Понеділок, 11 жовтня 1999 р.
Ми працюватимемо разом над проєктом яйця дракона в понеділок. У п’ятницю мені вдалося всіх вразити, тож Робардс попросив мене підготуватися до наради на початку тижня.
Я приходжу на кілька годин раніше, щоб підготуватися, а Робардс уже біля моєї кабінки розпинається про цю зустріч. Це самовпевнено, але я кажу йому, що буду готовий о 9:30. Я збираю карти та дослідження, які намітив у п’ятницю, і починаю формувати їх у щось на кшталт звіту.
Я приходжу в конференц-залу на другому рівні — мій другий офіс, як я його називаю — коли кілька інших співробітників починають заходити, і раптом з’являється вона і дивиться мені прямо в очі.
У моїй голові спливають видіння, які я снив минулої ночі. Як вона дивилася на мене, поки я входжу в неї; як її губи перетворюються на ниточку, бо вона стримує стогони; як вона відвертається, і я смикаю її за волосся, щоб повернути погляд назад на мене…
Вона відводить погляд і сідає якомога далі від мене. Бачу, як О'Коннор допомагає їй сісти. Дідько. Він теж тут.
Зосереджую свою енергію на цій зустрічі, і розумію, що абсолютно не готовий.
І як я й боявся, вона ставить запитання. Підіймає руку, наче маленька ґрифіндорка, і мені цікаво, чи розуміє вона, що робить, сидячи з прямою спиною, наче на уроці зілля, намагаючись заробити похвалу вчителя.
Під кінець зустрічі я вже не ладен стриматися, тому з мене таки виривається «Десять очок Ґрифіндору».
Вона хмуриться, і я думаю, що сьогодні буде хороший день.
~*~
Середа, 13 жовтня 1999 р.
У мене зустріч із Рітою Скітер, щоб обговорити початок діяльності Консалтингової групи Мелфоя. Вона приходить на вечерю, і у мене складається враження, що кожного разу, коли Ріта приходить до нашого маєтку, вона отримує найкращі сенсації. І мене це трохи бісить.
Противна, охоча до влади жучара.
Мама сидить на чолі столу, мовчить і дозволяє мені вести розмову. Я дуже вдячний їй за це.
— Я хотів би оголосити 1 листопада, — кажу, коли на столі з’являється перша страва і докладно описую свій п’ятирічний план. — А ще, я дуже хотів би дати вам ексклюзивне інтерв’ю для «Віщуна» 1 листопада.
Жадібні очі Скітер блукають моїм обличчям, доки вона кусає свою булочку.
— Це буде честю для мене, містере Мелфою, — підморгує мені.
Усміхаюся їй у відповідь.
Дивуюся, усвідомлюючи, що жінки вважають мене привабливим. Я не бачив свого віддзеркалення п’ятнадцять місяців, а одяг в Азкабані стає менш важливими… Я так довго зосереджувався на різних способах отримати бажане, що забув найосновніші прийоми.
Пальцем знімаю з кутика рота уявну краплю грибного супу і спостерігаю, як її очі слідкують, як мій великий палець зникає між губ. Її очі сяють за окулярами.
— А як щодо твого особистого життя, любчику? — вона занурює ложку в миску. — Хто у твоєму календарі побачень на ці вихідні?
Моргаю. Я мав би знати, що Скітер ставить свою роботу вище, ніж будь-які особисті бажання. Захоплення.
Оскільки на ці вихідні у мене поки немає жодних планів, я вибираю найлегшу відповідь.
— Думаю, що в п’ятницю ввечері я знову побачуся з Жанет Дюпон, — смикаю серветку на колінах і подумки роблю примітку про необхідність зв’язатися з Жанет. — Ще не знаю куди підемо, але ти дізнаєшся першою.
Вона задоволено дивиться на мене.
— А чи збираєшся ти ще бачитися з міс Дюпон? Можливо, вона скоро зустрінеться з твоєю мамою? — Ріта кидає погляд на матір, і я чую сердите пирхання. Саме в такі моменти згадую, що мама, хоча і має ідеальне виховання, але в її жилах тече гаряча кров Блеків.
— Ти ж знаєш, що в мене немає фавориток, Ріто, — мій голос, немов шовк, а очі прикуті до неї.
— Найчастіше тебе бачили з Катею Віктор, — каже Скітер. — І я знаю, що батько міс Віктор повністю підтримує ці… стосунки.
— Наші сім’ї товаришували протягом тривалого часу, — каже мати. Я думаю, що вона скаже ще щось, але вона повертається до свого супу.
— Так, — підтримую. — У нас із Катею дуже особлива дружба.
Дозволяю цим словам застигнути в повітрі, дозволивши Скітер інтерпретувати їх як їй заманеться.
— З нею ти теж побачишся цими вихідними? Напевно, Драко Мелфой може впоратися більш ніж з одним побаченням за вікенд, — Скітер знову підморгує мені.
Уже відкриваю рота, готовий придумати ще два заплановані побачення, але мама швидша.
— У суботу ми обідатимемо з Герміоною Ґрейнджер.
Ці слова, наче лід для моєї шкіри, і я повертаю голову, щоб глянути на матір, побачивши, що Скітер робить те саме.
Вона сьорбає зі своєї супової ложки, ніби це не вона щойно штовхнула мене в безодню, краєм якої я ходив місяцями.
