Їх зламала війна.
Роздерла тіла, скалічила душі. Спалила.
Чорний попіл прогнилих душ витав у повітрі, доки мільйони бійців дивилися, як руйнується Гоґвортс — величний замок, що пройшов крізь тисячоліття, але не витримав магічного розжарення. Вчорашні школярі стояли пліч-о-пліч із ворогами, поки кам'яні стіни розсипалися під оглушливі залпи магії.
Перетини лей-ліній під замком лише погіршували ситуацію, вбираючи в себе кожну краплю магії, щоб потім знищити нею все на багато миль довкола. Цей потік забрав життя тисяч людей, руйнуючи все на своєму шляху: будинки, дерева, поля та пагорби. Сплеск такої сили зрівняв усе із землею, утворюючи на просторах Шотландії випалене поле, яке стало всім нагадуванням про цей день. Друге травня стало кінцем війни, де не було тих, хто переміг або програв — обидві сторони здалися, виявившись безсилими проти власної магії. Але також були й ті, хто вижив. Їх називали привидами.
***
Підземелля маєтку Мелфоїв завжди вважалися місцем, де людина прощалася з життям, готуючись піти на той світ від чисельних катувань або прямого вбиваючого закляття. Але у той день темні лабіринти з коридорів стали свідками народження нового шансу, нового життя. Полонені фамільного маєтку, які вважалися зниклими безвісти, були єдиними, хто вижив. Їх було шестеро: Гаррі Поттер, Рон Візлі, Герміона Ґрейнджер, Луна Лавґуд, Теодор Нот… та Драко Мелфой. Бранець свого ж будинку, зрадник крові та позбавлений спадщини виродок сім’ї. Шестеро студентів — привиди, врятовані древньою магією маєтку та захисного бар’єру навколо нього. Діти, яких зламала війна. Тепер вони — усе, що в них залишилося, і кожен чіпляється один за одного, щоб зрештою не з’їхати з глузду. Але вже занадто пізно.
Численні процедури, досліди лікарів і відвідування маґлівських психологів щораз вганяли нові цвяхи в кришку домовини, відриваючи їх від реальності. Щоденні заспокійливі, транквілізатори та наркотики пригнічували їхню волю до втечі з лікарні, в якій шестеро підлітків поступово втрачали себе. Кожен жив в окремій палаті, ізольований від навколишнього світу, замкнений у чотирьох пошарпаних стінах. Ґрати на вікнах та високовольтна напруга були перешкодою, а постійні благання про допомогу, що доносилися з сусідніх палат, зводили з ґлузду тих, хто був у них прописаний.
У кожного з них були свої демони. Гаррі, як завжди, винив у всьому себе, прокидаючись ночами від кошмарів. Кожен із них прокидався.
Рон часто плакав, не маючи сил пережити втрату сім’ї. Він бився у конвульсіях під час припадків, після чого лікарі накачували його наркотиками — це допомагало не втрачати свідомість та бути спокійнішим.
Луна та Тео тримали все в собі, намагаючись ігнорувати той факт, що втратили всіх, кого любили, і просто продовжували жити так, ніби нічого не сталося.
Драко лупив кулаками по стінам, ліжку, шафах, аби виплеснути накопичувану енергію, через що його кісточки перетворювались на криваве місиво. Він нападав на цілителів, коли вони приходили, аби заспокоїти його. Мелфой неодноразово піддавався шоковій терапії або розрядам магії, проте знову й знову продовжував доводити себе до стану, коли до нього ніхто не міг достукатись.
Герміона переживала все, що з ними сталося, гірше за всіх: кошмари переслідували її навіть удень, а в кожній брудній плямі в своїй палаті вона бачила обличчя тих, хто помер. А ще вона кричала. Щоночі, прокидаючись від свого голосу, Герміона починала кричати ще голосніше, аби заглушити саму себе. Кожен, хто хоч раз чув її, знав — ще трохи, і вона зламається. Одного разу Драко побачив, як лікарі виносили її з палати непритомну, а яскраво червона цівка стікала по мармурово–білій шкірі її рук.
— Ось вони, — подумав Драко, — наслідки виживання.
Кожен із них став тінню самого себе, чия душа була зламаною та розбитою. Вони перестали жити, а лише існували, замкнуті наодинці з собою в своєму ж божевіллі. І кожен раз, коли воно висувало на шахівницю Короля, на іншому полі орудували лише пішаки.
***
Першим із них здався Рон.
Одного ранку, після п'яти місяців їх перебування у лікарні, під час щоденного огляду пацієнтів його знайшов один із цілителів. Візлі повісився на простирадлах у своїй палаті. Тіло вже встигло вкритися трупними плямами, коли лікарі виявили його. Очі викотилися, а язик випав із рота. Странгуляційна борозна на шиї була сіро-рожевою, а кисті та стопи набули фіолетового відтінку. Навіть крізь натовп медиків Драко зміг побачити це і, Мерлін свідок, краще б йому не вдалося.
Запах природних відходів і мертвого тіла розносився коридорами лікарні, від чого на очі наверталися сльози. Цілителі були настільки здивовані тим, що сталося, що зовсім забули оновити систему безпеки палат інших пацієнтів, які вже всюди снували по приміщенню. Мелфой бачив, як зблід Поттер, як Лавґуд перестали тримати ноги, після чого вона сповзла по стіні, беззвучно ридаючи. Нот дивився, як із палати Візлі виносять тіло під білим простирадлом, а Ґрейнджер кричала. Кричала до хрипу, до втрати голосу. Вона стояла за два метри від самого Драко і плакала, поки її найкращого друга переносили коридором люди в лимонних халатах. І Мелфой не думав ні про що, коли обіймав Герміону, круговими рухами погладжуючи її спину. Він говорив щось про вибір та наслідки, але слова не долітали до її вух, потопаючи в криках. І Драко не міг дозволити їй ось такій, зламаній, сидіти самій на холодній підлозі, доки сили не покинуть її.
Він підняв дівчину з підлоги й відніс у свою палату. Мелфой знав, що це заборонено, проте йому було начхати на всі ті спалахи болю, які він отримає в результаті, як покарання. Вона — ось, що мало значення. Їхня несподівана співпраця під час війни переросла у щось більше, і Драко все ще не розумів, у що саме. Але одне він знав точно — коли Герміона Ґрейнджер зламалася в його руках, він заприсягнувся, що поверне її.
Свою Ґрейнджер.
Мелфой акуратно опустив її на матрац, а сам зачинив двері, щоб лікарі не відібрали у нього можливості побути з нею. Герміона плакала, скиглила і кричала, поки Драко набирав у ванну гарячу воду. Він підняв її на руки, відносячи до ванної кімнати. Ґрейнджер вчепилася пальцями у комір його футболки і уткнулася носом у груди, стримуючи сльози, що підступали знову. Вона здавалася Мелфою маленькою беззахисною дівчинкою.
Драко опустив її на бортик ванної і почав стягувати з неї одяг. Ґрейнджер не опиралася, тремтячи всім тілом від надлишку емоцій і холоду, що проникав в самі кістки. Після того, як остання деталь одягу впала на підлогу, хлопець почав роздягатися сам. Він знову підняв Герміону на руки і ступив разом із нею в гарячу воду. Теплі хвилі від їхнього занурення билися об краї ванни, заспокоюючи напружені тіла. Герміона лягла на його груди і згорнулася калачиком у руках, які обережно погладжували її тіло.
— Тш-ш, тихо. Все добре, Ґрейнджер, — шепотів він їй. Мелфой знав, що зараз його слова марні, але сподівався, що вона почує.
Грубі долоні окреслювали вигини її тіла, а Герміона поступово приходила до тями. Вона виринала з виру страху і болю, вдихаючи рятівне повітря, просякнуте вогкістю і запахом тіла Мелфоя.
Герміона нарешті опинилася на поверхні води і, важко дихаючи, повністю лягла на його груди. Її власна грудна клітка важко здіймалася під водою, а пальці намагалися знайти хоч щось, за що можна було б зачепитися. Знайшовши стегно Драко, вони мертвою хваткою стиснулися на ньому, поки дівчина приходила до тями. Мелфой не рухався, лише продовжував однією рукою гладити її плечі. Притягнув до себе і провів пальцем по щоці, стираючи сльози.
Герміона припинила тремтіти, і з її очей спала пелена. Останній глибокий вдих — і вона повертається до Драко. Дивиться так, ніби бачить його вперше. Вбирає в себе. Вивчає.
Вона розслабилася у його руках. Її не хвилювало, що вони обидва голі лежать у брудній лікарняній ванні, як і не хвилювала пліснява на сирих стінах та медпрацівники, які ось-ось виламають двері до палати Драко.
