Понеділок, 30 березня 1998 р.
Дівчинка кричить. Вона корчиться на підлозі за десять кроків від мене.
Вогонь гріє мені ноги.
Мамина рука на моєму зап'ястку холодна.
Тітка витягує кинджал і падає на дівчину з кучерями кольору кориці та очима…
Дівчина благає. Тітка сміється.
На підлозі у вітальні лежить тіло. Вона дивиться на мене. І кричить.
Чиясь рука лежить на моїй. Відлуння шепоту на вухо. Що б сказав Северус?
Хтось плаче на підлозі, хтось із синього оксамиту, стікаючи кров'ю на килими на дні колодязя.
~*~
Неділя, 27 лютого 2000 р.
— Ти можеш запросити її на сніданок, любий.
Я зупиняюся у дверях. Мама п'є чай.
— Її тут немає.
Мама підіймає очі й усміхається.
— Вже тихо вивів її?
Я йду до камінів, зелене полум'я переносить мене до «Дірявого». Том махає мені рукою. Я входжу в маґлівський Лондон.
Дощить.
~*~
Понеділок, 28 лютого 2000 р.
Мама питає мене, чи я їв, і я брешу.
Являюсь прямо у своєму кабінеті. На моєму столі лежить записка від доктора Фландерса. Витріщаюся на неї, чекаючи, що щось станеться. Відкладаю її вбік.
Кері приходить скласти мій графік. Я скасовую обідні зустрічі.
— Тільки на цей тиждень? — запитує вона, дряпаючи пером.
— Назавжди.
Потім я прошу, щоб вона заповнила мій тиждень різними зустрічами. Прошу її запланувати всі важливі й не надто справи, які я відкладав, і зв'язатися з клієнтами.
Мокридж приносить мені фінансовий звіт о 8:30 перед зустріччю керівництва.
— Ми в мінусі.
Я киваю на графіки.
— Я хочу бути чесним і дати тобі знати, що я шукатиму роботу, поки ми знову не станемо на ноги. Якщо це взагалі станеться. Я думаю, що Вентворт зробить те саме після того, як оголосимо.
Дивлюся на нього.
— Я розумію. Будь ласка, тримайте мене в курсі, наскільки це можливо.
Він киває і йде.
Я дивлюся на витрати й порожнє місце, де раніше були записані інвестиції.
Якщо Мокридж піде, то непотрібно буде платити йому. Це непогано.
Нарада керівництва о 9 ранку. Я приїжджаю рано і тасую папери у створеному мною ритмі.
Блез скаржиться мені на те, що в його підпорядкуванні бракує жінок, благає дозволити йому взяти нову стажистку. Бажано жінку.
Я підіймаю очі, коли вона заходить. Потім опускаю. Вона сидить поруч зі мною, на місці, на яке я посадив її, коли вона була моєю Імператрицею.
Цікаво, чи вистачить мені сил вислати її?
Я починаю, потім наказую їй розповісти про свій прогрес. Її руки тремтять, а губи пересохли. Вона відкидає волосся назад через плече, і я не бачу своїх знаків…
Поруч зі мною сидить жінка. Її руки складені.
Блез намагається зайти до мого офісу після зустрічі, але я зачиняюсь.
Після обіду я зустрічаюся з моїм консультантом з відносин із Чарверсудом і консультантом з відносин із нечарівниками, щоб обговорити проєкт перевертнів. Ми вирішили почати за тиждень.
Єдине, що я дізнаюся, це те, що у Корнелії Вотерстоун волосся на підборідді з лівого боку.
Коли я виходжу з конференц-зали, Блез підкликає мене до себе.
— У мене є розв'язання всіх наших проблем!
— Чудово, — підіймаю брову й обходжу його.
— У мене є інвестор, — він йде поруч, ведучи мене до мого кабінету. — Людина, якій ми довіряємо. Дехто, хто шукає новий стартап, — він знизує плечима. — Насправді я здивований, що ти раніше не зв’язався з ним.
— Угу, — мугикаю, чекаючи, що він продовжить. Я перетасовую свої нотатки з зустрічі й намагаюся відчинити двері. Блез зупиняє мене.
— Жало мені в сраку, Драко! Я думав, ти будеш схвильованішим, — він посміхається і хапає мене за плечі:
— Я знайшов нашого рятівника! Ми швидко ввійдемо в зелену зону!
Я закочую на нього очі й кажу:
— Правильно говорити, у нас з’явиться прибуток, Блезе, — і заходжу до свого кабінету.
Маркус Флінт посміхається до мене з мого крісла, закинувши ноги на мій стіл за три тисячі ґалеонів.
Моя шкіра вібрує.
— Драко, — воркоче він. — Я чув, що ти потрапив у скруту.
Блез прослизає повз мене, починає щось на кшталт презентації, розповідає, як він зв'язався з Маркусом минулого тижня, хихикає з уїдливого коментаря Маркуса.
І весь цей час я стою у дверях і дивлюся на те, як він поклав ноги на мій стіл. Той, на якому я її трахав.
Голос з коридору за моєю спиною говорить із Вотерстоун про якусь руду відьму з Чарверсуду. Я озираюся через плече і бачу, як вона виходить із конференц-зали, прямуючи до свого кабінету.
Якщо вона його побачить…
Якщо він навіть подивиться на неї…
У підошві Маркуса застряг камінчик. Він у зеленому.
Дощить.
Мені холодно.
— Тож, — завершує Блез, — я залишу вас двох, щоб ви з'ясували всі деталі, поговорили… про інвесторів, — Блез потирає долоні, ймовірно, плануючи, як йому вдасться знову найняти стажистку, яка впала йому в око. Він сідає на диван, цілком задоволений собою.
Маркус посміхається до мене.
І я шкодую, що не вибив йому зуби, коли вдарив його.
— У мене є чималі прибутки від моєї нової кар'єри зіллєвара. Віднедавна я займаюся виробництвом. Може, ти чув, — його очі виблискують, наче ми глузуємо з когось, як колись. Ніби події тієї ночі — особистий жарт. — Я шукаю, куди вкласти свої нові гроші. І я чув, що ти в мінусі, — він прицмокує язиком.
Я не ворушуся.
— Що ж, — починаю я, — це було так мило з боку Блеза обговорити з тобою фінанси приватного бізнесу, але у нас тут, у КГМ, справи йдуть чудово, — засовую руки в кишені, щоб пальці не сіпалися. — Нам не знадобиться твоя допомога.
Маркус посміхається мені. Я чую, як Блез совається на дивані.
— Драко, що ти…
— Усе гаразд, Блезе, — мугикає Маркус. — Драко просто трохи образився на мене. Кілька місяців тому я намагався допомогти йому з його… недугом. Зварив йому невеличке зілля, — він сміється. — Але, гадаю, йому не сподобалися побічні ефекти.