— Герміоною Ґрейнджер? — Скітер переводить на мене очі, вони широко розплющені й жадібні. — Я й гадки не мала, що ви так добре знайомі, Нарцисо.
Я почуваюся рибою, яку викинули на берег. Розумію, що все, що Скітер читає на моєму обличчі, потрапить у «Віщун». Я закриваюся, кліпаю, і знову зосереджуюсь на матері, яка промокає губи серветкою.
— Вона працює в тій чудовій книгарні на алеї Діаґон. Ми з Драко ходили туди роками, і були дуже приємно здивовані, побачивши там міс Ґрейнджер, — вона посміхається. — І, звісно, Драко, скажімо, познайомився з нею наново завдяки спільній роботі в міністерстві.
Я не знаю, що мама робить, але знаю, що потрібно це зупинити.
— Так, є кілька людей, з якими я познайомився наново в міністерстві, — беру свою ложку й помічаю, що рука тремтить. — Ми з Гаррі Поттером тепер, як ви кажете, «товариші». Він навіть запропонував місце в їхній міжвідомчій...
— І приблизно о котрій ви сказали, обідатимете втрьох у суботу? — Скітер запитує матір. І я шокований, якщо навіть згадка про Гаррі Поттера не викликає у Ріти потрібних емоцій.
— Боюсь, лише вдвох, — я вирівнююсь і дозволяю своїй ложці стукнути об миску. Суп зникає. — Цієї суботи у мене справи. Але моя мама та міс Ґрейнджер хочуть продовжити своє… знайомство.
— О, але Драко, звісно, зможе приєднатися. Твої справи ж на алеї Діаґон, чи не так, любий? — у мами сердиті очі, і я не знаю, що їй відповісти.
Очі Скітер бігають між нами двома, наче слідкуючи за квафелом.
— І як довго ви з міс Ґрейнджер розвивали своє… знайомство, Нарцисо?
Я відкриваю рота, але мама знову швидша.
— Уже кілька тижнів. Направду, минулими вихідними вона була в маєтку на вечері.
Мама відчинила двері, які неможливо зачинити.
Я дивлюся на матір, яка невинно доїдає свій суп. Скітер втратила апетит на користь іншого виду голоду. І я спостерігаю, як її очі горять і метушаться, ніби перо рухається в її розумі.
Намагаюся придумати, що сказати. Вигадати спосіб виправити це. Щоб зупинити вибухи фактів у мозку Скітер. Змусити її забути всі старі звичаї чистокровних залицянь і ігнорувати явні докази перед нею.
Скітер повертається до мене.
— Ну, це чудово. Я вважаю, що для громадської думки було б дуже добре дізнатися, що твої… — її очі смикаються, — …упередження змінилися, Драко. Чия б вона не була подруга.
Я зглитаю.
— Я думаю… — Скітер підводить очі до стелі, обчислюючи. — Випуск у неділю зранку буде ідеальним варіантом, — вона стукає по підборіддю. — Звичайно, ми зробимо кілька фотографій і з міс Дюпон. Але, якщо люди побачать, як ти п’єш чай із Герміоною Ґрейнджер, потім щось про твої майбутні бізнес-плани, треба трохи подражнити, штибу «щось назріває»…
— Не можу не погодитись, Ріто, — каже мати. — Я думаю, що дружба з Герміоною Ґрейнджер може принести багато плодів.
Я втуплююсь у стіл, поки не з’являється друге блюдо.
Після вечері я проводжаю Скітер до камінів. Плавно цілую її руку, перш ніж вона зникне в полум’ї. Повертаюся до мами в бібліотеку.
— Здається, ти не зрозуміла, — мій голос напружений. — Батько не передасть мені спадщину, якщо я не триматимусь від неї якнайдалі.
Вона відриває чашку від губ.
— Він так сказав? Слово в слово? — дивиться на мене й чекає.
— Цей бізнес або твоя бруднокровка, — через зуби вимовляю останнє слово. Я не пам’ятаю, коли востаннє вживав його. Мені не подобається.
Вона сміється.
— О, який драматичний… — шепоче вона у свою чашку. Потім дивиться на мене й голосніше каже:
— Ти робив міс Ґрейнджер пропозицію?
Я відчуваю, як мої ребра стискає у грудях.
— Звичайно, ні, — кепкую я.
— Тоді ти не порушив жодних його «умов». Ти й далі працюєш тільки над бізнес-планами та вибираєш бізнес.
— А «публічний обід із мамою» — це означає і далі працювати над планами?
— Як ти вже сказав, Драко, — вона посміхається. — Герміона — моя подруга, а не твоя.
Я роздратований.
— Я не… — проводжу рукою по волоссю. — Я не хочу руйнувати це, мамо, — вона з цікавістю дивиться на мене, і я уточнюю:
— Бізнес, — перш ніж вона встигла припустити, що я мав на увазі щось інше. — Не хочу злити його і поставити під загрозу своє майбутнє.
Вона ставить чашку, встає зі стільця й підходить до мене.
— Драко, — вона кладе руку мені на плече. — Тепер, ти дорослий член сім’ї, і тобі доведеться навчитися грати в ігри свого батька, — вона підтискає губи. — Але ти завжди можеш створити власні правила.
Вона стискає моє плече і йде спати.
~*~
Субота, 16 жовтня 1999 р.
