Одного чудового зимового дня, за тиждень до дня закоханих, Луффі загорівся ідеєю зробити кожному другові та брату валентинку, і не просту… Ні, на жаль, не золоту, паперову! Але маленькі валентинки то банально, чи не так? Саме тому хлопець скупився у найбільшому магазині в його місті, кладучи у корзину все, включаючи їжу, зовсім не турбуючись, а чи можна її взагалі відправляти поштою.
Прийшовши додому, Луффі почав працювати, слухаючи туторіали по валентинкам, але пропускаючи кожне третє слово та рух, через що вийшло в нього дитя гомункула та чупакабри, добре засипані блискітками та різною фурнітурою. В хід навіть пішли нитки й макарони! Здається, він був майже готовим вилити туди майонез з кетчупом, закинувши картоплю фрі, яку приготував Санджі, він ж і зупинив його від цього бажання.
На наступний день все було остаточно готово. Уже кожен в цій квартирі знав, що Луффі до ночі робив їм валентинки, і хоча дуже дивні, але помітно, той вклав у них всю свою любов.
Але залишалось ще дещо, Сабо та Ейс зараз були у іншій частині країни і точно не приїдуть у найближчий час. За словами Ейса, в селі де він перебував, була на диво лише нова пошта, чи то він недочув, і укрпошта теж є, просто той не дуже хотів забирати посилку через неї.
Спочатку Луффі хотів знехтувати цими словами, але у підсумку все-таки вирішив зробити сказане тим.
Знайти підходящу коробку виявилось складною задачею, всі були то замалі, то завеликі чи широкі. Але серед всієї тієї гори, знайшлась та сама коробочка, з лого нової пошти, те що треба!
Задоволений Луффі почав запаковувати валентинку. От з Сабо все простіше, той сказав відправляти любою, ще й валентинка вмістилась в першу ж кращу коробку яку він знайшов на смітнику біля аптеки!
Закінчивши з цими посилками, він покрокував до пошт, але тут раптом телефонує Ейс.
— Привіт, Луффі, ти ж ще не відправив посилку?
— Ні, тільки йду в нову пошту! – Промовив він, колупаючись у носі.
— Яка ще нова! Я казав укрпоштою.
— Ей! Я точно пам’ятаю що ти казав нова! – Луффі набурмасився, тепер доведеться йти назад, тому що відділення укрпошти знаходиться в іншій стороні.
— Я розповідав за коробки! Тому що ти дурник, який точно покладе річ у коробку з нової, хоча буде відправляти укрпоштою.
Луффі вийняв з носа палець, заглянувши у пакет в якому були дві посилки.
— Чорт…
— Луффі? Тільки не кажи…
Тепер він відчував потребу якось викрутитись. І чому це взагалі якась велика проблема?
— Це у Сабо коробка з нової пошти.
По ту сторону слухавки можна було почути як співрозмовник видихнув з великим полегшенням.
А далі Ейс сказав що у нього важливі справи й скинув слухавку, поки Луффі брів до потрібного відділення і у підсумку добрів! Не знажаючи на все те багно що прилипло до чобіт і мокрий сніг, який падав з небес йому на обличчя та робив його мокрим, звісно ж як і багно під ногами, а може, там і лайно, яке потрапить на килим пошти при вході…
Зайшовши всередину, Луффі оглянув приміщення очима, під ногами була купа картонок, стіні світло-сірі, різні полиці з посилками та наклейками з їжею та магнітами, на яких була ого-го ціна.
Але що він не очікував, так це на місці тої бабуськи тепер був доволі молодий хлопець, у шапці. Його золоті очі пильно слідкували за його діями, немов він хижак, а Луффі – його здобич.
— Добрий день, витирайте ноги. – Той поклав журнал на стіл, все ще дивлячись на Луффі, але тепер уже таким поглядом, ніби той йому мішав. А потім немов в один момент згадав слова начальства бути добрішим, тому додав. – Будь ласка.
От тільки було уже пізно, той уже встиг зробити декілька кроків до столу, але бачучи як на обличчі того з’являється біль та ненависть, зробив декілька кроків назад і витер нарешті ноги.
— Мені той во, посилки відправити.
Стоячи на відстані трьох метрів, Луффі чув, як шумно той видихав.
— У нас через п’ять хвилин обідня перерва, судячи з твого пакету, то коли я закінчу, перерва закінчиться, приходь через пів години.
Тепер уже Луффі нахмурився.
— Але це дуже важливо! Я не можу відкласти їх відправку!
Дивлячись на цуценячі очі, працівник лише закотив очі.
— Гаразд, на цей раз я зроблю поблажку, але якщо ти ще раз прийдеш а 5 хвилин до перерви, вилетиш із пинком звідси.
Луффі кивнув та широко всміхнувся, після чого віддав свої посилки, після чого одразу став намагатись прочитати те, що написано на бейджику.
— Тра…Тро, Торао!
Він не зрозумів, чи то це прізвище таке складне, чи то ім’я, але це не було уже важливо.
В ту ж секунду, Ло, який тримав одну з посилок у руках, глянув на Луффі.
