Авреліан

— О, Герміоно, ти вже повернулася, — здивовано сказала місис Візлі, коли Герміона постукала й увійшла до Барлогу.

— Так, ми вже закінчили, — відповіла Герміона. Вона рушила на кухню, де Молі прибирала зі столу, а Джіні переглядала спортивну колонку « Щоденного Віщуна».

— Гаррі? — запитала Джіні, складаючи газету.

— З ним усе гаразд. У нас є план.

— То він не піде в…

— Ні, він не піде на алею Ноктерн, — заспокоїла Герміона.

— Дякую, — палко сказала Джіні. — Я знаю, що він, мабуть, міг би дати собі раду, але… я впевнена, що нікому не варто туди ходити, а тим пак йому.

— Знаю, — сказала Герміона. Вона знала, як важко Джіні все це прийняти. Саме тому Гаррі рідко розповідав їй про те, чим займався на роботі. Вона хвилювалася за нього. Вона знала, що подруга теж хвилювалася б за неї, якби дізналася, що Герміона піде на Ноктерн замість нього, тому вирішила, що краще про це не згадувати. — А де Авреліан ?

— О, вибач, люба. Ми не думали, що ти так швидко повернешся. Він просто пішов із Чарлі в сад, щоб випробувати іграшкову мітлу, — перепросила Молі. — Джіні, чому б тобі не піти й не принести його Герміоні?

— Ні, ні. Не турбуйтеся про це. Він може трохи погратися, — сказала Герміона.

— Ну, можеш піти подивитися на них, якщо хочеш, — запропонувала Молі.

— Ні в якому разі. Я зіпсую всю забаву пересторогою. Мені й досі важко дивитися, як Джіні з хлопцями витворяють якісь трюки на мітлі. Я можу отримати серцевий напад, дивлячись на Авреліана на одній з них, — нервово хихикнула Герміона.

— Це лише іграшкова мітла, — нагадала Джіні, щоб заспокоїти страх Герміони. — Вони літають низько. Його пальці ледве відриваються від землі.

— Я знаю… Нехай він розважиться із Чарлі, а мені потім розкаже.

— Б’юся об заклад, Чарлі розважається не менше, ніж Авреліан, — посміхнулася Молі. — Коли я сказала йому, що в Авреліана є іграшкова мітла, яку той ще не випробував, він радо взяв його із собою.

— Сподіваюся, ти не заперечуєш, Герміоно. Здається, наша сім’я прийняла його як племінника, — хихикнула Джіні.

— Це добре для нього, — відповіла Герміона. — Ви справді багато для нього значите.

— Для нас він теж багато значить, люба, — сказала їй Молі. — Минуло стільки часу відтоді, як у нас були маленькі діти. Тепер у нас є й Авреліан, і Тедді, щоб трохи оживити це місце.

— То ти прийдеш до нас на вечерю сьогодні? Гаррі знову приведе Тедді, — повідомила Джіні.

— О, я не зможу сьогодні… — вибачливо відповіла Герміона. — Слухай, Джін, оскільки Авреліан ще грається, як думаєш, чи можу я вкрасти тебе на балачку?

Джіні та Молі зацікавлено зорили на Герміону, і вона почервоніла, що лиш розпалило їхню цікавість.

— Звичайно, ходімо, — відповіла Джіні. Вона відштовхнулася від стільця і рушила до сходів. Герміона пішла слідом і озирнулася на місис Візлі. Жінка усміхнулася теплою і доброзичливою посмішкою, від якої Герміона ще більше зарум'яніла. Не могло бути, щоб така мати-героїня, як вона, не розпізнала ознаки проблем між хлопчиком і дівчинкою.

— І що? — запитала Джіні, падаючи на ліжко.

— Він знову прийде на вечерю, — оголосила Герміона, доки шлунок скручувався вузликом.

— Гаразд… — невпевнено сказала Джіні. — Але я не розумію, чому ти так нервуєш. Ти казала, що в п’ятницю все пройшло досить добре. Було трохи незручно, але цього разу має бути легше.

— Так… усе пройшло добре. До речі, ти ще не сказала Гаррі чи Рону, правда? — запитала Герміона.

— Ні, не сказала, але я однаково не розумію, чому ти боїшся їм у цьому зізнатися. Гадаю, Гаррі насправді сподівається, що ти даси Мелфою шанс з Авреліаном. Думаю, йому навіть трохи шкода хлопця.

— Так, але сьогодні… сьогодні не тільки про Авреліана. Я… я запросила його на побачення, — поспішно зізналася Герміона. Вона заплющила очі й закусила губу, неймовірно соромлячись.

Очі Джіні здивовано розширилися.

— Справді?

Герміона кивнула, почуваючись досить безглуздо через те, як поводилася. На жаль, почуття дурості через свою невпевненість ніяк не вщухало. — Джіні, я так хвилююся! — пробурмотіла вона. — Я ніколи раніше не запрошувала хлопця на побачення. Ну, за винятком Рона, і то була незручна катастрофа.

— Ну, це зрозуміло. Ви з Роном були найкращими друзями вже кілька років, виросли разом. Ви вже були дуже близькі. Важко змінити це на щось інше, — міркувала Джіні.

— Так, але ми з Драко дуже не любили одне одного протягом тих самих років, — нагадала їй Герміона.

— Так, але ж обидва виросли відтоді. Ви вже не діти. У вас є можливість бачити одне одного такими, якими є насправді, — підтримала Джіні. — І «Драко»?

Герміона почервоніла. Вона не знала, коли це сталося, але вона почала звертатися до Мелфоя на ім’я. — Я просто… я не знаю, що робити! Між нами все так дивно. Я не знаю, чого очікувати. Я не знаю, що казати чи робити.

— Ов, заспокойся, — закликала Джіні. — По-перше, ти впевнена, що він знає, що це побачення? Тобто, ти впевнена, що він не думає, що це просто зустріч з Авреліаном?

— Він мене поцілував, — вигукнула Герміона.

— Що? — Джіні ахнула. Вона шоковано витріщилася на подругу широко розплющеними очима . — Коли? Де?

— Учора. У мене вдома. Коли ми повернулися з Аврі після шопінгу. Він просто поцілував мене, — сказала Герміона, знову занепокоєно кусаючи губу.

— Ого… це чудово, але я мала на увазі, куди…?

— У губи, — перебила Герміона.

— Ого… це досить несподівано, — хихикнула Джіні.

— Несподівано для тебе ? Я була приголомшена й заціпеніла. Я не могла нічого сказати. А потім, я не думала, що він прийде на зустріч учора ввечері, і він пішов одразу після…

— Гаразд, гаразд… — сказала Джіні, намагаючись знову сповільнити Герміону. — Отже, жоден із вас не був до цього готовий. Але це не так уже й погано. Ти знаєш, що він зацікавлений і навіть прийде на вечерю.