Я маю забрати книгу мами та запросити Золоту дівчинку на обід.
Мама дивиться так, що з нею неможливо сперечатися. Я маю прибути до Флореана Фортеск’ю з Герміоною Ґрейнджер, або загинути намагаючись. Інших варіантів немає.
Утовкмачую собі в голову, що все не так і погано, мене змушують не Темну Мітку запустити в небо над кафе. Мама має рацію. Дружба з Ґрейнджер тільки допоможе.
Я збирався відчинити двері до «Наріжного Каменя», але усвідомив, що нахмурився на бруковану вулицю. Я маю бути впевненим. Чесним. Добрим. Але коли я поруч із нею, саме ці три якості в мені не просинаються. Я прибираю стіну з цегли й прочиняю двері.
Вона щось строчить, спираючись на прилавок, вбрана у свої кляті джинси та топ із глибоким вирізом. Або, принаймні, так здається, бо це перше, що я помічаю, коли заходжу.
Я підходжу до прилавка, намагаючись пригадати, який був план.
Вона зводить на мене очі, усміхаючись, а потім усмішка зникає з її обличчя.
— Як ти...
Нічого нового.
— Як я що? То це так ти тут зустрічаєш клієнтів?
Вона вирівнюється, і я розумію, що її кофтинка не така вже й відкрита. Просто в мене бурхлива уява.
— Ви тут задля зарезервованої книги? — каже вона, і мій розум махає мені ручкою і відправляється у довгострокову відпустку.
Так, а ще затягнути тебе на обід.
Здається, ти зголодніла.
Я тут, щоб запросити тебе до Фортеск’ю, де на нас чекає монстр у величезному капелюшку.
Зрештою я киваю, чекаючи кращого моменту, щоб сказати істинну причину візиту. Вона хмуриться й дістає книжку з полиці позаду себе. Коли вона робить позначки у своїй бухгалтерській книзі, я намагаюся підібрати правильні слова. Я ж запрошував купу дівчат на побачення. Але це — не побачення. Це реклама, щоб світ думав, що…
— Твої смаки змінилися, Драко?
Цими словами вона вириває мене із думок. І я глипаю на неї, бо вона посміхається мені.
Назвала мене Драко, знову.
Вона показує на книгу, яку тримає. Рожева обкладинка. Ну чому мама так любить знущатись наді мною?
— О, це... не для мене, — це все, що виривається з моїх губ.
— Що ж, добре, — говорить, ніби розчарована, що не може дражнити мене книгою. І ось книга в пакунку, і він простягається до мене, а її очі прощаються.
Але я ще навіть не згадав про обід.
— Чи упаковує «Наріжний Камінь» подарунки?
Вона кліпає. Щось бурмоче і червоніє, забираючи сумку. Прибирає бухгалтерську книгу й тягнеться до обгорткового паперу. І я бачу себе на прилавку. Вона читала «Віщуна» і залишила відкритою сторінку про моє побачення з Жанет.
Або, можливо, це збіг. І вона нічого не відчуває до того, що я проводжу час із красивою француженкою.
Вона знову повертається до прилавка й застигає, коли бачить, що стаття розкрита. Рожеві плями з’являються високо на її вилицях.
Значить не збіг. Я сам починаю червоніти. Чи можливо, що вона хоча б трішки цікавиться моїм особистим життям?
Я спостерігаю, як вона відкладає газету і починає розкладати обгортковий папір. У мене є лише кілька секунд, перш ніж вона постукає чарівною паличкою, і краї згорнуться, а стрічка попливе.
— Ми з мамою хочемо пообідати у Фортеск’ю.
Це швидко вилітає мого рота. Факт. Але не питання.
— О. Передай їй мої найкращі побажання.
І, як не дивно, вона загортає вручну: розташовує книгу в центрі обгорткового паперу, стикаючи краї, заклеюючи їх скотчем. Дивина.
— Містер Хіндес спускається сюди, коли ти йдеш на обід? — питаю я, поки її пальці граються з папером. Я ніколи не бачив, щоб хтось пакував подарунок без магії.
— Так, зазвичай близько першої.
Вона відволікається на роботу, яку виконують її руки, тому я роблю крок.
— Хочеш приєднатися до нас?
Вона перебирає обгортковий папір і дивиться на мене. Намагаюся зберігати вираз обличчя спокійним.
— Твоя мама хоче повторення суботньої вистави? На публіці? — дражниться вона й відводить погляд.
— Якщо там буде гарбузовий суп, я обіцяю, що ти його з'їси.
Вона усміхається, ніби гарбузовий суп став нашим особистим жартом. І, можливо, так і є. Вона перебирає стрічку, роблячи подарунок красивим, а я думаю про те, як нікому не доведеться розривати це упакування.
— Передай мамі, що я ціную запрошення, але сьогодні я тут надто зайнята.
Оглядаю магазин. У кутку на стільцях сидить двоє людей. І я трохи засмучений, що вона думає, що її запросила мама. Хоча… вона має рацію.
— Тебе запрошую я, Ґрейнджер.
— Ми обидва знаємо, Мелфою, хто послав тебе.
Мелфой.
Вона кидає загорнуту книгу в пакунок «Наріжного Каменя» і простягає її мені. Я облажався. Навіщо їй кудись йти зі мною після того, як я з нею поводився?
