Літо підходило до свого законного кінця. На вулиці було нестерпно спекотно, навіть не дивлячись на те, що через кілька днів почнеться осінь. А ось дощі почали йти все частіше й Амелія тільки сумно дивилась на цю погоду з вікна своєї кімнати.

Вона звела руки на грудях і вперто дивилась в одну точку, поки по вікнах барабанив дощ. Голова знову боліла, але знеболююче вона не пила, бо зазвичай біль проходив сам. Їй часто допомогло просто спокійно постояти й щоб її не чіпали.

Але в кімнату постукали й після цього в кімнату зайшла мати Амелії. Дівчина зітхнула і повернулась до дверей. Сибіла Джонс стояла і нерішуче дивилась на свою доньку.

— Мамо, я вже все вирішила, — сказала Емі, знаючи, про що прийшла поговорити мати. — Я поїду, бо хочу познайомитися з ним.

— Він може тобі не повірити й вбити тебе, ти розумієш? — нерішучість миттю випарувалась з жінки й вона суворо дивилась на Емі.

— Я знаю, — зітхнула Емі й потерла перенісся пальцями. Головний біль тільки посилився. — Мені цікаво подивитися, що в ньому такого, що ти вирішила піти проти природи й захотіла дитину від вампіра.

— Амеліє! — Сибіла трохи підвищила голос, вона не любила, коли Емі торкалась цієї теми.

— Я знаю, мамо, я нестерпна і вся у свого батька, — посміхнулась Емі. — Все зі мною буде нормально, я п'ю вербену і ніхто не посміє на мене напасти. Навіть він. Якщо не повірить, то окей, я повернусь назад.

— Добре, — сказала Сибіла, хоча вона так не думала, але заборонити своїй дорослій доньці поїздку в інше місто до біологічного батька вона не могла.

Сибіла вийшла з кімнати й Емі зітхнула. Зазвичай між ними нормальні стосунки, але все починає накалятися, коли Емі згадує про свого біологічного батька. Іноді їй самій здавалось, що вона схибилась на тому, щоб стати на нього схожим. Навіть прізвище змінила в шістнадцять років. Емі не знала його особисто, але багато чула від матері.

Колись її мати була закохана в Деймона Сальваторе, і він, здавалось, теж мав почуття до неї. Але через кілька місяців стосунків зник і більше Сибіла його не бачила. Але Емі завжди здавалось, що її мати досі кохає його, навіть не дивлячись на те, що вона вже п'ятнадцять років у шлюбі з іншим чоловіком.

Сибіла часто казала, що вона була здивована, що Деймон не вбив її, що зустрічався з нею… А вона була настільки засліплена почуттями до нього, що пішла до своєї подруги-відьми й попросила зробити так, щоб вона змогла завагітніти від вампіра. Деймону вона нічого не сказала. А коли він зник, вона виявила, що вагітна.

Емі нерідко чула історії про батька в дитинстві, але чим доросліше вона ставала, тим менше цього ставало в її житті. Вона завжди хотіла з ним познайомитися, навіть якщо він не повірить, що вона його донька, то хоча б побачити його. Але Сибіла не відпускала доньку. Емі досі не знає, як саме їй вдалося вмовити маму, щоб та нарешті її відпустила. Мабуть, Сибіла зрозуміла, що краще відпустити ніж сваритися через це постійно.

◇◇◇

До від'їзду залишалось кілька годин, Емі хотіла доїхати до Містік Фоллс до вечора. Всі речі вже були зібрані й лежали в машині. Емі вже майже вивчила маршрут до міста, тим більше, що знаходилось воно не так далеко. Можливо, саме тому Сибіла відпустила доньку на її машині.

Емі відійшла від вікна, взяла з ліжка телефон і поклала його в кишеню джинсових шортів. Взяла з тумбочки сонцезахисні окуляри, вдягнула їх на голову і вийшла з кімнати. З першого поверху вже чулись голоси. Джейсон — її вітчим — дивився футбол, а Сибіла готувала вечерю. Трохи зарано, але вона завжди так робила.

Емі не пішла вниз, натомість вона постукала в сусідню кімнату й увійшла в неї. Її молодший брат сидів за комп'ютером в навушниках і грав в якусь гру. Саймон помітив її, натиснув на паузу і зняв навушники.

