґава вирішив нас привітати один одному, то це значить що рудий одесит вирішив про нічну зустріч на пероні нічого не говорити. Навіть цікаво, це він такий набуханий про це забув чи нервує? Я посміхнувся.
— Приємно познайомитись, Чюя.
— А мені то як приємно, навіть уявити важко.
Накахара теж посміхнувся та одразу перемикнувся на Рюноске, який був дуже збитий з пантелику. Скоріш за все він не зрозумів це цікаве та «привітнє» вітання, але знаку не подав. Їхня розмова продовжилась недовго, бо пропозиція Рюноске встигнути попасти ще на продаж якихось дивних солодощів під назвою «чурчхела» дуже зацікавило Ацуші й вони швидко змились на перон, у той час як Накахара зняв рушник зі свого плеча. Навіть не глянув на мене жодного разу, рудий пішов кудись по секціям вагону.
Це кидалово вищого рівня. Так, блять, мене кинути ще тільки повчитись можна! Я роздратовано встав зі свого місця, одягнув сланці та попрямував саме за рудою малечою.
Він був жахливо низький. І Накахару й рудого хлопця зі своїх снів я уявляв... взагалі не так. Якщо в другому випадку він снився мені занадто розмитим і незрозумілим, лише з чітким кольором волосся та цим недовгим хвостиком, то в першому варіанті я уявляв якогось качка. Особливо зі слів Рюноске.
Я нарешті побачив Чюю, який вже підходив до виходу між вагонами. Він виглядає досить сильним, якщо дивитись на його спину в цій білій майці та трохи м’язистими руками. Він у формі, тому, мабуть, до нього зайвий раз можуть і не підійти. Але... але це навіть мило, що в нього є цей дурний хвостик, який не зовсім акуратно зав’язаний стрічкою. Чому стрічкою?
— Довго за мною йти зібрався?
Голос в нього теж був не слабенький. Низький, гучний й чіткий. Накахара взагалі весь дуже чітко виглядає у контексті своєї зовнішності. У нього чіткі вразливі лінії на обличчі, глибокий блакитний колір очей та похмурі брови. Дуже похмурі.
Я розплився в усмішці, нагинаючи голову вбік та розглядаю хлопця без якогось сорому:
— Ти чому не сказав їм про зустріч уночі?
— По-перше: я був занадто п'яний та говорити про це не дуже хотілося, — рудий не розгубився під моїм поглядом та знов почав йти до виходу з вагона, але ми зупинились десь біля туалету. — По-друге: я, блять, сам не зрозумів, що то було, то як мені про це розказувати?
Останнє він сказав з дратівними нотками. Я хмикнув:
— Тобто ти все пам'ятаєш?
— Звісно я пам'ятаю. Але таке враження, що п'яний був ти.
— Тільки це був ти, дурень, — я награно закотив очі. — Якби не я, то тобі б хто допоміг, м?
— Допоміг мені вчитель, а ти більш на їбанутого схожий. І сам ти дурень! — Накахара доторкнувся до свого обличчя, так само, як це зробив під час зустрічі я. — Що це було?
— Що це було? Дотик. Можу повторити, хочеш?
— Ой, блять, нумо без цього.
— Ну-ну, йди сюди!
— Відвали, Дазай.
Чюя одразу відстрибнув, тільки-но побачив як я йду до нього з протягнутими руками до обличчя. Я засміявся. Ми стояли біля туалету та виходу з вагона. З відкритих дверей віддавало гарячим повітрям:
— Ти звідки прізвище вже моє знаєш?
— Від Рюноске, але ти так не відповів на моє питання.
— Не знаю, як тобі краще пояснити це, Накахара.
Я зробив наголос на його прізвищі, роблячи задумливе обличчя. Він став серйозніше, я підійшов трохи ближче. Декілька секунд я дивився в його очі без якихось слів:
— Твоє руде волосся виглядає як у псини, не стримався.