Двері позаду неї відчиняються, і Морті заважає нам, перш ніж я утну якусь дурницю, наприклад, скажу їй, як багато для мене означало б, якби вона погодилася на обід.
Його очі світяться, побачивши мене. Я тисну йому руку. Він все ще любить мене. Що дратує Ґрейнджер.
І поки вона бурчить у бухгалтерську книгу, очі Морті блимають на мене. Можливо, найкращий спосіб запросити Герміону Ґрейнджер — це запитати в її боса.
— Так, дякую. Я був тут, аби запросити міс Ґрейнджер на обід. Моя мама чекає на вулиці.
Очі Морті широко розширюються, і він каже:
— О! Так, будь ласка, ідіть. Я сам стану за прилавок.
Її відштовхують від прилавка, хоча вона пручається.
— Ви надто добрий, містере Хіндесе, — кажу я. І він має нахабство підморгнути мені, коли Ґрейнджер тупотить до дверей, які я їй тримаю. Цікаво, чи пам’ятає він, як я не відривав очей від неї, коли я сидів у своєму сховку й читав улітку.
Я слідую за нею, почуваючись переможцем.
— Ну, вітаю, Мелфою, — різко кинула вона. — У тебе є супутник на обід.
— О, я дуже радий, що Морті зможе прикрити тебе, — проспівую я, закочуючи очі. — Ти виглядаєш такою зайнятою.
Ми йдемо до Фортеск’ю. Вона мовчить. І я дуже хочу на шумну алею Діаґон, а не на цю кляту вуличку. Нарешті ми вийшли на алею, і я відчув, як вона зупинилася біля мене. Кілька жінок із сумками для покупок переходять перед нами, я відходжу від узбіччя, направляючи її вперед, і вона підстрибує коли відчуває мій дотик. Розумію, що моя рука лежить на її спині, і прибираю її, коли вона відводить очі, почуваючись безглуздо, бо торкнувся її.
Ми повертаємо за ріг, і бачимо маму. Законодавицю моди, готову до першої шпальти. У цьому клятому величезному капелюсі.
— Твоя мати, безперечно, вміє привертати увагу, — каже вона.
Ми підходимо до воріт, і я розумію, що мама вибрала стіл ближче до вулиці, щоб усі перехожі бачили нас, і фотографу було зручніше.
Я тримаю для неї хвіртку, коли ми заходимо у патіо.
— Ти й не уявляєш, наскільки права.
Я спостерігаю, як мама вітає її, і не можу не помітити щиру посмішку на її обличчі. Мама показує на стілець навпроти себе, і я відсуваю його для неї. Вона пильно зорить на мене, як тоді в маєтку, а потім сідає.
Поспішаю всередину, щоб замовити напої та тарілку булочок. У цей час думки про втечу закрадаються в мій мозок.
Я повертаюся до столу, і мати бурмоче якусь нісенітницю про те, що потрібно більше меду для чаю Ґрейнджер, тож я відповідаю:
— Ґрейнджер п'є каву.
За столом всі замовкають. Я припустився помилки, бо не мав би знати таких дрібниць. Тому, я шуткую про додавання меду в її каву.
— Я... так, я п'ю каву частіше, — дивиться на мене, перш ніж я сідаю поруч. — Дякую.
Вона відводить погляд, перш ніж я можу відповісти.
Наливаю чай. Доки ці двоє розмовляють. Офіціант приносить булочки. І я розумію, що завмер і не можу відвести погляд від її губ. Вона злизує каву з губ після кожного ковтка, і хоча я вже знаю, що вона завжди так робить, це вперше, коли я так близько до неї, а не через Велику залу.
Мати перериває мій погляд, запитуючи щось, і я відчуваю, що вона все розуміє, тому рятує мене від збентеження.
Оце таке життя без блокології? Безнадійна капітуляція перед тим, чого ти хочеш?
Розмова була абсолютно легкою, ненав’язливою. Отже, мама тільки розминається.
— Герміоно, люба, я хотіла б зустрітися з твоїми батьками наступного разу, коли вони будуть в Англії, — каже вона. Ґрейнджер давиться булочкою, і я впираюсь поглядом у матір. Вона мене ігнорує.
Невже, вона дійсно не знає правди?
Ґрейнджер дивиться вниз на стіл, розповідаючи якусь нісенітницю про те, що на свята вони зайняті.
Бреше.
Я спостерігаю за нею, мама говорить, що їй прикро, пальці Ґрейнджер сіпають серветку, вона бере ніж для масла, кладе його і знову бере.
— Мені довелося стерти їхні спогади два роки тому, перш ніж… все почалося. Вони разом живуть в Австралії, зовсім не пам'ятаючи мене.
Мені стає соромно. Дивлюсь на матір, і розумію, що вона не знала. Ґрейнджер продовжує. Вона розповідає про те, як стежила за ними. Її очі порожні.
Я біжу вгору по сходах, через одну, вриваюся у двері спальні, зупиняюся, дихаю, мене трусить.
Мама хапає її за руку. І я не знаю, чи зміг би вижити, якби моєї матері не було поруч. Якби вона мене не пам'ятала.
Ґрейнджер посміхається їй з вологими очима.
Спостерігаю, як вона намагається заспокоїтися. Намагається змінити тему, але мене щось бентежить.
Дологов і Роул.
— Це ж вона! Сука, яка нас надула!
