У темній порожнечі ночі пролунав глухий удар, за яким послідувало важке дихання. Жінка, яка з'явилася нізвідки, швидко роззирнулася і з придушеним схлипом побачила, що вона одна... ну, майже одна. Жінка глянула вниз на маленьку тремтячу дитину на руках, його перелякані очі та світло-каштанове волосся сяяли в місячному світлі. Вона пригорнула його ближче до себе. Після секундної перерви вона повернулася до швидкого бігу, шкутильгаючи на ходу, міцно пригортаючи хлопчика до грудей.
— Мамо? — невпевнено пискнув хлопчик.
— Шшш… — прошепотіла мати, притулившись до його маківки, її дихання перетворилося на серпанок у нічному прохолодному повітрі. Навколо було темно і тихо, якщо не зважати на ухання сови вдалині. Коли жінка побачила високий похилий будинок, то не стала ні прискорювати, ні сповільнювати крок, але знову затремтіла і схлипнула з полегшенням.
Маленький хлопчик міцно тримався за матір, незграбно підстрибуючи на її руках, і не наважувався вимовити жодного звуку. Хоч він і був малий, але відчував переляк матері, і це змусило його мовчати. Він поглянув на будинок, що стояв перед ними, а потім перевів погляд туди, куди його мама сама постійно озиралася через плече. Вона очікувала, що вони ось-ось з'являться, прийдуть за ними, але на цю мить все, що можна було побачити, це лише одні сліди на снігу.
Не витрачаючи часу на пошуки ручок і замків, жінка направила чарівну паличку на двері — і вони злетіли з петель.
— Мамо? — злякано гукнув хлопчик.
— Шшш... шшш... Усе гаразд, любий, — відповіла мати, переступаючи поріг темної кухні. Вона озирнулася навколо, поспіхом оцінюючи ситуацію. Перекинутий стіл, поламані стільці, потрощений посуд боляче ранили її серце і викликали неприємне почуття порожнечі, але вона не могла дозволити собі думати про такі речі зараз. Вона спіткнулася об ніжку стільця, яка зачепилася за її мантію, але зуміла вирівнятися. Вона поставила хлопчика на підлогу перед собою, схопилася за бік і притулилася спиною до стіни біля каміна.
— Мамо, тут темно… — похнюпився хлопчик, оглядаючи порожню кімнату. У димарі завивав шалений вітер, який закручував у спіраль холодний попіл. Хлопчик підступився на крок ближче до матері. — Мамо, мені холодно... і я мокрий…
Жінка запалила кінчик палички й сумно подивилася на свого засмученого малюка. Не було нічого, чого б вона не зробила для нього, але саме зараз ніяк не могла допомогти...
— Це кров, матусю. Це кров… — зрозумів хлопчик, простягнувши свою вологу руку, щоб жінка подивилася на неї. Він оглянув себе і побачив, що його плащ також у крові. — Тобі боляче, матусю? Тобі боляче?
— З матусею все буде добре, — відповіла жінка, щосили намагаючись приховати сльози. Вона щільніше загорнулася в плащ, щоб сповільнити потік крові й приховати свою рану від переляканої дитини. — Однак на це немає часу, — жінка опустилася на коліна так, щоб її очі опинилися на одному рівні з його очима. Погляд у ці очиська викликав у неї нестерпний біль у животі. Ці очі... такі ж, як у його батька.
— Вони йдуть, чи не так? — тихо вигукнув він. Від його пронизливого погляду жінка більше не могла приховувати власних сліз.
— Так, любий, але все буде добре. Тобі більше не доведеться про них турбуватися, — жінка полізла під мантію і витягла з неї згорнутий шматок фіолетової матерії. Він дивився, як мати розгорнула згорток, щоб показати дивне на вигляд намисто.
— Що це, матусю? — запитав він, коли вона одягла намисто йому на шию.
— Воно перенесе тебе туди, де страшні люди не зможуть дістати, — відповіла вона. Хлопчик із розумінням кивнув. Жінка сумно дивилася на нього і з усіх сил намагалася зберегти душевну рівновагу. — А тепер... візьми це, — продовжила вона, вкладаючи йому в руку паличку, — і не випускай її з рук. Зрозумів? Не випускай.
Хлопчик знову кивнув, сльози збиралися в кутиках його очей. Він не міг зрозуміти, що відбувається, але відчував прихований жах матері, який передавався і йому.
— Не бійся, Аврі. З тобою все буде добре, — він дивився, як мати запихала йому в кишені якісь речі й щільно кутала його в плащ і шарф. — Поглянь на мене… — очі хлопчика знову зустрілися з маминими, і її рука ніжно торкнулася його щоки. — Авреліане, я люблю тебе.
Кілька беззвучних сліз потекли по щоках матері, і вона повільно забрала руку. Вона здригнулася, побачивши кривавий відбиток, який залишився після її руки. Не кажучи більше ні слова, вона підняла ланцюжок на шиї сина — прикраса звисала до самого пояса. Вона тримала його на долоні й дивилася на крихітний пісочний годинник у центрі трьох кілець. Вона взяла зовнішнє кільце і почала його крутити. Малюк спостерігав за цим із захопленням і простягнув руку, щоб доторкнутися до нього.
— Ні, не торкайся, — злегка застерегла мати, все ще рахуючи оберти в голові. Вона ахнула, коли почула звук, що розірвав тишу — знайомий ляск явлення. У неї вже не залишилося часу. — Я кохаю тебе, Авреліане!
Три постаті в каптурах увірвалися у відчинені двері, крізь які вони прийшли. Очі хлопчика розширилися від жаху.
— АВАДА К!
Хлопчик побачив, як рука його матері зісковзнула з прикраси, що крутилася, і вона зникла разом зі світом навколо нього.