Деймон показав Емі її нову кімнату, а потім йому подзвонили й він швидко пішов з дому. Все інше Емі показав Стефан. З ним, на відміну від батька, вона зранку знайшла спільну мову і ще до ночі вони просиділи у вітальні, розмовляючи.

Прокинулась Емі близько десятої години ранку і ще якийсь час пролежала в ліжку, обдумуючи, що їй робити далі. Вона домовилась зі Стефаном, що він покаже їй місто і вони з'їздять до школи, щоб домовитися за навчання Емі.

Вона встала з ліжка і, взяв шорти та майку, пішла у ванну. Прийняв душ, вона одягнулась і повернулась в кімнату. Емі заплела косу і зробила легкий макіяж: підвела очі олівцем і накрасила вії тушшю. Всього іншого вона не торкалась.

Їй було цікаво куди пішов Деймон увечері і чи повернувся він, але розпитувати його вона ще не ризикувала. Все ж вони були не настільки добре знайомі, щоб вона лізла в його справи, як би їй не хотілось.

Тож вона спустилась на перший поверх і пішла на кухню, дуже сподіваюсь не заблукати в цьому маєтку. На щастя, Емі прийшла туди, куди їй було треба. Вона озирнулась навколо і зрозуміла, що в будинку де живуть два вампіри для людини явно не було їжі. Вона зазирнула в холодильник і переконалась у своїх думках. Там не було нічого. Навіть, як вона думала, крові.

— Ми не підготувались до того, що до нас хтось приїде, тож поїсти нема чого, — почула вона голос Стефана за спиною.

— Навіщо вам холодильник, якщо в ньому нічого немає? Навіть крові, — вона озирнулась на нього через плече і закрила холодильник.

Стефан посміхнувся.

— Ще кілька років назад тут жив наш родич, який був людиною.

— І де він зараз?

Емі помітила, як Стефан злегка напружився.

— Я зрозуміла, можеш не відповідати, — повільно сказала вона, дивлячись дядьку в очі.

Стефан відкашлявся.

— Тож, давай я відвезу тебе в бар, там зможеш поснідати й випити кави.

— Поснідати в бар? — засміявшись, запитала Емі.

Стефан знизав плечима.

— Ну добре, поїхали, — погодилась вона. — Тільки я телефон заберу з кімнати.

— Чекатиму на вулиці.

Емі кинула і пішла нагору.

 

***

 

— Стефане! — темношкіра дівчина підійшла до вампіра й обійняла його, тільки-но вони зайшли в бар. Той усміхнувся й обійняв її у відповідь. — Яка я рада тебе бачити.

В барі майже не було нікого, що і не дивно. Емі швидко озирнулась і її увага знову повернулась до дядька і незнайомки.

— Я теж радий. Давно повернулась? — запитав Стефан, щиро усміхаючись.

— От на днях. Зі мною ще і Річард вирішив приїхати, — дівчина закотила очі.

— А він знає..?

— Так, я йому розказала. Він не в захваті, але змирився. Як і все моє оточення, — вона засміялась.

— Так, з цим було важко змиритися, я його розумію, — Стефан теж засміявся.

Емі дивилась на них і не розуміла, що тут відбувається. Тому, втомившись від цього, вирішила привернути до себе увагу і тихенько відкашлялась, вимогливо подивившись на дядька.

— Точно, — сказав він і подивившись на неї, знову перевів погляд на дівчину. — Клер, це Емі, моя племінниця, — сказав Стефан. Очі Емі розширились від подиву, бо в них була геть інша легенда для всіх, хто не був в курсі. Вони зі Стефаном обговорили це поки їхали до бару. Зараз він мав сказати, що Емі їх з Деймоном кузина. Але якщо Стефан сказав правду, то це значить…

— Привіт, я Клер, дуже рада з тобою познайомитися, — з, і справді щирою та радісною, усмішкою сказала дівчина, виводячи Емі з розумів. — Стефан і Деймон ніколи не розповідали про тебе, — вона подивилась на вампіра і той знизав плечима.

— Ми не знали, що вона існує.

— Оу, я зрозуміла. Що ж, я була б рада познайомитися з тобою ближче. Не хочете влаштувати посиденьки в барі на честь початку року і мого повернення? — запропонувала Клер.

— Я не проти, — сказала Емі.

— Я теж, — додав Стефан.

Вони обрали столик в самому кінці бару, щоб їх розмови не змогли почути. Поки вони йшли, Емі весь час оглядала бар, а Стефан та Клер розмовляли, але дівчина вже не слухала їх. Вона дуже хотіла спитати в дядька, що це все означає і хто ця дівчина.

Не встигли вони сісти за столик, як у Клер задзвонив телефон. Вона закотила очі, перепросила і відійшла від них, щоб поговорити. Емі вирішила не витрачати час даремно.

