18 травня 2011 року
Нарциса нагадувала примару, застряглу поміж світами.
Оповита темрявою саду о п'ятій ранку, її тінь виднілася на траві. У мерехтливому світлі самотньої вуличної лампи, підсвічена місяцем. Її біла шовкова нічна сорочка звисала їй нижче колін й майоріла на вітрі, як тихий хвилястий прапор. Вона стояла босоніж та тремтіла від холоду, коли її розпущені світлі пасма розвивалися навколо плечей. Попід ногами купою лежала забута мантія.
З розсувних скляних дверей Герміона все це бачила.
Обличчя Нарциси було млявим. Пустим. Шкіра настільки блідою, аж майже прозорою. Очі, наче в серпанку, геть замерзлі.
Вона була не в собі.
Завдяки ранковим дослідженням та записам, зробленим під час розмови Тео з Чарльзом щодо можливих причин нерегулярних показань Нарциси, Герміона вже прокинулася, коли зачарований пергамент, який стежив за життєвими показниками її пацієнта, почав смикатися, оголошуючи про проблему.
Вона пройшла крізь камін за лічені секунди.
Герміона побачила зовсім не те видовище, якого очікувала.
Мелфой.
Він стояв обличчям до скляних дверей і дивився на матір, склавши руки за спиною. Високий і статний. Єдине, що було неприємним у ньому, це те, що вона не побачила, поки не підійшла:
На його щоці розквіт синець, а око — підбите.
Але Герміона не розглядала його довго, дістаючи зі своєї зачарованої сумки чарівну паличку та заспокійливе зілля для Нарциси.
— Як довго вона там?
— Не знаю. Я знайшов її такою, коли повернувся додому.
О, то значить він був у Вельсі.
Вона сумнівалася, що йому вдалося поспати.
Герміона копнула трохи глибше, її рука повністю занурилася в сумку, коли вона шукала останнє, що їй було потрібно.
— І як давно це було?
— Тридцять хвилин.
— Ти пробував...
— Ґрейнджер, вираз мого обличчя мусить повідомити тобі, що я зробив і чого не зробив, — у його тоні була якась нотка, яка не сприймалася її вухами. Побите обличчя Мелфоя нічого не видавало про його почуття. Він зробив крок назад. — Це вже не вперше. Я залишу тебе виконувати твою роботу, — коли він обернувся, одна рука все ще була за його спиною, а інша — права — потяглася до плеча, стискаючи його, ніби намагаючись зняти напругу.
Йому болить?
Вона сказала його віддаленому силуету:
— Я розумію, що ти не хочеш брати участь, але це не лише моя робота. Це її життя, і вона твоя мати. Було б корисно знати твоє бачення її хвороби.
Мелфой не зупинився та не відреагував, зникнувши з поля зору крізь скляні подвійні двері кабінету біля сходів. Штори опустилися, і він зник, залишивши Герміону наодинці з його матір’ю.
Герміона зітхнула до порожньої кімнати, набралася сил і вийшла.
Передсвітанкове повітря було бадьорим; вітерець був прохолоднішим, аніж вона очікувала, через що відчувалися мурашки на шкірі. Хоча трава під її ногами була м’якою, коли вона повільно зійшла з бруківки.
Інцидентів було небагато, але достатньо, щоб Герміона навчилася знаходити правильний підхід до Нарциси. Вона знала, що потрібно зберігати спокій і відповідати коротко, без різких рухів, знала, що не потрібно нахилятися, щоб підняти мантію, а використати заклинання, що вона й зробила.
Герміона вже збиралася накласти на мантію зігрівальне заклинання — Нарциса вже, напевно, замерзла, — коли жінка різко обернулася. Фізично вона не постраждала, але її погляд був порожнім. Розгубленим. Шукальним. Її губи тремтіли. Не від страху, а тому, що вона щось шепотіла собі під ніс. Герміона цього не чула.
Нарциса кілька разів моргнула, від чого Герміона подумала, що та починає заспокоюватися, але ні. Вона здавалася дуже щасливою, побачивши Герміону. Усмішка на обличчі Нарциси була легкою, знайомою. Люблячою.
— Медо.
У Герміони перехопило подих. Кожна часточка логіки в її голові підказувала, що вона зовсім не схожа на Андромеду, але Нарциса побачила саме її.
Привид її минулого і тінь її сьогодення.
Образ. Міраж.
Вона знала, що робити, що мала сказати, але бажання виправити Нарцису було сильним.
Герміона глибоко вдихнула і вирушила з нею у подорож.
До того часу, коли її життя було простішим, розум цілим, а сестра поруч.
— Цисі, — ласкаво сказала Герміона, намагаючись якомога краще наслідувати інтонацію Андромеди. — Тобі холодно? — вона торкнулася голої руки й зрозуміла, що ні, їй не холодно. Відьма була неймовірно теплою. Це було можливо лише завдяки магії.
Інстинктивно вона озирнулася через плече, майже очікуючи чужої присутності.
Та нікого не було.
— Зовні гарно, — Нарциса звела очі до неба, її голос був таким ніжним, як Герміона ніколи раніше не чула від неї. — Думаю, я залишусь. Ще трохи.
— Скоро ранок. Тобі варто зайти всередину.
Нарциса повільно опустила голову. Погляд був водночас привабливим і з відтінком смутку. Вона торкнулася Герміониного обличчя з ніжністю, від якої та не могла поворухнутися, втупилася їй в очі й підійшла ближче.
— Я знаю, що ти несправжня, — голос Нарциси тремтів. — Я знаю, що ти галюцинація. Як і інші.
Як і інші.
Від цих слів спиною Герміони прокотився холод.
У кутиках її очей виступили сльози.
— Але я рада, що ти зараз тут. Якби тільки побачити тебе знову.
Нарциса зіщулилася, не залишивши Герміоні іншого вибору, як притягнути її до себе й опустити їх обох на коліна в траву. Біль Нарциси був голосним у ранковій тиші. Він тягнув і стискав, вирізав і ліпив, тиснучи на її крихкий стан, поки вона не розлетілася.
Слухати її ридання було так само прикро, як і знати, що вона, ймовірно, не пам’ятатиме цього моменту.
Герміона погладила її по волоссю.
— Нічого страшного, я зараз тут.
Груди Герміони пронизав біль, важкість, яка не давала їй можливості нормально дихати. Нічого страшного, просто цей спогад залишиться з нею на дні, тижні… місяці. Її шлунок здригнувся, коли вона зіштовхнула набряк, що неухильно підіймався в її горлі.
Це був людський фактор у потворній, жорстокій хворобі, на яку було несправедливо і боляче дивитися.
Жахливо побачити на власні очі.
Це було холодне нагадування про те, що все життя Нарциси змінюється поза її контролем, що є частини її подорожі, які вона ніколи не згадає. Такі, як пролиті сльози за сестрою. Момент, коли вона вдарила свого сина. І боги, вона була найгіршою людиною, яку Герміона коли-небудь лікувала, але її обов’язком було бути терплячою. Спочувальною. Доброю... навіть коли Нарциса такою не була.
І це витверезило.
Заземлило.
Герміона тримала Нарцису, поки та не заспокоїлася, а її хватка не послабилася. Холод пройшов шкірою, а пальці тремтіли, коли вона намарно намагалася відкоркувати флакон.
— Цисі, кого ще ти бачиш?
Це було запитання, на яке Герміона боялася почути відповідь, але однаково мусила його поставити.
Мусила знати.
Нарциса підвела голову, і Герміона обережно витерла їй очі, прошепотівши заклинання. Мереживний голос був емоцією, яку вона так добре приховувала протягом дня: жахом.
— Ті, про кого я знаю, що вони мертві. Темний Лорд, він був тут, такий же реальний, як і ти…
Герміона зглитнула.
Мелфой.
На обличчі Нарциси почали проявлятися страждання та збентеження; рум’яні щоки швидко сполотніли. Вона знала, що буде далі, пережила це вже колись.
Супротив. Паніка. Страх.
— Пий. Це допоможе їм піти.