Маркус підводиться, застібає ґудзики на мантії й обходить мій стіл. Він бере листок і простягає його мені.
— Поглянь на мою пропозицію, поки твоя нова ґрифіндорська мораль не засліпила тебе засильно.
Я підкликаю пергамент до себе, замість того, щоб підійти до нього ближче. Заради його безпеки, насправді.
Ця пропозиція варта частини спадщини, яку я не отримаю цього тижня. Ми зможемо найняти назад співробітників, чиї години були скорочені, і продовжити нормальний бізнес.
— Дякую, що прийшов, Флінте, — кажу я, прибираючи пергамент. Він все ще спирається на мій стіл.
— Ну-бо, Драко! — він сміється. — Залишімо минуле позаду. Випиймо, — він киває на Блеза, — втрьох, — він посміхається до мене і підходить ближче, поправляючи мою мантію, як раніше поправляв краватку в Гоґвортсі. — Тобі варто розслабитися, — його язик визирає з-поміж його улюблених зубів. — Запроси Ґрейнджер. Судячи з того, що пишуть у газетах, ви двоє тепер куди ближчі, ніж були раніше.
У мені горить вогонь. Щось на кшталт того, як він востаннє посміхнувся мені, коли говорив про неї. Щось на кшталт розмови з відьмою в книгарні або навіть крику на голу дівчину в моєму ліжку.
Можеш відпустити себе, солоденький. Не все має бути зачинене в коробках.
Маркус торкається моїх плечей.
— Зрештою, ти мусиш отримати те, що хочеш, Драко. Це все, що має значення, так?
Зосередьтеся, містере Мелфою. Ви надто вразливі в такому стані. Вами занадто легко маніпулювати.
Всупереч усім зусиллям Северуса, Квіні Ковальські на коротку мить перемагає.
— Мабуть, я не дуже чітко висловився під час нашої останньої розмови, Маркусе, — мій голос рівний, і я не кліпаю. — Твоєї ноги не буде на території Мелфоїв. Ти не повинен зв'язуватися зі мною або міс Ґрейнджер у будь-який спосіб. І якщо я ще раз побачу ці смішні зуби, то точно їх виб’ю.
Його око смикається, коли я прибираю його руки з мого обличчя.
— Блезе, будь ласка, проведи Маркуса до каміна, — кажу я, не зводячи очей з кислого виразу Маркусового обличчя.
Я чую, як Блез підводиться і підходить до мене.
— Драко, — шепоче він, — я не знаю, що я пропустив, але це трохи занадто…
— «Виробничий бізнес» Маркуса обертається навколо зілля, яке використовується для труїння жінок у барах. Не думаю, що нам потрібні його гроші з чорного ринку. Що ж щодо «занадто», то я хотів би позбавити міс Ґрейнджер будь-якого дискомфорту, щоб вона не побачила, як чоловік, який накачав її наркотою, покидає мій офіс, — дивлюся на Блеза. — Тож, будь ласка. Забери Маркуса, поки він не розлетівся на друзки.
Я підходжу до вікна, повертаюся спиною до кімнати й слухаю, як гуде камін, в якому зникає Маркус.
— Що сталося? — Блез стоїть біля каміна.
— Це вже в минулому.
— Ні, — каже Блез. — Що з тобою сталося? — я дивлюся на нього, а він уважно роздивляється мене, ніби я якась рідкісна істота, про яку він тільки читав. — Що вона зробила?
Я повільно кліпаю, зір прояснюється, коли мої повіки підіймаються.
— Довела, що ти мав рацію. Така дурниця. Закохатися в бруднокровку, — Блез хмуриться на мене. — Особливо в неї, — повторюю його слова.
Коли я повертаюся до вікна, то чую, як він рухається. Я чую, як він намагається заговорити зі мною. Чую, що він поруч зі мною. І врешті-решт він зникає.
Це слово на смак нагадує ліки, які я приймав у дитинстві. Не солодко, але лікує від усіх внутрішніх травм.
Лист від доктора Фландерса. Я дивлюся на нього п'ять хвилин, перш ніж нарешті розриваю печатку.
Неймовірний прогрес. Ви потрібні для другої фази.
Дивлюся у вікно. Вікно, до якого я притиснув її два тижні тому, якраз перед тим, як прикусити язика, щоб…
Моргаю.
Там стоїть маґл під парасолькою.
Зламалася машина.
Хтось загубив шапку.
У мене в руці лист із проханням про мою присутність для розв'язання проблеми, яку я маю намір вирішити.
Я йду до міністерства за летиключем.
~*~
Вівторок, 29 лютого 2000 р.
Моніка відчиняє двері. Я кліпаю на неї, вражений її очима.
— Привіт, Дрейку. Заходь, — вона тепло мені усміхається і відходить убік. — Чаю? Булочки? Вендел робить сосиски.
Зміни в ній зупиняють мої кроки, перш ніж я кажу:
— Е-е, так. Дякую.
У Великій Британії зараз час вечері, але я не впевнений, що снідав сьогодні. Вчора.
Моніка бере моє пальто, щось бурмочучи про погоду, і зупиняє мене перед тим, як ми йдемо до вітальні.
Вона дивиться на мене очима Ґрейнджер і шепоче:
— Будь ласка, скажи мені. Вона ж жива, так? Герміона?
Її рука стискає мою руку, і вона навіть не здогадується, що під її міцними пальцями ніжна шкіра з вицвілим татуюванням.
Хмуро дивлюся на неї.
— Так, вона жива. А що?
Зморшки навколо очей зникають, наче вона щойно виспалася. Вона глибоко дихає.
— Спасибі тобі. Дякую, дякую, — вона підносить мої кісточки пальців до своїх губ. — Доктор Фландерс не дозволяє нам забігати наперед. Не дозволяє нам ставити питання, що виходять за межі наших поточних спогадів. І я не знала, — вона ковтає слину, — я пам'ятаю, як відправила свою одинадцятирічну доньку до магічної школи. Пам'ятаю, як читала книжки, які вона залишила, і знайшла там про темну магію та війни. І я просто… — вона знову цілує мою руку. — Дякую.
Дякую.
Ніби я відповідальний за те, що вона жива. Ніби я врятував її.
Я висмикую руку, киваю і йду на кухню, щоб привітатися з Венделом.
Після сніданку доктор Фландерс показує мені свій щоденник. Протягом двох днів вони нічого не забули, прокидаючись щоранку так само, як і попереднього вечора.
— Вони прагнуть дізнатися більше. Побачити її підлітком, — пояснює він. — Вони, ймовірно, регресують у якийсь момент, але їхній нинішній прогрес чудовий. Цього й слід було очікувати; якщо їхня донька — найяскравіша відьма нашого часу, то й вони мають бути надзвичайно розумними.
Я гортаю його нотатки, чекаючи, що він скаже мені, чому я тут.
