Авреліан

— Герміоно? — невпевнено покликав Гаррі, коли почув тихе схлипування з кухні. Він глянув на Мелфоя і підвівся. — Герміоно? — покликав він знову, коли увійшов на кухню і повільно підійшов до столу. — З тобою все гаразд?

Герміона кивнула і придушила ще одне маленьке схлипування. 

— Так... Просто... Це занадто.

— Так... — сумно погодився Гаррі.

— Гаррі, мені так шкода! — Герміонині слова застали Гаррі зненацька.

— За що?

— Це моя провина. Двічі. Двічі я могла вбити її, але не вбила, — жалібно плакала вона. — Ти, Луна, Фред, Мелфой... ви б не померли, якби не я.

Драко підняв голову, коли почув слова Герміони, і уважно прислухався до решти розмови.

— Герміоно, це смішно, — не вірячи своїм вухам, промовив Гаррі. — Ц е не твоя провина. Вона зробила все, що могла. Я впевнений, що сам би прийняв такі ж рішення. Вона не зробила нічого поганого. Ні в чому не було її провини, а тим пак твоєї. Ти не маєш до цього ніякого стосунку.

— Вона — це я, Гаррі, — нагадала вона йому.

— Так, вона — це ти, але ти — не вона. Ти не приймала жодного з цих рішень. А якби й приймала, то не було жодного поганого. Тож припини, — наполягав Гаррі. — Ти не можеш брати на себе відповідальність за все це. Але якщо вже хочеш приписати собі якусь заслугу, то нехай це буде порятунок усіх нас. Це вона відправила Авреліана сюди. Це завдяки її рішенню ніхто з цих людей не помре.

Герміона кивнула, намагаючись стримати сльози.

— Ні. Не кивай просто так. Я хочу, щоб ти справді в це повірила, — наполягав Гаррі.

Герміона знову кивнула. 

— Я знаю... ти маєш рацію. Мені дуже шкода. Можеш повертатися у вітальню. Я зроблю...

— Ні, я зроблю чаю. Присядь на хвилинку, — запропонував Гаррі.

— Нi, все гаразд. Я можу...

— Сідай, — наказав Гаррі. Герміона злегка хихикнула і слухняно залишилася сидіти, поки Гаррі кружляв кухнею. Гаррі так виріс за ці роки, що не переставав її дивувати. Дивлячись на нього, вона все ще пам'ятала маленького одинадцятирічного хлопчика, який був трохи зухвалим, з ноткою непокори та жагою до самоствердження. Зараз цьому хлопчикові вже двадцять років, і він став впевненим і терплячим лідером. Ну... не завжди терплячим, але в цьому він значно покращився. Він більше не жадав доводити свою правоту, а його нотка зухвалості перетворилася на відчайдушне бажання добиватися справедливості. Він був сильним і владним, і люди його навсправжки поважали.

— Цукор... цукор… — наспівував Гаррі, кружляючи в пошуках цукорниці.

Герміона підвелася і підійшла до столу позаду нього. Вона простягнула руку і поставила цукорницю на тацю. 

— Ти поставив її біля тостера.

— Я так і знав, — пожартував він. Герміона лагідно посміхнулася і пішла з Гаррі назад до вітальні.

— Вибач за це, — перепросила Герміона перед Мелфоєм.

— Ні, все гаразд, — відповів він. Герміона з цікавістю глянула на нього. Вона очікувала, що він скаже щось зухвале чи насмішкувате, або геть мовчатиме, але він не сказав жодної уїдливої речі за весь день. Ну, за винятком того, що нервквав, бо не зміг побачитися з Авреліаном. Вона швидко відкинула цю думку. Їй і без того є про що думати, не додаючи до цього ще й це.

— То з чого почнемо? — запитав Гаррі.

— З Пенсі, — відповів Драко. — Якщо ми маємо рацію, вважаючи, що її вбили, і це її кров була на моїй стіні, коли на мене напали, то вона була першою відомою жертвою у всій цій історії.

Герміона та Гаррі були здивовані, що Мелфой так швидко заговорив. Вони не очікували, що він так легко приєднається до розмови.

— Я згоден, — сказав Гаррі. — Ми повинні почати з неї, оскільки вона була першою жертвою, а напад, який стався в майбутньому, насправді не так вже й далеко. Маємо з'ясувати, чому вона стала мішенню, і переконатися, що зможемо запобігти нападу.