— О, Джіні, я не можу цього зробити, — заскиглила Герміона. — Це не схоже на звичайне побачення. Він почувався так само як і я, через спогади та…

— Припини, — наказала Джіні. — Ти надто переймаєшся через це. Це інше, тому що ви обоє шукаєте те, що могли б мати. Не варто. Ви дивитеся на загальну картину, бачите потенційне кохання і потенційну катастрофу. Не треба. Якщо ви заглядаєте надто далеко, то спіткнетеся об те, що лежить на поверхні. Просто рухайтеся вперед. Думай оптимістично і рухайся повільно. Подивись, куди тебе приведе сьогоднішній вечір, і тоді зможеш почати планувати наступну зустріч. Якщо ти плануєш більше, ніж на день уперед, то рухаєшся зашвидко. Двоє людей, яких ви бачили в ситі спогадів, пережили багато чого, перш ніж опинилися там, де опинилися.

— Я знаю. Я це знаю, — серйозно відповіла Герміона. — Але це куди легше сказати, ніж зробити. Мені здається, що я вже так багато побачила про нього. Мені здається, що він покладає на мене великі надії, але я не впевнена, що зможу їх виправдати.

— І знову ти дивишся на це надто прискіпливо. Просто зосередься на тому, щоб добре повечеряти, — наполягала Джіні. — До речі, що вдягнеш ввечері?

— Ну, я точно не збираюся бути такою ж повсякденною, як минулого разу. Хочу мати гарний вигляд, але не надто вигадливо. Я думала про один із сарафанів… Один із моїх найкращих сарафанів, — тихо додала Герміона, почервонівши.

— Чудово. Звучить чудово. Ти хочеш почуватися комфортно, але і трохи сексуально, — просто сказала Джіні.

Очі Герміони розширилися, коли вона почула слово «сексуально».

Джіні голосно розсміялася, побачивши панічний вираз обличчя подруги.

— Почуватися сексуальною не для нього. Усвідомлення сексуальності чи краси робить тебе впевненішою, а отже, спокійнішою, — пояснила Джіні. — Тепер, зачіска? Макіяж?

— Не знаю, як щодо зачіски, але з макіяжем у мене все просто. Я рідко фарбуюся, тому не хочу… Не знаю. Просто щось легке й дуже природне, я думаю, — відповіла Герміона, шукаючи схвалення. Джіні не доводилося нікого вражати ще зі школи, оскільки вони з Гаррі перебували в дуже комфортних і стабільних стосунках, але Джіні любила грати в моду й переодягатися з подружками. Вся розмова захоплювала її, і вона була така, ніби їй важко стримуватися.

— Чудово. Це ідеально для тебе. Ти не захочеш робити щось, що не підходить тобі й твоїй особистості. І волосся… хм, — Джіні на мить замислилася. — Ти хочеш бути собою, природною собою. Візьми трохи пригладжувального зілля і попрацюй із ним. Не сильно. Нехай воно трохи зменшить пухнастість, а природні кучері все одно візьмуть гору.

Герміона кивнула, з вдячністю приймаючи поради Джіні.

— До речі, що плануєш приготувати на вечерю? — запитала Джіні.

— Щось простеньке, бо я не знаю його смаку, та й Авреліана теж. Може, салат і макарони з горілчано-вершковим соусом? — запитала вона.

— Звучить фантастично. Десерт?

— Обов'язково, — посміхнулася Герміона. — Шоколадний мус? Це просто, але дуже смачно.

— Ти змушуєш мене шкодувати, що я не прийду, — хихикнула Джіні. — Бачиш? Буде чудово. Просто приємна розслаблена вечеря.

— Сподіваюся…

— Мамо, — почав Авреліан, — уже…?

— Ні, Авреліане, ще не 18:30, — посміхнулася Герміона. — Він буде тут, коли це станеться, і ти дізнаєшся. Наберись терпіння.

— Гаразд… — Авреліан надувся. Герміона нахилилася і за звичкою зачесала його волосся на місце пальцями.

— Я знаю, що чекати важко, але залишилося недовго. І я попрошу тебе триматися якомога далі від кухні. Тут гаряче, і я не хочу, щоб ти поранився, — попросила Герміона.

Авреліан кивнув, але трохи надувся. Замість того, щоби піти до вітальні, він перейшов в іншу частину кухні й сів за стіл. Стіл був уже накритий і мав майже такий самий вигляд, як і минулого разу, тільки зі свіжою композицією з кульбаб. Крім того, Герміона вже поставила на стіл келихи з вином для себе та для Драко. Вона не була впевнена, що він знову принесе вино, але в неї була ідеальна пляшка, яку вона придбала, щоб доповнити їжу.

— Татко принесе мені ще один подарунок? — запитав Авреліан.

— Я не знаю, але не хочу, щоб ти його питав. Він тільки вчора накупив тобі купу всього, — нагадала вона йому.

— Але ж я люблю подарунки…

— А-а-а! — скрикнула Герміона. Авреліан підняв голову й розсміявся. — Авреліане, будь ласка, забери свого троля з підлоги.

— Він любить готувати, — сказав він їй, не розуміючи, у чому проблема.

— Тоді чому б тобі не посадити його за стіл, і він може вдавати, що готує разом із тобою. Я мало не наступила на нього, — Герміона глибоко вдихнула, щоб заспокоїтися. Авреліан був наймилішою дитиною, яку вона коли-небудь мала щастя знати, але такі дрібниці все ще засмучували, і вона намагалася до цього звикнути.

Авреліан зіскочив зі стільця і поповз по підлозі, щоб дістати свою фігурку троля, який бив кийком по дверцятах шафи. Щойно він доповз до неї, як у квартирі пролунав дзвін каміна.

— Татку! — вигукнув Авреліан. Він проповз під Герміоною, ледь не збивши її з ніг, і вискочив у вітальню. Герміона зробила ще один рівний вдих, і коли роздратування розтануло, її знову охопила неймовірна тривога від того, що Драко прийшов на побачення. Вона поставила салатницю на стіл, зняла фартух, розгладила сукню і зайшла до вітальні.

— Привіт, — привітався Драко, Авреліан знову обхопив його за ноги.

— Привіт, — сором’язливо посміхнулася вона.

— Ти дуже гарна, — несміливо промовив він. Він швидко оглянув її й опустив погляд на Авреліана, сподіваючись, що не здаватиметься, ніби він намагається відвести погляд. Вона його трохи здивувала. Він знав, що ця вечеря не буде такою повсякденною, як минулого разу, але він не бачив Герміону в такому вбранні із часів Святкового балу майже шість років тому. Він бачив її в сарафанах протягом двох днів і оцінив, що вона мала в них гарний вигляд, але ця сукня була якоюсь іншою. Трохи більш приталена, а білий колір, позбавлений прикрас, закликав роздивитися її , замість того, щоб затьмарювати погляд строкатими принтами та бісером. Її волосся було таким же диким, як і завжди, але лежало пружними шовковистими кучерями, що обрамляли обличчя. Саме тоді Драко зрозумів, що, всупереч всім зусиллям, так чи інакше витріщився на неї.