— Отже, на наступному етапі нам знадобиться сито спогадів. І повільний процес, щоб дозволити їм увібрати чиїсь спогади про міс Ґрейнджер, поки вона була відсутня в школі.
Киваю, пробігаючи пальцями по уривку про те, як Моніка згадує своє справжнє ім'я. Джін.
І тут я раптом розумію, що йому потрібні мої спогади.
Дивлюся на нього, очі яскраві й мерехтливі за окулярами. Я сміюся. Гавкаю йому прямо в обличчя.
Кидаючи його нотатки на стіл, мої пальці торкаються до очей, труть тонку шкіру.
— Та ви, бляха, знущаєтеся.
Я все ще сміюся, коли хапаю пальто і грюкаю дверима.
~*~
Вівторок, 29 лютого 2000 р. — пізніше
Двері мого кабінету відчиняються і зачиняються.
Я підіймаю очі, а вона стоїть там, переминаючись з ноги на ногу.
Вона сьогодні в рожевому.
— Якщо це не пов’язано з роботою, змушений попросити Вас піти.
Мої очі повертаються до списку інвесторів, який я склав кілька місяців тому, ще до того, як подумав, що зможу профінансувати цей бізнес самотужки.
Вона кидає мені запечатаного листа, і на мить мені здається, що це знову її заява про звільнення. Я не можу сказати, яке полегшення сильніше: від думки, що це її звільнення, чи від усвідомлення того, що це не так.
Лист, адресований Герміоні Ґрейнджер із Каліфорнії.
— Я написала Ноель після того, як ти попросив мене цього не робити. Вона щойно відповіла мені, — каже вона. Я суплюся на неї, зустрічаючись поглядом із її матір'ю. — Хочу бути чесною. Тож сам вирішуй, чи можу я його відкрити.
Вона дурисвітка. Як і її мати. Існує певний порядок речей. І якщо лікар каже, що не можна поспішати з питаннями, ти не можеш діяти у нього за спиною. Це як не послухатися прямого прохання, не писати якійсь дурепі в Каліфорнії.
Спалюю листа і дивлюся, як вогонь танцює в її здивованих очах.
Повертаюся до своїх паперів і відчуваю, як вона відступає.
— Вона неправильно зрозуміла ситуацію, — пояснюю я. — Однаково нічого в тому листі не було б правдивим.
— Що за ситуація?
— Та ніч. З Маркусом Флінтом, — шиплю я. — Після того, як ти пішла з О’Коннором, я не надто добре впорався зі своїми почуттями.
Вона киває, ніби розуміє.
— І ти не пояснив їй? Не сказав, що насправді сталося?
— Тоді вона не була у пріоритеті. Що я їй чітко і пояснив, — як вона кричала на снігу… — І я не знав, чи хотіла б ти, щоб хтось дізнався про той випадок. Вона сказала своєму батькові, що я нахабний і нестриманий. Не той, у кого можна інвестувати.
Смішно бачити його ім'я у списку переді мною, викреслене, коли вона запитує про це. Дивно, що долоні Маркуса на моєму комірі досі обпікають мені шкіру.
— Це можна було легко прояснити, Драко. Я б могла написати Ноель чи її батькові.
— Уже запізно. Я не хотів, щоб про тебе пліткували.
Відчуваю, що вона ладна піти. Але я не хочу відпускати її, навіть якщо я згорю через це.
— Є ще якісь секрети, які ти приховуєш, Ґрейнджер? — вона обернулася до мене. — Сьогодні вівторок. Я починаю гадати, чи частина моєї спадщини перейде на рахунки о 21:00.
Вона здіймає брову.
— Не хвилюйся, перейде.
Вона вислизає з кабінету.
Шахрайка і брехуха. Я мав би вже знати, що з такими очима нікому не можна довіряти.
Я переглядаю фінанси з думкою про розстрочку в банку сьогодні ввечері.
Шахрайка і брехунка. Тримає нас на плаву.
Можливо, мої слизеринські замашки впливають на неї.
~*~
Четвер, 2 березня 2000 р.
Спадщина дійсно перейшла. Мокридж спантеличений, але я кажу йому, що не можу цього пояснити.
Сьогодні рекламна кампанія сніджетів. Ріта тримає мене в заручниках біля рецепції, поки я не відповім на запитання про своє особисте життя. Посміхаюся їй, як Драко Мелфой посміхається Ріті Скітер. Мій голос співає для неї, як співає голос Драко Мелфоя.
— Увесь у бізнесі, Ріто, — кажу. — Не уявляю, чи зможу осісти.
Бачу кучері під повіками, коли моргаю.
Вона виходить зі свого кабінету в фіолетовому, потискає руку Ріті й одразу ж береться до роботи. Я даю їй спокій, повертаючись до свого кабінету.
Сиджу за своїм столом. І чекаю.
Повертаюсь до фінансів. Ми на плаву. І я не хочу думати чому.
Дивлюся на обсидіанове віддзеркалення мого столу.
Цегла з обсидіану. Я про це не думав.
Вулканічна.
Кисла.
Охолоджена і міцна.
— Який жах, — голос із мого дверного отвору. Там стоїть Луна Лавґуд, накручуючи волосся на пальці. Моргаю, щоб переконатися, що бачу її. — Гм, — вона нахиляє голову. — Ти знову оранжевий.
Оранжевий. Схоже на правду.
— Як іржа. Це негарно, — вона плюхається на підлокітник мого гостьового крісла.
— Лавґуд, — я посилаю їй втомлену усмішку. — Ти прийшла від «Базікала»?
Вона неуважно киває, обводячи поглядом мій офіс. Встає, пальці бігають по стінах, очі впиваються в стелажі та меблі. Зупиняється посеред кімнати, втупившись у стелю.
— Тут як всередині тебе, — вона нахиляє голову вниз, щоб зорити на мене. — Стерильно. Холодно.
Мої очі бігають кабінетом, здається, я бачу його вперше.
— Герміона сьогодні в фіолетовому, — наспівує вона. — Але вона нині сіра. Як шифер, — вона знову переводить свій відкритий погляд на мене. — Як твої очі.
— Так, — кажу я. — Ніхто з нас сьогодні не є самим собою, Лавґуд.
— Ти вже бачиш їх? Кольори? — вона усміхається мені.
Її пальці смикають вільну нитку на джемпері. Вона погойдується, ніби чує музику у своїй голові.
— Ні, — дивлюся на свій стіл. — Не думаю, що я їм дуже подобаюся.
Вона наспівує.
— Я намагалася тобі писати. Ти ніколи не відповідав.
— Я нікому не відповідав. Мені шкода.
— Гм. Усе гаразд, — вона дивиться на мене і нахиляє голову. — Мені не подобається цей колір на тобі.
Я усміхаюся до неї.
— Я перевдягнуся в щось інше.
Кері перебиває нас. Вони готові.
Коли я виходжу з кабінету, Віктор Крум вже тут, притискається губами до її шкіри. І Рольф Скамандер тут, посміхається до неї.