— Ти несправжня. Чому я маю тобі довіряти?
— Тому, що я… — Герміона замовкла, намагаючись знайти причини. Вона не хотіла брехати, але їй потрібно було, щоб та підкорялася. — Просто довірся мені. Будь ласка.
Якимось дивом Нарциса це зробила, взявши флакон тремтячими руками й піднісши його до губ. Заспокійливе подіяло швидко, і невдовзі Герміона відвела її назад у будинок і вклала в ліжко.
Коли вона зачинила двері спальні Нарциси й попросила Зіпі сповістити її, коли та прокинеться, Герміона була втомлена до глибини душі. І фізично, і емоційно.
У її голові вирувало кілька ідей про те, як ефективно використовувати команду паліативної допомоги, яка мала повернутися на початку наступного тижня. Хоча й хвороба була на ранній стадії, проте Нарциса потребувала цілодобового спостереження, а це неможливо було зробити за допомогою її зачарованого пергаменту, який контролював лише її життєві показники. Повинен бути хтось, хто міг би повернути її до нормального життя та запобігти її приступам. Допомогти їй.
Один на день і один на ніч.
Герміона все ще думала про матеріально-технічне забезпечення, коли повернулася на кухню й побачила, як Мелфой кладе щоденну записку біля місця Скорпіуса за столом.
— Я припускаю, що твоя спроба була успішною, — він не підвів очей, але звучав так само втомлено, як і вона.
— Так, — Герміона замовкла. — Ти взагалі плануєш спати?
Їй довелося запитати, адже вона знала, що цілими днями він сидить у Міністерстві, а ночі проводить у Вельсі, шукаючи з командою можливу схованку смертежерів. Мелфой, за умовчанням, працював зранку до ночі… і це було видно. Він був виснаженим і неприродно блідим. Його поза й обличчя сказали Герміоні, що він не спав кілька днів, якщо не більше.
— Тебе це не стосується.
Звісно, він звучав так само різко, як і завжди.
— Ні, мабуть, не стосується, — Герміона дістала зі своєї сумки два флакони, які могли б допомогти йому почуватися краще впродовж дня — підбадьорливий напій і тонізаційний. Вона нахмурилась і дістала третій — знеболювальне, перш ніж поставити їх усі на кінець столу. — Один від болю. Два інших — для тебе. Вони не замінять справжнього відпочинку, але ти можеш бути небезпечним як для себе, так і навколишніх без будь-якої допомоги.
Герміона знала про це не просто так.
Вона надто часто опинялася у Святого Мунґо, спокушаючи долю.
— Мені не потрібні твої зілля, Ґрейнджер. І твоє спочуття також.
Вона стиснула долоню в кулак, перш ніж зробити глибокий вдих і залишити флакони на столі, не залишаючи йому вибору.
— Я не жалію тебе і точно не заздрю твоєму життю. Візьмеш ти їх чи ні, Мелфою, мене не хвилює. Я намагаюся допомогти, і в мене немає сил на твоє сьогоднішнє шоу. Твоя мати…
— Що з нею?
— Вона відпочиває, а я…
— За кого вона тебе прийняла? — запитав він.
Герміона зітхнула, потираючи грубою рукою щоку.
— За Андромеду, але я сумніваюся, що вона щось запам’ятає.
— Їй пощастило, — його пирхання було гірким, скреготливим, глузливим.
Око Мелфоя стало виглядати ще гірше — зле і болюче, свіжий синець поширився на вилиці й розлився на правій скроні. Інший, на лівій стороні його обличчя, був тим, що Мелфой безрезультатно намагався вилікувати. Знебарвлення переходило від скроні до щоки, червоне й набрякле, виділяючись на блідій шкірі.
Їй було шкода його, за те, що, ймовірно, сталося, коли він пішов допомагати своїй матері, за те, що її хвороба робила з ним. Не те щоб він колись зізнався в цьому.
— Я вже сказав, що не хочу твого жалю, Ґрейнджер. І перш ніж ти заперечиш, мені не потрібна блокологія, щоб почути, як голосно та чітко це лунає у твоїй голові.
Герміона продиралася крізь його захист, роблячи крок за кроком, поки між ними не залишився лише стіл.
— Вибач мені за те, що я почуваюсь винною перед тобою, я постараюся цього не робити. Але якщо ти сядеш, я зможу тебе вилікувати.
— Зі мною все гаразд.
Стиснувши губи, Герміона спочатку потерла руки, а потім поклала їх на стегна.
— Тобі жахливо дається лікувальна магія, Мелфою. Так само як слова про те, що з тобою все гаразд, — він не виражав нічого, прикритий своєю маскою, якби не маленьке смикання щелепи. — Вона розповіла мені, що бачила, ким вона тебе вважала. Це, мабуть, було…
— Я не говоритиму про це з тобою.
Він різко обернувся та вийшов з кімнати.
Коли Герміона залишилася сама, вона насупилася, дивлячись на порожнє місце, де недавно стояв Мелфой.
Все пройшло саме так, як і очікувалося.
Два флакони з трьох, які вона залишила на столі, зникли, хоча Герміона не бачила, як він їх забрав.
Той, що залишився, був від болю.
Герміона приготувала собі чай та сніданок, щоб залишитися, поки Нарциса не прокинеться. Сидячи за островом та гортаючи книгу рецептів у пошуку ідей для обіду, вона нишком глянула на Зіпі (як робила це щоранку), поки він готував вишуканий сніданок для Скорпіуса.
— Чому ти готуєш Скорпіусу такі складні страви?
— Так хоче господиня, — автоматично відповів Зіпі. — Господиня бажає покращити його смак.
Це було смішно; маленькому хлопчику на це абсолютно байдуже. Зіпі клацнув пальцями — і приготована страва, зачарована зберігати тепло, підлетіла туди, де щодня сидів Скорпіус. Продовжуючи свою повсякденну рутину перед тим, як повернутись до кімнати Нарциси, ельф зник із другим клацанням пальців — трохи збентежений тим, що вона подякувала йому.
Герміона залишалася наодинці недовго.
У дверях з’явився Мелфой, коли вона поставила свою чисту чашку назад у шафку. Все ще в синцях, він здавався спокійним і врівноваженим. Очевидно, він прийняв зілля. Колір його шкіри нормалізувався, очі проясніли, постава вирівнялася; він навіть прийняв душ і переодягнувся. Єдина причина, через яку Герміона змогла це помітити, це відмінність у фасоні та матеріалі його штанів. До того ж його волосся ще було вологим. Він відмовився від куртки на користь чорної шкіряної кобури для палички, яку прив’язав до правого плеча.
Найкраща позиція для швидкого використання.
Можливо, це також було причиною того, що його окуляри були сховані в нагрудну кишеню його сорочки.
Він не одягнув їх, поки не поклав теку, яку досі тримав у руках, на кінець острова.
— Ти забула це.
Невідомо було, що всередині. У Герміони була картотека, у якій вона намагалася впорядковувати всі свої дослідження щодо лікування Нарциси, проте це не дуже допомагало, адже більшість її пергаментів була розкидана між двома будинками.
— Інгредієнти зілля моєї матері.
Те, що вона загубила два дні тому.
Мелфой відкрив теку, і коли вона підійшла, то побачила його неохайні каракулі.
Він робив нотатки.
І їх було багато. Вона ледь могла їх розібрати через почерк.
Герміона глянула на незворушного чоловіка, але він не поворухнувся, тож вона зробила невеликий крок в його бік. Були записи про її зілля ранкового й денного приймання. Можливо, він залишив там пропозиції для покращення? Біля рецептури вечірнього зілля Мелфой обвів кружечком два інгредієнти (спориш і корінь кульбаби), ще два підкреслив (кілька разів — козячий ріг і хміль) і зробив декілька нерозбірливих коментарів під рисками. Герміона нахилила голову, щоб спробувати розшифрувати каракулі, але їй нічого не вдалося.
— Хто створив зілля?
Його запитання змусило її двічі моргнути.