Герміона забулася поруч із ним, відчуваючи, як її тривожність і апатія залишають тіло. Вперше за довгий час вона почувалася живою. І Драко тому причина.
Мелфой глянув у її очі і не побачив у них ту дівчину, яку колись знав. Вони не бачилися п'ять місяців і, здавалося б, що може змінитись, коли ти перебуваєш у чотирьох стінах? Але Драко зрозумів — то вже не Ґрейнджер. Порожній скляний погляд торкався його обличчя, і Драко відчував лише холод, що пробирав до кісток. Мертвий.
Карі очі стали тьмяними, а зіниці збільшилися, як у кокаїнового наркомана. Герміона посміхнулася йому краєм губ, і ця усмішка нагадала Драко смерть. Така ж моторошна і страшенно гарна. Ґрейнджер стала примарою себе самої. І Мелфой не знав, як повернути її назад.
***
Місяць по смерті Рона минув спокійно. П'ятеро пацієнтів так само були замкнені в палатах, а цілителі щодня приходили і оглядали їх. Після нагоди у ванній Драко більше не бачив Ґрейнджер. Вони змогли побути наодинці ще якийсь час, проводячи його тихо, поки співробітники лікарні не вдерлися до палати. Вони забрали Ґрейнджер, несучи її в протилежний від її кімнати бік, а Драко отримав потужний розряд струму, як покарання за вільність. Він лежав на підлозі і бився в конвульсіях, поки цілителі дивилися на нього згори. Мелфой не бачив їхніх обличь, наче на них були маски. Він бачив маски Смертежерів, але не мав сил кричати про це. Драко просто лежав, безпомічно спостерігаючи, як люди, яких він вважав мертвими, вколювали в його шию транквілізатор. І останнє, що він запам'ятав, перш ніж відключитися, — крик. Її крик.
Ґрейнджер відвели до лабораторії. Драко не знав, що відбувається з людьми, коли вони потрапляють туди, але був упевнений, що вони не залишаються такими, якими потрапили туди. Ночами він чув крики, що долинали зі старого крила лікарні, — саме там була лабораторія. І йому було страшно. За себе, за тих людей, які пропадають у тому крилі. За Ґрейнджер. Щось між ними змінилося під час війни, вони стали згуртованішими, сильнішими, ближчими один до одного. Він навіть устиг прив'язатися до неї за той час, поки вони були в бігах, а тепер він чув її голос, поки засинав, дивлячись на обшарпану стелю. Її голос у брудних стінах, у курній вентиляційній шахті та в холодних коридорах. Він був тихим і гучним одночасно, спокійним і до нервових мурашок. М'яким, огортаючим і гострим, як шматок скла, яким вона колись порізала себе у своїй палаті. Мелфой був упевнений, що давно збожеволів, але голос здавався таким реальним, що ставало лячно. Він знав — це мара, а сама Ґрейнджер лежить десь там, на білих простирадлах зі встромленими в тендітне тіло трубками.
Хлопець упевнений — вони не в Мунґо. Цей заклад скоріше скидався на занедбану психіатричну лікарню з іржавою водою і павуками під стелею, ніж на магічну лікарню в центрі Лондона. Іноді Мелфою здавалося, що він залишився єдиним із їхньої компанії. Хоч він і чув крики Поттера ночами, все одно думав, що це фантомні звуки, які відтворювала його хвора свідомість, щоб мозок хоч якось функціонував.
Двічі на день приходили цілителі, щоб перевірити їхній стан. Драко часто зривався на них, намагаючись дізнатися хоч якусь інформацію. Де вони? Чому їх не випускають? Що з рештою? Що з Ґрейнджер? Відповідей не було, як не було й реакції з боку невідомих людей. І навіть коли Драко кидався на них із кулаками та погрозами, вони лише скручували його на підлозі та кололи подвійну дозу заспокійливого. Стіни в його кімнаті запацьорені кров'ю, а штукатурка білим покривалом обсипається на підлогу під кулаками.
І якщо це його особисте божевілля, Драко мусить знати, що він у ньому не один.
У грудні їм дозволили виходити зі своїх палат. Лікарняний одяг був страшенно легким і не рятував від грудневих морозів, проте ніхто з них не смів говорити про це вслух. Тео якось поскаржився на холод у палаті, після чого його засунули в парилку для термообробки тканин.
Драко двічі за осінь хворів пневмонією, але ніхто й пальцем не ворухнув заради його одужання. Здавалося, вони потрапили до пекла на землі.
За кілька днів до Різдва випав сніг, і пацієнтам дозволили вийти у внутрішній двір лікарні. Зламані каталки та крапельниці вже перестали дивувати, а писк щурів став звичною справою для кожного з них. Стара лавка під деревом була улюбленим місцем збору Тео, Гаррі та Драко, які майже весь час мовчали, зрідка здригаючись від вітру. Вони сиділи поруч, і це була найкраща підтримка, на яку кожен міг розраховувати за таких обставин. Утрьох вони зустрічалися щодня протягом кількох тижнів, просто щоб відчувати чиюсь присутність поряд. Щоб розуміти, що вони не одинокі у своєму божевіллі.
Одного дня Гаррі не прийшов.
Того дня Драко, як завжди, йшов у двір під наглядом медбрата. Зазвичай усі троє зустрічалися біля виходу і разом йшли на вулицю, але цього разу, коли Мелфой підійшов до дверей, на нього чекав лише Тео. Переглянувшись, вони прийняли безмовне рішення чекати на друга. Однак ні за п'ять, ні за десять, ні за тридцять хвилин Поттер так і не з'явився. Протягом усієї прогулянки Драко тривожився. Він знав — Нот відчував те саме. За час перебування на вулиці вони не сказали одне одному ні слова, мовчки чекаючи на Гаррі. Дні тяглися безликим полотном, повторюючи один одного. Мелфой із Теодором спускалися на подвір'я, сідали на лавку і сиділи на морозі доти, доки їх не кликали назад. Чекали Поттера.
Але він більше не приходив.
***
На Різдво вони зустрілися знову.
Мелфой, як завжди, сидів із Теодором на вулиці і спостерігав за сніжинками. Цьогорічна зима була суворою, сніг засипав дворик по самі борти лавок. Драко заздрив сніжинкам — їх не тримали півроку під замком блядської лікарні, приховуючи від зовнішнього світу. А чи він взагалі був, зовнішній світ? Мелфой забув, як виглядають вулиці, будинки, інші люди. Він почувався так, ніби перебував у вигнанні, ніби це була його особиста в'язниця. Тільки от в Азкабані не виводили надвір спостерігати за снігом, як і не ставили досліди на людях. Здавалося, це єдині відмінності.
Хлопці мовчки сиділи на засніженій лавці, і кожен із них потирав руки від холоду. Мороз пофарбував їх щоки у яскравий бордовий колір, від чого обидва стали виглядати затишно. Тео першим повернув голову на звук дверей і завмер, дивлячись за спину Мелфою. Драко теж повернувся, коли зрозумів, що Теодор занадто довго вирячається в одну точку.
Поворот шиї.
Здивування.
Радість.
Посмішка.
Він нарешті побачив її.
Ноги не слухали. Вони самі несли Мелфоя до неї, з кожним кроком скорочуючи відстань між ними. Драко зупинився, коли його груди почали стикатися з її, і витріщився на бліде обличчя навпроти. Синці під очима, тьмяне волосся біля скронь і мертві очі — все, що залишилося від Герміони Ґрейнджер. Запалені щоки на посірілому обличчі, знекровлені губи, але щаслива посмішка. Вона — єдине, що вказує на те, що Драко не збожеволів і не стоїть навпроти незнайомої йому дівчини.
А потім він обійняв її. Міцно, до синців стиснув ребра і притиснув до себе так близько, як тільки міг. Драко вдихав запах її волосся та заспокоювався. Нарешті вона поряд. Герміона несміливо відповіла на обійми, опускаючи руки на міцну спину хлопця, притискаючись ближче. Вона відчувала тепло, яке пашіло від нього, незважаючи навіть на те, що вони стояли на морозі, а їм на плечі падали сніжинки. Мелфой відчувався, як щось рідне, спокійне. Їхні дотики давали зрозуміти, що вони більше не самотні.
Вони відірвалися один від одного лише тоді, коли почули кахикання Теодора за спиною. Щоки Герміони почервоніли ще більше, а Драко старанно вдавав, що це не він щойно ледь не пустив сльозу. Нот підійшов до Ґрейнджер і теж міцно обійняв її, викликаючи у Драко приплив роздратування. Дівчина обвила торс Тео руками, відповідаючи на обійми. Вона сумувала за друзями.
Коли Герміона виплуталася з ведмежих обіймів Теодора, то взяла обох хлопців за руки і попрямувала до зламаної лави. Вони не говорили, просто йшли пліч-о-пліч.