— Я думаю, — сказала Герміона, — що мішенню можуть бути її батьки. У мене таке відчуття, що Пенсі могли вбити через них. Або… — Герміона з цікавістю подивилася на Драко. — Наскiльки ти близький з Пенсi?

— Ми друзі з дитинства, — відповів Драко. — Ми й досі добрі друзі, але бачимося не так часто, як раніше. А що?

— Ти не думаєш, що хтось міг би зашкодити їй, щоб покарати тебе? — запитала Герміона.

— Ні, — досить впевнено відповів Драко. — Якби вони намагалися покарати мене, заподіявши шкоду комусь із близьких, то вибрали б мою матір або Забіні. Гадаю, ти маєш рацію, що це, мабуть, було б покаранням батьків Пенсі.

— Так, особливо враховуючи, що вони все ще були мішенню після того, як Пенсі зникла, — міркувала Герміона.

— Ти достатньо близький з Пенсі, щоб поговорити з нею? — запитав Гаррі.

— Так, — кивнув Драко. — Я подумав, що міг би запросити її на вечерю. Ми могли б надолужити згаяне, і я спробував би з'ясувати, що відбувається.

— Чудово. Добре, — сказав Гаррі, поринувши у свої думки. — Але ти мусиш бути обережним у розмові з нею. Ти не можеш нічого згадувати про...

— Я знаю, що це конфіденційно, Поттере. І я вмію невимушено зачіпати теми, щоб зібрати інформацію, — запевнив його Драко.

— Добре, — повторив Гаррі.

— Гаразд, Мелфой поговорить із Пенсі. Що далі? — запитала Герміона.

— Деніс, — відповів Гаррі. Герміона кивнула, бо вона саме так і подумала. — Він був наступною мішенню. Ну, його батьки були вбиті, тож ми можемо припустити, що вони хотіли покарати саме його, оскільки його батьки — маґли, й інакше не були б пов'язані з чарівним світом. Але навіщо? Що їм може бути потрібно від Деніса?

— Я не знаю, — серйозно сказала Герміона. — Він здається такою випадковою мішенню. Не те щоб Паркінсони коли-небудь були пов'язані зі смертежери, але... як видатна чистокровна сім'я, вони набагато частіше стають мішенню. Особисто Деніс не мав ніякого стосунку до війни.

— А це означає, що він міг випадково стикнутися з ними, — припустив Гаррі. — Думаю, він точно наступний крок. Ми підемо і поговоримо з ним. Дізнаємося, як він жив і чим займався. Хоч завтра. Мені не подобається, що у нас так мало часу до їхнього першого великого кроку — нападу на Мелфоя та Пенсі. Треба діяти швидко. Тому завтра вранці, знову пропустивши роботу в офісі, ми відвідаємо будинок Кріві.

— Без попередження? — перепитав Драко.

— Так, — відповів Гаррі. — Якщо щось уже сталося, він може боятися про це говорити. Він ніколи не приходить до нас у майбутньому. Він може відчувати загрозу і намагатися придумати щось, щоб приховати правду. Він хороший хлопець, але люди не завжди чинять якнайкраще, коли налякані. У моїй роботі корисно приходити без попередження.

Драко кивнув, розуміючи.

— Ти приєднаєшся до нас? — запитав його Гаррі.

— Ти хочеш сказати, що даєш мені вибір? — запитав Драко.

— А хіба я не завжди так роблю? — відповів Гаррі. — Ти береш участь у цій справі добровільно. Поки ти хочеш співпрацювати, то будеш у курсі всіх деталей розслідування. У тебе дуже мало зобов'язань на цьому етапі. Вибір того, наскільки ти хочеш бути залученим, повністю залежить від тебе.

Драко відвів погляд від тих двох, що дивилися на нього з питанням. Йому було незручно, коли Поттер так з ним поводився. І це було не вперше. Він відкрито говорив про те, який у нього був вибір, і замість того, щоб просто дозволити Драко змиритися з цим, м'яко тиснув на нього, щоб той дав конкретну відповідь.

— Я вже казав тобі, що хочу бути частиною цього, — сказав він з натяком на роздратування. — Для мене це так само серйозно, як і для вас. Я не залишуся осторонь.

— Добре. Дякую, — відповів Гаррі. — Ми справді це дуже цінуємо.

