Субота, 25 вересня 1999 р.
Літати легко. Свист бладжерів та футболок. Вітер у моїх вухах знищує будь-який шепіт.
Але мене дратує погляд рудої Візлі коли ми злітали. А ще, як Поттер дивиться на мене після того, як дівчина відводить його вбік.
Я мушу нагадати собі, що ми не друзі, коли Ґольдштейн пропонує випити після тренування. Я відмовляюся й бачу, як плечі Поттера опускаються від полегшення.
Виходжу звідти до того, як Візлі кидається на мене з криками.
~*~
Неділя, 26 вересня 1999 р.
Принаймні ми виграли проти департаменту магічних ігор і спорту. Джіні Візлі знаходить спосіб заспокоїтися задля матчу, тому що вона пасує мені, коли я відкритий, і я в останню секунду забиваю квафел.
Ґольдштейн обіймає мене в повітрі, ледь не збиваючи з мітли. Я усміхаюся. Лише раз.
Поттер має такий вигляд, ніби хоче поговорити зі мною, коли ми прямуємо до роздягалок, щоб прийняти душ і переодягнутися, тож я просто хапаю свої речі та виходжу, хоча дуже хочу, щоб Поттер побачив мій шрам, яким мене нагородив.
Коли я досягаю краю поля, то наспіх накладаю на себе Брудозникс і чую поруч голос, який скандує: «Вперед! Ґрифіндор! Гей! Ґрифіндор!»
Я повертаюся, щоб глянути на власника голосу, і дивлюся в знайомі, веселі очі. Я зупиняюся, здивований.
Пенсі.
Вона посміхається мені, ніби ми не бачилися лише кілька днів. Вона виглядає старшою.
Цікаво, а я як.
Думаю про листи та записки, які вона писала мені протягом тих п’ятнадцяти місяців, і про відмову у зустрічі.
— Тобі личить червоний, Драко, — вона підіймає на мене брову та пробігає очима по моєму тілу.
Ми роз’являємось до закладу, куди ходили влітку на п’ятому курсі. Вінсент замовляв французькі тости та млинці й тихо їв поруч із Ґреґом, а Пенсі, Блез, Тео та я балакали.
— Як там в міністерстві? — запитує вона, коли ми зробили замовлення. — Ти вже подав заявку, щоб стати наступним міністром магії? — дражниться, дивлячись з під опущених повік, підносячи чашку до губ.
— Навряд, — помішую мед. — Все так, як я й очікував. Працюю в офісі з кількома моїми найменш улюбленими людьми в Англії.
— Скільки тобі ще залишилося?
— Одинадцять тижнів, — і я мрію, щоб вони минули якнайшвидше. — А ти як? Вчишся у мадам ле Ру?
— А, значить ти отримав мої листи, — вона протирає серветкою губи й підіймає на мене брову.
Відчуваю, як червонію.
— Я їх читав. Чесно, просто не знав, що відповісти.
— Ой, та що ти кажеш, — вона посміхається. — Я, як твоя єдина подруга, між іншим, і взагалі скажи дякую, що я все спілкуюсь з тобою, хотіла дізнатися цікавинки, які сталися у твоєму житті. Ось, наприклад: «Сьогодні я ходив камерою проти годинникової стрілки, а не як завжди за. Сьогодні мене побили лише один раз»!
Я дивлюсь у свою чашку.
— З ким ще ти працюєш? — вона змінює тему — одна з її сильних сторін. — Сьогодні я бачила Ентоні Ґольдштейна та кількох інших, яких впізнала. І що тут забула Джіні Візлі? Вона ж наче в команді «Гарпій»?
— Угу. Але вона дівчина Поттера, тому має безплатний пропуск.
— Хм. Візлі — такі Візлі, — Пенсі посміхається, і нам наче знову тринадцять — пліткуємо і сміємося. Вона вивчає мене і каже:
— Завжди лізуть до кращих, навіть якщо негідні їх.
І раптом ми говоримо про іншого Візлі. Ще одна її сильна сторона. Я витримую її погляд, чекаючи.
— Хто ще? — вона совгається на стільці, і я розумію, що вона уже кілька хвилин направляє розмову куди сама хоче. До неї. Пенсі як завжди найкраща у цій грі.
— Кеті Бел.
— Ой. Незручно як.
— Якийсь ідіот, на ім'я О’Коннор. Він ґрифіндорець.
— Здається, я одного разу йому підніжку поставила…
— Кілька рейвенкловців — вони невимовці.