Кожен думав, що, можливо, все зміниться, якщо вони знову разом, нехай вже без Гаррі та Рона. Луна не часто виходила на вулицю, воліючи бавити дні на брудному матраці в палаті. А коли виходила, то хлопці слухали її історії про те, як нарґли в палаті влаштували ціле поселення під стелею. Драко ніколи не визнав би цього, але такі моменти змушували його посміхатися. Щось мало залишатися незмінним.
Так вони й сиділи у своїх піжамах під снігопадом і холодним північним вітром, тримаючись за руки. Їм було начхати на погоду, на лікарів, які будь-якої миті могли відірвати їх один від одного, на проблеми зовнішнього світу. Вони були разом — і це головне.
***
У січні їх заселили до однієї палати. Луна м'яко посміхнулася цілителю і прийняла цю новину, як щось звичайне. Решту ця подія насторожила. З чого лікарям йти на поступки після всього, що вони змусили їх пережити?
Речі перенесли за день. Кожен із них мав змінний одяг і кілька особистих речей. Герміоні дозволили взяти з собою пару книг, Драко забрав блокнот, який служив йому щоденником, і ручку до нього. На тумбочці Луни стояли незрозумілі амулети і ловці снів, а Тео... Тео нічого з собою не взяв, аргументуючи це тим, що йому нічого не треба. Палички у них забрали, щоб вони не нашкодили ні собі, ні іншим. Фотографії їм теж не дозволили взяти, посилаючись на те, що спогади можуть зруйнувати той бар'єр, який відділяє їхню свідомість від безумства.
Синдром того, хто вижив, — так це називали цілителі. Вони вважали, що кожен із них звинувачує себе у всіх смертях внаслідок Битви за Гоґвортс. Суїцидальні думки, депресія, заподіяння каліцтв — наслідки цього синдрому. Але чомусь ніхто з лікарів не питав, що відчувають постраждалі. Нікого це не цікавило. У лікарні був протокол, за яким і діяли цілителі. Але цього було замало.
Вони потребували спілкування. Проводити час під замкóм із павуками на стінах і своїми демонами — найгірше покаранням для кожного з них. Вони сумували за нормальним життям, за рідними та близькими. Один за одним.
Відтоді, як їх поселили разом, атмосфера в палаті стала набагато приємнішою. Вони могли просто сидіти, не розмовляючи, але відчувати безмовну підтримку. Вони більше не самі.
Чотири вузькі ліжка стояли біля стін, віддзеркалюючи ліжка, що стояли навпроти. На кожній тумбочці лежали особисті речі та ліки пацієнтів. Навіть пігулки були білими, ніби хтось викачав із життів привидів фарби, залишаючи лише бляклі кольори.
Тео щоночі прокидався від кошмарів, а Герміона кричала уві сні так, ніби відчувала фізичний біль. І вони обидва знаходили втіху в обіймах людей, які розділяли з ними палату. Після кожного нападу Герміони Мелфой залазив на її ліжко, заспокоюючи і заколисуючи Ґрейнджер. Спочатку було важко, вона не переставала кричати і ще більше впадала в істерику від кожного його дотику, але згодом полегшало. Драко притискав її до грудей і шепотів безладні фрази їй у маківку, проводячи долонею по її волоссю. Герміона затихала. Вона міцно стискала пальці на його футболці і клювала носом у брудну тканину, дозволяючи Мелфою заспокоювати її. І це спрацьовувало.
Луна теж прокидалася ночами, але лиш для того, щоб сидіти з Теодором, тримаючи його за руку після того, як він раптом підскакував на ліжку, важко дихаючи від поганого сну. Їхній несподіваний союз не став чимось дивовижним для Драко, бо в їхній ситуації неможливо було не піддатися спокусі бути поряд із кимось. Із кимось, хто зможе повернути тебе назад із прірви підсвідомості.
Кожен із них щось втратив у цій божевільній війні. І зараз, через півроку після її закінчення, вони знайшли один одного.
***
У лютому вони дізналися, що цілителі підмішували їм у зілля препарат, що пригнічував їх магію, і що білі таблетки на тумбочках були снодійним.
Під час чергової прогулянки, з якої вони вирішили піти раніше через холодний лютневий дощ, вони натрапили на медиків, які виходили з їхньої палати. Теодор притиснув палець до губ, закликаючи решту залишатися непоміченими.
І вони почали слухати.
Люди в халатах обговорювали нову дозу снодійного, пропонуючи зменшити її. Це стало останньою краплею.
Тео з Драко вийшли з-за рогу, йдучи прямо на медиків, рішуче збираючись закінчити все це і почати нове життя далеко від цього паршивого місця. Різким розмахом руки Драко вдарив одного з цілителів у щелепу, дезорієнтуючи його. Тео ж, не гаючись, повалив на підлогу другого, утримуючи його руки на підлозі. Удар коліном у живіт допоміг знерухомити лікаря, і Нот встав, щоб допомогти Мелфою.
Це стало його помилкою.
Удар ребром долоні під коліно — і Тео лежить на підлозі, заливаючи брудний бетон кров'ю, що струменить зі зламаного носа. Його руки скрутили і зафіксували за спиною, запобігаючи можливості встати на ноги. Драко підбіг до друга, але був зупинений потужним ударом в обличчя від того цілителя, якого сам і бив.
У вухах дзвеніло, а тонкий кривавий струмок стікав на підборіддя і крапав на брудну футболку. Мелфой зробив два кроки назад і сперся на стіну, щоб утримати рівновагу. Перебування в лікарні і всі таблетки, які він змушений був пити, значно послабили його. Кожен новий удар супроводжувався хрускотом його носа чи зубів. Краєм свідомості він уловлював крики Ґрейнджер, але вже не мав сил їй відповідати. А коли тіло пронизало ударом струму, Драко з'їхав униз по стіні без сил.
Останнім, що він бачив перед тим, як повністю зануритися в безпам'ятство, було обличчя Герміони навпроти його власного та її губи на його чолі. А ще її сльози, що крапали на його розбиту вилицю.
І цієї миті він нарешті відчув себе щасливим.
Драко не приходив до тями два тижні. І всі ці чотирнадцять днів Ґрейнджер була поруч. Цілителі відмовилися лікувати його, посилаючись на те, що Мелфой сам винен у тому, що трапилося, але Герміона не здавалася.
Перші пару днів були найважчими для неї. Красиве обличчя Мелфоя спотворював біль, а синці та садна вкривали більшу частину шкіри. Великий фінгал під оком і синець на нижній губі виглядали жахливо на тлі блідої шкіри. На його грудях залишилися сліди від електричного розряду, а гематоми на ребрах вирізнялися яскраво-фіолетовими плямами.
Ґрейнджер не відходила від нього і весь свій час проводила біля ліжка, тримаючи хлопця за руку. Вона перестала виходити на вулицю разом із Тео та Луною, стала менше їсти і перетворилася на тінь самої себе, проте наполегливо ігнорувала власне нездужання заради Драко. Іноді він, наче від болю, згортався на боці, притягуючи коліна до грудей, але очі так і не розплющував. Герміона здригалася щоразу, коли Мелфой стогнав або видавав звуки, схожі на ті, що вириваються під час страждань. Вона миттю опинялася поруч і починала заспокійливо проводити пальцями по його волоссю, перебираючи помітно відрослі пасма. Їхня м'якість вражала, навіть зараз, коли вони не мали умов для особистої гігієни та належного харчування, і Герміона щоразу дивувалася цьому.
А ще вона плакала. Вночі, поки ніхто не чув, схлипувала в подушку від безвиході та розпачу. Їй було дуже прикро за Драко, за Тео, за себе з Луною і за Гаррі з Роном, яких вже немає поруч. Герміона іноді навіть не помічала, як сльози самі починали текти її обличчям. Зазвичай таке траплялося, коли вона сиділа на ліжку Драко, тримаючи того за руку, і лагідно гладила його долоню. І тільки коли солоні краплі падали на його прозору шкіру, Герміона усвідомлювала, що весь цей час плакала.
Їй здавалося, що її сльози вже мали пропалити дірку в його руці — настільки отруйними вони ставали від внутрішнього болю Ґрейнджер. Він спалював Герміону зсередини, залишаючи лише золу від її віри у краще і щасливий фінал у їхній історії. Вона розуміла, що навряд чи вони доживуть до того самого фіналу, але поки вони дихають — стають дедалі ближчими до нього. Бо кожен новий день — перемога. І якщо поразка наздожене їх у цій лікарні, їхні друзі знатимуть, що вони боролися до кінця.
***
Драко отямився лише на початку березня. Герміона, як завжди сиділа біля нього, тримаючи його долоню у своїй. Його велика у її маленькій.