Де Візлі? З ним би вийшла така гарна картина.
Я тисну руку Круму. І посмішка, якою він мене обдаровує, означає одне — виклик.
Вона твоя, Віку.
Ми переходимо до конференц-зали, і я чекаю на подальші інструкції. Пенсі висить на моєму лікті, розповідаючи мені про Італію. Я не проти.
Поттер дивиться на мене з іншого кінця кімнати, а я цілеспрямовано продовжую брати участь в інших розмовах.
Позую для фотографій. Пенсі намагається змусити нас із Ґрейнджер позувати разом, і мені доводиться торкатися її, класти руку їй на бік.
Я роблю щось не так, тому що всі стоять із незадоволеними обличчями.
Лавґуд хитає головою, ніби поєднання наших кольорів боляче б'є їй по очах.
Я повертаюся до свого кабінету. Поки руки зайняті, я не відчуваю тепла на кінчиках пальців.
За кілька хвилин мої двері відчиняються без стуку. Я очікую на Пенсі або Блеза.
Джіні Візлі заходить, штовхаючи двері.
Вона підходить до мого столу, кладе руки на стегна і каже:
— Це була моя ідея.
Витріщився на неї. А вона продовжує.
— Це я підштовхнула її до цього. Звинувачуй мене. Герміона думала, що це погана ідея, вона не хотіла шпигувати, але я практично змусила її, — вона перевела подих. — Гаразд?
— Гаразд.
— Чудово. То ти її прощаєш?
— Навряд.
Вона хмуриться. А потім падає в крісло.
— Мерліне, який ти противний, — бурмоче вона. — Це в минулому, Мелфою. У вас обох є майбутнє, на яке треба з нетерпінням чекати. Навіщо зациклюватися на тих спогадах?
— Тому, що вони досі впливають на моє сьогодення, — відповідаю. — Я хочу, щоб ти згадала найнеприємніші спогади, які в тебе є, Візлі. Про те, що ти тримаєш під замком. А тепер уяви собі, що Поттер заглядає в них без твого дозволу.
Вона хмуриться сильніше.
— Гаррі був там, зі мною. В кожному з них.
Я хмурюся у відповідь і перекладаю папери.
— Як мило.
— Він був там, тому що піклувався про мене. Він був там здебільшого заради мене, — нахиляється вперед. — Він приходив за мною. Він захищав мене. Він наважився вбити василіска заради мене, — вона нахиляє голову. — І ти зробив для неї те саме, — каже вона, підводячись і прямуючи до дверей. — Тобі потрібно поглянути на все з іншої перспективи, Драко Мелфою.
Вона посміхається мені й зникає.
Інша перспектива.
У мене є три хвилини тиші, перш ніж Блез заходить і зачиняє за собою двері.
— Думаю, ми з Дафною знову будемо разом.
— Ой, бляха, Блезе! Ти знущаєшся?
— Ну, не знаю. Ми збираємося на вечерю завтра ввечері.
Я підіймаю на нього брову.
— Що? — він надувся. — Ми можемо годинами говорити про твою драму, але щойно у мене з'являються новини, ти раптом не хочеш про них чути?
Хмурюся.
— Гаразд. Добре. Продовжуй, — жестом показую йому, щоб він продовжував.
— Завтра ми йдемо вечеряти в ресторан, штибу побачення.
— Молодець.
— Так.
— Це все?
— Думаю, що так.
— Чудово.
Ми сідаємо. Він зітхає.
— Гаразд. Добре. Валяй! У чому твоя драма?
— Зараз у мене жодної драми, — кажу, перетасовуючи папери. — Як-то кажуть — вільна людна.
— І як?
Хитаю головою за своїм столом.
— Жалюгідно, насправді.
— Ну, — починає Блез, схрестивши ноги, — все, що я можу сказати, це те, що це на краще. Це мине, і ви віддалитеся одне від одного…
— Завали їбало, — огризаюся. — Це ти знову зійдешся зі своєю.
— Добре, — каже він. — Роби, як я кажу, а не як я роблю, — закочую очі, а він чухає щелепу. — Драко, тобі потрібна можливість розвиватися і рости без Ґрейнджер. Ти був так прив'язаний до неї все своє життя. Настав час бути самим собою, без неї.
А в голові звучить нью-йоркський акцент.
Ти так закоханий у неї. Після такого від тебе мало що залишиться.
Ковтаю і дивлюся на свої нігті.
— А якщо моя сутність належить їй?
Він на мить замовкає, і я не можу зустрітися з ним поглядом. А потім…
— Ну, тоді стрибай з мосту.
Я опускаю голову на стіл.
— Блезе…
— Або, я міг би скласти список людей, які б заплатили, аби лиш тебе заавадити.
— Блезе…
— Заробимо з цього кілька ґалеонів.
— Мерліне…
— Що? Хтось мусить тримати бізнес на плаву після того, як ти копита відкинеш.
Мій камін гуде. Полум'я потріскує й оживає. Раптом вогонь перетворюється на обличчя, якого я не впізнаю.
— Драко Луціус Мелфой? Термінове повідомлення з в'язниці Азкабан.
Дивлюся на рот — полум'я мерехтить зеленим.
— Слухаю, — голос пропав.
— Після нещасного випадку, ув'язнений номер ЛМ537 — Луціус Абраксас Мелфой — доставлений в лікарню магічних хвороб і недугів Святого Мунґо для лікування ножового поранення в лівий бік. Будь-які подальші питання ви можете поставити медичним працівникам або офіцерам на місці. Дякую. Гарного дня.
Вогонь згасає.
Хтось зі мною розмовляє.
Скрипить стілець.
А потім я встаю, беру у Блеза порошок Флу і кидаю його у вогонь. Дивлюся, як воно знову стає зеленими.
Зеленим, як смерть.
А потім Блез каже:
— Лікарня Святого Мунґо.
І я зникаю.
~*~
Неділя, 5 червня 1994 р.
Скотч пече.
Ненавиджу це.
Але, судячи з усього, це дуже дорого.
А це означає, що дуже смачно.
— Чудово, — кашляю я.
Батько загадково посміхається мені.
— Залиште пляшку, — каже він офіціантові італійською. Очі невисокого чоловіка розширюються, він швидко вклоняється і залишає нас. — Ти готовий до іспитів? — він дивиться на мене поверх свого келиха.
— Так. Попри те, що Ремус Люпин нічого нормально не пояснив. Його майже не було уроках.
Роблю ще ковток, і знову кашляю. Нічого мене в цьому житті не учить…
— Тобі подобається «Захист від темних мистецтв»?
— Напевно, — витираю губи серветкою. — Мені подобається вивчати закляття і пристріти. Але в мене ще не було нормального вчителя.
Батько мугикає, постукуючи великим пальцем по столу.
— Я поговорю про це з радою, — каже він сам до себе. — А Зілля? Северус тобою дуже задоволений.