— Я думала, що ти не хочеш бути залученим до лікування.
Ледве приховане роздратування на його обличчі з'явилося блискавично.
— А я думав, що ти, як цілитель моєї матері, будеш достатньо проникливою, щоб знати, коли щось йде не так.
— О, я й знаю, що саме йде не так. Я знаю про це тижнями. Єдина причина, чому ти цього не знаєш, полягає в тому, що ти не хочеш знати. Просто як…
— Твоє вечірнє зілля не діє.
Герміона вдихнула, готуючись відповісти, коли раптом замовкла.
— Перепрошую? — цілком серйозно вона піднесла пергамент до обличчя, мружачись на його записи. Мерліне, це була літера «А» чи трикутник? Або «Д»? — Хтось коли-небудь казав тобі, що твій почерк — повне дно? Не те щоб я розуміла твої нотатки, але чому ти думаєш…
Слова зникли, коли вона відчула його поруч, навислим над її плечем, як тінь. Мелфой вказав на два інгредієнти, які обвів.
— Чому ти вирішила додати таку кількість споришу та кореня кульбаби?
— Пролісок був би занадто жорстким для її шлунка, а ці два складники були рекомендовані як заміна без зменшення ефективності.
— Хто тобі це сказав?
— Я підтвердила це з кількома майстрами зілля…
— Ти полінувалася і, бігме, мене до біса дратує, що я змушений розжовувати все для когось, хто нібито такий розумний, — останнє слово він виплюнув так, наче це щось мерзенне.
Герміона випрямила спину й розправила плечі, розчервонівшись від хвилювання та роздратування одночасно — стан, який в його оточені почав здаватися для неї нормальним. Вона настільки зневажала це, що питання про те, чому він її турбував, було замкнено в коробці, у більшій коробці, всередині металевої клітки, і запхнуто за закляті двері в її розумі.
Вона обернулася й опинилася з ним віч-на-віч. Його міцні груди були на рівні її очей, тож вона підняла голову, дивлячись на його сталеву щелепу, та очі за оправою окулярів.
— Що стосується стану твоєї матері, я обмежуюсь тим, що я знаю, що читала під час дослідження та тим, що мені сказали. Це поза всіма трьома. Очевидно, існує те, що я не врахувала. Ти не можеш звинувачувати мене, але ти можеш переступити через своє кляте ставлення, Мелфою, і повідомити мені, щоб я могла їй допомогти.
— Ти хочеш, щоб я зробив твою роботу за тебе?
— Ні, я хочу твоєї допомоги та співпраці. Якщо ти щось зрозумів, а схоже, що так і є, то або говори, або йди геть.
— Твої експерти — ідіоти.
Найгіршим було не те що Мелфой вдерся в її особистий простір та критикував її робочу етику, а те, що частина її мозку вхопилася за нього самого, розгадуючи його невідповідності. Його контрасти. Вона впізнала невиразний аромат м'яти, кедра та чогось свіжого. Герміоні хотілося, щоб він пахнув так само жахливо, як і поводився.
— Мої експерти недарма посідають визначне місце у своїй справі… — Герміона згадала, від кого вона захищалася, і відсахнулася. — Насправді я збентежена тим, чому тобі це пояснюю. Ти вже вкотре кажеш, що тебе не хвилює жодна частина лікування твоєї матері.
— Так, не хвилює, — Мелфой змахнув невидимі ворсинки зі своєї сорочки. З цього ракурсу синці на його обличчі мали ще гірший вигляд. У його голосі звучала різкість, від якої волосся на шиї Герміони стало дибки. — Я просто подумав, що ти маєш знати, Ґрейнджер, що хоча інгредієнти не є технічно неправильними, зілля стає неефективним через алергію моєї матері на козячий ріг.
Що?
— Вибач, яку алергію?
У досьє Нарциси нічого такого не значилося. Той факт, що це було правдою… що ж… у ній піднявся гнів, який походив від того, що Нарциса зневажливо ставилася до свого здоров’я, тримаючи в таємниці щось таке дрібне, як алергія… що могло завдати реальної шкоди.
З іншого боку, це могло бути ключем до всього: її нерегулярні результати та те, як її стан, здавалося, різко погіршувався ввечері. Жодне зілля не було ефективним, якщо всі три не приймалися належним чином.
Бляха.
Місяць роботи коту під хвіст.
Настрій Герміони ще більше зіпсувався. Вона закрила теку.
— Яка алергія?
Вираз обличчя Мелфоя змінився на щось середнє між гнівом і посмішкою, його очі все ще випромінювали серйозність. Якщо це було можливо, то він здавався ще вищим.
— Я не здивований, що вона тобі не сказала. Сама вона навряд чи це пам’ятає, але це несмертельно. Козячий ріг має магічні властивості, які на неї не діють, він нейтралізує твої вечірні зілля… і, судячи з того, що я прочитав, ймовірно, всі інші також, — під кожним його словом, кожним подихом ховався натяк на щось — почуття гордості за свої знання.
Гордість за знання про те, чого ніхто інший не знав.
І звідки вона це знала?
Ну, вона впізнала це в собі.
— Коли ти це зрозумів?
— Минулого вечора перед тим як вирушити до Вельсу. Я знайшов твій список інгредієнтів напередодні та переглянув його. Мені було неважко зрозуміти проблему.
— Тому, що вона твоя мати, і ти знаєш про такі речі.
— Ні, тому що я покладаюся на себе та свій власний розум, коли хочу щось з’ясувати. А не на так званих експертів, — різко сказав Мелфой. — Є кілька альтернатив, які могли б замінити цей складник, але, виходячи з інших інгредієнтів, тобі слід додати більше гібіскусу та кореня кульбаби. Я зазначив кількість на пергаменті. Крім того, там зовсім не потрібен хміль. Його використання марне, і він немає ніякого стосунку до сполучної речовини, як вважаєш ти та твої експерти. Можеш взяти щось звичайне, наприклад шелак.
Герміона оніміла.
Очевидно, Мелфой приділив цьому більше уваги, ніж міг зізнатися. І все ж це був його найдовший монолог, який вона чула про будь-що, особливо про лікування його матері.
Крок вперед.
Зміни?
Він був відкритий, навіть якщо й через випадковість. Герміона відганяла ту запаморочену частину себе, яка хотіла запитати в нього мільйон речей саме зараз, коли він, здавалося, був у тому настрої, щоб порозмовляти.
— Як ти дізнався про її алергію?
— Інгредієнт був у її косметичному зіллі… — Мелфой наче зрозумів, що стоїть надто близько, та те, з ким розмовляє, тому різко обірвав себе на слові.
Крок вперед, два назад.
Він поправив краватку й швидко провів рукою по передній частині сорочки, перш ніж зробити ще крок назад. Герміона дозволила собі стежити за кожним його рухом, поки він закривався від неї.
— Яке значення має те, звідки я знаю, Ґрейнджер? Тепер ти теж знаєш. У тебе є свій пергамент та рішення для покращення. Звари зілля за цими рекомендаціями, і воно має спрацювати.
— Добре, — вона чекала, що він скаже ще щось, але він мовчав, давно повернувшись у свою фортецю за високими мурами. — Дякую за допомогу, хоч би неохоче.
— Я просто намагаюся запобігти повторному удару по своєму обличчю.
Герміона спохмурніла.
— Скільки разів таке траплялося?
— Достатньо, — ну, ось і кінець розмови. — Крім того, я знайшов твою книжку із зіллям і залишив її нагорі у визначеному для тебе місці.
— Вона мені знадобиться для варіння разом із пергаментом, звичайно ж.
Його брова піднялася над окулярами.
— Ти вариш зілля з книжки?
— Так.
— Це тому, що ти не знайома з рецептурою?
Герміона склала руки.
— Я варю за допомогою книг і навіть пергаменту, незалежно від того, скільки разів я відтворювала зілля. Це необхідно для безпомилкового приготування.
— Чому?
— Чому що?
— Навіщо тобі книжки чи пергамент? Навіщо вказівки, коли ти вже знаєш, що робиш, особливо якщо ти вже варила певне зілля?