— Дякую, — почервоніла Герміона.

— Подарунок, татку? Ти приніс мені подарунок? — запитав Авреліан, дивлячись на торбинку в руці Драко.

— Ні, взагалі-то… це ще одна пляшка вина для твоєї мами, — сказав він трохи винувато. Він вийняв пляшку з торбинки й простягнув Герміоні. — Сподіваюся, воно підійде.

— Не зовсім до нашої сьогоднішньої вечері, але в мене є власне. Я можу використати її наступного разу, — Герміона почервоніла, коли зрозуміла, що ненароком виказала сподівання на ще одну спільну вечерю. Якщо Драко й помітив, то не показав цього. Його увага повернулася до Авреліана.

— Але я тобі дещо приніс. Я подумав, що якщо вже приніс модний напій для нас із мамою, то можу принести й тобі. Ти любиш газовану воду? — запитав він, дістаючи пляшечку содової з лаймом зеленого кольору.

— Люблю! Люблю! — схвильовано вигукнув Авреліан. Він потягнувся за газованою водою і радісно підстрибнув, коли отримав її. — Я теж отримаю гарний стаканчик?

— Так, гадаю, ти теж можеш узяти гарний стаканчик, — погодилася Герміона. — Я все ще готую вечерю, тож подумала, що ви, хлопці, захочете трохи погратися.

— Звичайно, — сказав Драко.

— Порозфарбовуємо? Ти малюватимеш зі мною, татку? — запитав Авреліан.

— Якщо ти не проти, — відповів він, дивлячись на Герміону за дозволом.

— Так, але в нас є правило, що розфарбовувати треба за столом. Це нормально? — запитала вона.

— Якщо ми тобі не заважатимемо.

— Ні, усе гаразд. Авреліан, ти знаєш, де лежать кольорові олівці та розмальовки. І не забувай розфарбовувати на папері, — суворо нагадала вона йому. Напередодні ввечері, під час розмови з Гаррі перед зустріччю, Авреліан забрав зі столу олівці й почав розфарбовувати стіни. Її це дуже засмутило, але Гаррі лише розсміявся. Крічер зрадів, що має чим зайнятися.

— Гаразд, мамо, — трохи поспішно погодився Авреліан. Він схопив Драко за руку й потягнув на кухню. Герміона мимохіть вихопила з рук Авреліана пляшечку з напоєм і пішла слідом за ними на кухню. За кілька хвилин Драко й Авреліан сиділи за столом, згорбившись над розмальовками. Герміона хихикнула. Вона ніколи не думала, що коли-небудь побачить Драко Мелфоя, який спокійно й задоволено розфарбовує кольоровими олівцями.

Повернувшись до приготування вечері, вона взяла ложку й одягла вінтажний фартух. Вона глянула через плече на Драко, почуваючись трохи ніяково. Але відігнала цю думку, вирішивши не дозволяти почуттям ґрунтуватися на Драковому схваленні. Яке йому до того діло? Здавалося, йому байдуже. Він так і не підняв очей від своїх чи Авреліанових розмальовок. Вона опустила сушені лінґвіне в окріп і почала промивати кілька ягід малини, щоб додати їх до шоколадного мусу.

Попри всі зусилля зосередитися на Авреліані та його розмальовці, Драко, здавалося, не міг перестати поглядати на Герміону щокілька секунд. У його житті було лише кілька випадків, коли він справді спостерігав за тим, як хтось готує. Він виріс, користуючись послугами домовиків, і сприймав як належне те, як приготована їжа опиняється на тарілці. Здавалося, що це вимагало досить багато роботи, але Герміона з легкістю пурхала маленькою кухнею. Вона була у своїй стихії й граціозно переходила від одного завдання до іншого. Йому подобався її чарівний, задумливий погляд, коли вона куштувала соус. Після секундної павзи вона, здавалося, точно знала, що слід додати, щоби покращити смак, тому що коли вона куштувала його наступного разу, то була цілком задоволена. Вона була таким привабливим творінням, що він не міг відірвати погляду.

— Татку! Ніякого фіолетового волосся, — застеріг Авреліан, повертаючи Драко до його завдання. Він подивився вниз і помітив, що випадково взяв фіолетовий олівець замість коричневого. Відьма, яку він розмальовував, мала досить яскраве фіолетове волосся.

— А чому ні? — запитав він, удаючи, що зробив це навмисно.

— Це безглуздо! — хихикнув Авреліан.

— Це безглуздіше, ніж… зелена шкіра? — запитав він, взявши зелений олівець і розфарбувавши нею обличчя відьми.

Авреліан вибухнув істеричним хихотінням.

— Або… рожева мітла? — посміхнувся він, швидко розфарбовуючи ручку мітли.

— Ще, татку! — наполягав Авреліан.

— …з блакитними плямками? — додав він плям на мітлі.

— Помаранчеві. Помаранчеві руки, татку, — попросив Авреліан.

Герміона відірвалася від готування і розсміялася, побачивши їх. Вона й досі не могла повірити, як добре Драко ладнає з Аврі. Це було майже так, ніби він сам був дитиною. Це теж було чимось, чого вона ніколи не могла собі уявити: Драко Мелфой у дитинстві. Їй було цікаво, яким він був.

— Гаразд, хлопці, час відкладати олівці, бо вечеря готова, — оголосила Герміона.

— Мамо! Мамо, подивися, що тато намалював. Він її кумедно розфарбував, — хихикнув Авреліан, тримаючи малюнок, щоб мати змогла роздивитися.

— Це точно, — усміхнулася Герміона.

— Я прикріплюю до холодильника? — запитав він.

— Звісно.

— Прикріпить це до холодильника? — із цікавістю запитав Драко.

— Емм, так. Це традиція — вішати дитячі малюнки та грамоти на холодильник за допомогою магнітів. Це просто спосіб продемонструвати їх. Я не думала, що це суто маґлівська традиція, — замислилася вона.

— Ну, може, і ні. Я просто ніколи не бачив нашого холодильника. Кухня в нашому домі відокремлена, туди ходять тільки домовики, — пояснив Драко.

Герміона кивнула. Вона з подивом виявила, що цього разу її не так засмутила згадка про домовиків.

— Я можу тобі чимось допомогти? — запропонував Драко.

— Гадаю, я впораюся. Хоча, якщо не заперечуєш, можеш налити Авреліану напій.