— Вже їдеш? — запитав він, сумно дивлячись на сестру.

— Так, малий, вже їду, — Емі усміхнулась і на серці різко стало якось паршиво. Вона дуже любила Саймона і розуміла, що буде дуже сильно за ним сумувати.

— Ти ж скоро повернешся?

— Напевно, — невпевнено сказала Емі. Насправді вона про це ще не думала. Якщо батько виставить її й не захоче розмовляти, то повернеться вона швидко, а якщо ні… Емі не знала, як довго захоче там бути, але, можливо, навчальний рік вона почне саме там.

Саймон встав з-за столу і кинувся до Емі, щоб обійняти її. Він стискав її в обіймах так сильно, наче не хотів відпускати, але знав, що доведеться.

Емі обійняла його у відповідь і прикрила очі. Ніколи б не подумала, що їхати від родини буде так важко. Вона тихенько зітхнула і відступила від брата.

— Пішли вниз, проведеш мене до машини, — вона усміхнулась йому.

Саймон кивнув, взяв сестру за руку і вони разом вийшли з кімнати й пішли на перший поверх. Перед сходами з’явилась Сибіла, мабуть, почула, що хтось спускається. Вона пропустила дітей в вітальню і зайшла за ними.

— Тату, — покликала Емі й чоловік повернувся до неї. Він зробив телевізор тихіше і встав з дивану. Емі з самого дитинства називала Джейсона батьком, хоча вже тоді знала, що він не її біологічний батько. За всі ці роки він став для неї справжнім батьком, тому вона навіть і не думала називати його якось інакше.

— Я хоч і проти цієї поїздки…

— Я знаю, тату, — усміхнулась Емі. — І знаю, що якщо зі мною щось станеться, то ти приїдеш і всім доведеться рятуватися. Ти вже казав.

— Зайвий раз повторити не завадить, — усміхнувся Джейсон. — Ти точно не хочеш, щоб я тебе підкинув?

— Не думаю, що я хочу приїхати в нове місто одразу в машині шерифа.

— Зате люди будуть знати, що з тобою краще не жартувати.

— Ні, тату, дякую, я краще на своїй, — вона відпустила руку брата та підійшла до Джейсона, обійнявши його і чмокнув в щоку.

— Обіцяй, що будеш обережною, — вже тихіше попросив Джейсон.

— Обіцяю, — прошепотіла Емі.

Вона відійшла від батька і повернулась до Сибіли. Та стояла за Саймоном і сумно дивилась на неї. Емі легко усміхнулась і підійшла до матері. Не сказавши ні слова, вона обійняла її.

— Вже, мабуть, пізно сподіватися, що ти передумаєш, — прошепотіла Сибіла.

— Ти мене знаєш, я не передумаю, — сказала у відповідь Емі.

— Я просто хочу, щоб ти була обережною і не ризикувала своїм життям.

— Мамо, я не ризикую своїм життям. Ти ж знаєш, що вербена мене врятує від вампірів і я буду цілою і здоровою, — Емі усміхнулась.

Але, звичайно, вербена її не врятує від того, що вампір може розізлитися і розірвати її, або зробити щось ще гірше. Вони обидві подумали про це, але не озвучили. Емі відійшла від Сибіли, розвернулась до всієї родини і сумно усміхнулась.

— Ми проведемо тебе до машини, — сказав Джейсон і рушив до виходу з вітальні. Емі й Сибіла перезирнулись, усміхнулись і пішли за ним.

Дощ вже закінчився і нагадували про нього лише мокрий асфальт і калюжі. Вони вийшли з будинку і дійшли до машини, що стояла перед ним. Емі відкрила водійські двері й повернулась до родини.

— Я буду сумувати за вами, — сказала вона і на секунду в неї стиснулось серце.

— Не забувай писати нам, мила, — усміхнулась Сибіла.

Емі кивнула і сіла в машину. Вона завела мотор і перед тим як рушити — помахала у віконце. Вона не знала, як скоро повернеться додому, не знала чи повернеться взагалі й через це почувала себе паршиво. Але їй дуже сильно хотілось познайомитися з батьком, тому вона зітхнула і рушила на зустріч з ним.