— Очікувано.
— Кінґслі — міністр…
— А як щодо Ґрейнджер? — вона невинно сьорбає чай, дивлячись на мене.
— Вона працює на 4-му рівні. Департамент магічних істот.
— Хм. Їй підходить, для початку. Тобі доводиться багато часу проводити з нею та Поттером? — вона ставить чашку, ледве клацаючи.
— З Поттером, так. Він принесе мені справи для вивчення.
— А з Ґрейнджер?
— Ні, ми ніде не перетинаємося.
— А випадково в коридорах? — усмішка тягне куточок її рота. Мої пальці стискають серветку на колінах.
— Жодного разу.
— Гм, — бубонить вона, я дивлюся на своє блюдце. — Який сором. Мені здавалося, що ти любиш випадковості.
Я не можу дивитися на неї. Мій чай занадто гарячий, але я все одно п’ю, обпалюючись ним.
~*~
Субота, 7 жовтня 1995 р.
— Хіба не можна завалитись в якийсь клас, Драко? У коридорі так холодно.
— Тссс. Я зігрію тебе, — шепочу їй на вухо, притягуючи до себе. Вона сміється.
— А якщо нас хтось спіймає? Сьогодні наче Ґрейнджер патрулює.
Моя рука нерухомо лежить на її стегні.
— Реально? — я цілую її шию. У неї виривається легке зітхання. — Давай, іди сюди, — беру її за руку і тягну до перехрестя коридору.
— Ти що не хочеш опинитися наодинці? — Пенсі аж впивається п’ятами в підлогу, і я майже штовхаю її вперед. Ми запізнимося. — Я не зможу розслабитися, поки ми в коридорі, Драко, — вона шепоче мені на вухо моє ім’я, і я вдаю, що тремчу.
— Справді? — кажу. — У мене на думці багато речей, які я хочу зробити з тобою в коридорі, — я усміхаюся так, як завжди спрацьовує на ній, і тягну Пенсі коридором. Дивлюся на годинник, поки вона йде за мною, і бачу, що лишилось три хвилини. Хіба, якщо вона пішла іншим шляхом. Якщо вона тут ще не пройшла.
— Драко…
Я цілую її, щоб вона замовкла. Притискаю до стіни й одразу просуваю своє стегно між її ніг. Вона пищить і хихикає. Я тримаю її голову нерухомо, поки цілую, відкриваю їй рота, нахиляю голову, з’єдную наші дихання. Вона хапається за мої плечі, і мені здається, що я чую кроки.
Мої руки ковзають вниз і обертаються за спиною Пенсі. Вона задихається. Я притягую її до себе, рухаю стегном, підіймаю його вище, і вона стогне.
За двадцять кроків, біля перехрестя коридору, я чую ахання. Знову просуваю язика в рот Пенсі. Стикаю її зад, і вона починає ковзати по стегну. Хороша дівчинка.
За нами тиша. Руки Пенсі в моєму волоссі, і вона тягне мою голову до своєї шиї. Я закриваю очі, щоб не почати шукати її позаду, коли притискаюся до шиї Пенсі.
Ну і? Де сердите прочищення горла? Обурений шум перед тим, як вона назве моє ім'я?
Холод пробігає моїми жилами, коли я розумію, що вона дивиться. Кусаю Пенсі за шию, і та задихається. Я підношу руки до її обличчя, знову цілую її вуста, дозволяючи моїм долоням блукати її тілом, торкаюсь її грудей, притискаюсь до живота.
Я хочу, щоб вона побачила це. Хочу, щоб вона знала, що я можу зробити. З. Нею.
Чую тихі кроки, коли лізу під спідницю Пенсі та дозволяю своїм пальцям почати гратися з її клітором. Вона підходить ближче? Пенсі стогне, і я розумію, що рухаю стегнами, імітуючи секс.
Прислухаюся, сподіваючись почути її дихання або звук її серцебиття. Але кроки стають тихішими.
Я не можу себе зупинити. Підіймаю голову й повертаюся туди, де вона має бути. Постать зникає в іншому кінці коридору, кучері підстрибують, голова опущена.
Ніби я не вартий її погляду.
— Драко? — Пенсі шепоче в мою щоку, і я розумію, що зупинився. Зупинився через неї. Відчуваю, як Пенсі повертається, щоб прослідкувати за моїм поглядом, тому швидко повертаю голову, знову цілуючи.
Вона була десь за двадцять кроків від кінця коридору. Цікаво, наскільки голосно зможе кричати Пенсі?