— Чому це важливо? — запитала вона, захищаючись. — Зілля зварене правильно.
Він підніс руку до підборіддя й тихо мугикнув, а потім витягнув чарівну паличку з кобури й викликав один флакон із зіллям Нарциси. Її післяобідня доза. Мелфой легко впіймав його, повертаючи чарівну паличку в кобуру.
Розриваючись між тим, щоб спостерігати за його візуальним оглядом її роботи, і просто спостерігати за ним, Герміона влаштувалася в якийсь спотворений гібрид обох процесів, у якому вона спостерігала за кожним рухом Мелфоєвих рук та його очей. Вона вдихнула, так само як він, коли Мелфой відкорковував зілля, і відчула легкий аромат. Герміона не могла відвести погляд.
— Щотижня я переглядав зілля, які ти залишаєш для моєї матері. Далебі, твої зілля здаються правильними, а їх якість досить хороша, враховуючи брак уяви їх творця, — від цього вона ощетинилася. — Вони… кращі, ніж ті, які роблять деякі аптекарі. Хоча, тобі ще є куди рости.
Вона погано сприймала будь-яку критику, але його слова її зачепили.
— І що ж саме мені потрібно для цього зробити?
— Якби ти експериментувала, твої зілля могли б бути кращими, але ти, очевидно, цього не робиш, — відлуння хлопця, яким він колись був, забарвило глибокий тембр його голосу. — Мені це здається вкрай дивним.
— Чому ж це?
— Я пам'ятаю тебе не такою.
Одразу ж після цих слів полум'я її гніву згасло.
Герміона розгублено кліпнула.
Його крок уперед був таким же впевненим, як її крок назад — оборонним.
— На жаль, у тебе завжди були правильні відповіді. Кімната на вимогу. Мінливе замовляння на псевдоґалеонах. Амбридж. Дракон у Ґрінґотсі. Твої плани щодо домових ельфів. Я впевнений, що тобі, Поттеру та Візлі вдалося приховати ще багато чого, та судячи з того, що зараз робиться у світі, люди підуть за тобою, якщо ти коли-небудь захочеш показати їм шлях.
— Мене це не цікавить.
— Так я пригадую, — пильний погляд Мелфоя був важким, як свинцева гиря. — Ти не тільки змінила вид діяльності, ти ще й не експериментуєш. Уже не така смілива, так?
Її пальці стиснулися в кулак.
Коли вона не відповіла, він пильніше подивився нерозбірливими очима, шукаючи за лічені секунди те, що, здавалося, не міг знайти роками. Ці слова вона чула не вперше, але сказане Мелфоєм, а також виснаження лікуванням Нарциси, змусили її зневіритися.
Вона більше не хотіла цим займатися.
Герміона трималася спокійно, беручи до рук теку.
— Я піду перевірити твою маму, — вона пройшла повз нього до виходу, вирішивши чекати в зоні відпочинку Нарциси, доки вона...
— Цікаво, — сказав він гучним голосом у тиші. — За останній місяць це все, що мені треба було сказати, щоб заткнути тобі рот.
Він намагався вивести її з рівноваги, але Герміона не клюнула на гачок.
— Я так само втомилася, як ти прикидаєшся, що ні, — Герміона обернулася, використавши останній сплеск енергії, щоб висловитися. Зарозумілість Мелфоя перетворилася на гримасу. — Не недооцінюй мене, Мелфою. Я все ще смілива, але не витрачаю сили на експерименти, якщо мені це абсолютно не потрібно. Поки на це не буде причини. А зараз її немає. Крім того, ти говориш про те, ким я була раніше, коли єдина причина, чому я зробила все це, полягала в тому, що це було правильно. Це все, щоб допомогти Гаррі. Моя робота в цьому плані виконана.
— Можливо, але тепер ти цілитель. Я думаю, що вдосконалення зілля, яке ти даєш своїм пацієнтам, вимагає експериментів.
— Зілля спрацювали. Або мали б. Прихована алергія твоєї матері є причиною всього цього, але це не скасовує нічого іншого. Коли я зварю нові зілля, вони працюватимуть. Навіщо мені намагатися полагодити щось, що не зламане?
— Те, що щось не зламане, не означає, що ти досягла оптимальних результатів. Звідки ти взагалі можеш знати? — сказав Мелфой. — Ти недостатньо експериментувала, щоб визначити, зламане щось чи ні. Я вважаю, що знання — це пошук істини, а не зручний застосунок. Завжди є місце для вдосконалення.
— Це можна сказати й про людей.
Його різке смикання було підкреслено синцями на обличчі, але він швидко опанувався.
— Ах, так. Люди. Ти думаєш, що знаєш нас усіх так добре, чи не так?
— Можна сперечатися з твоєю оцінкою мого характеру, але ти такий самий.
Мелфой пустив смішок.
— Не витрачай мій час на ту фігню ми-такі-схожі. Це не так.
— Я ніколи не казала, що ми схожі. Я...
— Увесь останній місяць я слухав твою балаканину. Твої роздуми на різні теми та глибоке бажання зробити світ кращим для однієї людини, заради однієї взаємодії. Це все ідеалістична хрінь, але я погоджуся. Говорячи про експерименти, як можна прагнути до кращого світу, коли ти не експериментуєш? Коли ти не дозволяєш собі спробувати щось нове? Визначення божевілля полягає в тому, щоб робити те саме знову і знову, але очікувати різних результатів.
Його слова запалили в Герміоні вогонь, заклик схопитися за зброю, щоб захистити себе. Усі думки про припинення розмови розвіялися, як дим на вітру.
— По-перше, я не очікую інших результатів. Я очікую правильних. По-друге, це все не хрінь…
— Люди не влаштовані піклуватися ні про кого, крім самих себе, своєї родини та друзів, а також будь-кого, хто приносить їм користь. Люди за своєю природою егоцентричні та жадібні. Всі наші дії робляться задля задоволення наших інтересів.
Вона зробила крок до нього.
— Люди є ніким іншим, як людьми. Проте твій песимізм мене не дивує.
— Я реаліст, Ґрейнджер, ти можеш говорити всі правильні речі, але ти нічим не відрізняєшся від будь-кого. Твоя робота виглядає як альтруїзм, коли тобою рухає твоє бажання почуватися добре, мати хороший вигляд в очах інших і залишатися вірною своїм принципам. Твій егоїзм може приймати різні форми, але врешті-решт та така ж, як усі.
— Ти не маєш жодного уявлення, як про мене, так і про роботу, яку я виконую.
— Я достатньо знаю про твою роботу, як ні про що інше, але твій погляд — зробити більший вплив у меншому масштабі, є помилковим, — стверджував Мелфой. — Щоб викликати зміни, про які ти говориш, ти повинна бути готовою вносити зміни та модифікації в наявні рішення. Ти маєш продовжувати наполягати. Ти не можеш бути такою самовдоволеною, якою є, та залежати від своїх наявних знань.
Герміона переклала свою вагу з ноги на ногу.
— Ти цитував Ейнштейна, коли сказав…
— Твоя упередженість дається взнаки, — Мелфой здавався радше розчарованим, аніж роздратованим.
— Ні, це не так, — вона гепнула ногою, але не від злості, а тому, що Герміона виявилася збентеженою, і від цього їй стало ще гірше. — Як я вже казала, якщо ти хочеш процитувати Ейнштейна, то він також сказав, що проблеми не можуть бути вирішені з тим самим мисленням, яке їх створило. Ти вважаєш мої переконання дурницею, але сам досі не висловив власної думки з цього приводу.
— Чхати ти хотіла на мої погляди.
— Я б нічого не сказала, якби ти висловився, — вона підійшла до нього, наче дика кішка, але Мелфой не відступав. Навіть коли вона стояла прямо перед ним, достатньо близько, щоб доторкнутися. — Як легко критикувати, коли сам нічого не робиш.
— Тож ми всі мусимо бути такими, як ти? Розв'язувати світові проблеми одну за одною?