Саме в цей момент я зрозумів всі історії Рюноске про Чюю та те, який цей хлопець запальний у всіх сенсах. Він почав одразу червоніти від злості, а зіниці звузились. Кулак Накахари був готовий попасти саме в моє обличчя, але я дуже вчасно встиг відійти:
— Це був жарт, ідіоте!
— Це я ідіот?! — він крикнув це занадто гучно, що люди через двері озирнулись на нас. — Якого біса ти причепився до мене?!
Дуже серйозного біса, взагалі-то.
— У тебе проблеми з агресією, песику, треба якось над цим працювати, розумієш?
— Ще одне слово, Дазай, і, чесно, — він почав підходити ближче. — Я в'їбу тобі без жодної думки, що так не можна.
— Я знаю прекрасного лікаря, який тобі...
Не збрехав. Перший кулак Чюї пролетів повз, але був близько перед моїм обличчям. Я ухилився. Почалася страшенно дивна бійка, ніби ми кружляли на місці, намагаючись поцілити в один одного. Точніше, Чюя намагався. Я лише хотів не стати побитим лайном. Я весело реготав, з боку виглядало занадто смішно.
Чюя не розрахував свою силу і вже сам помітив як його кулак несеться занадто з сильним замахом. Від бажання залишитись без синців — я потрапив у ситуацію не набагато краще. Відстрибнув, я взагалі не побачив куди. Мої ноги опинились на самому краю виходу з вагона, а рівновага почала зникати.
За мить я міг перетворитися на поламаного навпіл чоловічка.
Так би й написали на могильній плиті: «помер на пероні в Джанкой перед своїм Днем народженням, Осаму Дазай. Навіки шістнадцять». І звучить наче непогано.
Але мене вхопили за мою футболку з гуртом Океан Ельзи, яку я колись стягнув у якоїсь дівчинки з класу, та потягнули на себе.
Чюя був у гарній формі, а його хватка була прекрасною.
Глибоко дихаю.
Я чи він?
Я насупився.
Серце, начебто, не б'ється сильно.
Воно взагалі не б'ється.
Хоча…
Я спробував утримати рівновагу, охуїваючи від того, як за кілька секунд вона змінювалася. Руки схопили плечі Чюї, а він сам усе ще тримав мене, не даючи тепер упасти від моєї незграбності.
Я не здивований. Ні. Я зовсім не здивований, що міг нарешті наїбнутися вже тут. Цілком насрати.
Я здивований, що він досі тримає мене і пильно дивиться:
— Ти в нормі? — блакитні, такі блакитні очі дивляться на мене так стурбовано. Тільки не це відчуття.
— У тебе дуже гарна хватка.
— Я питаю: ти в нормі? — на цей раз він трохи голосніше спитав, але було добре помітно, як він хвилюється.
Я глитнув та прикрив очі.
— Я в нормі.
— Гаразд.
Чюя кивнув і відпустив мене. Ще кілька разів зробивши великих вдихів та видихів, Накахара додав:
— Просто більше не дратуй мене, Дазай, це пиздець як погано закінчується, добре?
— Не хвилюйся, це було б не дуже поганим кінцем у моєму житті. Навіть цікавим.
Він дивиться на мене як на ідіота. Нічого не сказав, він пішов до того самого виходу з вагона звідки я тільки не впав. Я швидко зупинив його за руку, повернув до себе:
— Ти куди?
— Покурити хочу, відчепися.
— Вже їхати зараз будемо, пішли.
Чюя виглядає розгублено, але погоджується зі мною кивком. Я тихо посміхаюсь. Поклав на його плече руку, я повів рудого до наших місць під його запитання:
— Стоп, ти весь у бинтах?
— Тільки помітив?
Чюя роздратовано прошипів і лише похитав головою, мабуть, досі не зрозумів що тільки що сталося.