— Звісно, — Драко переставив усі прибори на свої місця, а Авреліан прибрав розмальовки, а тоді він налив зелену газовану воду в маленький винний келих Авреліану. Авреліан дуже тішився, побачивши це. Герміона принесла посуд до столу й запропонувала Драко пригоститися, а сама почала наливати вино. Цього разу вона не забула поставити пляшку трохи далі від заклопотаного малюка.

— Що це? — запитав Авреліан, дивлячись на макарони на своїй тарілці. Драко навіть зрадів, що син запитав. Очевидно, що це була якась паста, але він не був упевнений, що це за соус.

— Це лінґвіне з горілчано-вершковим соусом, — сказала йому Герміона.

— Мені це не подобається, — сказав Аврі з насмішкою, дивлячись на тарілку.

— Звісно, подобається. Це ж спагеті, — сказала Герміона, пояснюючи це зрозумілою йому мовою.

— О, — сказав він, захоплено копаючись виделкою в закручених макаронах. Герміона закотила очі, а Драко хихикнув. Герміона відкусила шматочок і потайки спостерігала за Драко, щоби побачити, чи йому сподобалося. Вона не була впевнена, чи він перебірливий їдець, але припускала, що більшість людей люблять макарони з томатним соусом. Вона розслабилася, коли побачила, що йому сподобалося.

— Отже, — почав Драко, — Поттер сказав, що сьогодні зустрічається з Візлі. Він мав зустрітися з Біллом?

— Так, — відповіла Герміона, — Білл працює в Ґрінґотсі, і вони разом працюють над тим, щоб дізнатися, чи зможуть вони таємно переглянути записи, пов’язані з Паркінсонами. Якщо їм погрожують, то це може бути через гроші або якісь ресурси. У будь-якому випадку, їм, ймовірно, доведеться знімати великі суми, і ми сподіваємося, що якщо це так, то зможемо знайти закономірність або недолік у схемі зняття коштів. Проблема полягає в тому, щоб змусити ґоблінів дозволити нам перевірити це. Вони дуже серйозно ставляться до конфіденційності клієнтів. Ми це цінуємо, але хотіли б, щоб вони не переймалися цим питанням, коли Міністерство робить запити для офіційних розслідувань. Білл сказав, що, можливо, краще спробувати задобрити ґоблінів, не згадуючи спочатку про Міністерство, оскільки вони можуть протестувати ще більше, якщо дізнаються, що до справи причетне Міністерство. Вони не надто люблять, коли до справи причетний уряд.

— Так, їм взагалі не дуже подобаються чарівники. Гадаю, єдина причина, чому вони нас терплять, — це їхній вплив на банківську систему, — погодився Драко. — Щодо Паркінсонів, то я говорив із Блезом минулої ночі. Я висловив занепокоєння щодо Пенсі та її сім’ї, але досить туманно. Виявляється, він знає, що ми з тобою і Поттером над чимось працюємо, але я сказав йому, що це конфіденційно. Він погодився приглядати за нею. Він дасть мені знати, якщо щось помітить.

— Чудово. І Гаррі сьогодні говорив із Кінґслі. Тепер ця справа офіційно конфіденційна, — повідомила Герміона. — Але досить про це. Мені подобається твоя політика не займатися роботою за столом. Ну… я із цим навіть погоджуюся. Але мушу визнати, що мені дуже цікаво, чим ти займаєшся у Відділі міжнародної співпраці.

— А що саме? — із цікавістю запитав він.

— Ну, я кілька разів працювала з тобою над міжнародними злочинами, але я знаю, що ти вкрай рідко з ними стикаєшся. Думаю, мені просто цікаво, чим ти займаєшся. Як взагалі до цього прийшов?

— Ну… Я зацікавився цим під час чемпіонату світу, коли мені було чотирнадцять. Побачивши людей із різних країн, я зрозумів, що мало що знаю за межами власного життя. Потім до школи прибули учні Бобатону та Дурмстренґу, і я почувався ще дрібнішим, — пояснив він. — Війна закінчилася, і я зміг скласти НОЧІ лише за два місяці навчання, і склав їх досить добре. Я все ще не знав, чим хотів займатися. Коли я переглядав можливі варіанти, цей привернув мою увагу. У ньому йшлося про те, що доведеться багато подорожувати, і це стало для мене вирішальним фактором.

— Часто подорожуєш? — запитала вона.

— Залежить від того, що ти називаєш «частим». Я, як правило, їжджу один-два рази на місяць, але лише на два-три дні, — сказав їй Драко. — Переважно це паперова робота, перемовини та укладання угод. Мене посилають туди як представника нашого відділу, просто посередника.

— Ти говориш так, ніби це невелика посада, але вражає, як високо ти піднявся всього за два роки після того, як приєднався до відділу, — серйозно сказала Герміона.

— Дякую, — сказав Драко, здивований і задоволений її коментарем.

— А які місця ти вже відвідав? Що тобі найбільше сподобалося?

— Я багато подорожував, але переважно Європою. Одного разу був у Сполучених Штатах. Також у Сінгапурі та Японії, — розповів він. — Японія, безумовно, мій найулюбленіший досвід. Залежно від того, коли ми закінчимо все це, я, можливо, повернуся туди найближчим часом. Японія прийматиме фінал наступного Чемпіонату світу з квідичу, тож ми маємо багато що з ними обговорити.

— До наступного чемпіонату світу трохи більш як два роки, — недовірливо зауважила Герміона.

— А вони почали говорити про нього за два дні після попереднього, — хихикнув Драко. — Ми зв’язувалися з іншими країнами, що приймають чемпіонат, але оскільки до фінальної гри прикута така увага, треба багато чого обговорити: безпеку, транспорт, мовні бар’єри, належний одяг… Знаєш, це все страшенно нудно. Тобі це не може бути цікаво.

— Але ж мені цікаво! — наполягала Герміона. — Я, звичайно, мало бачила інших чарівних культур, і мені здається, що це дуже захопливо.

— Справді? — трохи скептично запитав Драко. Він впіймав вираз її обличчя і зрозумів, що вона не жартує.

— Так. А що ж робить Японію твоєю улюбленою країною? — запитала вона.

— Ну, вона дійсно відрізняється. Я думаю, що багато людей уявляють собі традиційну Японію, і це так, але це набагато більше, — схвильовано сказав він. Герміона посміхнулася, побачивши вогонь пристрасті в очах. — Багато хто зі старшого покоління чарівників досі одягається і виконує роботу за традиційною японською модою, стародавнім способом. Але значна частина молодого покоління є трохи сучаснішою. Загалом, більшість людей там здаються більш екстравертними порівняно з нами. Вони зовсім не соромилися підходити й заговорити зі мною. Багато хто з них навіть торкався мого волосся, тому що колір відрізнявся від їхнього.