~*~
Неділя, 26 вересня 1999 р. — пізніше.
Пенсі розповідає про свою нову лінію одягу, яку сподівається створити. Я розповідаю їй про ідею консалтингової групи. Ми не говоримо про війну, чи Гоґвортс, чи коридори. Коли ми прощаємось, вона змушує мене пообіцяти їй написати. Вона буде у Франції, і я думаю, чи не втекти знову на виноградники.
Проскакую крізь камін в маєтку, готовий піднятися нагору, скупатися й просто полежати до обіду.
— Містере Мелфою, сер!
Я зупиняюсь, обертаюся, розчаровано-сердито витріщаюсь.
Міпі усміхається мені. Дивно усміхається.
— Ваша мати просить вас прийти до бібліотеки, сер!
Стискаю щелепу.
— Дякую, Міпі.
Йдучи коридором, я вирівнююсь, намагаюсь зосередитися на якостях люблячого сина.
Легенько стукаю і відчиняю двері.
— Мамо. Ти хотіла мене бачити?
Вона елегантно сидить у своєму кріслі, поруч стоїть чашка. В її погляді з’являється хитрий блиск, коли вона бачить мене, що мені не дуже подобається.
— Драко! Ти вже вдома?
Вона щось запланувала. Я стримуюся, щоб не закотити очі, і заходжу в кімнату.
— Так, я був з...
У кріслі поруч із нею сидить постать, нерухома, як камінь, і мене заціпило, коли я побачив, як вона сидить там, схрестивши щиколотки, у квітчастій спідниці та тримає чашку з чаєм. Ніби вона ідеальна.
Хоча, кого я обманюю. Вона ідеальна, але ці її зачіски мене бісять.
Її очі розширені й налякані, і я згадую, що ми не одні, і що вся причина, чому вона тут, полягає в тому, що знамените безумство Блеків тепер поселилось в очах матері. Але це безумство лякає мене більше, ніж безумство моєї покійної, царство їй небесне, тітки.
Мама усміхається мені — очі сяють. Я офіційно заявляю, що боюсь цієї жінки.
— Драко, любий, — нудотно милий тон. Ну і кого вона зможе надурити? — я запросила Герміону сьогодні на чай. Хіба я тобі не казала?
Моя щелепа стискається. Я думаю про них двох, які годинами сидять і розмовляють про мене. Мати змушує її обговорювати наше минуле та час, проведений у міністерстві, і якщо вона розповіла матері про п’ятницю? Що ніколи більше не захоче мене бачити?
— Ні, не казала.
— Будь ласка, приєднуйся до нас, Драко.
Це не прохання, а наказ.
Я збирався попросити Ґрейнджер вибачити нам, щоб я міг хвильку погорлати на матір за те, що це вона тут задумала! Але Ґрейнджер щось бубонить про повернення до книжкового магазину, і я дивуюся, а чому вона взагалі тут, а не на роботі. Вона кидає свою чашку на столик із таким шумом, що та гуркоче ще кілька хвилин.
Мати хмуриться і каже про чаювання з нею, і вона практично тремтить, киваючи, встаючи й хапаючи свою сумку.
Тікай, Ґрейнджер.
— Драко, будь ласкавий, проведи Герміону до камінів?
Ще трішки і я зламаю щелепу, я це прямо відчуваю. Мої зуби скрегочуть один об одного, і я збираюся покликати Міпі, щоб вона провела Ґрейнджер, коли та бурмоче, що може знайти дорогу.
— Ой, дурниці, — каже мати. — Чи не так, Драко?
Я знаю цей погляд. Коли я був дитиною, я його часто бачив. Вона так дивилася на мене, коли я міг присоромити її перед друзями. Я вже казав, що я боюсь цю жінку?
Я удаю, що нічого не боюсь й що мені нічого приховувати, і відчиняю перед нею двері бібліотеки. Вона повертається, щоб подякувати моїй мамі, а мама просить називати її Нарцисою. На що я закочую очі. Знову. Моя мама помічає це, тому незадоволено зиркає на мене, але я вже не звертаю на це уваги, тому що Ґрейнджер повертається, щоб пройти повз мене, і її аромат оточує мене.
Я веду її до камінів, зосереджуючись на дорозі, а не на надто гучних кроках чи тому, як я відчуваю повітря між нами.