Вона відчувала незрозумілий захист і комфорт, сидячи поряд із ним і дивлячись у вікно, що знаходиться ліворуч від ліжка. Ґрейнджер, ніби перебувала в прострації, не звертаючи уваги ні на Тео з Луною, які вийшли на вулицю, ні на цілителя, який приніс їй обід, ні на вітер, що тріпав сухі голі гілки біля вікна. Вона підігнула під себе коліно і сперлася на холодну стіну, не відриваючи погляду від вікна. І тільки тоді, коли долоня Драко заворушилася в її, вона здригнулася і повернула голову в його бік.
Мелфой скривився і розплющив очі, одразу ж закриваючи їх через денне світло. Він застогнав від ріжучого болю в голові через незвичну для очей яскравість і перекинувся на бік, зариваючись обличчям у подушки. Тіло все ще боліло від отриманих травм, тому він намагався бути обережним. Драко не одразу зрозумів, що відбувається і де він перебуває, поки м'яка долоня не ковзнула по його чолу, прибираючи навислі пасма. Спогади нестримним потоком наринули на нього, і Мелфой знову застогнав від нового нападу головного болю.
Гоґвортс.
Вибух.
Менор.
Лікарня.
Ґрейнджер.
Він перекинувся назад на спину і обережно розплющив одне око. Нечіткий образ дівчини був першим, що він побачив. Мелфой не міг роздивитися деталі, але був певен, що перед ним Герміона. Стурбована, вона нервово закушувала губу і водила пальцями по його руці, погладжуючи холодну шкіру. У міру того, як зір Драко ставав чіткішим, він міг роздивитися схвильований погляд і сльози в карих очах. Її підборіддя затремтіло, і Герміона прикрила рота долонею, міцно притискаючи ту до шкіри.
Як же вона сумувала за ним.
А потім її губи розпливлися в найприголомшливішій усмішці, яку Драко коли-небудь бачив, і Герміона кинулася йому на шию. Все його тіло сповнилося теплом, коли він відчув її руки на шиї та дихання на шкірі. Буйні пасма волосся лізли йому в рот, і Драко уткнувся в них обличчям, потопаючи в тремтінні знайомого запаху.
Ще слабкі після тижнів безтями руки Драко обвилися навколо її талії, тремтячи. Він провів однією рукою по її спині вгору-вниз і зупинився, відчуваючи нездужання та слабкість. Герміона відпустила його і сіла, дивлячись просто в глибину його сірих очей. Сльози ще котилися її обличчям, і Мелфой відчув укол провини за те, що змусив її плакати. Він раптом зрозумів, що своєю дитячою поведінкою та бажанням втекти змусив страждати не лише себе, а ще й Тео, Герміону та Лавґуд. Його друг постраждав фізично, хоч і не так сильно, як Драко, а обидві дівчини почувалися спустошеними. Темні кола під очима Герміони від недосипу та відсутності їжі змусили його нутрощі стиснутися, а серце збитися зі звичного ритму. Який він мудак.
— Ґрейнджер, — на останніх літерах його голос затремтів через сильну сухість у роті, переходячи на шепіт.
Герміона піднялася з його ліжка і швидкими кроками перетнула палату, прямуючи до своєї тумбочки. Дівчина взяла склянку води та пішла назад до Драко. Обережно, щоб не пролити воду, вона піднесла склянку до його губ. Мелфой жадібними ковтками повністю спустошив посудину. Кілька крапель стікали його підборіддям, капаючи на футболку, і Герміона поглядом простежила цю вологу доріжку на його тілі. Вона перевела погляд назад на очі Мелфоя, перш ніж він помітив її пильний погляд, сфокусований на мокрій плямі на його грудях.
Промочивши горло, Драко знову заговорив:
— Ґрейнджер. Дякую, — спробував сісти у ліжку, але ломота в тілі не давала йому можливості зробити це самостійно. Герміона допомогла йому прийняти стійке положення і зручно сісти, притулившись спиною до ліжка. Її дотики посилали рій мурашок тілом, і Драко не міг цьому протистояти. Він не хотів із цим боротися.
— Нема за що, Мелфою, — вона знову посміхнулася куточками губ.
Це були її перші слова, сказані йому за час їхнього перебування в лікарні. Вони ніколи не розмовляли, а просто насолоджувалися компанією один одного, знаходячи втіху в обіймах. Її голос гострий і скрипливий від того, як довго вона мовчала, але Мелфой чіплявся за нього.
Шукав раніше знайомі йому частоти її тембру та запам'ятовував кожну емоцію. Мерліне, він сумував за своєю Ґрейнджер.
Підняв руку і провів нею по вологій холодній щоці дівчини. Ґрейнджер хитнулася до нього, як кішка, насолоджуючись дотиком шкіри до шкіри. Після майже місяця без Мелфоя Герміона насолоджувалась кожною миттю поруч із ним, дякуючи Мерліну за цю можливість. У них не було нікого, крім один одного, і вони обоє боролися з тим, щоб стати ще ближчими.
Але все має межу.
Не в силах більше стримуватись, Драко потягнув дівчину на себе. Герміона впала на його тіло і вперлася долоньками в груди. Очі в очі, і повітря від їхнього дихання змішується. Секунда — і його губи на її. Сухі, потріскані, вони здавались Герміоні найкращими на той момент. Драко обережно провів язиком по її нижній губі і пірнув глибше, розкриваючи її рот.
Вдих — і вона зникла. Тому що Мелфой зводив її з розуму. Ніжно, допитливо, пестячи своїм ротом її. І навіть коли шкіра на його губі тріснула, випускаючи червону цівку крові, Герміона не відсахнулася. Вона злизала кров, поглиблюючи поцілунок. Її пальці в його волоссі, а його долоні на її талії — і вони обоє зрозуміли, що назад дороги немає.
Брудний, відчайдушний, рятівний — таким був їхній перший поцілунок. Мелфой і Ґрейнджер шукали втіху один в одному і знайшли її, сплітаючись язиками, пробуючи один одного на смак. І коли повітря в легенях закінчилося, а в грудях почало палати, вони неохоче відсторонилися один від одного.
Тяжко дихаючи, вони зіткнулися лобами, відновлюючи подих. Рваний, він лоскотав їхні обличчя, як нагадування про те, що сталося. Очі в очі, і обидва розуміють, що вони здалися. А боротися не хотілося.
Драко притягнув Герміону ще ближче до себе, обіймаючи Ґрейнджер і вдихаючи на повні груди. Незважаючи на ситуацію, він почувався набагато краще, коли вона була поряд. Герміона притулилася до його грудей, бажаючи відчувати його цілком і повністю, розчиняючись у ньому. Їхній поцілунок нарешті згладив усі кути та нерівності у їхніх взаєминах, даючи надію на порятунок. Ґрейнджер заплющила очі і залишила швидкоплинний цілунок на грудях Драко. Сон, що охопив її ще до пробудження Драко, повернувся, забираючи дівчину із собою. Вона вмостилася на грудях Мелфоя, відчуваючи такий потрібний їм обом спокій і заснула, відчуваючи його руки на своєму тілі.
Нарешті все стало нормально.
***
У квітні померла Луна.
Якось зранку вона просто не прокинулася. Цілителі сказали, що це — нещасний випадок. Нібито, вона випила неправильне дозування ліків, проте ніхто, крім них, не зміг би дати їй їх. Її тіло, накрите білим простирадлом, просто забрали з палати, поки судмедексперт розмовляв із головним цілителем.
Ця дівчина із загадковою усмішкою та вірою у краще була однією з тих, хто вірив у потойбічне життя та долю. Вона говорила, що їхня доля заздалегідь вирішена, і ніщо не може вплинути на ту чи іншу подію. Луна вірила у смерть, як у щось звичайне і природнє, і не порівнювала поховання з мороком і сльозами. Для неї це був звичайний день, коли людина знайомиться з новим, потойбічним життям і проживає ще тисячі і тисячі інших. Лавґуд була впевнена, що кожен померлий одного разу знайде спокій, ось тільки його особистий рай залежатиме лише від нього самого. Луна не боялася смерті і завжди знала, що одного разу, можливо, через певний час, інші теж відмовляться від віри в погане. Адже смерть — це обов'язок кожного, який рано чи пізно доведеться сплатити.
Драко обіймав Герміону, доки вона плакала. Мовчки. Тихо. Не видаючи ні звуку. Вона звикла ховати свої почуття та емоції, тому просто дозволила сльозам мокрими доріжками скочуватися по обличчю. Їй було до біса страшно. Троє з її друзів загинули в цій лікарні, і ніхто з тих, хто залишився, не знає, чи буде він наступним.