Герміона засміялася.

— У Тедді волосся інше, — сказав Авреліан, намагаючись не відставати від дорослої розмови.

— Так і є, чи не так? — посміхнулася Герміона. — Тобі, мабуть, було дуже незручно? — запитала вона Драко.

— Так. Дуже бентежило. Але я впорався із цим. Я зрозумів, що вони просто не мають таких соціальних кордонів, як ми. Але вони також мають жорсткіші соціальні межі в інших аспектах. У них є манери й поведінка, які є очікуваними, які тут здавалися б досить формальними. Там це просто буденність. Найкрутіше там… — Драко почав говорити надзвичайно схвильовано, але потім став дуже невпевненим у собі й просто замовк.

— Ні, продовжуй, — закликала Герміона.

— Ну… — сказав він, збираючись із духом. Йому все це здавалося дуже цікавим, але він не знав нікого, хто б так само захоплювався. Мати ввічливо вислухала, а Блез посміявся з нього. Він поділився дечим із хлопцем, з яким працював, але оскільки той чоловік був там набагато довше, ніж Драко, ділитися було не так захопливо. Герміона здавалася зацікавленою, але він боявся, що зі своїм ентузіазмом матиме дурний і дитячий вигляд.

— Справді, я до смерті хочу знати, що ти збирався сказати, — наполягала Герміона.

— Я теж, — відповів Авреліан, не маючи жодного уявлення, про що йдеться. Він підхопив пальцями шматочок макаронів, насадив їх на виделку й підніс локшину до рота, перш ніж заковтнути.

— Ну, — трохи спокійніше продовжив Драко. — В Японії не користуються порошком флу. У них є дещо, що вони називають Коутай-Монко. Вони беруть кристалічний порошок, схожий на пісок, і посипають ним лінію перед дверима. Вони говорять, куди хочуть піти, відчиняють двері, а потім заходять. Його можна використовувати на будь-яких дверях, але він відкриває лише ті двері, які названі. Наприклад, якби я використовував його тут, я б сказав, так само як і з каміном, але він би відчинив саме твої вхідні двері, а не, скажімо, двері твоєї ванної кімнати. Але також, щоб не бути грубим, у кожному будинку є фоє, тож коли хтось заходить, він не потрапляє безпосередньо в будинок.

— Це дуже круто. І, мабуть, дуже зручно. Можна легко вийти з маґлівського будинку або з будь-якого іншого, де є двері, а не тільки камін, підключений до мережі, — сказала Герміона.

— Так, я теж спершу так подумав. Мені було цікаво, чому ми не вибрали щось подібне для переміщення.

— Доки? — запитала вона.

— Доки я не зрозумів, як легко можна помилитися. Розумієш, коли ти можеш користуватися будь-якими дверима, завжди є інша сторона дверей. Вони використовують спеціальний стукіт у двері, щоб людина з іншого боку знала, що не можна заходити у ці двері, тому що вони використовуються для подорожей. Ну, мені цього ніхто не казав. Я почув, що хтось постукав у двері, і відчинив їх. У результаті я перемістився з Кіото до Токіо, не маючи жодного уявлення про те, що сталося, — хихикнув Драко. Герміона мусила прикрити рота і сподіватися, що не вдавиться вечерею, коли хихотіла.

— Так, той хто це зробив, не здогадувався про це, бо ніхто мене не шукав, — продовжив він. — Я дуже здивував сім’ю, до якої потрапив. На щастя, їхня донька-підліток трохи говорила англійською. Вона змогла розповісти мені, як повернутися назад.

— Це смішно. Це, либонь, було дуже нервово в той момент, але яка ж пригода, — тихо хихикнула Герміона. — Ти справді розповідаєш про це неймовірно. Тепер мені дуже хочеться туди поїхати.

— Мені теж, — повторив Авреліан.

— А як щодо тебе? Що тебе привабило у відділі дотримання магічних законів? — запитав Драко.

— Війна. Спершу я казала собі, що більше ніколи не хочу цим займатися, що хтось інший може вистежувати, розслідувати й таке інше, бо з мене досить. Що ж… Як і ти, я готувалася до НОЧІ пару місяців, поки Гаррі та Рон поринули в аврорську справу, пропустивши більшу частину навчання, бо мала відчайдушну потребу в допомозі в цій сфері. Після того, як я склала іспити, я побачила, наскільки розірваним на частини був світ і як сильно страждав відділ дотримання магічних законів. Я вирішила, що не можу просто сказати, що хтось інший має це зробити, тому що всі про це говорять. Я просто мусила це зробити. Коли я почала працювати, усе виявилося не так уже й погано. Я знайшла своє місце в роботі з доказами, огляді та оформленні документів. Я все ще виїжджаю на місця злочинів, але більшість із них не є серйозними правопорушеннями. Екстремальне насильство та вбивства були більш рідкісними, коли я прийшла, і, на щастя, це досі так. Це стало схоже на гру з пазлами, намагаючись скласти все до купи.

— Ти казала, що Рон одразу став аврором, а як він перейшов у патруль з дотримання магічних законів? — запитав Драко.

— Він просто не думав, що це правильно. Він думав, що це буде цікавіше. А коли виявилося, що вони набагато більше займаються розслідуванням на папері, ніж у полі, він почав придивлятися до відділу патрулювання. І я не знаю, звідки це взялося, можливо, поєднання навичок квідичу та шахів, але Рон дійсно хороший стратег. Він добре туди вписується. Я справді думаю, що для нього також добре бути окремо від Гаррі. Він усе життя жив у тіні братів, а потім Гаррі. Працювати з ним аврором означало б ніколи не знайти власного світла. Йому добре там, де він є. Його цінують таким, який він є, і я думаю, що це чудово для нього… І я страшенно лепечу. Мерліне, вибач, — перепросила Герміона.

— Усе гаразд, мамо, — сказав Авреліан, втішно поплескуючи її по руці.

Герміона хихикнула до нього.

— Дякую, Аврі.

— Він має рацію. Хоч ти й почала лепетати, але ми тобі прощаємо, — посміхнувся Драко. Герміона зарум'яніла. Вона мала говорити про себе, а не про Рона.

— Тоді чому б тобі не повернути нас до теми, розказавши мені, що ти любиш робити, коли не працюєш? — запропонувала Герміона.

— Гм, гаразд, — сказав він. — Ну, мені досі дуже подобається квідич, але, як я вже казав, я не був на грі вже кілька місяців. Ми з Блезом іноді зустрічаємося після роботи, але здебільшого сидимо й базікаємо. Я справді досить нудна людина, напевно.

— А ти часто ходиш на побачення? — несміливо запитала вона.