Бутерброди з ковбасою, смачний апельсиновий сік, гучні смішки й все це до кінця нашої поїздки в Крим. Чюя познайомився із багатьма з наших, і багато хто оцінив його прикид з хвостиком та забажав з ним дружити. Все це під треки Скрябіна з телефону Ацуші, який танцював під них по коридорах вагона й отримував тумаки ногами від тих, хто ще лежав. Дівчата з сусідніх поличок бігали відносити білизну провідниці, підганяли нас, а Анґо розповідав що нас чекає на перший день.
Потяг двісті тридцять сім наближався до свого кінцевого пункту під гомін учнів та мої думки, що не хочуть покидати мою голову.
— Виходимо обережно! Якщо комусь важко з валізою, кажіть мені! Не тягніть, якщо не можете!
Перше, що зустрічало в місті, так це палюче сонце з чистим блакитним небом. Рюноске з Ацуші одразу наздогнали мене, коли вийшли з потягу та ми разом пішли в напрямку автобусу, який довезе нас у Гурзуф. Ця подорож здається мені нескінченною:
— Нам треба ще одна людина до нас у номер, — проговорює акуратно Акутаґава, зиркнув на мене своїми чорними очима. Він тяг за собою невеличку валізу, що не скажеш про бідного Ацуші з великою сумкою через плече.
— Не дивись на мене так, немов я зараз тебе з'їм.
— Що цілковито можливо, не заперечуй, — я посміхнувся на цей вислів. — Тобто, я неправий?
— І ти навіть не уявляєш наскільки.
Я подивився в бік Чюї. Він йшов разом з Анґо та ще якимись учнями, про щось дуже жваво їм розповідав.
— Гей, Накахара!
Рудий озирнувся.
— Не хочеш до нас четвертим у кімнату?
— Оце трансформація людини, Осаму, мої вітання... — Ацуші з Рюноске здивовано дивились спочатку на мене, а потім на те, як швидко підбігає до нас Чюя.
Хлопець, теж з сумкою через плече, яку я навіть дуже гарно запам'ятав, підійшов нарешті до нас з зацікавленим обличчям:
— Ви точно не проти?
— Звісно, тебе з самого початку хотіли запросити, — Рюноске дружньо кивнув.
Ти диви, «хотіли». Я посміхнувся.
— Добре, якщо ваша мумія не проти, я тільки за.
— Знайшов мені кличку? Який розумний песик.
— Песик все ще може відгризти тобі руку, пам'ятаєш?
— І я все ще нагадую про свого лікаря~
Чюя в цей раз лише показав мені фак під сміх хлопців та запитання: «Який ще лікар?». Чарівний лікар.
На зупинці біля вокзалу, де було багато чоловіків з табличками «таксі не дорого» та рекламою готелів, стояв і наш автобус у який всі почали забігати, але спочатку залишали валізи в багажнику. Уже потім починались змагання на кращі місця біля вікон або зі своїми друзями. Мені пощастило сісти разом з Ацуші на перших рядах біля вікна, а з боку нас сиділи Рюноске з Накахарою. Останній ще не знав, що це була така собі ідея, бо не було ще жодного разу, щоб Акутаґаву не знудило в транспорті. Особливо якщо враховувати, що ми в місцевості де багато пагорбів та серпентинів.
Але це зовсім не завадило Накаджімі разом із рудим балакати через прохід. Чюя активно розповідав про той самий привоз, який він сьогодні згадував коли Ацуші хотів прикупити ікру в потязі, а Ацуші не раз запросив Чюю до нас у Київ, що в мене навіть у голові не вкладається, як зараз я цілком «за», хоча буквально менш ніж добу тому був готовий посадити цього одесита на інший потяг.
— Я завжди любив великі міста, хоч Одеса порівняно з Києвом не така вже й велика… Знаєш, у нас є багато цікавих провулків які мають чудні назви та навіть логіці іноді не піддаються! О, якщо ви приїздите до нас, обов‘язково маємо з‘їздити за місто на крутий пляж, я стільки всього знаю…
«Якщо ви приїздите…» — повторюється в моїй голові поки я дивлюсь у вікно, як небо червоніє та сонце потроху вже заходить. На душі так спокійно, коли я чую ці розмови. Коли я чую його. Я ніколи не почувався так спокійно. Тільки уві снах, коли навіть не здогадувався, що цей сон може стати реальністю і зараз розмовляє з моїми друзями. Цей сон сидить від мене в двох метрах та дзвінко сміється, поки автобус все ще їде по трасі в курортне містечко. Ця мить занадто солодка. Я відчуваю нереальність.