Я бачу її. У її вітальні — тільки тепер заставленій меблями. І я навіть не можу уявити, як це — націлити чарівну паличку на власну матір.
Вона не бачила своїх батьків два роки. Через смертежерів. Шкіра на лівій руці починає свербіти.
— Було дуже проникливо з боку Ордену обрати такий запобіжний захід.
Дивлюся на неї, її очі впиваються в мене, вона розуміє про що я.
— Так, — каже вона. Її голос невиразний, пронизаний роками туги. — Не знаю, чи зможу колись їм достатньо віддячити.
Ми дивимось одне одному в очі. Вона дякує мені за мовчання. Матері вдається взяти під контроль розмову, а я дозволив собі просто йти за течією.
— О, мені вже час повертатися до магазину. Дуже дякую вам обом за запрошення, — її очі швидко дивляться на мене, перш ніж повернутися до моєї матері. — І дякую за обід.
— Була дуже рада побачити тебе, люба, — каже мати. — Драко відведе тебе назад до «Наріжного Каменю».
Спостерігаю, як вона відкриває рота, щоб відмовитися, і замислюється над цим.
Я допомагаю їй встати й простягаю сумочку. Вона обіймає мою маму, я помічаю, як вона стискає руки.
Цікаво, як сильно вона сумує за батьками. Чи були вони близькі. Чи намагалася скасувати чари.
Вона мовчить, поки ми йдемо. Вітер крутить її запах навколо.
— Ти думаєш залишитися в аврораті? — запитує вона. — Твій термін закінчується десь за шість тижнів, так?
Вона дивиться на мене, і кілька її локонів падають їй на лице.
Ховаю руки в кишені, щоб не прибрати пасма їй за вухо. Можливо, зараз час звести стіни. Хоча б тоненькі.
— Так, 10 грудня. Насправді я хочу почати щось нове. Витратити кілька тижнів на свята, а потім стрибнути в новий рік, — кажу я. — Нове тисячоліття.
Вона уважно слухає, як завжди, коли їй щось цікаво. Коли я кажу їй, що відкриваю консалтингову групу, то відчуваю важкість у грудях. Ніби чекаю, поки мій батько вистрибне з тіні й покарає мене за те, що я втягнув її в усе це.
— Я оголошу про це 1 листопада.
Не знаю, чому говорю це. Я дивлюся прямо перед собою на алею, коли ми її проходимо, думаючи, про що ще можна поговорити.
Але в неї інші плани.
— Консалтингова компанія? А на чому ви будете спеціалізуватися?
Я намагаюся пригадати свої слова Скітер минулої ночі.
— Судовий процес і контракти, фінанси, управління та операції, і я сподіваюся мати кілька інших другорядних відділень із вибраними спеціалістами.
Сподіваюся, я не зацікавив її ще більше.
Вона сміється.
— Що?
— Ти просто... відкриваєш компанію, — сказала вона. Вона знову сміється. — У дев'ятнадцять.
Вона вважає мене нездатним? Спалах люті просинається в мені.
— Ти й твої друзі перемогли Темного Лорда у вісімнадцять.
— Ну, Гаррі було сімнадцять, — каже вона, посміхаючись до землі.
— Дякую, що нагадала, — закочую очі.
— Отже, якщо я правильно розумію, ви надаватимете юридичних консультантів на слуханнях у Чарверсуді, консультуватимете компанії щодо їх бюджетів, операцій тощо?
У грудях щось стискається. Щось знайоме. І чим більше інформації вона намагається витягти в мене про КГМ, тим сильніше стискається.
Все, що я знаю, це те, що я хочу, щоб вона трималася якомога далі від КГМ і по можливості від спадку також.
— По суті, так, — я міг би продовжити, але не буду.
— І ти думаєш, що приватні особи та підприємства наймуть тебе на основі твого дев'ятнадцятирічного досвіду в цих сферах?
Вона що, знущається з мене? Тон її голосу розбудив мою гордість, як сплячого дракона.
— Ні, — похитав головою. — Вони наймуть мою фірму на основі персоналу, яким я оточу себе. Фахівці тощо.
Ятрюся.
Починаю монолог про всіх важливих людей, які мене оточуватимуть: Мокридж, Оґден, Вентворт. Я вихваляюся. Називаю імена. Не можу зупинитися. Відчуваю, як вона звертається до мене, і хочу, щоб вона була вражена. Прагну її схвалення. Я вже ладен був говорити про благодійні відділи, коли вона мене зупинила.
— Це дуже цікаво, Драко, — каже вона. Я дивлюся на неї вперше — вона посміхається. Більше не дражнить мене. — Тобі не потрібно захищати свою компанію переді мною. Думаю, вона матиме великий успіх, — відчуваю легкість у грудях, усуваючи незручне відчуття, яке було раніше. — Цього тижня ти чудово провів нараду про драконяче яйце — підготовлено, лаконічно, авторитетно. Ти ніби народжений для цього.
Вона була вражена зустріччю. Її слова засіли в мене в голові.
Підготовлено. Лаконічно. Авторитетно. Ти ніби народжений для цього.
Драко.
Закриваю свій розум. Вона пролізла занадто далеко всередину. Навколо нас знову крутиться вітер, і я стримую себе, щоб не доторкнутися до неї. Поцілувати її.
Ми повернулися до «Наріжного Каменю», зупинилися, щоб закінчити нашу розмову, і я думаю, що слід просто помахати рукою на прощання та піти.