Тео сидів, згорбившись і спершись ліктями на стегна. Запустив пальці у волосся і відтягнув ті біля коріння, видавши при цьому хрипке гарчання. Герміона знала, що він зблизився з Луною, і чекала, що йому буде боляче, але вона не думала, що коли-небудь побачить Теодора Нота зі сльозами на очах.
Він теж не видавав ні звуку — тільки тремтячі плечі видавали зламаного хлопця, який втратив свій якір. Втратив дівчину, завдяки якій не збожеволів. І зараз Тео провалювався в ту прірву, з якої вибрався зовсім недавно, окрилений думкою про те, що він більше не один.
Нот різко зірвався зі свого місця і з оглушливим криком заніс стиснутий кулак над стіною. Він бив доти, доки під його черевиками не утворилася калюжка крові, а його несамовитий крик не перейшов на хрипкий шепіт. Теодор виглядав, як людина, яка здалася. Переможеним. Як людина, у якої забрали останню дорогу серцю річ. І поки кров крапала на підлогу, а сльози стікали по брудному обличчю, він дивився пустим поглядом на ліжко Луни і шепотів нерозбірливі фрази про порятунок та смерть. Але спасіння так і не прийшло, а смерть схилила над їхньою трійцею голову, чіпляючи косою їхні шиї і штовхаючи на себе.
Із безодні божевілля його витягнув Драко, який із силою врізав йому по обличчю після інших марних спроб привести Нота в адекватний стан. Він здригнувся, але більше нічим не виявив свого здивування від удару друга. Мелфой у мовчазному жесті підтримки поклав долоню на плече Тео і стиснув його, дивлячись прямо в зелені очі навпроти. Драко помітив рух позаду себе і напружився, але одразу розслабився, коли відчув рідний запах Ґрейнджер. Вона сіла навпроти Тео і міцно притиснулася до його грудей, обвивши його тіло руками. Драко знав, що вона дуже тяжко перенесла смерть подруги, тому розумів, що їй необхідно розділити свою втрату з людиною, для якої цей удар став таким же сильним. Нот міцно стиснув тендітне тіло подруги в обіймах і уткнувся носом у кучеряве волосся, стримуючи крик розпачу, що намагався вирватися з його горла. Вони не заслужили такого життя. Не заради цього вони боролися, воюючи не на життя, а на смерть.
Коли Герміона відсторонилася від Тео, її обличчя уособлювало печаль і безмежне горе, а в очах зяяла порожнеча. Драко тільки вдалося витягнути її з кокона самобичування і депресії, як вона знову впала в свого роду анабіоз, дорогою до якого успішно приховала сліди, щоб її ніхто не знайшов. Страх і розпач скували її тіло і тримали в лещатах душу, отруюючи організм, наче трунок. І Мелфой намагався дійти крізь її броню до самого серця, щоб ці почуття не поглинули її, відриваючи від реального світу.
Драко шкірою відчував їхню безвихідь, яка сотнею дементорів ширяла в повітрі і висмоктувала все добре і щасливе, що в них залишилося. Він втратив надто багатьох людей за своє життя, щоб так просто здатися та втратити ще двох. Тео і Герміона — все, що в нього залишилося. Вони являли собою ланки ланцюга, які пов'язували Мелфоя з теперішнім, минулим і майбутнім. І якщо одна ланка від'єднається від інших, все зруйнується, як доміно.
Вони сиділи втрьох біля сирої стіни, мовчки обмірковуючи подію. Ще одна втрата. Ще один страх залишитися одному в цьому світі. І доки вони є один в одного, а їхні серця б'ються заради кращого майбутнього, вони не зламаються. Бо обіцяли. Тому що смерті їхніх друзів не стануть марними. І якщо заради свободи їм трьом доведеться горіти, то вони зроблять це, згоряючи цілком і повністю, залишаючи по собі лише попіл минулого.
***
Другого травня їх відпустили.
У першу річницю битви, яка зламала їхнє життя і розділила їх на «до» та «після», прийшов головний лікар, відчинив двері і просто випустив їх.
На змучених обличчях читалося нерозуміння і навіть страх. Цілий рік вони провели під замкóм, усередині сірих кольорів і відсутності будь-яких інших фарб. Замкнені самі з собою і своїми думками, вони поступово божеволіли, і лише компанія один одного не дозволяла їм повністю провалитися в морок. А тепер, коли належали самі собі у величезному, але чужому для них світі, ніхто з них не знав, що робити далі.
Магії немає.
Ліки, які вони пили протягом року, придушили чаклунство в їхніх венах, без права повернути його назад. Зараз кожен із них був маґлом, позбавленим частини самого себе. Начебто магію відрізали від них розжареним ножем, як злоякісну пухлину. Різко, боляче, як зірвати пластир.
Їм нікуди йти.
Троє зламаних підлітків у величезному світі, чужому для них. Вони були примарами, душами, що заблукали, які були не в змозі жити нормально. Вони забули, що таке сонце. Більше воно їм не світило.
Не сказавши і десятка слів, цілитель просто виставив їх за двері, показуючи шлях до нової реальності. Без вогких стін, що пахнуть бетоном та пліснявою. Без лікарняних ліжок та порожніх коридорів. Без Гаррі, Рона та Луни. Тепер Герміона, Драко та Тео належали самі собі. Кожен із днів міг стати останнім, адже під ногами була прірва. Невідомість лякала до тремтіння та судом, але жоден із них не готовий був заплатити ту ціну, яку вимагали б у лікарні. У них нічого не лишилося.
Платити нічим.
Герміона взяла Драко за руку і стиснула його пальці. Тому що було страшно, а з ним вона почувалася у безпеці. Як за кам'яною стіною. І поки вона не дасть тріщини, Герміона ховатиметься за нею. Мелфой погладив її кісточки великим пальцем, надаючи їй почуття спокою, незважаючи на ситуацію.
Вони стояли на порозі нового життя, тримаючи в руках мізерні запаси особистих речей, які були в лікарні. Нічого не кажучи один одному, вони повільно йшли вздовж кам'яних джунглів Лондона, привертаючи увагу перехожих. Бліді, худі, з синцями під очима і на руках, від вічних уколів і крапельниць, вони скидалися на вуличних наркоманів. Усі обходили їхню трійцю стороною, не бажаючи зв'язуватися з ними. І це било їх, наче батогом.
Герміона тулилася до боку Мелфоя, шукаючи в ньому безпеки та тепла. З ним було спокійно, і Ґрейнджер відчувала, що він завжди захищатиме її, чого б це йому не коштувало.
І він захищав. Бо знав, що їй це потрібно — щоб перед Герміоною була чиясь спина, яка сховає її від усіх негараздів. Така маленька і тендітна, вона потребувала Драко. Його теплих обіймів і заспокійливих слів, коли вона щоночі прокидалася від власного крику. Вона потребувала його, як повітря, тому що з дня Битви за Гоґвортс Герміони Ґрейнджер без Драко Мелфоя просто не існувало.
***
Травневі грози створювали атмосферу смутку.
Холодні краплі дощу відбивали мірний ритм за іржавим парапетом. Вони про щось розмовляли один з одним, не дозволяючи людським вухам підслухати інтимну розмову.
Щільна дощова пелена заломлювала світло вуличних ліхтарів і фар машин, що проїжджали повз. Перехожі на вулиці поспішали до своїх будинків, щільно кутаючись у джинсові куртки чи кофти. Сильний вітер виламував спиці парасольок, змушуючи людей мокнути під дощем.
Хлопець і дівчина лежали на старому скрипучому дивані, зігріваючись в обіймах один одного. Дихання Драко лоскотало шкіру на шиї Герміони, а її локон біля вуха постійно смикався від цього. Драко міцно притискав Ґрейнджер до грудей, тримаючи руки на її талії. Він боявся, що вона зникне. Минуло вже три тижні після їх виписки, але він все ще зі страхом прокидався від кошмарів, у яких її не було поряд.
Вони завжди засинали та прокидалися разом. Вранці, якщо Драко не було поруч, у Герміони починалися панічні атаки, а Мелфой не міг заснути, не відчуваючи рідного тіла в руках. Вони обоє були хворі, а ліки можна було отримати лише один від одного.
У їхній квартирі майже не було меблів. Стіл, диван, книжкова шафа та два стільці. Обдерті стіни карамельного кольору та старий лінолеум не додавали затишку, але нікого це не хвилювало. Головне, що вони мали дах над головою. Перші три дні після виписки вони жили на вулиці разом із Тео, бо йти було просто нікуди. Батьки Герміони продали будинок, а Тео і Драко не мали нерухомості в маґлівському Лондоні. Холодні лавки в парках і гамірна вокзальна станція, покинуті будівлі та чужі гаражі були їхнім притулком доти, доки Драко не знайшов їм квартиру. Щоночі він стискав долоню Герміони, щоб переконатися, що вона поруч, а вона хилилася до нього в пошуках тепла та захисту, на підсвідомому рівні розуміючи, що крім Драко їй ніхто не допоможе.