Трохи насупивши брови, він склав руки, і на мить Герміона опустила погляд на рукав його сорочки, згадуючи кольорові плями, які її цікавість не давала їй забути.
— Мене не дивує, що ти неправильно зрозумів мою заяву, — сказала вона. — Ми не можемо розв'язати світові проблеми. Я жодного разу не покладала на себе такої відповідальності. Я лише одна людина. Як і ти. Зміни завжди витікають із чогось маленького. Крім того, я вважаю, що наш обов’язок як людей — залишити цей світ кращим, аніж ми його знайшли, наскільки це можливо, і це те, що я збираюся зробити. По-своєму. Починаючи звідси.
Герміона стала навшпиньки й прошепотіла зцілювальне заклинання.
Мелфой сперся однією рукою на граніт і різко вдихнув, готовий сперечатися, але його слова так і залишилися несказанним. Її пальці зависли над його зціленою шкірою, коли вона пробурмотіла ще одне замовляння, але його погляд залишався важким. Пронизливим. Його було важко ігнорувати. Важко розгадати.
Напруга витікала з нього, коли магія заволоділа ним. Вона спостерігала, як біль, про наявність якого він ніколи б не зізнався, почав відступати.
Минуло кілька секунд, але здавалося більше, перш ніж його синці повністю зникли.
— Ось так я влаштована, — сказала вона майже пошепки, опускаючись назад, поки підошви її взуття знову не торкнулися дерев’яної підлоги.
Його погляд стежив за її рухами. Стежив за нею.
Вони видихнули одночасно.
Герміона почувалася розкутою, але не настільки дезорієнтованою, щоб перешкодити їй висловити свою думку.
— Я не зовсім альтруїст, але я налаштована дбати про людей. Я налаштована допомагати будь-кому і кожному, кому можу, навіть тобі, попри те, якої ти думки про мій характер.
Це вивело його з трансу.
— Так само як я припускаю, що ти намагаєшся визначити мій. Уже отримала свої відповіді?
— Ні.
Він був такий хитрий, так захищався; щоб зрозуміти його, знадобилася б тисяча розмов і більше енергії, ніж вона встигла витратити. Мелфой кинув на неї дивний погляд, перш ніж поглянути на наручний годинник. Герміона зробила те саме, кинувши погляд на настінний позаду нього.
Вже сьома.
Йому час йти.
Мелфой не попрощався, він ніколи цього не робив, він просто обійшов її, коли виходив. Єдиною відмінністю від інших днів був той факт, що він кілька разів грубо провів по волоссю. Він пішов, не порушуючи свій графік, працюючи на роботі, за яку йому ніколи не платили, а вона залишалася в його домі, щоб виконувати свою роботу, помічаючи дрібниці, які її не стосувалися.
Полум'я її цікавості продовжувало палахкотіти.
Одне конкретне?
— Не було ще жодного ранку, щоб Скорпіус тебе не виглядав.
Мелфой зупинився біля арки дверей. Вона бачила хвилю напруги в підйомах і опусканнях його плечей, вигинах його рук, жорсткій лінії його пози. Його чутне дихання.
— Я просто… подумала, що ти маєш знати.
Герміона хотіла бути поруч, коли Нарциса прокинеться, але вирішила не чекати.
Їй потрібен був відпочинок.
Як і всім, хто тут працював.
Коли Герміона дешифрувала почерк Мелфоя, провівши весь ранок у своєму кабінеті за дослідженнями альтернативної рецептури зілля, вона перевірила все зі своїми експертами, які були вражені його пропозиціями. Потім вона звернулася до Невіла, щоб дізнатися, чи є у нього потрібні трави в теплиці. А вони були, на щастя, навіть висушені.
Ідеально.
Герміона погодувала курчат недоїдками зі столу та вирішила полегшити своє розчарування, прополюючи грядки в саду. Вона полила рослини в теплиці й зробила для Невіла нотатки про ріст гібіскуса. Він ріс повільно, але це було нормально. Коли вона закінчила майже все, Герміона почастувала себе раннім обідом, паралельно з тим читаючи книжку. На годиннику не було ще й одинадцятої.
Але після того, як вона доїла бутерброд і дочитала два розділи, це висхідне розчарування повернулося, відволікаючи її, поки вона не прочитала сторінку двічі. Ось так вона опинилася у кімнаті для зіллєваріння з надійною книгою на підставці, готуючи вечірнє зілля для Нарциси.
Невдовзі все було нарізано, подрібнено, розсортовано і додано в киплячий казан. Полум'я було слабким, як і повинно бути. Усе було так, як Мелфой вказав жахливим почерком, який вона починала розуміти.
Герміоні знадобилося трохи більше часу, ніж зазвичай, аби зосередитися. Ще трохи, щоб осісти. Більше зусиль, щоб очистити свій розум. Варити зілля було так само важко, як і заспокоїтись, але сьогодні Герміона, безперечно, була схвильована.
Це було якось пов’язано з постійними згадками про її розмову з Мелфоєм.
Справа не в тому, що вона не могла варити без книжок — вона могла, — але в цій дії, у рутині був комфорт. У звичці був спокій.
Герміона не захоплювалася ні зіллям, ні кулінарією. Дарма що для кожного процесу була виділена кімната, вона готувала їжу і варила зілля переважно для інших. Але радість, яку вона отримувала від цього, полягала не лише в тому, що вона могла допомогти, це було пов’язано із вічною дитиною в ній, яка любила виконувати вказівки. Герміоні подобався порядок, стабільність; їй подобався процес створення чогось, що, правда, не вимагало великого таланту.
А як же трохи проекспериментувати?
Не було потреби в іншому проєкті. Все спрацювало як слід завдяки численним дослідженням і консультаціям експертів. Не було сенсу змінювати те, що було доведено, що працює. Не потрібно змінювати написане.
Це стосувалося і Нарцисчиного випадку.
Пристосування до її вечірнього зілля потребувало небагато зусиль — лише виправлення.
Прямо зараз рідина в казані виглядала так, як він описав на кутах пергаменту.
Що він хотів, щоб вона зробила? Змінила все? Це не мало сенсу. Прогнавши цю думку в куток свого розуму, Герміона вдихнула й видихнула, перш ніж дозволити його словам скотитися з її плечей у купу навколо ніг. Потім вона зробить все по-своєму.
Минуло достатньо часу, перш ніж зілля виділило свій слабкий фіолетовий дим, що вказувало на готовність. І після розливу в сім флаконів погляд на стіну змусив її насупитися. Скоро перша.
Нарциса повинна от-от прокинутися.
І їм потрібно поговорити.
У цьому ж настрої вона повернулася до резиденції Мелфоїв з новими флаконами вечірнього зілля. Коли Герміона пішла перевірити Нарцису, Зіпі стояв біля її дверей. Пильнував.
— Вона прокинулася?
— Господиня досі спить.
— Будь ласка, поклич мене, коли вона прокинеться. І якщо вона не встане за годину, прошу тебе, однаково прийди за мною. Я буду тут.
— Добре, міс.
Дружньо кивнувши ельфу-домовику, який, здавалося, прагнув виконати її наказ, вона залишила коридор, яким увійшла, і пройшла крізь особисту зону відпочинку Нарциси. Кімната була оформлена в її вишуканому традиційному стилі — єдина частина будинку, яка своєю оздобою вказувала, що кімната належить виключно їй.
Як кабінет Мелфоя.
У Герміони були методи згаяти час. Нагорі, поряд із класною кімнатою Скорпіуса, був невеликий кабінет, який надали їй після катастрофічного першого робочого дня в цьому домі. Герміона рушила туди, коли помітила щось дивне у вітальні.
Когось, хто відхилився від свого розкладу.
Скорпіуса.
Стоячи біля скляних дверей, спиною до неї, дивлячись на порожній сад, він натиснув однією рукою на вимите Зіпі скло, на якому неодмінно залишиться пляма.
Це було найчіткіше втілення самотності, яке Герміона коли-небудь бачила.