Очі Драко трохи звузилися. Він не знав, що й думати про Поттера. У них була ціла історія, сповнена глибокої ворожнечі, що межувала з цілковитою ненавистю, але якимось чином під час війни вони відчули жалість одне до одного. Вперше вони побачили один в одному іншу людину, яка страждає. Коли війна закінчилася, Драко злякався долі, яка чекала на нього. Він благав, щоб люди зрозуміли, що він не хотів робити того, що зробив. Він був здивований, як ніхто інший, коли Поттер допоміг йому і дав шанс спокутувати провину. Поттер не здавався щасливим, коли їм доводилося працювати разом, і між ними досі відчувалася натягнутість, але він ніколи не був ворожим. За два роки Поттер не тільки не був « ворожим » , але й поводився так, ніби справді хотів залишити все позаду. Мелфой не хотів зациклюватися на минулому, але він не був упевнений, що робити з цією людиною, і йому було дуже неприємно думати про побудову чогось, що нагадувало б дружбу. Було дивно просто бути ґречним, але ввічливість, безумовно, була комфортнішою, ніж безпідставна злість. Вони просто мали звикнути один до одного.

— Отже, завтра о дев'ятій ранку, — нарешті сказав Гаррі. — Ти не проти, якщо ми зустрінемося тут знову, Герміоно? Перед самим від'їздом?

— Ні, все гаразд. Куди простіше, ніж возитися з чарами захисту у тебе вдома, — посміхнулася Герміона.

— Я скоро з цим розберуся, — сказав він Мелфою, який був трохи збентежений, чому це було спрямовано до нього. Однак він швидко зрозумів, що Поттер, мабуть, має серйозні чари захисту, враховуючи, якою великою мішенню він був. Ймовірно, доведеться добряче постаратися, щоб знайти спосіб відкрити доступ для нової людини. — І ми повинні взяти до уваги, що в якийсь момент нам, можливо, доведеться залучити Орден Фенікса до цієї справи. Якщо здаватиметься, що ми не досягаємо достатнього прогресу, нам знадобиться допомога. Візлі дізнаються про це першими, бо вони вже і так знають про Авреліана.

— Ти згадував Візлі... чи... е-е... Рона, — ніяково мовив Драко. — Ти йому про все розповів?

— Так, — відповів Гаррі. — Рон бере участь у цьому розслідуванні, але неофіційно. Ми не хочемо привертати до цього забагато уваги, а якщо попросити Рона приєднатися до розслідування, то в обох наших начальників виникне надто багато запитань. Не кажучи вже про те, що приємно мати когось, хто займається дрібними злочинами. Я впевнений, що він нам буде корисний. Він буде в курсі всього, що відбувається. Насправді я планую піти до нього, коли ми закінчимо тут.

— Отже, ми можемо починати, — сказала Герміона. — Мелфой поговорить із Пенсі, а ми підемо поговоримо з Денісом Кріві.

— Я не сумніваюся, що ти зможеш поговорити з Паркінсон, але хочу нагадати, що важлива кожна деталь. Ти маєш запам'ятати все якнайкраще і розповісти нам усе, що знаєш, — звернувся Гаррі до Драко.

Драко кивнув.

— Щодо цього, якщо нам колись здасться, що ми пропустили якусь крихітну деталь, Макґонеґел сказала, що їй зараз не потрібне сито спогадів, і ми можемо позичити його на стільки, на скільки нам потрібно, — повідомила їм Герміона.

— Чудово, — сказав Гаррі.

— То... нам треба ще щось вирішити? — запитала Герміона.

— Багато чого, але ми будемо робити все поступово, — відповів Гаррі.

— Так, але є ще одна річ, яку я хочу знати, — заговорив Драко. — Що таке горокракс?

Гаррі та Герміона обмінялися поглядами, від яких Драко занепокоївся. Не було схоже, що вони хотіли приховати це, але обидва видавались стурбованими самою згадкою про це і не знали, як до цього підступитися.

— Це темна магія. Найтемніша, — тихо почала Герміона. — Розумієш, коли людина вбиває, це не тільки гріх проти людини, а й проти природи. Вбивство руйнує душу. Воно фактично розколює її. За всю історію магічного світу було лише декілька темних чаклунів, які, знаходили вигоду від того, що їхня душа розкололася. І замість того, щоб прийняти це, змушували частинки душі повністю роз’єднатися, вилучали її з себе та вкладали у якийсь предмет. Зрештою, якщо знищувалася одна частина душі, залишалася інша. Річ, яка містить шматочок душі, називається горокракс.