— Мені подобаються зілля. Мені подобається, як вони поєднуються.
— Якби тобі довелося завтра складати СОВи, з яких предметів, на твою думку, ти отримав би найвищі бали? — він знову відпиває зі своєї склянки.
Це тест. Випробування.
Облизую губи та кажу:
— Зілля. Чари. Трансфігурація. Історія магії. Стародавні руни. Числомагія. Можливо, гербалогія…
— І що б ти хотів робити з усім цим знанням?
Глипаю на нього.
— Робити?
Він ковтає, не зводячи з мене очей.
— Що ти хочеш робити в майбутньому? Який у тебе план, Драко?
Кліпаю на нього і приходжу до тями.
— Можливо, я хотів би стати зіллєваром. З допомогою Северуса я, мабуть, зміг би потрапити у бразильську програму. Або, можливо, я міг би пробитися нагору у Чарверсуд. Стати Верховним чарівником за короткий час.
Я посилаю йому його власну самовпевнену посмішку.
Він киває, дивлячись на мене.
— Але що ти хочеш робити?
Я ковтаю.
Він п'є.
— Батьку?
Він задоволено зітхає, відчуваючи смак скотчу.
— Не турбуйся про те, що я хочу почути. Чим ти хочеш займатися? — він підняв на мене брову. — Що робить тебе щасливим, Драко?
Єдине, що спадає на думку, це квідич. І Поттер, який гепнувся зі скелі.
Він продовжує:
— Ти надзвичайно талановитий. З твоїм ім'ям і розумом ти міг би легко стати міністром магії.
Його погляд ковзає по дверях, коли заходить пара. Моя шкіра поколює.
— Але, — каже він, — якщо ти хочеш грати у квідич або викладати, — його очі знову переходять на мене, і я чекаю, коли прийде удар, — це теж нормально.
Я дивлюся, як він дякує офіціантові за те, що обслугував нас, як він потягує свій келих, розмовляючи італійською, як він показує на мене, кажучи щось, що привертає увагу офіціанта до мене з вигуком «Ах!».
Коли офіціант іде, я дивлюся у свою повну склянку скотчу і кажу:
— Ти це серйозно? Ти не будеш страшенно розчарований, якщо я стану квідичистом? — мої губи сіпаються, і я продовжую: — Або якщо я заміню Рубеуса Геґріда на посаді професора з догляду за магічними істотами?
Він підіймає на мене брову зі спокійним виразом обличчя.
— Хоча я сподівався, що ти вибереш щось, де потрібно трохи думати… Але, ні, ніколи. Ти ніколи не розчаруєш мене, Драко.
Скотч обпікає мені груди, зігріває кістки, розливається теплом по шкірі.
— Я хочу, щоб ти був щасливий, Драко, — він дивиться на мене, вивчає мене. Я бачу, як мої ж очі дивляться на мене у відповідь. — Знайди те, що зробить тебе щасливим. I я зроблю це твоїм.
Кілька офіціантів приносять тирамісу зі свічкою, співаючи «Многая літа!».
Батько усміхається. Щиро. Гордо.
І я бажаю, щоб ми залишилися такими назавжди.
~*~
Четвер, 2 березня 2000 р. — пізніше
Лікарка впізнала мене. Мені не треба пояснювати, чому я тут.
Вона проводить мене кількома коридорами, поки в кінці одного з них я не помічаю свою матір.
Вона повільно крокує залою, на ній довгі чорні одежі.
Уже у вдовиному вбранні.
Вона бачить мене, коли я наближаюся, і притискає до себе, шепочучи солодкі слова і гладячи по волоссю.
Я дивлюся через її плече туди, де біля дверей стоїть охоронець ВОМП. Він дивиться на мене і відводить погляд.
— Що відбувається? — запитую я.
Мама відступає, щоб подивитися на мене. І, мабуть, повторює те, що щойно сказали їй.
Імперіус.
Ніж у нижній лівий бік.
Пошкодження тканин.
Можливо, отрута.
Щось клацає в моїй голові, і я переводжу погляд на неї.
— Прокляття Імперіус?
Вона підіймає на мене брову.
— Так. Це офіційна версія.
Я насмішкувато поглядаю на двері за її спиною, закочую очі й починаю крокувати з нею в ногу.
Плитка під моїми черевиками розпливається на моєму шляху.
Сховища в банках. Документи. Власність.
Якщо тільки він уже не подбав про це. Якщо тільки він не настільки зваріятів, щоб інсценувати власне вбивство після того, як переконається, що мені нічого не перепаде.
Я так і не отримав маєток і особняк у Франції. Тільки спадок. Тільки гроші.
Можливо, він передав їх родині свого двоюрідного діда в Нормандії.
Дивлюся на маму, яка стоїть нерухомо, поки в мене все пливе перед очима. Це щоб зробити їй боляче? Виселити її з маєтку, якщо вона все ж розлучиться з ним?
Якщо він змінив заповіт або за допомогою своїх адвокатів передавав спадщину так, щоб мені не дісталася власність, тоді ми загнані в кут.
Намагаюся думати. Зрозуміти, який йому з цього зиск. Як його власна смерть варта всього цього.
Чи це попередження? Він переживе це, а потім покаже нам документи.
Драко попросив свої ґалеони перед весіллям, тож я взяв на себе обов'язок переробити документи про спадщину. Сподіваюся, ти зрозумієш, люба.
Відчиняються двері, і мої очі підіймаються вгору.
Не його двері.
Інші двері.
У кінці коридору є вікно, і на мить я бачу батька, який стоїть поруч із матір'ю і крокує.
Кліпаю, щоб прояснити очі, і розумію, що це моє віддзеркалення поруч із матір'ю.
Зосереджуюсь на кахлях. Вони зроблять стіну чистою. Стерильною. Збудованою з землі, як похила гора.
Підбори клацають по моїй плитці. Підіймаються вгору схилом, підіймаються на гору.
Вона в іншому кінці коридору, йде до нас, дивиться на мене.
Трясця твоїй матері.
Ніякого спокою.
Мама обіймає її, відповідає на запитання.
— Це зробив охоронець Азкабану? Це абсурд.
Я сміюся, хитаючи головою над її наївністю.
Мама сидить із нею. Розмовляє з нею. Заспокоює її.
І тут мама дивиться на мене. І нарешті розуміє, чому я не їв, не спав. Не жив.
Але ні наш розрив, ні слабке здоров'я чоловіка не можуть утримати її від втручання.
Вона залишає нас наодинці. І тиша темна, скручує всередині мене щось, що тягнеться до світла.
— Що ти тут робиш?
Ось. Моя розбита душа.
— Хотіла підтримати тебе та твою матір.
— Ти повинна готуватися до суду наступного тижня, — шиплю я.
— Я готова.
Авжеж.
— Хтось має керувати офісом…
— Блез упорається.