Саме тоді, коли я думаю, що все зараз закінчиться. Саме тоді, коли я відчуваю, як стає легше дихати, і видно кінець коридору, ельфи — зазвичай тихі та непомітні ельфи — розбивають щось у вітальні. Її голова повертається, і вона дивиться на двері.
Мені цікаво, чи розуміє, де вона, і незадоволеність спалахує в моїх очах, коли я думаю, що мати могла зустріти її деінде.
Я бачу її погляд на тих дверях, її палку цікавість. Вона має піти, перш ніж побачить, що люстра знову розбита, а в підлозі діра, саме там, де її катували, і зруйнований камін, де…
— Ремонт, — чую себе.
Тепер відчуваю її погляд на собі, тож пропоную їй порошок Флу, і вона зникає, залишаючи лише свій аромат.
Ще мить стою перед камінами. Тоді обертаюся на підборах і прямую до матері.
Я відчиняю двері, мама задоволено читає, попиваючи чай.
— Вона не заручена, — каже й гортає сторінку.
Щось перестає стикати мої ребра. І я зглитаю.
— Ми посварилися в п’ятницю, і я думаю, що буде краще, якщо я триматимуся якомога далі від неї.
Мама дивиться на мене, піднявши брови.
— Що сталось? — питає ця хитра лисиця, яку я називаю своєю матір’ю.
Я не думаю, що вона знає про Аукціон. Бувши дружиною смертежера, вона знайома з грубістю та жорстокістю людей, які жили в її маєтку кілька років тому, але я не хочу, щоб вона знала, що я міг би зробити. Як би я її врятував.
Проганяю ці думки.
— Зараз це вже не має значення.
Повертаюся й зачиняю за собою двері бібліотеки.
~*~
Четвер, 30 вересня 1999 р.
Вона була усюди весь тиждень. Ми їхали разом в ліфтах, я зустрічав її в кафе, а зараз я працюю безпосередньо з нею над справою.
Драко Мелфою
Аналітику та консультанту
Відділ дотримання магічних законів
Офіс аврорів
Дякую за докладний звіт про інцидент із яйцем дракона. Відділ нагляду та контролю за магічними істотами надсилає запит на якомога більше інформації про фізичні властивості самого яйця, щоб ми могли почати ідентифікувати породу.
Чекаю на відповідь у найкоротший термін.
Щиро ваша,
Герміона Дж. Ґрейнджер
Аналітик і науковий співробітник
Відділ нагляду та контролю за магічними істотами
Відділ звірів
Бюро дослідження та стримування драконів
Я закочую очі, дивлячись на її поспіхом написану записку-запит і ввічливість.
Тож, противненько посміхаючись, я відписую:
Воно мало форму яйця.
Ніяких формальностей. Без імен. Без привітань. Я усміхаюся, уявляючи, як вона відкриває конверт, читає, сердиться, вимагає справедливості та компетентності.
Коли я вже надіслав записку, то зрозумів, що вимагати від неї емоційної відповіді — неправильно.
Кусаю щоку і чекаю.
~*~
П'ятниця, 8 жовтня 1999 р.
— Драко, — голос матері зупиняє мене, коли я встаю з-за столу після сніданку. — Я хочу, щоб ти завтра ввечері був вдома. Будь ласка, скасуй будь-які твої плани з… Катею.
Слов’янське ім’я вона шипить, неначе щось ганебне.
— Добре, — кажу я. Немає сенсу сперечатися про плани, яких у мене немає, з дівчиною, яка не моя. — У яку гру ти граєш, мамо? — підношу чашку до губ і допиваю чай.
— Герміона прийде завтра.
Я кашляю, хапаю серветку й витираю підборіддя, поки чай не забруднив мантію. Вона посміхається. Вона спеціально так сказала, щоб я поперхнувся.
— Мамо, нічого доброго з цієї гри не буде, — шиплю на неї.
— Які ігри, любий? — каже вона. — Я просто знайшла нову та цікаву подругу.
— Тоді чому я маю бути присутнім? — шиплю. — Мені потрібно більше виходити у світ…
— Тоді, можливо, нам втрьох сходити в ресторан? — вона посміхається мені.
Я хмурюся у відповідь.
— З відповідними компаньйонами, — мені стає страшно від думки, що мене сфотографують із нею. Що ми сидітимемо за столом із білою скатертиною та фужерами, поки мама щебетатиме та схвалюватиме, і світ побачить щасливу родину, а батько побачить лише зраду. І слабкість.
— Мені здається, немає кращого від неї компаньйона для твоєї репутації, — каже мати. Вона починає наносити джем і вершки на свою булочку. — Скітер була б у захваті, чи не так?