Волосся рудого здавалося під помаранчевим сонцем золотим.
Я розумію абсолютно нічого.
Уже за годину ми нарешті заїхали в місто. Гурзуф був не дуже великим, але одним із найвідоміших курортних містечок у Криму. Путівки сюди коштували не так вже й багато, наша школа змогла вибити непогану знижку для дітей та набрати досить велику групу.
Ми зупинились в домівці якоїсь родини, що має бізнес з різними готелями в будинках по півострову. Про це я почув від Анґо, коли він теревенив з іншими вчителями.
Серед житлового сектору таких будиночків було багато, але цей теж гарненький. Десь чотири поверхи з різними кімнатами, невеликий палісадник з хвойними кущами та яловицями різних розмірів, а якщо пройти за дім, то можна помітити басейн, про який вже пригадали всі, кому не лінь.
На першому поверсі був буфет та, так би мовити — ресепшн з фігурками різних морських мушель, картинами пейзажів Криму та звісно гори Медвідь. Рюноске отримав ключ від нашої кімнати під номером сто восьмий, що значить, ми будемо на другому поверсі.
— Дівчата сказали, що в нас тут море буде видно! — радісно поділився Ацуші, поки Акутаґава відчиняв двері.
— Напевно, вони хотіли з нами помінятися, — Накахара шмигнув носом. — Давно не був у Криму.
— Часто їздив? — запитав Рюноске.
— Та, ще коли батьки разом були. Після цього якось не дуже.
Але на це ніхто відповісти не встиг, поки я уважно спостерігав за обличчям Чюї, бажав дізнатись про нього якомога більше.
Коли ми увійшли в кімнату, то одразу можна було побачити два ліжка біля скляної двері з видом балкон. Ще два ліжка були в іншій кімнаті, але вікна виходили на подвір'я нашего невеликого готелю. Чюя з Ацуші одразу побігли до ліжок біля вікна, з якого видно море, як малі діти обрали собі місця. Але Рюноске змусив усіх вирішити це на камінь-ножиці-бумага, завдяки чому вже біля вікон був я та Чюя. Трохи посварившись через це, вже потім всі почали розкладати свої речі.
Я не дуже прагнув хоч щось робити, але Чюя позаду мене викладав якісь футболки, шорти, штанці, сланці… капелюхи, блять! Я тихо засміявся, а Накахара раптом заговорив зі мною:
— Слухай.
— М?
Рудий повернувся до мене зі своїми трусами в руках. Чувак, ти пиздець який дивний.
— А реально, навіщо тобі бинти по всьому тілу? Ну, чи тільки на верхній частині, не дуже розумію де саме вони…
Я не на довго замислився. Подивившись секунду на хлопця, я повернувся до своїх речей:
— Мене собаки покусали.
— Їбать, серйозно? Які? Як?
— Та в дитинстві це було. Руді та маленькі, шо пиздець.
Накахара лається під мій сміх Ацуші, що сидів на стільці біля нас та тільки закінчив розмовляти з батьками:
— А серйозно? Якщо не секрет. Чи це твій спосіб бути нєфором?
— Звідки в тебе такі тупі слова? Одесит ти блять… — я знов починаю сміятись, коли хлопець вже дратівливо почав бурчати собі під ніс. — Та нічого цікавого. Просто багато старих шрамів через аварію, — і не тільки.
— Воу, вибач. Мабуть, не доречне питання.
— Ні, це давно було, — а ще я тобі трішки набрехав. — Тому все нормально.