Завжди й на все має відповідь. Завжди готова.
— Я розумію, що ти не хочеш, щоб я була тут, — дивиться на мене. Я це відчуваю... — І я піду, якщо тобі від цього стане легше. Я лиш хотіла переконатися, що з Нарцисою все гаразд.
Я хочу нагримати на неї. Сказати їй, що це сімейне. Вона — не сім’я.
Притримую язика, чекаю, що мама повернеться і заспокоїть її.
— Це був ніж? — запитує.
Киваю, і знову втуплююсь на свої кахлі.
— І охоронець Азкабану був під Імперіусом?
— Так вони кажуть.
— Ти його вже бачив?
— Поки його стан не стабілізується, нікого не пустять, — кажу я, б'ючи ногою по підлозі.
Мама повертається, тицяє мені в руку гарбузове тістечко. Я ховаю його в кишеню, поки не зможу позбутися його.
Мені здається, що минають години, поки я слухаю їхню розмову.
Вона нагадує мені маму.
Джін Ґрейнджер пропливає перед моїми очима, чекає на мене. Чекає, коли мій розум відкриється для неї, щоб вона змогла знайти шлях назад…
Переді мною двері.
Поруч стоїть чоловік.
Дві жінки розмовляють праворуч від мене.
Пахне мийним зіллям.
Шия болить.
Я хочу їсти.
Двері переді мною відчиняються. Виходить цілитель.
Підходжу ближче до нього. Моя мати стоїть на місці. Поруч із нею. Наче вона — одна з нас.
Він відновив органи мого батька. Його турбує ніж. Зараз працює з руйнівником проклять.
— Що це означає? — запитує моє горло.
Він дивиться на мене. У нього сиве волосся, карі очі та тонка стара шкіра.
— Що він повністю одужає.
Він знову звертається до моєї мами про паперову тяганину, і все, що я чую, це «місис Мелфой».
— Блек, — поправляю я. Він має знати заздалегідь. У документах буде написано «Блек». Це доречно, щоб вони знали. Юридичні документи потребують юридичних підписів.
Він забирає мою маму, щоб підписати документи. А в кінці коридору є двері. Зачинені.
Біля них стоїть охоронець. Не пускає мене. Не пускає його.
У грудях холоне. Дихання крижаніє.
Повністю одужає.
Повністю одужає. Не потрібно ніяких актів і заповітів. Ідеальний маленький план, щоб зібрати нас усіх.
Я думаю про 500-річну пляшку віскі та голоси італійців, що співають мені. Ми завжди говорили, що повернемося. Можливо, на твоє сімнадцятиріччя, казав він.
Але його не було.
Можливо, на Різдво наступного року.
Але він знову зник.
Я ненавидів той скотч.
Але він пообіцяв, що ми повернемось.
Може, коли він вийде. Може, в день, коли його випустять, я роз'явлю нас обох…
Ріже горло.
Охоронець розпливається, як вода на склі. Плитка мокра, і я не можу дихати. Голос кличе мене…
Моя мантія затісна.
У мене чорні туфлі.
У мене десять пальців.
Закриваю пальцями очі, виштовхую воду назад, всередину.
Чи був би він щасливий, що я плакатиму над ним? Або просто розчарований моєю слабкістю.
Ти ніколи не розчаруєш мене, Драко.
Ні.
Я дивлюся вгору.
Це гра. Все це — просто гра. Італія, Азкабан, Мунґо.
Просто шматки скрині рухаються, б'ються об дошку і падають.
Її рука обхоплює мою. І я не знаю, чия вона Королева. З якого боку шахівниці вона стоїть — з його чи з мого.
Вона знищить нас усіх, якщо ми не будемо обережними.
Хапаю її, притискаю її шкіру до своєї, і мені боляче торкатися її знову. Вона врізається в мене, я притягую її до себе, притискаюсь до неї.
Задиханий, мокрий звук виходить з моїх ребер, ніби з мене щось виливається, мої нутрощі падають на кахлі.
Брязкають і випадають з горла, цеглинками падають з язика на підлогу.
Її пальці в моєму волоссі. Її груди на моїх. Її голос у моїх вухах і її запах в мене в носі.
А все могло бути так просто. Роками ми могли бути тільки вдвох. Але чоловік за дверима не давав мені її, не давав мені того, чого я хотів, не давав мені бути щасливим.
Брехав, як завжди. Ніколи про те, чого я хочу. Ніколи заради мого щастя.
Я міг би звільнитися від нього. Ніж міг би порізати його на шматочки, поки від нього не залишилися б лише спогади про скотч, газети та його очі, що дивляться на мене з люстра.
Чому б йому просто не вмерти?
Це було б куди простіше.
Вона тягне мене кудись. Заводить мене в куток, де ми тільки вдвох. Темний та інтимний, і я почуваюсь тут, як удома, з нею.
У мене підкошуються коліна, але я знаю, що вона мене тримає.
Мої руки обіймають її тіло, стегна, які належать мені, моє обличчя притискається до її живота, який я цілую.
— Я хотів, щоб він помер, — зізнаюся темряві. Їй.
— Я знаю.
Її руки в моєму волоссі й на моїй шиї, прощають мене. Прощають мої думки.
Я плачу їй у живіт, вдихаю її в себе. Я триматиму її, доки вона не відштовхне мене.
Її пальці ковзають по моєму волоссю, танцюють по шиї та плечах, заспокоюючи мої думки та дихання. Вона обіймає мене, тримає близько і надійно.
І я відчуваю, що впав у яму, але вона нагорі, чекає на мене.
Самовпевнений голос Джіні Візлі звучить в голові:
Гаррі був там, зі мною. В кожному з них.
Вона прийшла за мною. Захищає мене.
Будь ласка, врятуй мене, Ґрейнджер.
Вигин її стегон до тонкої талії, такий знайомий під моїми долонями. Ритм її дихання на моєму лобі. Мої губи притискаються до її живота, мої руки ковзають її спиною.
Вона тут заради мене.
Я підхоплююся на ноги, цілую її груди по центру, хочу торкнутись її шкіри. Вона задихається, і я міцніше обхоплюю її руками, утримую. Мої губи знаходить знайомий шлях до її шиї, до вуха.
Все зникає.
Я ніколи не відчував нічого подібного до того, що я відчуваю, коли вона поруч і коли хоче мене.
— Я сумую, — шепочу я їй, притискаючи її до дверей і притискаючись до неї.
Вона вимовляє моє ім'я з придихом, який я впізнаю зі своїх снів, і мої руки ковзають, щоб торкнутись кожного сантиметра її тіла.
Її живіт, ребра, пробігаю по шиї, щоб обхопити її обличчя. Я проникаю в її рот язиком, і вона приймає мене, притискає до себе і цілує в мороці.
Треба знову опинитися всередині неї.
Це так просто, коли ми вдвох, і я всередині неї.