І лише жовте світло ліхтарів бачило, як вона відчайдушно шукала порятунку в цій людині, і як він дарував їй свою любов і турботу на зламаних лавках Лондонського парку. Позбавлені грошей, вони намагалися влаштуватися на роботу, щоб оплачувати житло та їжу. Тео навіть зміг знайти вакансію прибиральником у придорожньому кафе, а Драко запропонували роботу на заправці. Жоден із них не мав уявлення про те, з чим вони повинні працювати, але потреба в грошах переважала страх незнання. Повертаючись додому пізно ввечері, вони обговорювали прожитий день, поки Герміона розігрівала вечерю. Вона вирішила, що поки Драко і Тео працюють, вона може перебувати вдома та облаштовувати їхню квартиру, а в майбутньому знайде собі заробіток.
Їхня квартира знаходилася на останньому поверсі старого будинку. Одна кімната, кухня, санвузол. Брудні вікна відкривали вид на бідний район Лондона, де ночами чулися поліцейські сирени та чужі крики. Але нікому з них не було до цього діла — власні крики заглушали все, що долинало з вулиці. Жахи не припинилися, здавалося, вони тільки посилилися. Смерті, ліки, білі стіни — все це переслідувало їх ночами, відриваючи від реальності. Тео часто плакав уві сні, Герміона згорталася в позу ембріона, а Драко кричав. Кожен із них намагався підтримувати один одного, тому що в цьому світі не було більше нікого, хто знав, через що вони пройшли. Драко робив Ноту міцний ромашковий чай, поки Герміона розминала його тіло після нічних судом. Хоча Теодор і не показував друзям свій внутрішній стан, він був морально знищений. Смерть Луни дуже підкосила його, і після цього він знову замкнувся в собі. Нежива, бліда і худа тінь колись гарного юнака тепер була лише подобою людини, мертвої всередині.
Спочатку Нот приходив додому одразу після роботи, щоб провести більше часу з друзями. Вони могли мовчки сидіти на дивані, дивлячись телевізор, який показував лише три канали, або обговорювати буденні справи. Герміона якось принесла додому гральні карти і кілька настільних ігор, над якими вони з Драко і Тео просиділи до самого ранку, поки передсвітанкові промені не почали пробиватися крізь штори їхньої квартири.
Згодом Теодор почав приходити пізніше, а друзям казав, що начальник змінив його робочий графік. Він йшов із роботи вчасно, воліючи гуляти порожніми вулицями, поки не промокне до нитки. Став частіше пропадати в барах і пабах, напиватися і вплутуватися в бійки. Дешевий алкоголь і адреналін у крові стали тими ліками, яких він не міг отримати від Драко та Герміони. Від розбитої вилиці та пляшки віскі витав запах свободи, а тютюновий дим сигарет з ментолом проникав у кров, доводячи хлопця до ейфорії.
Від Теодора несло смертю.
Якось у їхній квартирі стало тихо. Настільки, що це лякало. Тиша ніколи не була добрим знаком, враховуючи обставини. Коли Драко прийшов із роботи, Герміони не було вдома. Але Мелфой знав, що Тео мав прийти раніше.
У ванній кімнаті було холодно. Холод пронизував до кісток, і справа була зовсім не в температурі. Липке почуття втрати і страху огортало горло, Драко не міг зробити і вдиху. Тіло Тео майже повністю знаходилося під водою, лише рука з сигаретою, що тліла в ній, звисала з бортика. Дим струмував до стелі, в протилежному напрямку від Нота, який із кожною миттю занурювався глибше. І з кожною миттю Драко розумів, що Тео не рухається. Зовсім.
Схопивши друга за футболку, Мелфой ривком підняв його над водою, надаючи тілу сидяче положення. Тканина прилипла до тіла, відкриваючи погляду Драко те, що грудна клітина Тео не піднімається, а діафрагма не скорочується.
Блять.
Після того, як тіло опинилося на підлозі, Драко став намагатися врятувати друга. Серцево-легенева реанімація та штучне дихання. Раз — і він тисне на груди. Два — і притискає свої губи до його рота, поділяючи кисень на двох. Тому, що боляче. Тому, що він не може втратити Тео. Тому, що він втратить себе.
Сто двадцять ударів за хвилину.
Піт холодною змійкою стікає по обличчю, поєднуючись зі сльозами. Вена на шиї здулася від напруги, поки Мелфой перебував у власному пеклі. І тільки через вічність, як йому здається, він почув вдих. Хриплий, ледве чутний.
Тео живий.
Він сідає, випльовуючи воду з легень. Пальці судомно стискаються, намагаються зачепитися за повітря, але незграбно падають на холодну мармурову плитку, розбризкуючи кров по підлозі. Сигарета котиться під раковину і згасає в калабані розлитої води. Тяжке дихання і збитий кашель — єдині звуки у їхній квартирі. І коли зелені очі зустрічаються із сірими, обидва дозволяють собі здатися, опиняючись у міцних обіймах один одного. Відчайдушних, хворих обіймах, які допомагають впоратися з подією. Сльози течуть по їхніх обличчях, а невиразні слова підтримки та вибачень поєднуються між собою. Їм обом начхати на слова, якщо руки відчувають живу плоть під собою. Якщо вони обидва живі.
Тієї ночі, коли Герміона повернулася додому, всі троє сиділи на дивані, тримаючись за руки. Кожен раптом зрозумів, що будь-який момент може стати для них останнім. І невідомо, коли цей момент настане.
***
Через півроку стало легше.
Жовтень почався із того, що Тео знайшов квартиру. На роботі він познайомився із офіціанткою, яка майже змогла поставити його на ноги.
Єва — життя.
Вона справді стала початком нового життя Теодора, чистим аркушем. Тим, що здавався йому неможливим. Єва влаштувалася на роботу через два місяці після Тео, і вони були єдиними, хто не підходив під вік «покеру й віскі». Розумна, на два роки старша за Нота, вона завжди могла підтримати розмову, навіть коли сам Тео цього не хотів. Спочатку, коли вони тільки познайомилися, він усіляко відштовхував дівчину і часто виходив із себе, коли Єва намагалася завести розмову. Скандали, биті чашки та часті перекури рятували його від того, щоб не зіпсувати те хитке відчуття примарного порядку.
Спочатку вона намагалася привернути його увагу, а потім, коли Нот став поводитися з нею, як повний мудак, почала грати з ним. Начебто спеціально виводила його з себе доти, доки він не грюкав дверима, мало не зносячи ту з петель, і не закурював, тримаючи сигарету тремтячими руками. Вона знала, що грає з вогнем, адже його неврівноважену психіку було видно за кілометр, але вперто продовжувала досягати мети.
І після трьох місяців криків і скандалів напруження між ними розжарилося до точки неповернення. Їхній перший поцілунок стався біля барної стійки пізно вночі, коли останній п'яний клієнт пішов, не заплативши. Чергова сварка вилилася в щось більше — у те, до чого вони йшли, самі того не розуміючи.
Тео слухав, як Єва на нього кричала, як била його по грудях, і відчував її долоні на своїй щоці. А потім затис між барною стійкою і своїм тілом, коли його губи обрушилися на неї. Це було грубо, брудно і жорстоко, але вона не скаржилася, а лише тягнулася ближче. Обпалюючі торкання язика викликали потік емоцій та адреналіну в обох. Напевно, це і послужило тому, що їх перший раз стався в придорожньому кафе пізно вночі, поки сильні пориви вітру створювали протяг, а грім грав свою музику ззовні.
Після цього все, здавалося, налагодилося. Начебто їхня особиста гроза нарешті закінчилася, надаючи місце сонцю. Звичайно, вони все ще сварилися, але все відбувалося тихіше. Більше не було роздратування та ворожості, і складалося таке відчуття, що вони перевіряють один одного. Намагалися зрозуміти, як довго це триватиме.
А зараз, коли жовтневі дні добігають кінця, Тео сидить на дивані в її маленькій квартирі, поки голова Єви спочиває на його плечі. Нот молився, щоб кожна мить із нею не була сном. Тому що, якщо він справді спить, він би не хотів прокидатися. Після смерті Луни він втратив частину себе, яку знову знайшов у дівчині, яка лежить поряд.
Це не було кохання, і Тео знав, що просто використовує Єву, але якщо це те, що приносить йому почуття спокою, то йому не соромно. Вона ніколи не питала його про майбутнє, тому що в них його не було. Обидва розуміли, що їм просто зручно разом, бо вони мали рятувати один одного, хоч ніхто й не розумів — від чого. Їх не хвилювали загальновизнані поняття «стосунків», тому що це були не вони. Вони просто були разом. І їх обох це влаштовувало.