Вона вирушила на пошуки його няні. Зайшовши до бібліотеки, де зазвичай проходили заняття Скорпіуса з репетитором, Герміона знайшла там Кетрін, яка допомагала йому налаштовувати піаніно для уроку музики.
Герміона запитала, чи хтось із них помітив, що їхній учень зник.
— Усе добре. Я знайду його, коли ми будемо готові почати.
Ця фраза звучала так, наче схожі ситуації траплялися не один раз.
— О, я знаю, де він, — сказала Герміона.
Містер Ґрейвс, учитель музики, натиснув на одну з клавіш інструменту. Навіть не маючи музикального слуху, Герміона зрозуміла, що нота прозвучала жахливо.
— Чи не могли б ви приглянути за ним, поки ми не закінчимо?
Герміона мало не сказала щось геть інше, але погодилася:
— Звичайно.
Скорпіус був саме там, де вона його залишила, тримаючи руку на склі. Герміона поняття не мала, на що він дивився чи чого шукав. Вона стала біля нього, щоб перевірити, чи зможе таким чином зрозуміти це, але все, що в неї вийшло зробити своїм рухом — попередити хлопчика про свою присутність.
Він підняв очі, не злякавшись і не смикнувшись. Його погляд був порожній.
Упродовж останнього місяця їхні дивоглядки стали нормою. Він робив це під час сніданку та час від часу за обідом, коли його кликала бабуся. Скорпіус спостерігав, як вона ставила Нарцисі безліч запитань — те, що вона намагалася не робити в його присутності, але Нарцисі було байдуже.
Їхні погляди були невинними, хоч це й трохи нервувало, але все змінилося два тижні тому, коли Герміона почала переставляти його склянку соку справа наліво, щоб він випадково не потягнувся до склянки Нарциси. Після цього Скорпіус почав дивитися на неї інакше.
Це було важко пояснити.
Щоразу, коли він заходив на кухню, він озирався, шукаючи свого батька, а потім, після моменту розчарування, його погляд падав на неї. Лише на неї. І він спостерігав за нею навіть під час бабусиних повчань, що Герміона була певна, якщо його перепитати, то він точно не згадає жодного слова Нарциси. Скорпіус спостерігав за нею під час сніданку, але не торкався свого соку, доки вона не переставить його на лівий бік. А за кілька днів після цього він навіть почав оглядатися на неї щоразу перед тим, як його відправляли на уроки.
Коли Герміона вперше помахала йому рукою, він ледь не врізався в стіну.
Її другий інстинкт полягав у посмішці, який швидко був поборений першим: переконатися, що з ним усе гаразд. Але Скорпіус лише почервонів і пішов. Вона не почула першого коментаря Нарциси щодо його поведінки, але її важке зітхання не проминуло повз вуха.
— Ох же ж цей хлопчик.
Сьогодні було інакше.
Скорпіус так довго дивився на неї, що Герміона почала розмову.
— Хочеш на вулицю?
Було похмуро, дув вітерець, незабаром задощить, але, можливо, спокій протримається досить довго, щоб Скорпіус міг подихати свіжим повітрям. Кивок, яким він відповів, був настільки ж невпевненим, як і очікувалося. Ця невпевненість поширилася навіть після того, як вона відчинила двері, дозволивши пориву вітру роздути його волосся. Герміона мала вийти першою, перш ніж він обережно пішов назирці.
— Добре, так?
Скорпіус не погодився, і лише через кілька поривів вітру Герміона пішла за ним усередину, де він сів перед вікном, поправив зачіску та спостерігав; йому більше задоволення приносило спостереження, ніж відчуття проявів погоди на собі.
Не маючи іншого вибору, Герміона приєдналася до нього, склавши ноги, так само як і його.
Дощові хмари все темнішали та продовжували набігати, і вже незабаром краплі повільно й ритмічно, поступово прискорюючись, вдарили по склу, коли над головою загриміло. Герміона глянула на Скорпіуса й побачила, що він дивиться на неї з цікавістю.
М’яка посмішка з’явилася на дитячому обличчі.
— Ти нагадуєш мені свого тата. Але ти, на відміну від нього, так сильно не хмуришся.
Скорпіус пожвавішав та підійшов ближче, бажаючи почути більше.
Про свого батька.
У Герміони защемило серце й трохи запаморочилося в голові.
— Твій тато… хочеш дізнатися про нього більше?
Скорпіус кивнув, нервуючи, як всі діти, коли вони намагалися стримувати своє хвилювання.
Жах піднявся в її грудях. Вона потерла шию.
Що вона могла розповісти Скорпіусу Мелфою про його батька?
У школі він був розпещеним хуліганом, фанатиком, прихильником чистоти крові, який був нетерпимим, маніпулятивним і вважав себе кращим за всіх. Мелфой був сином свого батька. Але не можна було все списувати на батьків. Він приймав неправильні рішення, робив жахливі речі, і... слова Кінґслі залунали в її голові.
Хоча Драко Мелфой був усіма тими жахливими речами, вона не мала права судити його.
Принаймні не за номіналом.
Зовсім ні, насправді. Не зараз.
Він намагався спокутувати провину по-своєму.
Герміона не була святою, вона теж робила неправильні вчинки, за які потім довго розплачувалася перед своїми батьками. Перебування на боці переможців у війні не виправдовувало кожну дію, так само як те, що він був на боці переможених, не робило його вічним лиходієм, нездатним до змін.
Це зробило їх обох людьми.
Здатних як на велике, так і на жахливе.
Це не її компетенція визначати, на що він заслуговує, але в той момент справа була не в Мелфої.
Йшлося про Скорпіуса.
А проте, це точно було неправильним — дати йому правдивий опис того, ким був його батько, навіть коли вона шукала відповіді, щоб визначити, ким є його батько зараз. Те, що вона знала про життя Драко Мелфоя, не мало сенсу — записки, які він залишав, суперечили дистанції, яку він тримав; час, який він витратив, щоб з’ясувати проблему з зіллями своєї матері, суперечив його загальній апатії до її хвороби, — але Герміона знала дещо, що було доказом його змін.
І Скорпіус заслужив знати цю версію свого батька.
Вона знала, що це не її обов’язок — розповідати йому що-небудь, але відкрита цікавість на його чарівному обличчі змусила Герміону спробувати щось сказати.
— Ми з твоїм татом… ми не були друзями. Я не дуже його знаю, але я знаю те, що він розумний і вміє добре лагодити речі, — чим більше вона говорила, тим легше ставало. — Він вправно вмів літати на мітлі та грав у квідич… — Скорпіус схилив голову, наче збентежене совеня. — Ах, ти не знаєш, що таке квідич. Я теж не знаю, але… — можливо, одного дня Мелфой навчить його. — Твій тато чудовий зіллєвар. Здається, й досі.
Ніщо з цього не було брехнею, навіть якщо правда була набагато складнішою, ніж її згладжена версія. Скорпіус вловлював кожне її слово, його щоки залилися рожевим рум’янцем, ніби він затамував подих.
Він хотів пізнати його.
Від його цікавості серце Герміони стиснулося в грудях. Вона почала перебирати всю інформацію у своїй голові, щоб допомогти йому.
— Він любить читати газету та розгадувати кросворди. Він плаває. Він щодня готує тобі місце за столом і сам залишає для тебе записку.
Це змусило його завмерти перед тим, як дістати не один папірець, а невелику жменю з кишені штанів, впустивши трохи, як це робила більшість дітей, коли вони намагалися схопити забагато речей одночасно. Те, що висипалося з його кишень, показувало незлічену кількість днів, які Скорпіус тримав під рукою, намагаючись пізнати свого батька зі слів, які він не міг прочитати.
У цьому була сумна іронія, яку Герміона не могла проігнорувати.
Не могла не відчути біль у голові та серці.
Те, що вона йому розповіла, було краплиною в морі, але судячи з того, як його увага перейшла з неї на записки, можливо, цього було достатньо.
Поки.