Її руки рухаються до моїх плечей, і я збираюся просунути коліно між її стегон. Але вона відштовхує мене.
— Драко. Не зараз.
Дивлюсь в її очі. Вона не хоче мене. Вона не хоче цього…
Перш ніж я встигаю додумати, вона притискає моє обличчя до себе, солодко притискає свої губи до моїх. Я цілую її у відповідь, і вона відсторонюється.
— Ти маєш повернутися туди, — каже вона.
І все повертається до мене.
Батько.
Вона проводить пальцями по моїх щоках, по скронях, відганяє всі мої темні думки. Вона виводить мене з темної кімнати на світло.
Очі охоронця тікають від нас.
Моя шкіра стягнута та набрякла.
— Мені потрібно… Я ще не готовий бачити його, — притискаю долоню до очей, намагаючись зішкребти емоції. — Я перевірю, як там мама, знайду вбиральню.
Стільки всього треба зробити. Мені треба з ним побачитися. Поговорити з ним про те, що він хоче в обмін на маєток. Мені, мабуть, слід заспокоїти маму. Я цього ще не зробив.
— Я буду тут.
Дивлюся на неї.
Тут. Заради мене.
Її рука в моїй, втішає мене. Рятує мене.
Вона усміхається мені. І я не можу дочекатися, коли повернуся до неї.
Я йду, її пальці тремтять в моїх, я знаходжу дзеркало, а потім свою матір. Коли я знаходжу її, вона тихо розмовляє зі Скітер.
— Драко! — Скітер стрибає. — Бідненький! Що ти відчув, коли дізнався?
— Жодних запитань, Ріто, — мамин голос низький і небезпечний, через нього Ріта Скітер відсахнулася від мене. — Ти маєш написати статтю про Золотих сніджетів у неділю, тож пропоную тобі швидко написати щось про ножове поранення Луціуса Мелфоя, щоб ти могла сконцентруватися на цьому матеріалі.
Ріта сильно стискає губи і йде геть.
— Тобі допомогти з документами? — запитую я.
— Ні, — каже вона, беручи мене за лікоть. — З мене досить, — вона виводить нас назад у коридор. — Коли він отямиться, думаю, тобі варто його побачити. Я знаю, що ти не хочеш, але мусиш.
Я зціплюю зуби й відчуваю, як її рука притискається до мене.
— Я знаю. Я маю з'ясувати, чого він хоче. Чому він це зробив, — відчуваю на собі її погляд. — Це, мабуть, попередження. Шанс показати нам, що було б без нього. Думаю, він знайшов спосіб забрати в мене маєток.
Поки ми йдемо, я не зводжу погляду з підлоги. Вона мовчить.
— Що сталося між тобою та Герміоною? — шепоче вона мені.
— Ми… ми розійшлися. Це довга та складна історія.
Вона притискає мене до себе.
— Не обов'язково. Вона ж тут, хіба ні?
Киваю. Почуваюся легше. Вільніше.
Ми завертаємо за ріг, і мені перехоплює подих, я готовий побачити її, яка сидить у тих кріслах і чекає на мене. Я сяду з нею і візьму її за руку. І запрошу її на вечерю. А пізніше, набагато пізніше, ми поговоримо про довіру і таємниці.
Але її немає.
Мої ноги зупинилися.
Вона пішла. Хоча вона була тут заради мене. Вона прийшла за мною, а тепер вона…
Біля дверей стоїть лише охоронець. І мій батько за ними.
Я біжу, мама кличе мене. Охоронець витягує паличку, широко розплющивши очі, коли я наближаюся, але він застигає в нерішучості, коли я кидаюся на двері, відчуваючи, як дерево прогинається під моєю вагою.
Вона стоїть біля краю ліжка. М'ятно-зелені штори.
Це для мене. Якщо тільки…
Вона тут не для нього.
Ні, це не…
…застогнала б під тобою після того, як кричала б піді мною.
Вона не…
У неї сльози на очах. Він зробив їй боляче.
— Відійди від нього.
Вона відскакує назад, притискаючись до стіни, коли я заходжу в кімнату і я стикаюся з батьковим обличчям, він напівлежить у ліжку.
Блідий. Безсилий.
— Драко. Дуже добре, що ти прийшов, — проспівує він мені, посміхаючись.
Але однаково небезпечний.
— Тримайся якомога далі від неї, — шиплю я. — Не розмовляй із нею.
Він нахиляє голову.
— Драко, вона сама прийшла до мене.
Відчуваю, як щось спалахує в моєму нутрі, і перш ніж воно доходить до серця, вона зупиняє це.
— Досить, припиніть, — закричала вона. — Припиніть використовувати мене проти нього. Все. Гру завершено.
І я бачу, що батько бурмоситься і відводить погляд. Як дитина, яку відправили до своєї кімнати.
Я повертаюся до неї, а вона дивиться на нього. Нічого не розумію.
Герміона Ґрейнджер просто глянула на Луціуса Мелфоя своїм найстрашнішим поглядом старости, і він винувато опустив голову, як першокурсник.
Як же я її люблю.
— Герміоно, будь ласка, залиш нас, — прошу я.
Вона дивиться між нами, ніби хоче залишитися. Заради мене.
Щоб врятувати мене.
Мої пальці на її руці.
— Будь ласка. Побачимося вранці.
Вона дивиться на мене лагідно. І мені хочеться поцілувати її на прощання.
Можливо, колись так і буде.
Я переводжу погляд на батька, чекаючи, коли за нею зачиняться двері.
Він дивиться на мене.
— Вона неймовірна, — каже він, злегка усміхаючись. — Але ти й так знав це з самого початку.
— Так, — відповідаю я.
Мама приєднується до нас, заходячи за завісу.
— А, — каже батько. — Моя колишня дружина.
— Я віддаю перевагу «колишній коханій», — жартує вона. — Так краще звучить.
Я закочую очі і йду в кут, поки вони не закінчать. Нічого не змінилося.
— До речі, про коханих, — наспівує він, дивлячись на її пусті пальці. — Я дізнався, що діамант з обручки для заручин Мелфоїв відправили руйнівникам проклять, але я попросив усіх ювелірів дати мені знати, коли твоя подружня обручка з'явиться у продажу.
— О, не турбуйся, любий. Я збиралася продати її маґлам.
Я протираю очі. Почалося…
— Як великодушно з твого боку, любове моя. Завжди думаєш про тих, кому пощастило менше.
— Так, я часто думала про тебе…
— Радий це чути.
— Отже, батьку, — втрутився я, бо вони так ніколи не закінчать, а нам треба серйозно поговорити. — З тобою все гаразд? Отрути немає?
Він переводить на мене свої похмурі очі й глибоко вдихає.
— Немає. Дякую за твою турботу, Драко. Я впевнений, що вони спіймають того, хто прокляв бідного Томпсона.