***
Перший сніг пішов у листопаді. Коли Драко з Герміоною гуляли в одному з парків Лондона, тримаючись за руки, маленькі сніжинки кружляли у своєму танці, переливаючись у світлі вуличних ліхтарів та реклами. Мелфой цілував її посеред парку, поки перехожі намагалися швидше дійти до будинку до початку снігопаду.
Як маленькі діти, вони насолоджувалися прогулянкою. Кидалися снігом, кружляли і бігали один за одним, спотикаючись і ковзаючи на мокрій від снігу землі. І коли Драко спіймав Ґрейнджер і захопив у кільце обійм, цілуючи її, їм обом здавалося, що вони нарешті щасливі. Мелфой простягнув їй руку, запрошуючи на танець — прямо там, у парку посеред снігопаду, коли перехожих поряд немає і вони надані самі собі та один одному. Він закрутив її у вальсі так само, як сніжинки кружляли в повітрі — легко та злагоджено. Вони сміялися та посміхалися, здавалося, вперше за все життя, коли Драко повалив Герміону на землю, вже вкриту снігом, і навис зверху, знову цілуючи. Жадібно, з голодом та бажанням, а вона відповідала, обвиваючи руки навколо його шиї.
Мелфой продовжував цілувати її дорогою додому, цілував, поки замовляв їм каву навинос, і коли вони вже прийшли додому. Цілував так, начебто її поцілунки могли зцілити його душу. Проклав губами доріжку до яремної западинки і всмоктав шкіру під ключицею, залишаючи фіолетовий слід. Приспав поцілунками її шию, груди і плечі, то боляче кусаючи до синців, то ніжно проводячи язиком по шкірі, викликаючи рій мурашок по тілу.
Його мінливий настрій лякав і заводив одночасно. Він міг ніжно пестити чутливі місця її тіла, при цьому стискати зап'ястя до хрускоту та синців. Дихання Герміони збилося від цих дій, а стегна мимоволі стиснулися і піднялися назустріч Мелфою, коли він зняв її бюстгальтер і боляче прикусив сосок, стискаючи пальцями інший. Вільною рукою він пестив край її трусиків, не проникаючи всередину. Дражнив її.
Його язик вимальовував хитромудрі фігури навколо клітора, і навіть у такому стані Герміона зрозуміла, що це руни. Руни хтивості, бажання та любові. Рухи його язика у тандемі з грубими подушечками пальців унизу створювали відчуття падіння, коли ти не хочеш зупинятися.
Зіткнення з безоднею ще ніколи не було настільки приємним.
Нарешті він проник двома пальцями під білизну, збираючи вологу навколо її входу і розмазуючи змазку навколо клітора, підносячи Герміону до небес. Вона металася у ліжку, поки надто брудні слова виривалися з її рота. І коли палець Мелфоя ковзнув усередину, розтягуючи її, Ґрейнджер здалася. Одна її рука потяглася до шиї Драко, притягуючи до себе для поцілунку, поки пальці другої руки пурхали над резинкою його боксерів.
Вона відчула, як його член смикнувся від цього дотику і посунула стегнами назустріч його пальцям. Драко застогнав від її руху й уткнувся носом їй у шию, залишаючи там нові мітки. Він прискорив темп усередині неї і додав другий палець, за що був віддячений її долонею на члені. Герміона, обхопивши той біля основи, почала рухати рукою вгору-вниз, зачіпаючи великим пальцем голівку. Хриплі стогони Мелфоя підказували їй, що вона все робила правильно і, збільшивши швидкість, вона стала частіше рухати долонею.
Гортанний рик хлопця і різкий рух злякали Ґрейнджер, а коли Драко зімкнув свої пальці на її шиї, перекриваючи доступ до кисню, і зовсім здивували. Вільною рукою він узяв член і примостився біля її входу. Злегка натиснувши, він нарешті увійшов до неї. Спалах болю змусив Герміону замружитись, але Мелфой не зупинявся. Він поклав руку на дівочу щоку і погладив ніжну шкіру великим пальцем, після чого натиснув ним на м'які губи, аби вона відкрила їх. Залишив палець у неї в роті, і Ґрейнджер почала його смоктати, зносячи Драко дах.
Різким рухом він витяг палець із її рота і з силою стиснув її зап'ястя над головою. Його член напружено відчувався всередині неї, і Герміона розсунула стегна, щоб зменшити тертя.
І Мелфой перестав себе стримувати.
Його темп збився, прискорившись, поки його стегна з вульгарними ляпасами ударялися об стегна Герміони. Він грубо вбивався у її тіло, все ще стискаючи рукою шию дівчини. Біль між ніг відволікав від нав'язливого почуття нестачі кисню, а неприємний свербіж в тих місцях, де його зуби торкалися її шкіри нагадував, яким може бути Драко в момент пристрасті.
Коли він відчув скорочення м'язів навколо члена, то міцно поцілував Герміону. Його язик розсунув губи, проникнув усередину, щоб сплестись із її. Вологі звуки поцілунків та ляпанців двох тіл стали їх каталізатором. Герміона кінчила з тихим вигуком, а коли Мелфой відпустив її руки, обійняла його за шию. Через пару поштовхів у вже м'яке тіло Драко витягнув напружений член і вилився на плаский живіт.
Тяжке дихання обох і тікання настінного годинника були єдиними звуками в кімнаті. Вони не говорили один одному ні слова, а просто лежали на дивані, переплітаючи кінцівки. Фізична близькість вимотала обох, і тому голова Герміони мирно лежала на міцних грудях хлопця, поки той перебирав пальцями її сплутане волосся.
Завірюха все ще завивала за вікном так само, як буря емоцій не знаходила виходу в їхніх серцях. Але, на відміну від вулиці, їхні серця були сповнені теплом, яке не дозволяло їм перетворитися на лід.
Вони зігрівали один одного у всіх сенсах.
***
Життя без магії було складним.
Мелфой все ще тягнувся рукою під подушку, коли прокидався від чергового кошмару, сподіваючись знайти паличку. Але її, як і магії, не було. Тепер чари для них існували тільки на сторінках дитячих книг. Зараз, коли вони не могли створити навіть елементарний Лумос, легко повірити, що магії дійсно не існує. Ніби Гоґвортс, війна та їх дитинство — лише плоди хворої фантазії запаленої свідомості.
У це справді вірилося важко, особливо коли старі шрами нагадували про минуле. Щільні рубці від Сектумсемпри Поттера і шкіра, що огрубіла, на підборідді від падіння з мітли на п'ятому курсі — все це було спогадами про їхнє минуле життя.
Життя, в якому вони мертві.
І саме завдяки магії вони стали тими, ким є зараз. Зламаними і пригніченими привидами війни, що занапастила більшість населення Чарівного світу. Через магію. Неймовірний дар став їхньою смертю.
Магія не хороша й не погана. Все залежить від того, як її використовувати. І це зіграло злий жарт із кожним, у кому текло чаклунство. Магія — це інструмент, такий самий, як і паличка. Це частина життя кожного, окремий орган у людських тілах. І втративши її, всі троє загубили частину себе. Ту важливу частину, яка формувала їх особистості. Втративши можливість чаклувати, вони втратили себе. І цю втрату не зможе замінити ніхто.
Це не те, що ти можеш вибрати. Магія сама вибирає тебе. І якщо ти опинився з іншого боку вибору, шансів на інше життя вже не буде.
Коли Мелфой вперше вирішив сам скористатися блендером, аби перемолоти ягоди, він мало не втратив пальці. Непристосований до маґлівського життя, він необережно засунув руку в ємність із ягодами, щоб прибрати гнилу вишню, і натиснув на кнопку. Кров, перемішуючись з вишневим соком, залила всю кухонну поверхню і стіни, забарвлюючи їх у бордовий колір.
Його крик розбудив Герміону. Вона підірвалася з ліжка і кинулась на кухню, але Драко вже сидів на підлозі, притримуючи не пораненою рукою друге зап'ястя. Кров брудними цівками стікала вниз, забруднюючи вже потьмянілу Темну мітку. Шоковий стан не давав йому повною мірою відчути весь жах ситуації, тому він навіть не чув, як Герміона кликала його на ім'я і плакала. Не чув, як вона благала його подивитися на неї і викликала лікарів.
Її долоні були на його обличчі, коли приїхала «швидка». Знову білі халати, таблетки та голки. Знову дивні розмови і тремтіння по всьому тілу від запаху медикаментів. Знову страх. Паніка захлеснула їх обох, коли медики забирали Драко до лікарні. Герміона не могла цього допустити. Він не мусив бачити лікарняні ліжка та крапельниці після всього, що з ним сталося. Тільки не знову.