— Здається, ти плануєш це деякий час, — сказала вона. — Ти інвестуєш свою спадщину в цей новий бізнес?
І ось знову. Потворне відчуття поповзло навколо моїх ребер, коли вона почала знову випитувати про мої плани та мрії. Необхідність тримати її якнайдалі. У невіданні. Неначе якусь коханку.
— Такий план.
— Інвестиції та пристрасть — ключові складові успіху, — каже вона. Я дивлюся на неї вниз, а вона посміхається мені. Вітер знову штовхає її волосся до мене.
Я знову глянув на неї, і цього разу вітер розвіяв її волосся. Вона відвела його назад.
— І твій батько має передати тобі спадщину?
Мені стає погано. Моє обличчя смикається, і я мушу відвести погляд від неї.
Але вона поставила запитання, на яке я маю відповісти. У мене свербить шкіра.
— Так, спочатку невелику суму. Тоді решту, 1 січня. Є кілька умов.
Раптом усвідомлюю, що щойно покину міністерство, як тільки настане 1 січня, я, ймовірно, більше ніколи її не побачу, хіба мимохідь. Зглитаю. Дивлюся на неї, поки вона підходить до книжкового магазину.
— Ну, — каже вона тихо, повертаючись до мене, — шкода всіх тих напівкровок і маґлонароджених, які думали, що ти вкладеш усі ці гроші в їхнє щасливе майбутнє з тобою, — я чую власне серцебиття у вухах і думаю, чи знає вона, наскільки близька до правди. — Яке розчарування.
Вона точно читає статті про мене в газеті. І читає уважно. Я згадую випуск про вчорашнє побачення з Жанет, відкритий на прилавку.
— Я думав, що з усіх людей ти точно знаєш, що не можна вірити жодному слову, надрукованому Скітер.
Я усміхаюся до неї, благаючи зрозуміти мене, ігнорувати Жанет, Жаклін, Ноель і Катю.
На її губах з’являється усмішка, її обличчя повернуте до мене, відкрите й очікувальне. Я спостерігаю, як вона трясеться, ніби струшує маленький сон.
Усміхається мені. Ніби ми друзі. А, можливо, так і є.
— Я думаю, що ми сьогодні добре попрацювали, Мелфою, — каже вона. — Пів години з твоєю мамою і без жертв. Я б сказала, що це прогрес.
Прогрес? Я відчуваю жар від можливостей.
Вона киває на прощання й повертається, щоб зайти всередину. Але мені потрібно, щоб вона знала…
— Ґрейнджер. Про твоїх батьків…
Ці слова вразили її.
— Так?
Я хочу їй сказати. Хочу сказати, наскільки правильно вона вчинила, що передбачила. Які жахіття могли б статися, якби вони залишилися. Як геніально їх сховала.
— Так?
— Ти вчинила правильно.
— Дякую, — дивиться на мене.
Я маю попрощатися. Але мені потрібно знати.
— Ти... була вдома після війни?
— Ні.
Стає легше дихати. Вдячний, що вона не бачила стіни. Не бачила кров.
— Не ходи.
~*~
Середа, 24 грудня 1997 р.
Я не міг заснути й тієї ночі, коли помер Дамблдор. Зараз я лежу в ліжку, як і тоді, витріщаюся в стелю й чекаю.
Падає сніг. Трохи різдвяної магії.
Дивлюся на свій годинник. 5 ранку. Дванадцять годин.
Тихий стукіт у мої двері. Мабуть, це мама.
Вислизаю з постелі, щоб відчинити двері.
Я здивований, побачивши Северуса. Він дивиться на мене на порозі, закутаний в чорні мантії. Не робить жодного руху, щоб увійти, але дивиться на мене. Я відчуваю, як він тисне на мої стіни.
— Добре. Ти зосереджений, — каже він і заходить до кімнати.
Я зачиняю за ним двері й накладаю чари тиші та ті, які б повідомили нам, якщо хтось наближається.
Повертаюся до нього обличчям. Я бачу в дзеркалі свої впалі щоки. Северус стоїть біля мого столу.
— Твоя тітка вчора забрала тебе в підземелля. Вчила опиратися Круціатусу?
— Ні, — кажу я. — Ми вбивали щурів. Батько попросив її навчити мене.
Він киває.
— Чи була вона задоволена твоїм прогресом?
— Так. Я зміг сам убити трьох.
— Я не це питав, Драко.
— Ні.
Його чорні очі впиваються в мої, застаючи мене зненацька. Але він однаково не знаходить тріщин.
— Ґрейбек приєднається до них, — каже він і чекає моєї реакції.
Ні, не сьогодні.
Ґрейбек. Мені потрібно буде трохи змінити свій підхід.
Він повертається до мого столу й дістає з-під мантії великий згорнутий пергамент. Він дозволяє йому розкритися й кладе преспап'є на скручений край.
— Знищ, коли закінчиш.
Киваю.
Він витягує з нагрудної кишені хустку, в ній лежить мармур. Обережно, щоб не торкнутися кулі, він простягає її мені.
— Це перенесе вас до покинутої фабрики в Коукворті. На півдні є готель під назвою «Рейлв’ю». Маґлів не чіпайте. Змініть їхні спогади, якщо необхідно.
Киваю, беру хустинку і летиключ, кладу їх на свій столик.