Переглянувши кожну записку та спробувавши її прочитати, Скорпіус повернув їх до своєї кишені, яка, очевидно, була зачарована, щоб вмістити величезний обсяг речей, які він там залишив. Потім він знову почав спостерігати за буревієм, ставши перед самим склом, яким вона знайшла його раніше.
Він здавався задумливим і непохитним настільки, що виглядав старшим за свої роки.
Наче життя завдало йому важкого удару — можливо, їх було чимало — але він терпів це.
Навіть те, як Скорпіус тримався, як його батько, тримаючи обидві руки за спиною, змусило її водночас посміхнутися й сумувати. Це була дивна суміш. Вона бачила, що під усім цим усе в ньому говорило про страждання. І глибоку журбу.
Ґерґіт грому та спалах блискавки чергувалися між собою, але хлопчик не здригався. Він зосередився на краплях дощу, які ковзали склом, спотворюючи зовнішній світ. Він почав навмання обводити слід від води мізинцем. Поки вона спостерігала за ним, із закутків її розуму виникло запитання.
— З тобою все гаразд?
Вона відчула, як її серце впало до п’ят, коли Скорпіус напружився й розбився прямо на її очах.
Він здригнувся, наче її слова вразили його фізично, рука, яка все ще була за ним, стиснулася в маленький кулачок.
Це видовище все більше добивало Герміону.
Вона почула, як Скорпіус різко вдихнув, а потім поклав голову на прохолодне скло й зробив крок назад, обхопив животик своїми маленькими руками й згорнувся калачиком, наче потребував захисту, і єдине місце, де він міг його знайти, було… в собі.
Герміона керувалася радше інстинктом, аніж логікою, ніжно, підбадьорливо поклавши руку йому на плече.
Він відійшов убік. Його послання було чітким.
Не чіпай.
Тримайся якомога далі.
І вона слухала, але залишалася поряд, безпорадна, ненавидячи, що вона розкрила його біль. Щоки Скорпіуса почервоніли, коли він повністю повернувся до неї спиною, уривчасто вдихаючи повітря, ніби задихався.
Намагався зберегти всередині те, що відчайдушно хотіло вийти.
— Це… це нормально, коли не все гаразд.
Скорпіус не видав й звуку, його душевна рана залишалася захованою від очей, але його біль?
Він був гучним, чітким та справжнім.
Це сколихнуло Герміону до глибини душі.
Він дивився на стелю, борючись з ним, дихаючи так голосно, що аж оглушливо. Подібно до буревію надворі, той, що стояв перед нею, був власною силою природи.
Герміона чула лише Скорпіуса.
Його спустошення — це все, що вона відчувала.
Але поступово він почав розуміти, що не один. Вона була біля нього. І він ніби відступав далі. Ховався глибше в собі, взявши під контроль своє дихання. Скорпіус робив усе, крім того, аби заплакати.
І вона ненавиділа, що його навчили контролювати себе до такої міри.
Герміона підповзла до нього, знову опинившись у його полі зору — лицем до лиця. Вона не знала, що сказати чи що зробити. Але вона знала, що мусить щось вдіяти, перш ніж він знову замкнеться. Герміона не торкалася його, але робила все можливе і дала йому втішитися.
Словом.
Єдиним, яке вона могла промовити.
— Скорпіусе.
Незалежно від успіхів, яких він досяг, щоб стримувати себе, його губи здригнулися. Сльози, що з’явилися на очах, він надто старанно витер маленькими долоньками, якими прикривав обличчя. Скорпіус похитнувся назад.
— Я можу допомогти?
Боги, її руки так сильно тремтіли від непереборного бажання допомогти йому, дотягнутися до нього, дати змученій дитині розраду, якої та так відчайдушно потребувала. Але погляд, яким він їй відповів, ще довго переслідував Герміону після того, як Скорпіус заспокоївся настільки, щоб піти.
Погляд, який говорив одне.
Ні.
Вона нічим не могла допомогти.
Він занадто довго мовчав.
Джіні дивилася на пиріг, який пропонувала Герміона, з такою ж підозрою, як вона дивилася й на Джеймса, коли він намагався звинуватити Албуса та Лілі в тому, чого вони явно не робили. Герміона затамувала подих, поки та не прийняла пропозицію.
Хто б відмовився від пирога?
До того ж чорничного.
Улюблений Лілін смак.
Але схвалення не згладило насуплених брів Джіні й не прибрало цього скутого виразу з її обличчя, який означав, що Герміона не була впевнена, чи збиралася Джіні триматися змістовної лекції, чи відкладала це до наступного разу.
Навсправжки, вона не знала, що з цих двох варіантів більше зло.
— Ти печеш солодке тільки з примусу або на чийсь день народження, — Джіні подивилася вбік. — Ні в кого й близько в планах нема дня народження, а ти спекла аж два пироги. Що, в біса, з тобою сьогодні сталося?
Насправді вона спекла три.
— Це для Дафни. Вона обожнює пироги, — Герміона прочистила горло. — Де діти?
— Гарна спроба змінити тему. Цього разу я тобі дозволю. Джеймс нагорі закінчує домашку, — вона зупинилась і гукнула, щоб він спустився, бо прийшла Герміона. Вона одразу почула шум. — Лілі з моїми батьками, а Албус — на вулиці з Гаррі. Йому потрібна була перерва, — Джіні зітхнула й приєдналася до неї за столом. — Сьогодні в школі було кепсько. Він прийшов додому в сльозах і все ще обідає сам.
Герміоні було неприємно це чути. Ал був таким добрим і щедрим, але він ніколи не знав, що сказати іншим дітям. Він був настільки схвильований, що просто завмирав, подібно до сценічного страху. Діти уникали його, обзивали та... йому потрібен був друг, який би його розумів.
— Я знаю, що на цих вихідних не моя черга, але якщо ти…
— О ні, не треба, — Джіні відмахнулася від неї. — Гаррі поведе його на обід, а потім вони йдуть у планетарій.
Албус любив зірки.
— Я б не проти, — думки про біль і самотність ще одного маленького хлопчика здувались і кружляли в пам’яті, потім відступали, перш ніж повернутися з новою силою — як приплив. З ним Герміона відчула перші ознаки емоційного удару після полуденного підйому в грудях. Вона відчула напруження за поглядом, яке збігалося з тим, що було в її грудях, і люто кліпала, щоб стримати сльози. Ніготь великого пальця вп’явся в руку… сильно. — Було б приємно його побачити.
Джіні нахилилася вперед, поклавши руку на зчеплені пальці Герміони, намагаючись зловити її погляд.
Герміона подивилася повз подругу туди, звідки до кімнати увійшов ще один рудий.
— Привіт, Джеймсе! — привітала вона його яскравою усмішкою, яка швидко згасла.
У сім років Джеймс не любив обійматись; ніколи не любив. Він часто втікав чи скаржився, але на Герміониному обличчі, либонь, було щось, що змусило його підійти з невпевненістю, якої вона ніколи раніше не бачила в нього. Щось, що змусило його зупинитися біля неї…
А потім обійняти її.
Обійми тривали недовго, всього кілька секунд, але допомогли.
Джеймс підскочив до Джіні з широкою посмішкою. Занадто широкою. Як у чеширського кота.
— Ма-а-амо…
Джіні кинула на нього пильний погляд.
— Ти закінчив зі своїм домашнім завданням?
— Так!
— Іди взуйся, і я відправлю тебе до Барло… — з криком він вибіг назад, і за кілька секунд вони обоє почули, як він тупотить нагорі. Джіні захихотіла про себе, і Герміона не змогла не приєднатися. — Джордж влаштовує феєрверк у Барлозі. Анжеліна в місті. Тобі варто прийти. Відверни свої думки від того, що тебе турбує.
— Завтра все знову повернеться.
— Ти так і не сказала, що сталося сьогодні.
— Не що, — Герміона глибоко вдихнула. — Хто.
Джіні підняла брови.
— Мелфой?
— Так, але не той, про якого ти, мабуть, думаєш. Найменший… — Герміона не могла знайти слова. — Джіні.