Його не було три дні.
Герміону не впускали до лікарні, бо вона не родичка і дружина. І нікого не хвилювало, що вони разом пережили набагато більше, ніж будь-яка пара, яка офіційно скріпила свій шлюб. Ґрейнджер плакала і благала лікарів дозволити їй побачити його, але всі лише розводили руками та наполягали, щоб вона покинула приміщення.
На четвертий день Драко виписали. Герміона вже не спала до того часу, як він переступив поріг їхньої квартири. Втомлений і блідий, він знову був схожий на привида. Тепер страх перед лікарнею був сильнішим за всі інші, крім страху за Герміону. Якщо себе Драко міг контролювати, то будь-який напад Ґрейнджер міг їй нашкодити. Вона найбільше постраждала в тій лікарні, а Драко навіть не знав, що з нею відбувалося за час, проведений у лабораторіях. Вона не говорить про це, а він боїться питати. Наче це зламає її. І воно справді зламає.
Герміона гладила його волосся, поки він лежав головою на її колінах і курив. Їдкий сигаретний дим витав у повітрі, отруюючи їх організми. Вони обоє мовчали, бо слова зайві. Ще один жах позаду, а вони знову разом. І це головне.
***
Померти за кохання нескладно. Складно знайти кохання, за яке варто померти.
Таку любов спеціально не шукають, вона сама знаходить тебе. Драко щоразу переконувався в цьому, коли сонне дихання дівчини лоскотало його шию після того, як він цілував її в лоба.
Вона була така невинна і природна, що в нього стискалося серце. Останнім часом Мелфой став помічати в її очах проблиски тієї Герміони, в яку колись закохався. Нарешті Драко знову бачив той вогонь і запал у теплоті її карих очей.
Цей контраст після їхніх спільних ночей виразно відчувався вранці, коли ніжні поцілунки проходили по ранах, що не загоїлися, на тілі. М'які торкання його губ пестили шрами від сигарет, залишені ним на гладкій шкірі раніше вночі.
Кожен справлявся з подією по-різному. Тео знайшов себе в Єві та дешевому алкоголі, а Мелфой та Ґрейнджер — у спільному болю. Якось після сексу, коли Мелфой курив, розжарений попіл впав на живіт Герміони. І їй сподобалося. Це було незвичайно, боляче та несподівано приємно. Фізичний біль допомагав заглушити душевний, тому вона часто просила Драко гасити недопалки об неї. Особливо під час близькості.
Її груди, плечі та живіт були посипані маленькими опіками, і Драко цілував кожен із них. Його покусані і сухі губи досліджували їх, а язик пурхав по шкірі, облизуючи рани. Тонкі довгі пальці тримали сигарету, доки фільтр пропадав між його губ. Через прокурене приміщення паморочилося в голові, а запах тютюну в'їдався в кожну клітину їхніх тіл.
Розпечений попіл тлів на кінці цигарки, коли Драко підносив пальці з нею до шкіри Герміони. Секунда за секундою, біль наближався, як щось природне, звичне. І коли вогонь обпікав тіло, Герміона відчувала задоволення. Тому що нарешті можна зосередитися на чомусь, крім переживань і страху. Медіатори впливають на рецептори, утворюючи больовий імпульс, який доходить до мозку. Сигнали говорять про те, щоб негайно відштовхнутись і прибрати руку Мелфоя, але емоції беруть над нею верх, і вона притискається ближче, цілуючи Драко в губи. Кусає. Боляче.
Кров знову стікає з тріснутої губи, і Герміона злизує її. Усміхається і знову кусає, залишаючи синці. Вона знає, що це йому подобається. Мелфой теж любить відчувати біль, і в цьому вони схожі.
Гострі нігті встромляються в його спину і прямують донизу, залишаючи за собою червоні смуги. Драко вигинає спину і гарчить, відповідаючи на поцілунок. Грубо. Жорстко.
Їхній секс рідко буває ніжним і чуттєвим. Найчастіше це сплеск емоцій, які накопичилися в них обох, і спосіб відчути себе краще. Вони обоє любили домінувати, їм подобалася змушувати іншого відчувати біль.
Герміона дряпала його шкіру до крові. Яскраві струмені текли по його спині та руках, крапаючи на білі простирадла. Всі його груди були всіяні старими шрамами, і Мелфою подобалося, що саме Герміона додасть ще кілька. Вона любила розмазувати кров по його тілу на доказ того, що вони рівні. Вона більше нічого не означала в їхньому світі, і краплі чистої крові більше не були знаком влади.
Іноді Герміона брала кухонний ніж і проводила лезом по білій шкірі Мелфоя, роблячи надрізи і випускаючи кров, а іноді задовольнялася лише нігтями. Вона заворожено спостерігала за тим, як тонкі цівки розмальовували тіло в червоний, і підставляла свої груди для нового опіку.
Біль протверезив їх, роблячи вразливими. І водночас сильними. Вони доповнювали одне одного і водночас були самостійними.
В одну з таких ночей, коли Герміона стогнала від пальців Мелфоя всередині і післясмаку болю на грудях від сигарет, Мелфой сказав:
— Я люблю тебе.
Рух його пальців прискорився, коли він притулився своїм чолом до її:
— Ґрейнджер, я, блять, люблю тебе. Що б не трапилося, я любитиму тебе. Чуєш?
Він стиснув долоню на її шиї і зазирнув у очі. Їй навіть не потрібно було відповідати, бо він вже знав відповідь. Не дарма кажуть, що очі — дзеркало душі. Коли Мелфой замінив пальці членом, він сильніше стиснув долоню і загарчав:
— Ти мене чуєш?
Вона лише кивнула у відповідь, не в змозі вимовити й слова. Але коли рухи його стегон стали грубішими і сильнішими, вона здалася.
— Так, так, чую, — поклала долоні на його обличчя. — Я люблю тебе. Люблю.
Тієї ночі вони лежали в обіймах один одного, а кошмари нарешті не мучили їх. Все було добре.
***
Напередодні Різдва лондонські вулиці змінювались до невпізнання. Головна ялинка сяяла на Трафальгарській Площі, а омела була розвішана у всіх дверних отворах магазинчиків. Яскраві гірлянди та різноманітність прикрас приковували погляди перехожих. У місті панувала казка.
У маленькій квартирі також була святкова атмосфера. Драко приніс після роботи пухнасту ялинку, а наступного дня вони з Герміоною пішли вибирати іграшки. Декілька кульок і намисто — цього було достатньо. Червоні, зелені, сині та жовті кулі прикрашали дерево, як данину поваги до їхнього минулого життя. Маленькі дракончики висіли на ялинці — Новий рік прийде під знаком дракона. Але також вони позначали ще одну частину їхнього минулого: Ніколи не буди сплячого дракона. Істота, яку маґли вважали міфом, подарувала їм багато спогадів. Перше завдання турніру на четвертому курсі, втеча з Ґрінґотса під час війни та Норберта — дракона Геґріда. У кожній іграшці закладений сенс, який змушував стискатися їхні серця. Адже, як раніше вже не буде.
У Святвечір Драко повів Герміону на ковзанку біля Музею Природознавства. Веселий сміх відвідувачів та розчервонілі щоки Драко змушували її посміхатися. Вони каталися, падали, підіймалися і знову падали. Але синці і подряпини на руках були нічим порівняно з тим блиском в очах і почуттями свободи, що захоплюють подих. Різдвяний дух творив дива, навіть не маючи доступу до Магії. Адже чари — це не лише помахи паличкою та заклинання. Це те, що закладено у душі, сприйняття світу. Це події та дії, які здавалися неможливими, але відбувалися у найпотрібніші моменти. Магія — це життя. А Різдво лише дає згадати, що кожен здатен творити магію своїми руками.
На святкову вечерю прийшли Тео та Єва. У центрі столу стояли свічки, що нагадували їм трьом про Велику Залу на канікулах. Про урочисту промову Дамблдора, про феєрверки близнюків Візлі та про подарунки під ялинкою, яку Геґрід ніс із Забороненого Лісу. Кожен спогад приносив ріжучий біль у грудях та неймовірне тепло. Бо це було. І ніколи більше не повториться.
Коли Біг Бен пробив північ, Драко поцілував Герміону під омелою. Традиція англійців — цілувати того, з ким хочеш провести рік. Дванадцять ударів курантів віщували майбутнє. Усі четверо підняли келихи, аби випити за Новий рік. Рік, повний надій та очікувань. І тільки Тео, Драко та Герміона пили за життя. За нове, щасливе життя у світі, де вони можуть бути у безпеці.
Із останнім ударом кожен загадав бажання. Стати, нарешті, щасливими.
За вікном падав сніг. Білий, як чиста сторінка. Сторінка нового життя.