Мені хочеться, щоб вона вдавилася тою булочкою, як вона змусила мене вдавитися чаєм, але я вирішив заговорити до того, як вона відкусить.
— Батько наказав, щоб я тримався якнайдалі від неї, якщо хочу отримати спадщину до того, як одружуся.
Її ніж для масла зупиняє свою подорож до варення. А моя мама, хитнувши до мене головою, з темними від люті очима каже:
— Самозакоханий індик!
Я сміюся. Бувають моменти, коли мама вражає, що не може не дивувати. А ще я відчуваю, що якщо не буду сміятися, то закричу.
— Він сказав це тобі?
Киваю і дивлюся на камінь під ногами.
— Він передав мені частину спадку, щоб я почав працював до нового року. Але решту передасть, лише якщо буде впевнений, що я залишуся зосередженим на бізнесі.
Спостерігаю, як вона закочує очі й розгладжує серветку на колінах.
— Ну, те, чого твій батько не знає, не зашкодить йому, — вона відкушує шматок булочки й жує.
— Можливо вам варто повечеряти удвох. Як я вже казав, у нас була суперечка… — я кліпаю, намагаючись прогнати спогади її сповнених слізьми очей, коли я запитував, чи міг би купити її цноту. — Я зробив усе, що потрібно, щоб вона зненавиділа мене, — дивлюся на свою маму. — Вона не погодиться на обід.
— Уже погодилася, — мама задоволено зводить на мене брову. А мої ж здивовано підіймаються.
А в яку гру грала Ґрейнджер?
— Останнього разу, коли вона була тут, нічого страшного не сталося, — продовжує мати. — Вона була дуже рада гостювати й навіть трохи потеревенити про ваше навчання у Гоґвортсі, — мій погляд кидається на неї, а вона посміхається й змащує джем маленькими рухами. — Можливо, ти не такий страшний, як думаєш, Драко.
Вона знову кусає булочку й усміхається мені.
— А може, вона просто дурна, — кажу я.
Повертаюся, щоб піти, і йду на роботу.
~*~
Субота, 9 жовтня 1999 р.
Я п’ю післяобідній чай із Ноель Оґден. Протягом багатьох років я бачив її на святкових вечірках, але ми ніколи не мали нагоди по-справжньому пізнати одне одного. Вона на кілька років старша і зараз навчається в маґлівському університеті в Штатах, тож ми розмовляємо про все і ні про що.
Я говорю про консалтингову групу і починаю ледве натякати, що хочу поговорити про неї з її батьком.
Повертаюсь після вечері. Нічого страшного, хай мама трохи посердиться. Я не проти.
Ось я проходжу крізь каміни трохи пізніше восьмої й готуюсь зіткнутися з нею, готовою піти. Але зустрічає мене лише тиша в залі.
Бреду до західної їдальні, готовий приєднатися до них, якщо вони ще їдять. Завертаю за ріг, але мама сидить і читає книжку за столом.
— Вона не прийшла?
Вона незадоволено дивиться на мене.
— Прийшла. Вона в бібліотеці, гуляє.
— А ти не боїшся, що ми раптом станемо книжковим магазином? — насміхаюсь із неї. Мама дивиться на мене так, наче я придурок. — Вибач, що пропустив вечерю, але…
— Ти не пропустив, — вона посміхається. — Перевіриш, як там наша гостя?
Хмурюся.
— Ти чекала мене на вечерю?
— Я? Що ти, авжеж ні, — каже вона, гортаючи сторінку у своїй книзі. — У Герміони були справи, — вона дивиться на мене з широкою посмішкою, і на столі з’являються сервірування на трьох. — Просто так склалась доля.
Я виходжу з їдальні, відчуваючи бажання щось перекинути дорогою. Бреду до бібліотеки, а коли відчиняю двері й не бачу її одразу, то розумію, що мені доведеться шукати її, як довбаному слузі.
Мені щастить. Вона недалеко від основних стосів. Стоїть до мене спиною, а волосся розпущене й спадає на плечі. Мені кортить постукати кісточками пальців по дереву на знак привітання, але це взагалі-то моя грьобана бібліотека, а їй тут нічого робити. Я збирався сказати щось уїдливе, від чого вона здригнеться, коли помітив, що вона тримає кілька книжок в одній руці. Одна у неї лежить відкрита на лікті, вона читає зміст, а решту притискає до стегна та грудей.