— А що це за річ? Що це за річ, у яку вони ховають свою душу? — запитав Драко. Він пам'ятав, як люди говорили про це, що це спосіб вберегтися від смерті, але ніколи не уявляв, як це стане можливим, коли тіло буде зруйноване. Це, м'яко кажучи, бентежило.

— Що завгодно, — просто відповів Гаррі. — Це може бути що завгодно.

— А Лорд В... Волдеморт? У Волдеморта був такий? — допитувався він.

— Нi, — Гаррі відповів з ноткою роздратування, яка, як зрозумів Мелфой, не була спрямована на нього самого. — У Волдеморта їх було сім.

— Що? — Драко здригнувся від подиву. — Він розділив свою душу на сім частин?

— Ні. Він розколов свою душу навпіл сім разів, — виправив Гаррі.

— Він не просто розділив свою душу, він її повністю спотворив, — з огидою додала Герміона. — Він навряд чи вже був людиною, коли його вбили.

— Тож, перш ніж знищити його, ти мусив знищити його горокракси. А що це були за речі? Як ти їх знайшов? — від цієї думки Драко трохи розлютився.

— Ну, горокракс можна зробити з чого завгодно, але Волдеморт, здається, віддавав перевагу дорогоцінним речам. Мало хто з тих, хто зайшов би так далеко, захотів би запхати щось таке дорогоцінне, як душа, у щось на кшталт бляшанки. Волдеморт, або Том Редл, у дитинстві не мав багато чого в сиротинці, і в нього з'явилася звичка брати трофеї за те, чого він вважав за потрібне досягти, наприклад, за вміле використання магії чи хитрість, — пояснив Гаррі.

— Чекай, що? Сиротинець? — розгублено перепитав Драко.

— Так, — відповіла Герміона. — Попри те, як серйозно він ставився до переваги чистої крові, він сам був напівкровним. Він був спадкоємцем Слизерина і дуже пишався цим, але його батько був маґлом. Цим він ніколи не ділився з людьми.

— Так чи інакше, — продовжував Гаррі, — він обирав речі, які вважав скарбами, і ховав їх у значущих для нього місцях. Першим був щоденник, який він створив у 7-му класі. Він убив Плаксиву Мірту і замкнув частину своєї душі в щоденнику, особливому щоденнику. Це довга історія, але щоденник потрапив до Джіні, і він заволодів нею. Я знищив цей горокракс у Таємній кімнаті ще до того, як ми зрозуміли, що це таке. Дамблдор розпізнав у ньому щось справді темне і почав досліджувати його. Він зібрав багато спогадів, які люди мали про Тома Редла. Саме зі спогадів Слизорога ми зрозуміли, що він планував зробити їх аж сім. Існував також перстень, який передавався в його родині. Дамблдор знищив його сам перед тим, як ми пішли в шостий клас. Це те, що прокляло його і зробило його руку чорною. Був ще медальйон Слизерина... у нього дуже довга історія. Ми витратили на нього кілька місяців, і саме через нього ми вдерлися в Міністерство магії. Був срібний кубок Гафелпаф у сховищі Белатриси в Ґрінґотсі, і діадема Ровіни Рейвенклов у Кімнаті на вимогу. Це те, що ми шукали на початку битви.

— Горокракс важко знищити. Є дуже мало речей, які дійсно можуть це зробити, — продовжила розповідь Герміона. — Ми використовували отруту Василіска для всіх них. Найчастіше ми використовували меч Ґрифіндора, тому що він був просякнутий отрутою Василіска відтоді, як Гаррі вбив його. Діадема ж була знищена Зложаром.

— Але ж це лише п'ять. А як же інші два горокракси? — серйозно запитав Драко.

— Останні два відрізнялися від інших, — нерішуче відповіла Герміона. — Його змія, Наджіні, була останнім його горокраксом. Гадаю, це був такий собі запасний варіант, який він використав в останню хвилину. Наприкінці він не випускав змію з поля зору. Це Невіл убив її.

— Тoбi ще бракує oднoгo. Ти казала, що змія була останньою. Що було шостим? — запитав Драко. Він відчував, що вони все ще щось від нього приховують.

Герміона співчутливо подивилася на Гаррі, але він виглядав трохи роздратованим.

— Я, — відповів він.

Драко геть розгубився.