— Ні, не дуже. Я зустрічався з кількома дівчатами, але лише кілька тижнів. Останні кілька місяців я ходив на побачення лише тоді, коли брав когось із собою на громадські заходи, і то лише на благодійні. Я намагався переконати маму дозволити нам відвідувати благодійні заходи разом, оскільки ми вже ходимо на них удвох, але вона наполягає, що це не правильно. Каже, що нормально, що вона йде без пари, враховуючи мого батька… ну… Але наполягає на тому, що я повинен брати із собою пару. Думаю, вона робить це, бо хвилюється, що я не шукаю стосунків так активно, як вона вважає за потрібне.

— Схоже на моїх друзів, — сказала Герміона.

— О, це тільки моя мама. Блез і Пенсі куди гірші, — хихикнув Драко. — А як щодо тебе? Ти часто ходиш на побачення?

— Ем… ні. Зовсім ні насправді, — зізналася Герміона, несамовито червоніючи.

— А як щодо тебе і Візлі… е-е… Рона ? — запитав Драко. — Здається, ви…

— Ні, — поспішно сказала Герміона. Вона розсміялася і продовжила: — Ні. Ні, нічого такого. Ми просто друзі. Одного разу ми спробували. Лише одне побачення, і це було так незручно… Ми обопільно вирішили, що між нами нічого не може бути.

Драко кивнув. Він не хотів, щоб вона це побачила, але відчув значне полегшення. Те, як вона говорила про Рона кілька хвилин тому, з такою любов’ю, його трохи занепокоїло.

— Гаразд, якщо ти вже обрала тему. Що ти любиш робити, коли не працюєш? — запитав він.

— Ну, я люблю іноді розслабитися, подивившись телевізор, — запропонувала Герміона.

— Я теж! — схвильовано сказав Авреліан. — Мені подобається Пожежник Сем! Пожежник Сем і Телепузики! Тобі вони теж подобаються, тату?

— Ем… я не знаю, — невпевнено відповів Драко. — Я ще ніколи не дивився телевізор.

— А ми його дивитимемося? Ми подивимося його зараз, мамо? Я покажу йому Телепузиків? — благав Авреліан.

— Ми зараз вечеряємо. Побачимо, як почуватимемося після цього, — ухильно відповіла вона.

— Татку, ти подивишся зі мною? Подивишся його після вечері? — з надією запитав Авреліан.

Драко глянув на Герміону, не знаючи, що сказати. Вона глянула на Авреліана, а коли побачила, що він не дивиться на неї, заперечливо похитала головою. Він бачив, що вона робить це для нього, і йому лиш дужче закортіло дізнатися, у чому справа, але він вирішив прислухатися до поради. — Я не впевнений щодо сьогоднішнього вечора, але ми могли б пограти в щось перед сном. Я бачу, що твій троль розійшовся.

— Так! Ми можемо пограти в мого троля! — схвильовано сказав Авреліан.

— Але тобі треба закінчити вечерю, — нагадала Герміона.

— Ти щось казала, — підказав Драко.

— А, так… Ну, я і сама досить нудна людина, гадаю. Як усі про мене пам’ятають, я люблю читати, — згадала вона.

— Це дуже широке твердження. А що ти любиш читати? — поцікавився Драко.

— Ну, останнім часом я підсіла на журнали. Я передплачую журнал Популярні зілля , і він справді дуже цікавий, але він виходить лише раз на три місяці. Кілька місяців тому я почала передплачувати Відьомський тижневик . Я насміхалася з нього, коли вчилася в школі, але в ньому є дуже хороші рецепти, корисні заклинання та поради щодо ведення домашнього господарства. Але журнали закінчуються надто швидко. Я справді людина, яка любить романи, про маґлів чи чарівників. Мені подобаються і ті, й інші. Зараз я читаю серію « Трагедії перевертнів » Агати Ноель.

— Справді? І що думаєш? — із цікавістю запитав він.

— Мені дуже подобається. Я відкрила їх для себе лише місяць тому, — відповіла вона.

— І на якому зараз?

— Я дочитала трохи більш ніж половину третьої книги. А що? Ти читав?

— Так, це моя улюблена серія. Не те щоб це була моя улюблена книга, але, безумовно, моя улюблена серія.

— А читав четверту? Це ж остання, чи не так? — схвильовано запитала Герміона.

— Так. Вона фантастична. Не можу повірити, що в кінці вона…

— Не треба! — закричала Герміона. Авреліан підскочив на своєму місці, а Драко вибухнув щирим сміхом. Герміона звузила на нього очі, не знаючи, що робити з його реакцією.

— Вибач, — перепросив він, щосили намагаючись повернути собі спокій. Герміона все ще дивилася на нього вороже, але почала трохи розслаблятися, коли побачила широку, щиру посмішку. — Вибач, — знову перепросив він. — Я нічого не міг вдіяти. Я не збирався нічого говорити. Я просто хотів побачити реакцію. Пенсі зробила те ж саме, коли я зробив це з нею. Хоча, мабуть, ти трохи стриманіша за неї, бо на мені немає твого вина.

Герміона заспокоїлася, але все ще не могла змусити себе посміхнутися. Вона почувалася незручно через інше. Вони з Драко Мелфоєм не просто вели цивілізовану розмову, він жартував із нею, без жодної жорстокості, просто грався з нею, щоб розсмішити. Це нагадувало те, що могли б зробити Гаррі чи Рон. Вона зрозуміла, що їй починає ставати комфортно поруч із ним, але це здавалося настільки комфортним, що аж незручним. Тільки… чи йому так здалося, чи тільки їй?

— Вибач, — сказав він ще раз, його посмішка почала зникати, коли здалося, що жарт не був сприйнятий належним чином.

— Ні, усе гаразд, — сказала Герміона, натягнувши, як вона сподівалася, переконливу посмішку. — Ти просто на секунду зіграв на моїх емоціях. Мабуть, я трохи серйозніше ставлюся до книжок, ніж мала б.

— Я люблю книги, — сказав Авреліан. — Мені подобається Стрибучий казанок .

— Правильно. Я ж тобі читав її минулої ночі, еге ж? — усміхнувся Драко. Зрозумівши, що вони залишили дитину поза розмовою, він запитав: — Тож, скажи мені, Авреліане, що ти сьогодні робив?

Герміона підвелася і почала прибирати тарілки зі столу.

— Ми з мамою ходили до Гелен і… Як там звали того буркотуна, мамо? — недбало запитав Авреліан.

Герміона зупинилася на півдорозі, чашка із шоколадним мусом застигла в руці за кілька дюймів над столом. Вона здригнулася і поставила її перед Авреліаном. — Можеш називати його дідусем. І як ти думаєш, можеш спробувати називати Гелен «бабусею»?

— Гаразд, — посміхнувся він. — Ми сьогодні ходили до Гелен… е-е-е, до бабусі й дідуся.