— Але навіть якщо в тебе є шрами, то це не привід стидатися себе. Це ж нормально, — його рука потягнулась до чорного капелюха, що в мить опинився на його голові.
— Ти мені це говориш, одягаючи капелюх?
— Що не так? Крутий капелюх.
Я знов починаю сміятись з нього, на що Чюя лише хмикає. Але я бачив його усмішку, коли він вже відвернувся від мене.
Потрохи всі починали збиратись в саду нашого нового готелю. Нам влаштували привітальну вечерю з барбекю, але більшість просила викладачів відвести їх на набережну, так ще й в магазин зайти.
Рюноске сидів на гамаці, поки Накаджіма десь бігав з іншими:
— Чого сумуєш, крихітко?
— Вже думав не прийдеш.
Я сів поруч із другом. Навколо було темно, ліхтарі в саду були в траві та виглядало все досить приємно: багато пахучих квітів в суміші з хвойними запахами, хтось дістав гітару та співає пісні. Чюю можна було помітити недалеко від мангала. Він був дуже люб‘язний зі всіма, хто хотів з ним поспілкуватись або навпаки, якщо йому щось хотілось. Занадто добрий, що здається, якимось несправжнім.
— Підеш у магазин?
Рюноске лежав з закритими очами, я був біля його ніг та гойдав час від часу гамак:
— Що мені там робити? Самі все купите.
— Гроші давай.
— Дам.
— Давай.
— Дам.
— Осаму, блять.
Він роздратовано глянув на мене.
Рюноске завжди виглядає як похмурий гриб з дивною зачіскою. Він як гот, а Накаджіма його «ян», бо він — «їнь». Вони хоч і різні, але дуже гарно розуміють один одного. Не знаю, коли вони почали спілкуватись, але набагато раніше, ніж зі мною. Я з‘явився з іншої категорії суспільства як сніг на голову, але іноді, здається, вписуюсь. Іноді.
Акутаґава знов опустив голову та прикрив очі:
— Ти, здається, з Накахарою зміг потоваришувати. Знайшли спільний звʼязок?
Ти, блять, навіть не уявляєш наскільки він не спільний, а особистий:
— Стараюсь заради тебе.
— Не пизді.
Наш діалог продовжився вже на шляху до ближнього універмагу, де потім усі хотіли потрапити на нічну набережну. Акутаґава і я йшли деякий час мовчки, сунувши руки в кишені:
— У тебе настрою через Чюї нема? — питає хлопець, коли ми вже переходили дорогу до магазину.
— Та ні.
Це правда, в яку Аку вирішив не вірити, але все одно прийняв. Він завжди так робить: не вірить, але погоджується. Йому було спокійно, бо ми ще жодного разу не посварились на його очах.
— Тоді завтра все повинно бути добре.
— Це чому?
— Твій День народження, — Рюноске посміхається, а мене як льодяною водою облили. — Невже забув?
— Стільки за день всього несеться, що не дивно, як забув. Та й похуй на цей день, якщо чесно.
— Ну, алкашку ми вже привезли, тому гуляти точно треба.
— У мене є паспорт палений, можемо ще купити.
— Знаю, я рився у твоїх речах.
— Ти що, блять?
— Мені бинт був потрібен на мозоль.
Цей бовдур завжди був не з цього світу.
Біля магазину вже ставало гучно. Всі штовхалися та бігали як ідіоти. Вулицю покрила темрява та ліхтарі, під якими сміються підлітки з тупих жартів.
— Я на набережну, прикрий мене, — кидаю я Рюноске, хлопнув його по плечу, та не маю жодного бажання вислуховувати щось у свій бік.
Йти було недовго, буквально дві хвилини й мене вже окутав світ п‘яних людей з попсовою музикою та всіма забити лавочками.
Через натовп, де зустрінеш продавців кульок, де побачиш «живі статуї», де потрапиш на смажену кукурудзу, де діти ниють по будь-якому випадку й де чоловіки співають тупі пацанські пісні, я нарешті знайшов вільну лавочку з якої було прекрасно видно нічне море.