— Вимагай зустрічі з Ремусом Люпином, якщо тебе захопить Орден. Розкажи йому все, — каже він. Я дивлюся на нього тупо. — Драко, глянь на мене.
Підводжу погляд.
— Усю правду.
Його очі вивчають мене з ніг до голови, а потім знову дивляться у мої порожні очі.
— Можливо, її там не буде. Вона дуже розумна.
— Візлі зі своєю родиною, так? Про це ж розвідники сказали?
Северус згідливо підіймає брову.
— Ґрифіндорці дуже сентиментальні. Ти знаєш це, — проходжу повз нього до пергаменту, розгорнутого на моєму столі. — І шанси, що вона там буде, мабуть, дуже високі, якщо Ґрейбек йде з вами.
Він спостерігає за мною, поки я переглядаю пергамент, проводячи очима по лініях, намагаючись зрозуміти малюнок.
— Ти розумієш, чому я не міг стати волонтером.
Це не питання.
— Звичайно, Северусе, — мої очі знаходять гравіювання в кутку документа.
— Сподіваюся побачити тебе у Гоґвортсі за два тижні. Якщо ні, побачимось у кінці.
Я сміюся. Кінець. Що б це не означало.
Відчуваю, як він дивиться на мене.
Я вивчаю проєкт маленького двоповерхового будинку. Невеликий вхід і зліва одразу вітальня. Камін. Кухня ззаду. Сходи ведуть до двох спалень. Я нахиляюся вперед, щоб розглянути їх. У кожної однаковий метраж. Великої спальні немає. Одна зі спалень трохи далі від вулиці. Значить у ній тихіше, легше спати, читати. Можливо батьківська.
Але в цій спальні я бачу маленькі позначки всередині шафи. Я придивляюся ближче, намагаючись зрозуміти, що вони означають.
Книжкові полиці. Вбудовані.
Наступну годину я витрачаю на запам’ятовування відстані від вхідних дверей до сходів, від кухні до задніх дверей, від першої спальні до другої.
Спалюю сувій. Прошу Міпі принести мені чаю о 6 ранку. Не хочу бачитися з мамою.
Медитую й витягую звивисті затьмарені думки, які Бела змусила мене викликати, коли я націлював чарівну паличку на шкідників. І я планую.
Ґрейбека першим або останнім.
Я одягаюся в чорну мантію, засовуючи руки в тканину.
Дологов буде гратися перед вбивством. Він дражнитиме. Він кепкуватиме. Він не буде першим.
Розгортаю мармур у білій хустці, дивлячись на нього й спостерігаючи, як каламутне скло вловлює світло.
Якслі швидкий. Він уб'є миттєво. Він не буде останнім.
Кладу в кишеню мармур у хустці, хапаю чарівну паличку та маску.
Ґрейбека першим або останнім.
Виходжу зі своєї кімнати, зачиняю двері та йду коридором, не звертаючи уваги на сусідню спальню. Спускаюся сходами.
Ґрейбек не надто добре володіє чарівною паличкою. Його легко здивувати й він повільно рухається. Але якщо першим буде Якслі, а потім Дологов, Ґрейбек встигне відреагувати. Якщо він буде останнім і знаходитиметься в безпосередній близькості від будь-якого з маґлів, це буде небезпечно для них.
Я зустрічаю їхні насмішкуваті обличчя у своєму вестибюлі, і ми разом бредемо снігом до пагорба, з якого можемо роз’явитися.
Якщо Ґрейбек буде першим, Якслі діятиме негайно.
Я все ще вирішую, у якому порядку їх вбивати, коли роз’являюсь на цемент перед двоповерховим будинком, а сусідський розбризкувач клацає праворуч від мене.
~*~
Неділя, 17 жовтня 1999 р.
— Драко Луціус Мелфой, ПРОКИНЬСЯ!
Мене вириває зі сну голос. Я все ще відкриваю очі, коли щось легке б’є мене по обличчю.
— Якого хуя я нічого не знаю?!
Тепер мене б’ють у груди.
— Бляха, Блезе, що ти робиш? — нию.
— От я хотів тебе запитати про те саме!
Дивлюся вгору — Блез Забіні височіє наді мною на моєму ліжку й лупить мене газетою.
— Пішов нахуй! Від'їбися від мене!
— Ти вийшов з Азкабану тільки два місяці тому, а вже трахаєшся з Герміоною Ґрейнджер?
Мої очі широко розплющуються. Холод пробирає в грудях.
— Що? — питаю я з калатаючим серцем.
Він розгортає згорнуту газету і штовхає передовицю мені в обличчя.
«ЗІРКОВИЙ РОМАН ГЕРМІОНИ ҐРЕЙНДЖЕР ТА ДРАКО МЕЛФОЯ»
Ріта Скітер
— Що за хуйня?
Я сідаю, вихоплюю в нього газету й вивертаю ноги, щоб упертися в підлогу. Є фото. Я посміхаюся їй. І я безумовно дивлюся жадібно.
— Ні, ні, ні, ні, — бурмочу я, переглядаючи слова, і бачу, як на мене, вискакує фраза «сповнені жадоби очі» та «улюблені м’ятні цукерки». Скітер зіпсувала все. Вона мене обдурила. — Ця сука…
— То це не оголошення про ваші заручини? — каже Блез позаду мене.