Драко підняв очі на Герміону. Вона уникала його погляду, коли ставила перед ним десерт. Вона мала такий ображений і скривджений вигляд, що йому хотілося щось сказати, але він не знав, що саме.

— А ще вона дала мені багато яєць і кексик, щоб я відніс їх тітці Молі, — весело продовжував Авреліан.

— Тобі там знову було весело? — запитав Драко, не зводячи очей із Герміони.

— Так! Чарлі допоміг мені сьогодні політати на мітлі. Я летів так швидко! — вигукнув він, випроставшись на стільці й піднявши руки догори. — Чарлі ганявся за мною всюди, але я був надто швидкий!

— Звучить як прекрасний день, — посміхнувся Драко, дивлячись на захопленого хлопця.

— Угу. Я мчав, мчав, мчав, мчав і врізався прямо в дерево, — засміявся він.

— Що? — несподівано запитала Герміона.

— А, ну так. Я приземлився на коліно і зламав мітлу, але Чарлі все виправив, — запевнив її Авреліан.

Герміона мала невтішний вигляд.

— З ним усе гаразд, — сказав їй Драко. — Поглянь на нього. Це його зовсім не злякало, тож він майже не постраждав. А ті мітли справді не дуже швидкі. Якщо він каже, що вона зламалася, то, мабуть, то була лише маленька гілочка. Нічого страшного, запевняю тебе, — заспокоїв він її. — Коли я був у його віці, я теж вважав себе королем світу на своїй іграшковій мітлі. Але я також думав, що я найшвидший бігун у світі. Не хвилюйся за нього.

— Татку, ти візьмеш мене політати? Політаєш зі мною на мітлі? — запитав Авреліан.

— З радістю. Пізніше, — відповів йому Драко, не знаючи, коли й де йому випаде така нагода.

— Гаразд, — сказала Герміона, знову підводячись. — Здається, ми доїли десерт. Ви двоє хочете трохи пограти перед сном чи…?

— Так, ми пограємо, — відповів їй Драко. Він насолоджувався їхньою розмовою за вечерею, але почувався винним, що Авреліан залишився осторонь.

— Ура! — вигукнула Авреліана, поспішаючи до вітальні. Драко посміхнувся і пішов слідом.

Герміона провела наступні десять хвилин, прибираючи тарілки з вечері та кухонну стільницю. Вона хотіла дати хлопцям ще трохи часу погратися наодинці. Закінчивши, вона зайшла до вітальні й сіла на диван, простягнувши ще один келих вина Драко, який вдячно кивнув. Він знову сидів на підлозі з Авреліаном, а перед ними стояло кілька фігурок. У них було два тролі та жменька фігурок відьом і чарівників. Герміона особисто не була знайома із цими фігурками, але Драко пояснив їй, що це вигадані персонажі, дуже схожі на маґлівських супергероїв. Вона була вражена, ще більше, ніж раніше, коли побачила, як Драко грає з Авреліаном. Квідич був чимось, що більшість дорослих могли б оцінити, але тут він видавав голоси й бурчання для троля і чарівника, за яких відповідав. У якийсь момент їй довелося придушити хихикання. Драко побачив це і грайливо посміхнувся.

— Знаєш, Авреліане. Гадаю, твоїй матусі теж варто спуститися сюди й погратися. Що скажеш? — запропонував Драко з хитрою посмішкою. Якщо вона могла сміятися з нього за гру, то він вважав, що вони мають бути на рівних.

— Так, мамо! — схвильовано сказав Авреліан.

— Вибачте, хлопці, не цього разу. Але наступного точно, — відповіла Герміона.

— Та годі тобі, — підбадьорив Драко. — Ти ж не боїшся маленького старого троля?

— Звісно, ні. Просто після того, як погралася зі справжнім, хіба можуть іграшки з ним зрівнятися? — грайливо відповіла вона.

— А, ну так… — сказав Драко, коли до нього повернулася пам’ять. — Це ж ти знайшла того троля на першому курсі.

— Ні. Це він знайшов мене, — поправила Герміона.

— Ха, — засміявся він. — Здається, це було так давно.

— Ну, це ж було, чи не так?

— Ну… типу того. Минуло десять років, але ці десять років дійсно пролетіли.

— Тату, — буркнув Авреліан, засмучений тим, що батькова увага була викрадена.

— Вибач, — перепросила Герміона. — Але взагалі-то, тобі вже давно час спати.

— Ой… — заскиглив Авреліан. — Ніякого ліжка!

— Гей, не кажи своїй матері «ні», — м’яко застеріг Драко. — Хороші чоловіки дбають про матерів.

Герміона подивилася на нього з м’якою усмішкою, знову здивована ним. Було приємно мати його підтримку, але ще більш значущим було те, що він використав слово «чоловіки». Одна справа сказати «хороші хлопчики», але він сказав «хороші чоловіки». Це звучало якось гучніше. Це включало його самого, коли він це говорив. Це було нагадувало пораду, як жити, а не просто як діяти.

— Стрибучий казанок ? Стрибучий казанок , татку? — благав він.

Драко подивився на Герміону, шукаючи дозволу. Вона посміхнулася, кивнула і викликала для них книгу.

— Гаразд, — сказав Драко, — але коли я закінчу, ти ляжеш спати без зайвої метушні, добре?

— Добре! — погодився Авреліан, забираючись Драко на коліна.

Коли казку було закінчено, Герміона перепросила за себе й Авреліана, і забрала його, щоб вкласти в ліжко.

— Мамочко, заспіваєш? Заспівай мені пісеньку? — благав Авреліан, коли Герміона натягувала йому на голову піжаму.

— Вибач, але твій батько чекає на мене, — перепросила Герміона.

— Будь ласка! Будь ласка, будь ласка, будь ласка, мамо! — благав він.

Герміона зітхнула, відкинула його волосся із чола і втупилася в сріблясті очі. Вона посміхнулася і похитала головою. Йому просто неможливо відмовити. — Гаразд. Залазь під ковдру й заплющуй очі. — Авреліан швидко зробив, як сказано, і Герміона вимкнула світло. Вона сіла на край ліжка й почала погладжувати його по спині, наспівуючи:

— Goodnight my love, the tired old moon is descending,

Goodnight my love, my moment with you now is ending.

It was so heavenly, holding you close to me,

It will be heavenly to hold you again in a dream,

The stars above have promised to meet us tomorrow,

Til then, my love, how dreary the new day will seem,

So for the present dear, we'll have to part,

Sleep tight my love, goodnight my love,

Remember that you're my sweetheart.

Коли пісня закінчилася, вона нахилилася і поцілувала його в чоло.

— Добраніч, Авреліане.

Герміона відчинила двері й затамувала подих, побачивши Драко.