— Трафальґар Ло. І я не можу прийняти цю коробку, до речі, що в них?
— Гаразд, Торао, там всього лише валентинки для моїх братів!
Здається, Ло не зовсім у це повірив.
— І трохи смаколиків…
— Гаразд, ти читав що не можна перевозити?
— Звісно! Я ж не дурбецало!
Луффі знов почав усміхатись.
— Гаразд, повірю на слово.
Той став щось набирати у комп’ютері.
— назви своє ПІБ, індекс та номер телефону, ну і до того, кому ця посилка їде.
— Я – Монкі Д. Луффі! Аа, індекс?
Він нахилив голову на бік.
Поки Ло лише важко видихнув. Ні… Він на цій роботі ненадовго, потрібно лише протерпіти до кінця місяця, грубити клієнтам це погано.
З божою поміччю вони все ж розібрались, хоча виникнула одна проблема, Луффі не знав чи можна казати ПІБ Ейса, хоча, він звичайний студент Харківського Університету Ядерної Кібернетики.
От тільки тепер Ло довелось поясняти, що такого університету в Україні не існує…
Коли ж діло дійшло до другої посилки, Ло потер своє переднісся.
— В нас не приймаються такі коробки.
— А яка різниця! Всі коробки однакові.
Той закотив очі.
— Слухай, Луффі, я ще не сліпий, щоб не відрізнити коробку з-під ліків від діареї та коробку від нової пошти.
— Ну, Торао, ну будь ласка! За ці 15 хвилин ти мені уже став другом!
Луффі знову дивився на того щенячими очима.
— По-перше, для тебе Трафальґар, по-друге, якого дідька, а по-третє, в мене уже як 10 хвилин обідня перерва, тому іди нахрін!
Здається, це трохи образило Луффі, він мовчки взяв посилку і пішов. І хотів було уже Ло трохи відпочити, але біля входу той спинився.
— Ти ще не передумав?
— Ні, іди уже.
І він вийшов, а за хвилину знову заглянув всередину.
— Точно?
— Точно! Не заставляй мене використовувати силу.
Голос хлопця звучав дещо втомлено.
— Гаразд, вибач, Торао.
І нарешті Ло дали спокійно поїсти та відпочити.
Але щастя тривало не довго, вже через пів години уїдливий клієнт повернувся.
— Торао! Я повернувся!
— На жаль… -- Тихо пробубнів Ло,
Той поклав на стіл коробку.
— Відправиш?
— За цей час ти б уже встиг відправити її у новій пошті. – Без жодних емоцій сказав Ло.
— Але я хочу саме тут! – Луффі все ще стояв на своєму.
— Тоді, може, запхнемо її у іншу коробку?
Тепер Ло вважав себе тупим, хіюа не можна було додуматись до цього раніше? Зберіг би собі декілька нервових клітин.
— Але мені хотілось би щоб Ейс побачив саме мою коробку…
Монкі замовк, дивлячись кудись у підлогу.
— Влаштуй сюрприз для брата, запихнувши коробку в іншу коробку, ти не даш тому шансів здогадатись про те, а що там всередині.
Тепер Торао зрозумів як поводитись із цим клієнтом.
В одну мить Луффі підіймає очі, вони знову сповнені бажання і енергії, в них не можливо не потонути…
— Точно! Дякую Торао! Тоді мені потрібна ще дві коробки, хоча ні, три!
Дідько. Здавалося б, в цій запеклій битві очевидно що переміг Торао, але той використав його ж ідею проти нього… Він недооцінював цього юнака, але й здаватись не збирався.
— У нас є лише одна коробка підходящого розміру. – Його голос звучав впевнено.
Луффі ж пильно на нього дивився.
— Але ти навіть не перевірив!
— Повір, перевірив.
Ло так само дивився тому у вічі, спершись руками на стіл.
— Ой, ну гаразд, запакуй в те, яка є.
Чи простіше буде зробити так, як той просить....?
Їх розмова тривала ще 15 хвилин, після чого Ло довелось відкласти її на потім за зайнятись іншими клієнтами, які з’явились в непідходящий момент. Єдина проблема була у тому, що Луффі не міг зачекати, ходив туди-сюди, намагався зазирнути у комп’ютер та ті ж чужі посилки.
На його ж щастя це тривало пів години, а не година чи більше. Запакувавши чужу посилку у дві коробки та зробивши все потрібне, Ло видихнув з полегшенням, а ще скоро він нарешті зможе повернутись додому.
А Луффі все ще стояв навпроти, широко всміхаючись.
— Чому ти все ще тут? -- З справжньою цікавістю запитав Ло, зручно всівшись на крісло.
— Я тебе чекаю! – Він засміявся.
Поки Ло був у шоці, що це в біса може означати!
В цей момент Трафальґар вирішив зберігати спокій.
— З якого це дива? Ти мене не знаєш, і я тебе.
А Луффі засміявся голосніше.
— Шіші, дурненький Торао! Я тому тебе й чекаю, ти ж на роботі, а Ейс сказав, що не
можна лізти до працівників у цей час!
Що ж, сьогоднішній вечір у Ло буде дуже цікавим…