— Я не впевнений, що «бідний» — це те слово, яким можна описати Томпсона, — кажу я, і його губи підіймаються від моєї кмітливості. — Отже, поки ти отримав миттєву свободу, що б ти хотів обговорити?
— Обговорити? — невинно запитує він. — Чому? Я просто радий бачити вас обох.
— Авжеж, — я підходжу ближче до нього. — Тоді яке щастя, що ти був смертельно поранений.
— Твій син думає, що ти хочеш забрати у нього маєток, — переходить до справи мама. — Що ти маєш якийсь план на випадок своєї смерті, який завадить нам жити щасливо без тебе.
Погляд батька переходить на мене. Він нахиляє голову, дивлячись на мене, як на дурня.
— Ні, — він хитає головою, примружується, намагаючись зрозуміти мене. — Звісно, ні, Драко. Маєток стане твоїм, як тільки ти одружишся з міс Ґрейнджер.
Ніби вдарив мене в живіт. Намагаюся дихати рівно.
— І коли це буде, батьку?
Він хмуриться на мене. Знов цей погляд. Щось є в його очах, чого я не можу зрозуміти. Щось, що я пам'ятаю з дитинства.
— Гадаю, після того, як ти зробиш їй пропозицію. Якщо досі не зробив.
Він сміється. З жарту. Власного. Я дивлюся в його сірі очі, згадуючи, як вона вибігла з бібліотеки, зі сльозами на очах, тікаючи від мене. Я шепочу:
— А якщо вона не захоче?
Він зітхає, піднімаючи брову.
— Звичайно, захоче. Я переконався щодо цього.
— Переконався? — горло стискається.
— На початку, я не був упевнений. Я думав, що ти міг їй подобатися, так, — його очі блищать. — Але тільки після того, як я отримав підтвердження від мадам Мішель, що вона прийшла на перший урок, я зрозумів, що її почуття до тебе щирі.
У мене клацає щелепа. Відчуваю, як мама ходить поруч зі мною. Вона підходить до вікна, розглядаючи квіти на підвіконні.
Намагаюся слідувати його логіці. Намагаюся зрозуміти, чого він хоче.
— Ти її недооцінив. Вона керується тим, що правильно. Вона відвідувала ті заняття, бо ти морально зобов'язав її переді мною.
— Не будь дурнем, Драко. Тобі це не личить, — каже він. Я знову клацаю щелепою. — Вона точно знала, що то був за маленький список, коли я дав їй його.
— Ви обидва маєте рацію, — каже мама. Вона дивиться у вікно, тримаючи руку на ключиці. — Вона не така, як ми. Вона не знає, як грати в ці ігри. Але вона відчайдушно закохана в тебе і не знає, що з цим робити.
Відчайдушно.
Я моргаю на її потилицю. Повертаю очі до батька, і він усміхається до мене. Я дивлюся вниз.
— Чого ти хочеш від нас, батьку? Що я маю зробити, щоб ти дав їй спокій?
— Я просто хочу, щоб ти був щасливий, Драко…
— Ти брешеш.
Він хмуриться.
— Я… вжив заходів, так. Аби переконатися, що вона тобі підходить. Переконатися, що вона не розіб’є тобі серце. Я хотів бути впевненим, що вона відчуває те саме до тебе.
Я огризаюся:
— Це не твоя відповідальність…
— Це моя відповідальність! — його голос відлунює по всій кімнаті. Відчуваю, як він б'ється в моїх грудях. — Як Лорда Мелфоя, це моя відповідальність, — шипить він. Він сидить на лікарняній постелі, але мені здається, що у своєму кріслі у вітальні, сварячи мене. — Думаєш, я тебе не знаю? Не спостерігав за тобою всі ці роки? — гарчить він на мене. — Я знав, що ти втечеш із нею, як тільки зможеш. Знав, що ти віддаси все цій дівчині, ні на мить не замислюючись про свій обов'язок перед сім'єю.
— Ти маєш на увазі мій обов'язок одружитися з чистокровною? — нахиляюся вперед, хапаючись за поручні в кінці його ліжка. — Мій обов'язок одружитися з дівчиною, яка вміє влаштовувати вечірки, робити реверанси й упізнавати Рембрандта, що висить у нашій бальній залі.
— Так, — його очі впиваються в мої. — Всі ці речі важливі. Твоя мати може це підтвердити.
Я бачу, як вона тре ключицю краєм ока, але вона не заперечує. Згадую про Пенсі.
Якщо ти хочеш, щоб вона була поруч із тобою у нашому світі, Драко, є речі, яких вона має навчитися.
— Але найголовніше, — продовжує батько спокійним і рівним голосом, — я знав, що якщо ця дівчина дасть тобі хоч крихту любові, ти підеш за нею, як пес, вірний до кінця життя. Ми втратимо тебе назавжди, сину, — він стискає губи, і я відчуваю, як моє серце завмирає. — Тож, так. Я втрутився, — він чухає щелепу і втомлено усміхається. — Я ж казав тобі. Я зроблю все, щоб ти був щасливим.
Замружуюсь, починає боліти голова.
— У майбутньому я хотів би сам робити себе щасливим, батьку.
— Тоді чому ти досі тут?
Розплющую очі. Він хитає головою. Злегка усміхається. Мама дивиться на мене через плече з таким самим виразом обличчя.
— Якщо не помиляюся, за годину вона буде в танцювальній студії, — він зводить на мене брову. — Вона надто довго працювала без партнера.
Думаю про те, як вона обіймала мене, тримала мене. Як вона присоромила мого батька одним поглядом.
Як вона кинула все для мене. Як вона завжди кидала все для мене.
Киваю батькові, здається це наше найкраще прощання за багато років, і, спотикаючись, йду до дверей, щоб знайти її.
Я проходжу крізь двері, дивлюся на охоронця, а потім повертаюся назад, щоб почекати на матір.
Коли вона не йде слідом, я заглядаю за завісу і бачу, як вона підходить, щоб сісти на ліжко побіля нього, спиною до мене.
Очі батька танцюють її обличчям, а його рука тягнеться до її руки, але вона відсмикує руку назад.
— Не роби так більше, — перелякано шепоче вона йому, ледь чутно. Вона нахиляється вперед і заводить йому волосся за вухо. — Бо я сама тебе вб’ю.
Він усміхається їй, лине щокою до її долоні.
— Я знаю, — так само тихо шепоче він.
Кілька секунд я дивлюся, як вони дивляться одне на одного. Вона прибирає руку і сідає біля нього. Вона розповідає йому про книжку, яку прочитала, а він спостерігає за її обличчям, слухає і киває. Він знову намагається торкнутись її руки, але вона пересідає на стілець біля нього та продовжує розповідати про книгу.
Він усміхається в потрібні моменти й хмуриться в інші.
Як пес. Вірний до кінця життя.
Я зачиняю за собою двері й зникаю в коридорі, прямуючи до танцювальної студії.