— Вибач, — швидко перепросив він. — Я… я не хотів тебе налякати. Мені просто треба було в туалет, а коли я вийшов, то почув, як ти співаєш… Мабуть, я був надто допитливим.

— Ні… ні, усе гаразд. Я просто злякалася, от і все, — сказала йому Герміона. Незалежно від того, що вона сказала, їй було соромно знати, що її підслухали.

— То що то за пісня? — запитав Драко, коли вони обоє повернулися до вітальні.

— О… він попросив мене її заспівати. Здається, я співала йому її майже щовечора. Це стара маґлівська пісня Елли Фіцджеральд. Мій тато співав її мені, — тихо закінчила вона.

Драко сумно подивився на неї. Він не знав, що сталося в будинку її батьків того дня, але знав, що все пройшло не дуже добре. Він хотів запитати, але знав, що якщо вона захоче про це говорити, то скаже. Він не хотів втручатися. Це надто особисте.

— Гарна пісня, — прокоментував Драко.

— Так, але я не дуже добре її співаю, — сором’язливо відповіла Герміона.

— Я думаю, що ти дуже гарно співаєш.

Герміона сильно зашарілася.

— Гм, дякую. Але я все одно не можу оцінити це навсправжки. Це музика біг-бенду, тож інструменти відіграють велику роль.

— Біг-бенд? — перепитав Драко.

— Так, джазова музика, — відповіла Герміона, сідаючи на диван. — Вибач, я забула, що в чарівників не так багато музичних стилів.

— Що ти маєш на увазі?

— Ну… у маґлівській музиці є багато різних жанрів. Тут, в основному, звучить музика Целестини Ворбек або Фатальні сестри, — пояснила Герміона.

— Тоді розкажи мені, яка ще є музика? — запитав Драко.

— О, її безліч, — відповіла Герміона. — Набагато більше, ніж я можу перелічити. Є джаз, класичний рок, панк-рок, реп, техно, поп, етнічні стилі, такі як сальса й регі. Їх так багато… — Герміона зупинилася, і її хвилювання згасло. — Вибач…

— Що? — запитав Драко, розгублено.

— Я впевнена, що тобі не дуже цікаво слухати про маґлівські штучки, а я маю схильність говорити про них без упину, — вибачливо зізналася Герміона.

— Ні, усе гаразд, — сказав Драко.

— Справді? — скептично запитала вона. — Я маю на увазі… ти завжди здавався…

— Ворожим до всього маґлівського? — підказав він. — Так… ну, мене завжди вчили, що є лиш один правильний спосіб жити та діяти. Гадаю… з роками я почав цікавитися, як інші люди роблять щось подібне. Я почав працювати в відділ міжнародної співпраці, почав подорожувати й бачити різних людей із різним походженням і традиціями. Я подумав… ну… не можуть же вони всі помилятися. Либонь, маґли можуть бути такими самими. Я не думаю, що вони помиляються… просто вони інші.

— Справді? — запитала Герміона. Це так багато значило для неї, що вона не знала, що робити чи казати. Вона була приголомшена.

— Все одно все інакше. Я все ще не дуже багато про це знаю. Це дивна культура, — як тільки він це сказав, він швидко додав: — Але це не так уже й погано. Просто… трохи… лякає.

— Я знаю. Мені довелося багато чому навчитися, коли я потрапила у світ чарівників.

— Тобі цього не вистачало? Жити в маґлівському світі? — здивувався Драко.

— Емм… ні, — чесно зізналася вона. — Я ніколи його й не покидала. Ну, це те, як я це бачу. Ми зараз у маґлівському світі. Я впевнена, ти бачив, що я досі зберігаю деякі маґлівські речі. У мене є електричне світло й телевізор. Я слухаю маґлівську музику й досі ношу багато маґлівського одягу. Я використовую більше магічних речей, ніж маґлівських, але думаю, що навчилася жити в обох світах досить добре.

— Можливо, ти колись покажеш мені той телевізор, — сказав Драко, трохи схвильовано. — Всі маґлонароджені й навіть деякі захоплені чарівники говорять про це. Чому ти хотіла, щоб я відмовив Авреліану?

— Позаяк шоу, яке він хотів, щоб ти подивився, нестерпне. Це дуже набридлива дитяча програма, яку, мабуть, придумали, коли хтось приймав психотропи, — Драко розсміявся з Герміониного палкого обурення. — Я не хотіла, щоб це стало твоїм першим враженням від телебачення. Але, якщо тобі справді цікаво, я колись увімкну якийсь фільм чи ще щось.

— Так, думаю, я хотів би подивитися, що це таке, — погодився він.

— Знаєш, якщо в тебе колись виникнуть питання про маґлівські штучки, то питай. Але якщо я колись почну захоплюсь розповіддю про них, ти також можеш попросити мене бути стриманішою. Я не ображуся. Ронові вже набридло, що ми з Гаррі іноді говоримо про всяку всячину, — сказала Герміона.

Драко кивнув. Вони посиділи мовчки кілька хвилин, перш ніж Драко підвівся.

— Що ж… мабуть, я маю йти.

Герміона кивнула.

— Так, гадаю… Тобто, ти не мусиш, — раптом сказала вона. — Тобто… я тебе не примушую. Я просто… — вона глибоко почервоніла. Здавалося, вона не могла сформулювати те, що мала на увазі.

— Я розумію, — сказав він їй. — Ще раз дякую за вечерю. Було дуже смачно. Дуже добре. Мені дуже сподобалося з тобою розмовляти.

— Мені теж, — посміхнулася вона. Їй знову стало незручно. Вони знову стояли досить близько одне до одного, і вона не могла перестати думати про поцілунок, який він подарував їй напередодні. Нездатна вирішити, чи хоче, щоб він поцілував її ще раз, чи ні. Вона думала, що швидше хоче, але… просто не знала…

Він мав одночасно зацікавлений і стурбований вигляд, коли нахилився і взяв її за руку. Він не до кінця усвідомлював свій вчинок, він щойно зрозумів, що ніколи раніше не торкався до неї по-справжньому. Її руки здавались такими маленькими й ніжними, а пальці такими витонченими. Він провів великим пальцем по м’якій шкірі кісточок, і його погляд повернувся до лиця. Вона була знервована, а не перелякана, як напередодні. Він посміхнувся. Це був початок.

— Я поцілую тебе в щоку, — сказав він їй.

Вона німо кивнула, і її очі повільно заплющилися, так багато приємних почуттів затопило її, коли губи торкнулися м’якої рожевої щоки.

— Дякую, — сказав він. Герміона розплющила очі. Вона не була впевнена, чи він знову дякує їй за їжу, чи за поцілунок, але не знала, що відповісти.

— Дякую, — відповіла вона. — Я… я побачу тебе завтра.

Драко кивнув.

— Добраніч.