Я нарешті сів.
У вухах гуде. У голові як в тумані. Усе розгублено.
Біла літня сорочка, брудні бинти, взуті сланці та відчуття чогось незрозумілого.
День народження, який відчувається як день смерті. У мене лише є одне бажання в цьому світі й це перестати намагатись зрозуміти все, що я відчуваю. Бо іншого шляху я не бачу.
Чюя був моїм сном. Я пам‘ятаю кожен свій сон із ним, але це не допомагало. Це тільки плутало і хто переді мною я взагалі не розумію. Може, я просто давно зійшов з глузду та всі мені підіграють? Як в тому фільмі з Леонардо Дікапріо.
— Оі, Дазай.
Я перестав дивитись на постійний чорний горизонт де все ще були вдалині кораблі та подивився на того, про кого вже думати боляче від напливу шалених ідей.
Чюя акуратно сів біля мене. Він курив цигарку, закинув ногу на ногу, та був в тому чорному капелюсі. У пиздецьки дивному капелюсі. Я мовчки дивився на нього та очікував продовження. Хлопець подивився мені в обличчя:
— Чого пішов?
— А ти чого прийшов?
— Гарне запитання.
Він випускає дим з рота, та дивиться на той самий темний горизонт. Уже скоро буде доба та приблизно п‘ятнадцять снів як ми знайомі:
— Мені просто цікаво чому ти такий дивний. Тому й пішов за тобою. І нумо без жартів, — додав останнє він, коли помітив мою скажено веселу посмішку. — Чому ти так вчора поводився на пероні?
Я замовк. Усмішка все ще була, але ставала слабкою. Я дивився на його капелюх, на його рудий хвостик та на цигарку в руках. Значить, він теж курить:
— Я спочатку хотів тебе посадити на інший потяг, поки не зустрів.
— Ну, дякую бляха, — він тихо сміється. — А чого не посадив?
— Сподобався.
— Ну я ж просив серйозно.
— А я серйозно, Чюя.
Ми замовкли. Його погляд перестає бути спокійним. Він дивиться на мене дуже питально і водночас без запитань. Він намагається аналізувати моє обличчя, на якому було лише зовсім… нічого.
— Тобто я тобі сподобався?
— Так, ти мій типаж. Рудий карлик, обожнюю таких.
— Ясно, ти просто кончений.
— Це теж.
Він знов усміхається мені. Так, як уві снах. Але ми зараз у реальності. Серце швидко стукає. Я не можу нормально дихати:
— У тебе завтра День народження? — він хоче змінити тему або просто цікавиться. Я знизав плечима в згоді. — Скільки?
— Сімнадцять.
— Оо!! Я старше! — Чюя хлопнув себе по коліну та починає дико ржати. — У житті не подумав!
— Я хоч не виглядаю як гном, — я теж починаю сміятись. — Слухай, ти віриш у віщі сни?
Вітер біля моря був холодніше й комах було багато. Але я нічого з цього не відчував, коли дивився на рудого хлопця перед своїми очима та бажав поглинути його в себе всього. Він спокійний, коли міркує. Він буйний, коли нервує. У нього чарівна посмішка та м‘який сміх. Він як сонце, що гріє мене своїм поглядом.
Він довго не відповідає. Мабуть, згадує щось:
— Навряд чи.
— Тоді… якщо я тобі щось розповім?
— Чю-юя! Гайда до нас! Де ти був?!
Мене перервали в найтупіший можливий момент. Я гаркнув, одразу відвернувся та розумію, що рудий зараз піде.
Але Чюя лиш дивиться на хлопців, що його зазивають та знов повертається до мене:
— Розказуй, Дазай.
Я одразу подивився на нього. Як він галантно докурює цигарку та усміхається:
— Мені цікаво.
Мабуть, саме в цей момент я вперше захотів його поцілувати. Хлопця, що знаю добу та приблизно п‘ятнадцять снів. Я хочу його всього.