— Це був нещасний випадок. Він не хотів, щоб це сталося, і навіть не знав про це, — сказав Гаррі з безрадісною посмішкою.

Помітивши розгубленість Драко, Герміона продовжила за Гаррі. 

— Коли Волдеморт намагався вбити Гаррі, коли той був ще немовлям, йому це не вдалося через захист, який Гаррі отримав, коли його мама пожертвувала собою, намагаючись врятувати його. Коли йому це не вдалося, закляття дало зворотний ефект. Оскільки душа Волдеморта була такою маленькою, слабкою і понівеченою, закляття, що відскочило, знову розкололо його душу. Половина його душі, що залишилася, втекла, не маючи змоги повернутися до свого тіла. Інша половина вселилася в Гаррі.

— Але як ти можеш бути живий, якщо знищив горокракс? — запитав Драко, підозріло дивлячись на Гаррі.

— Ну, це найскладніша частина, — Гаррі здавався понурим, але все ж таки в кращому настрої. — Коли я дізнався, що я — горокракс, я змирився з цим. Коли він мене покликав, я просто пішов. Я пішов без бою, і він наклав на мене смертельне прокляття. Але саме тут з'являється дивна особливість Бузинової палички. Саме тому, що ти обеззброїв Дамблдора, я відібрав твою паличку, а Волдеморт вкрав паличку Дамблдора, нова паличка Волдеморта не спрацювала б проти мене. Але проти нього вона все ще могла спрацювати. Коли він наклав на мене смертельне закляття, воно знищило частинку його душі всередині мене, але я вижив. Проте, якби не твоя мати, мене б не було тут сьогодні.

— Що? — Драко вже був приголомшений новою інформацією, але найбільше його вразило зізнання Гаррі про матір.

Гаррі посміхнувся маленькою кривою посмішкою.

— У мене було відчуття, що вона тобі про це не розповість. Я справді не знаю, чому. Я кажу тобі це не для того, щоб підіймати болючі питання минулого, бо я справді відпустив це, але частково завдяки твоїй матері ти зараз не в Азкабані. Коли на мене наклали смертельне закляття, я прикинувся мертвим. Волдеморт попросив твою матір перевірити, чи я дійсно сконав, і вона збрехала йому прямо в обличчя. Вона зробила це заради тебе. Вона думала, що якщо я покінчу з усім цим, ти будеш у безпеці. Після цього я відчув, що заборгував їй.

— Ти заступився за мене через неї? — спантеличено запитав Драко.

— Я сказав, що вона була частково причиною, — серйозно поправив Гаррі. — Дехто ще й дорікав мені за мою позицію в цьому питанні. Мовляв, я був несправедливим, ображеним і мстивим через « дитяче хлопчаче суперництво » , — Гаррі краєм ока глянув на Герміону. — Дехто сказав мені, що вважає тебе одним із багатьох людей, яким погрожував Волдеморт, і які діяли з остраху. Тому я вирішив дати тобі шанс проявити себе.

— І? — Драко був дещо ображений тим, як Гаррі говорив про події, які він хотів би повністю залишити позаду. Він мусив нагадати собі, що щойно попросив цього чоловіка дати йому відповіді.

— І я не шкодую про це, — зізнався Гаррі.

Драко все ще був засмучений тим, куди завела їхня розмова, але він не міг не відчувати гордості та, можливо, навіть трохи зарозумілості від того, що Поттер не зміг поставити під сумнів його порядність і чесність.

— То як же ти дізнався, що в тобі є горокракс? — запитав Драко, щоб повернутись до їхньої попередньої розмови.

— Власне, через спогади, — відповів Гаррі. — Як багато хто знає, Снейп перед смертю віддав мені деякі свої спогади, і одним з них була його розмова з Дамблдором, в якій він пояснив, що мені доведеться померти, щоб здолати Волдеморта. Тоді все стало зрозумілим.

— І ти просто прийняв це? — запитав він з жахом і недовірою.

— А що ще я міг зробити? — міркував Гаррі.

— Ти міг би розповісти своїм друзям, — гаряче відповіла Герміона, кинувши на нього погрозливий погляд.

Гаррі роздратовано зітхнув. 

— Герміоно, ми це вже проходили...

— Це не означає, що я змирилася з цим. І не означає, що пробачила. А після того, що ми щойно побачили, я засмучена, як ніколи. Ти знову це зробив, — сердито нагадала вона йому.