— Чому ти сказав правду? Хто ця дівчина?

— Я сказав правду, тому що я знаю що і кому можна казати в цьому місті, — засміявся Стефан. — Не переживай, вона сама відьма і вона знає все про нас.

Емі кивнула і на секунду задумалась, прокручуючи їх розмову в голові.

— А хто такий Річард і що він знає? Чому він змирився з цим?

— Річард це її старший брат і він не те щоб в захваті в того, що вона спілкується з вампірами. А от що він знає, то нехай вже сама Клер розкаже, це не те що я маю право казати.

— Думаєш, що вона мені розкаже, якщо я запитаю? — іронічно запитала Емі.

Стефан засміявся.

— Думаю, що ти їй сподобалась, а Клер ніколи не помиляється з цим, тож я думаю, що розкаже, просто через деякий час. Вона не розказує тим, кому не довіряє.

Емі ненадовго задумалась і кивнула. Вона озирнулась і побачила, що Клер йде до них.

— Перепрошую за це, — сказала вона, сівши за столик. — Так на чому ми зупинилися? І чому ви прийшли сюди так рано?

— Взагалі, я привіз Емі сюди поснідати, бо в нашому дому геть немає їжі, — сказав він і повернувся до племінниці. — Можеш піти щось замовити собі біля бару.

Емі зітхнула, встала і пішла до барної стійки. Вона вже взагалі нічого не розуміла. Окрім того, що вона без попередження влилась в життя цих людей і їй ще багато чого треба буде дізнатися. Це місто все більше і більше дивувало.

Емі підійшла до стійки й тільки відкрила рота, щоб покликати бармена, як почула поруч із собою тихий сміх, а потім вже знайомий голос:

— Не думав, що зустріну тебе тут.

Емі розвернулась до нього і зустрілась поглядом з бурштиновими очима вампіра, який зустрів її на в’їзді в Містік Фоллс.

— Я теж не думала, що ще колись тебе зустріну, — сказала вона, намагаючись не дивитися в його очі, але вони так зачаровували…

— Тож ми так і не познайомились, — сказав він. — Кол Майклсон, — вампір взяв її руку і свою і підніс до своїх губ, залишаючи поцілунок. Очі Емі знову розширились від подиву, але вона змогла заспокоїтися.

— Амелія Сальваторе, — хрипко відповіла вона.

— Сальваторе?

— Так, я… — Емі кілька секунд вагалась, що йому сказати, бо якщо він був вампіром і так здивовано перепитав її прізвище, то, мабуть, він знав про них. — Я донька Деймона, — випалила вона, сподіваючись, що не зробить цим проблем.

Кол присвиснув.

— Це неочікувано і я б хотів послухати цю історію, але мені вже треба йти, — він допив те що була в його стакані й, підморгнувши Емі, пішов до виходу з бару.

 

***

 

Клер уважно дивилась за тим з ким саме розмовляє Емі перед баром і не могла зрозуміти, що тут відбувається. Вона помітила, що Стефан смикнувся, щоб піти до племінниці, але Клер зупинила його, стиснувши його зап’ясток у своїй долоні.

— Почекай, мені цікаво, — сказала вона.

— Я не хочу, щоб Емі зв'язувалась з цією сімейкою.

Клер закотила очі.

— Так-так, тобі вистачає бачити поруч одну першородну.

— Двох, — поправив Стефан.

— Клаус досі не відвалив від Елейни?

— Ти сама знаєш, що це не так просто. Він одержимий цим створенням гібридів.

— Ти ж знаєш, я намагалась поговорити про це з Ребекою, але це нічого не дало.

Стефан кивнув і продовжив свердлити очима парочку біля барної стійки. Він був готовий в будь-яку секунду кинутися на першородного, Клер це бачила і відчувала, бо досі тримала його зап’ясток у своїй долоні. Не те щоб це стримає вампіра, але вона хоча б намагалась.

Клер побачила, як Кол поцілував руку Емі й тихо засміялась. Вона ще не бачила його таким. Не те щоб вона взагалі добре його знала, вони перетинались досить рідко, але щось їй все ж було відомо. І він точно не бачить в Емі свою майбутню жертву, з якою можна переспати, а потім поласувати її кров’ю. Ні, щось в його погляді на Емі було іншим.

Клер розуміла, що можливо вона помиляється, але це було дуже цікаво.

Вона побачила, як Кол допив віскі й пішов собі, залишивши Емі саму. І, звісно, вона не змогла пропустити досить зацікавлений погляд дівчини, яка продовжувала дивитися на нього, коли він йшов до виходу.

— Мені здається, що цей рік буде цікавішим, — сказала вона Стефану.