— Це не… Це не… — я глибоко вдихаю, відчуваючи, як стає важче дихати. — Це мало бути на сторінках світського життя. Це мав бути обід із мамою. Просто хороша реклама для нас.
— О, про обід з твоєю мамою теж є. Перевір сьому сторінку.
Мої пальці тремтять, мнуть папір, і ось я проводжаю її через вулицю, моя рука на її талії, а вона дивиться на мене своїми величезними очима.
— Вона сіпнулася! Чому цього не видно? Чому вона дивиться на мене, як лань, бляха…
Я бачу фотографію, на якій ми троє у внутрішньому дворику Фортеск’ю. Вона розмовляє з моєю мамою, а я пожираю її поглядом.
— Пиздець, — опускаю голову на руки. — Ця маніпулятивна хвойда...
— Отже, — починає Блез, — ти з Ґрейнджер…
— Не разом, — я схоплююсь і починаю крокувати кімнатою. — Все сильно перебільшено. Це був просто обід із моєю мамою.
— Тоді чого нервуєшся?
Глипаю на нього. Він все ще лежить на моєму ліжку, взутий.
— Що?
— Якщо це був просто обід… — каже він. — Якщо це було лише для громадської думки, то я б сказав, що все вдалося. Усі знають, що Скітер завжди робить з мухи слона.
Я знову крокую.
— Ці фотографії…
— Де парубок та дівчина фліртують? — Блез засміявся. — У цьому немає нічого поганого. Вона ж більше не з Візлі, га?
Рон Візлі хвилює мене найменше. Мій батько сьогодні побачить цю газету. Напевно вже побачив.
Дивлюся на Блеза.
— Чому ти взагалі тут?
— Ти жартуєш? — він посміхається. Киває на зім’яту у моїх руках газету. — Ти трахаєш Ґрейнджер очима, аж стогнеш, на першій сторінці «Віщуна», — він посміхається і спирається на руки. — Я подумав, що настав час купити квитки в перший ряд!
Відводжу погляд. Проводжу рукою по волоссю, повертаючись до передовиці, спостерігаючи, як Герміона повертається й усміхається мені.
— Отже, ви друзі? — запитує він, переводячи очі на нас двох на сторінці.
Зиркаю на нього.
— Ні, — кажу я. — Я намагаюся триматися якомога далі від неї.
— І, виходить? — іронізує він, і я спостерігаю, як вона знову повертається до сходів «Наріжного Каменя». На фото з моїми очима трапляється щось дивне, ніби у них спалахує ватра.
— Моя мама з нею дружить. Вони проводили час разом, — я відриваю від неї очі. — Але між нами нічого не відбувається.
Він сміється й бореться з папером, поки знову не відкриває сьому сторінку.
— Так, саме так я дивлюся на синів своїх нових друзів, — він вказує на фотографію, де ми йдемо, її очі підриваються, щоб подивитися на мене, коли я торкаюся її.
Закриваю газету і жбурляю йому.
— Ми не… — я хитаю головою, намагаючись підібрати слова. — Ми не зможемо бути разом, — відчуваю, як слова тонуть у моїх грудях, поки вони не вдаряються в дно мого живота.
— Вона зустрічається з кимось?
Я дивлюся вгору, закочуючи очі.
— Ні…
— Вона лесбійка?
Я використовую момент для роздумів.
— …Ні
Газета знову б'є мене по обличчю.
— У тебе що не встає, Драко!?
— Годі мене лупити! — б'є мене знову. — ПРИПИНИ! Вона мене не хоче!
Він зупиняється, його рука все ще витягнута, готова вдарити мене знову.
— А ти що пробував?
Моргаю на нього. Це нісенітниця.
Він пильно дивиться на мене. І знизує плечима.
— Добре, — каже він. — Вона тебе не хоче, — факт, сказаний легковажно. Він відкриває газету, якою бив мене, і штовхає мені в обличчя. Я дивлюся на нього, коли він дивиться на мене. — Але це не означає, що вона завжди не хотітиме.
Я примружую очі на нього. Він встає, кладе руку мені на плече й усміхається.
— Будь-кого можна спокусити, Драко.
Відчуваю, як слова залазять під мою шкіру. Він простягає мені газету і каже:
— Вір у що хочеш, я свічку не тримав, тому точно не знаю. Але я готовий закластися, що між вами двома вже запалала іскра.
Дивлюся вниз, як ми повертаємося, щоб посміхнутися одне одному. Те, як її очі осяяні щастям, коли вони дивляться на мене.
Блез плескає мене по плечу та йде.
— Куди ти? — запитую.
— Назад до Італії. Я запізнився на зустріч на тридцять хвилин, — він підморгує мені й починає йти.
— Хочеш нову роботу в січні? Маркетинг і зв’язки з громадськістю?
Він повертається, із самовдоволеним і поблажливим виразом обличчя.
— Драко, я вже виготовив візитки.
Він посміхається і зникає за дверима.
Прислухаюсь, як його кроки несуться коридором. Спостерігаю, як наші з Ґрейнджер обличчя знову повертаються одне до одного. Згадую, як вона пожартувала про дівчат, які не стануть моїми дружинами, і як я погодився. І, здається, я міг би поцілувати її на прощання. І вона могла б мені дозволити.
Будь-кого можна спокусити.
Я кручу ці слова в голові, поки нарешті не вірю їм.