— Герміоно... — почав Гаррі у втомленому розчаруванні.

— Ти знову це зробив! — Герміона повторила з більшою силою. — Ти пожертвував собою, щоб знову спробувати когось перемогти. Ти хоч уявляєш, як це боляче?

— Герміоно, це був не я. Цього не було. І не станеться, — заперечив Гаррі.

— Може, не так, але я бачила, що ти все ще такий. Можливо, цього не станеться, але це не означає, що не може статися чогось іншого, де ти діятимеш так само. Я не хочу тебе втрачати.

— Ти зробила те саме, знаєш, — заперечив Гаррі. — Ти пожертвувала собою, щоб відправити Авреліана назад, сподіваючись врятувати всіх. Я не розумію, як ти можеш ображатися на когось за це. Немає більшої любові, ніж віддати своє життя за своїх друзів.

— Так, але набагато легше любити своїх друзів, коли вони живі, — відповіла Герміона. Гаррі зітхнув і відвів погляд від неї. Він зрозумів, що вона ніколи його не зрозуміє і навіть не спробує подивитися на це з його боку.

— Ну, це дійсно залежить від друга, чи не так? — сказав Мелфой з легкою посмішкою.

Герміона та Гаррі здивовано і розгублено подивилися на нього, перш ніж до них дійшло, що він сказав. Вони подивилися одне на одного і посміхнулися, перш ніж Герміона розреготалася. Гаррі приєднався до її сміху.

— Твоя правда, — сказав він Мелфою. Гаррі знову засміявся і подивився на Герміону, чий сміх, здавалося, став інтенсивнішим, замість того, щоб затихнути, як його. Її сміх був заразливий, і він знову засміявся, дивлячись на неї. Герміона затулила рота рукою, але її сміх, здавалося, не міг припинитися.

— Боже, Ґрейнджер. Це не повинно було бути настільки смішним, — Драко посміхнувся.

— Я знаю, — пискнула Герміона крізь своє пронизливе дівоче хихотіння. Вона спробувала сповільнитися і зробила кілька вдихів, аби заговорити. — Я просто не можу зупинитися. Наче все це просто навалилося… — вона зробила ще кілька вдихів, але за ними слідувало ще більше хихотіння. — Я не можу зупинитися.

Гаррі та Драко обмінялися кумедними поглядами, і обидва посміхнулися, дивлячись, як Герміона намагається опанувати себе.

— Боже, ти їй щось підсипав, Поттере? — хихикнув Драко.

— Припини, — благала вона, витираючи сльозу з ока. — Не роби цього. Не сміши мене. Я намагаюся зупинитися.

Гаррі знову тихо хихикнув над подругою. Зазвичай вона була такою врівноваженою. Було кумедно бачити її такою, але водночас і приємно. Щоправда, вона мало сміялася, а останніми днями Гаррі взагалі майже не бачив її усмішки. Може, це накопичилося, і суха дотепність Драко просто зачепила її.

— Гаразд... гаразд… — сказала Герміона, повільно видихаючи. Щокілька вдихів з неї виривався невеличкий дзвінкий смішок, але вона справді заспокоювалася і повертала собі контроль. — Вибачте, — сказала вона, після чого знову тихо пирхнула і засміялася. — Гаразд... гаразд... я закінчила, — в она зробила останній глибокий вдих і повільно видихнула. — Отже, так... ми починаємо сьогодні. Мелфой зустрінеться з Пенсі. Ми провідаємо Рона, подивимося, що ще можна знайти про Паркінсонів і Кріві, переглянемо справи смертежерів-втікачів, а завтра зустрічаємося тут о дев'ятій, так?

Після павзи, коли жоден із хлопців не відповів, Герміона дивно подивилася на них.

— Що? — нерішуче запитала вона.

— Я просто боюся, що якщо я щось скажу, ти знову почнеш сміятися, — зізнався Мелфой.

Гаррі подивився на Мелфоя і сам трохи розсміявся. Він думав про те ж саме, але не хотів зізнаватися, бо був упевнений, що вона буде сміятися і з цього. І вона засміялася.

Герміона закотила очі і випустила ще одну тиху хвилю хихотіння. 

— Ну, я, напевно, була б в порядку, якби ти не підіймав цю тему, — хоча її хихотіння припинилося, вона досі посміхалася до болю широкою посмішкою, на яку ще двадцять хвилин тому ніколи б не подумала, що здатна.