— Ох, — все, що знала її подруга про ситуацію Мелфоїв, здавалося, утвердилося. — О… скільки вже минуло? Шість місяців? — Джіні здригнулася, забагато знаючи про втрату. — Небагато часу. Ні для кого з них, навіть для Мелфоя.
Герміона спохмурніла.
— З того, що я зрозуміла, це не був шлюб, який виріс з великого кохання. Просто виконання обов’язку.
— Це не змінює факту, що він когось втратив.
Ці слова прилипли до неї, наче друга шкіра, плівка, яку не можна очистити жодним скрабом. Вона хотіла здерти це все з себе через нестерпний свербіж.
Одна справа думати про Драко Мелфоя як про батька й сина, а інша — нагадувати собі, що він насправді вдівець. Він когось втратив. Його ставлення, звичайно, ніколи не служило підказкою; судячи з його поведінки, не можна було сказати, що він у жалобі.
Але це було нечесно з її боку.
Як хтось міг вказувати комусь, як горювати?
Тим паче не такому, як Драко Мелфою, чий гонор і обороноздатність змушували його не просити допомоги навіть у найпростішій формі. Навіть коли вона йому потрібна. Особливо тоді.
Знову відхиливши запрошення Джіні, Герміона вирушила до свого другого пункту призначення: до Діна та Дафни. Коли вона з’явилася на порозі після настання темряви, Дін глянув на її обличчя, потім на те, що вона тримала в руках, і відійшов убік.
— Даф! Герміона тут! Здається, вона принесла пиріг!
Дафна матеріалізувалася на вершині сходів.
— Ой! А який? — вони обмінялися поглядами, і мовчки зрозуміли одна одну. — Діне, ти можеш…
— Рон запросив мене в Барліг на феєрверк, пам’ятаєш? Але ти сказала, що хочеш, щоб я…
— Працював над дитячою, так-так, але тепер можеш йти, — Дафна вже почала спускатися сходами, однією рукою тримаючись за поруччя, а другою — обіймаючи живіт, що постійно зростав. На восьмому місяці їй було важко ходити самотужки, тому вона підійшла до свого чоловіка, міцно поцілувала його, а потім відштовхнула.
Дін пішов, перш ніж вона встигла передумати, але не без ніжного погляду.
— Хочеш, я принесу щось додому?
— У нас закінчилися чипси. Ти їх усі з’їв.
Усі знали, що це брехня, але Дін усміхнувся.
— Звичайно. Вибач, кохана.
— Сирні, будь ласка.
Він захихотів, кивнув і залишив їх самих у коридорі.
— Зовсім свіжий, — Дафна прийняла пиріг, піднявши брову.
— Саме так, — перш ніж вона встигла запитати, Герміона сказала: — Чорничний.
— Один із моїх улюблених.
Вони прийшли до вітальні. Герміона роззулася й сіла на менший із двох диванів, чекаючи, поки Дафна візьме дві виделки. Вони їли в товариській тиші. Дафна тримала тарілку на животі для рівноваги. Вони майже доїли, коли вона піднесла виделку до губ і простягла пиріг Герміоні.
Не те щоб вона закінчила, але їй явно було що сказати.
— Як би я не обожнювала твій пиріг, я знаю, що ти не спекла його просто для того, щоб прийти сюди й поділитися зі мною. Ти взагалі навряд чи любиш пекти, якщо це не чийсь день народження або ти схвильована, — Дафна простягнула руку й відколола ще один шматок. — Більше схоже на останнє. Що трапилося? — коли Герміона нічого не сказала, Дафна зітхнула. — Очевидно, щось трапилося, тому не бреши.
— Просто довгий день.
— Як він?
Те, що мала на увазі Дафна, було очевидним. Джіні поставила їй те саме запитання, але чомусь відвертість стала легшою. Бо вона знала. Тому, що вона на собі відчула біль Скорпіуса. Батько і син були не єдиними, хто втратив когось.
— Я... — Герміона різко видихнула. — Я витратила кілька годин, які знадобилися, щоб приготувати та спекти цей пиріг з нуля, дивуючись, як хтось такий маленький може відчувати так багато. Це…
Карколомно.
Несамовито.
Нищівно.
Ще довго після того, як він пішов, Герміона намагалася залишатися в межах, які вона встановила, коли почала вести лікування Нарциси. Чимдуж намагалася втримати віру, ідею, довбану оману, що вона може триматися осторонь шторму родини Мелфоїв.
Вона провалилася у цьому.
Раніше Герміона стояла біля дверей бібліотеки й слухала, як Скорпіус намагається пережити уроки музики, зіщулюючись, коли няня лагідно виправляла його знову й знову, поки йому не настав час перейти до іншого предмету: мертвих мов. І, здавалося, йому теж важко було пережити це через те, як містер Ґрейвс продовжував просити його зосередитися. Герміона щойно змогла відірватися.
Але її незручність продовжувалася, шепочучи правду, яку вона воліла ігнорувати, бо це справді було не її місце. Як любив нагадувати їй Мелфой, у неї була одна пацієнтка, і це була Нарциса.
Та чи так це?
Випадкове запитання змусило Герміону повністю піти — не лише з кімнати, а й із дому. Вона дозволила Зіпі готувати для Нарциси решту дня, пішла додому, повиривала бур’яни, ганялася за курчатами, прибрала у своїх шафках й спекла три пироги.
Третій буде подарунком для няні Скорпіуса.
— Я заходила до них раніше, мабуть, одразу після того, як ти пішла, — Дафна не видавалась особливо захопленою цим візитом. — Довго я там не пробула. У нього був невдалий день.
Звичайно, ні. Герміона закусила губу, перш ніж запитати:
— Він дивився на тебе?
— Ні.
Вони продовжували їсти пиріг із новою силою, але Герміона вже не відчувала ні солодкості фруктів, ні насиченості скоринки. Все втратило смак, вона наче жувала пил. Вони перестали їсти одночасно. Герміона поставила тарілку на стіл, а Дафна дивилася повз неї на глуху стіну над її головою. Вона схопила Герміону за руку й мовчала.
— Я розчарована, — тихо зізналася Герміона. — І я не впевнена, що зможу залишатися об’єктивною.
— З Нарцисою?
— Ні, — Герміона глибоко вдихнула, а Дафна спостерігала за нею, видихаючи, поки в неї не скінчилося повітря. — Зі Скорпіусом. Знаєш, я не завжди можу бути безсторонньою. У мене є серце. Я не сліпа і не глуха до дитини, яка волає про допомогу. Я намагалася триматися на відстані. Я спостерігала за цією виставою цілий місяць, але я не знаю, як довго зможу ігнорувати те, що так відверто відбувається переді мною. Як вони не бачать?
— Драко надто зайнятий, щоб помітити. Надто розсіяний, намагаючись спокутувати свої гріхи та виправити все, щоб захистити свою сім’ю. Надто пригнічений усім, що сталося, і всім, що насувається на нього з неймовірною швидкістю.
Що було виправданням, але й реальністю. Герміона не знала, співчувати їй чи висміяти. Тож вона не зробила ні того, ні іншого.
— А Нарциса не хоче бачити, — Дафна похитала головою. — Вона навмисно ігнорує те, що перетворює його на Драко. На щастя, не на того, ким він був у дитинстві, а того, ким він є зараз.
— Апатичним? Песимістичним? Розчарованим? Відключеним? — список можна було продовжувати вічно.
— Ага, усе це. Але щобільше… самотнім.
— Хіба Мелфой самотній? У нього є ви всі, що йому й потрібно. У нього є Скорпіус, який тижнями носить із собою записки, які навіть не може прочитати, але робить він це тому, що дуже хоче пізнати свого батька, — Герміона була збентежена ще більше, ніж будь-коли. — На мій погляд, це його власний вибір: дистанція, яку він тримає, і самотність, яку, за твоїми словами, він відчуває. Він самотній лише тому, що вирішив таким бути.
— Це не виправдання. Він просто не знає іншого.
На самоті самотній з’їдає себе сам, серед натовпу — його поїдають всі інші.
Фрідріх Ніцше