Це все вкрай ностальгічно. Я пам’ятаю, як бачив її такою в бібліотеці Гоґвортсу — вона ніколи не зупинялася, щоб поставити щось на землю чи левітувати магією.
Трансфігурую кошик. Очищаю голову. Прочищаю горло.
Вона підстрибує, і її очі округлюються, коли вона бачить мене. Її щоки червоніють, і я сподіваюся, що це тому, що вона досі сердиться на мене.
Коли вона каже, що просто позичає книжки, я розумію, що не я мушу давати кошик. Вона тоді б перебирала ці книжки цілу ніч.
— Я знаю, — кажу я. Підходжу до неї ближче й обертаю кошик між пальцями. — Я сказав своїй матері, що, знаючи тебе, ти набереш цілу купу книжок, яких сама і підняти не зможеш. Отже, вона відправила мене передати тобі це.
Простягаю їй кошик. Мої образливі слова не видалися достатньо образливими. Я розумію це, бо вона уважно спостерігає за мною, коли бере в мене кошик, і глибоко дихає. Вона упорядковує книги, а я стою лише за два кроки від неї, вдихаючи її аромат.
— Моя мама хотіла б, аби ти приєдналася до нас на пізню вечерю.
І вона, як я й підозрював, й гадки не мала про вечерю.
— Що? Вже пів на дев'яту!
— Так, Ґрейнджер, тому це й називається «пізньою» вечерею, — вогонь спалахує в її очах, доки я розмовляю з нею, і я намагаюся знову зосередитися. — Стіл уже накритий на трьох. Вона чекає на нас.
Вона заїкається й намагається сказати, що не голодна, рум’янець на її шиї відволікає мене, коли я кажу їй, що вечеря обов’язкова.
— Те, що ти не можеш сказати «ні» своїй мамі, не означає, що ніхто інший не може, — кидає вона. — Я перепрошу безпосередньо перед нею і відмовлюся.
Вона задирає носа, і щось клацає всередині мене.
Хапаю її за руку, коли вона намагається обійти мене.
— Дивись, Ґрейнджер, — чекаю, поки її обличчя повернеться до мого, і бачу, як всередині неї щось горить. — Ти вирішила подружитися з моєю матір'ю і докучати мені у моєму домі...
— Для уточнення, це вона вирішила…
Перериваю її, трохи міцніше стиснувши її руку.
— І з якоїсь причини вона запросила тебе повечеряти з нею сьогодні, змістивши свою вечерю, щоб вписатися у твій напружений графік...
— Я намагалася спланувати так, щоб прийти після вечері! — верещить вона. Вдихає неглибоко, очі бігають туди-сюди.
— Тож я не знаю, чого ти хочеш — переслідувати мою бібліотеку чи «товаришувати» з моєю мамою…
— Твоя матір — чудова співрозмовниця, щедра господиня і прекрасна людина. Шкода, що ці генетичні риси не передалися її сину!
Мої пальці горять. Вона пильно дивиться мені в обличчя, сердита на мене, як колись, і було б так легко притиснути до полиць її та поцілувати, залишити відбитки її на стегнах.
Вона стрепенулася та відвела руку назад, порушуючи наш зоровий контакт. І я вже сумую за ним.
Вона виходить із бібліотеки гордовитою ходою, яку я пам’ятаю ще зі школи. Я мовчки слідую за нею й усміхаюся, коли вона йде не туди, куди треба. Спираюся на дверну раму і намагаюся виглядати самовдоволеним.
— Ґрейнджер.
Вона повертається й пильно дивиться на мене, коли я вказую праворуч. Хмикає і дозволяє мені провести її до їдальні. Кілька разів я чую, як вона сповільнюється, а коли озираюся через плече, то бачу, як вона дивиться на картини на стінах і навіть одного разу зупинилася, щоб помилуватися заходом сонця крізь вікна.
Цікаво, чи їй тут подобається. В маєтку.
Моргаю й продовжую йти, чую, як вона наздоганяє.
Мама посміхається, коли ми входимо до маленької їдальні. Коли я беру з рук Ґрейнджер кошик, вона підозріло на мене дивиться. Я допомагаю їй сісти — вона підозріло на мене дивиться. Я сідаю навпроти неї — вона підозріло на мене дивиться.
Здається, мама хоче, щоб вона забрала всю бібліотеку з собою додому, і я спостерігаю, як вона легко їй усміхається, тож я опускаю погляд на скатертину. Біла. Чиста. Без усіляких спогадів чи почуттів.
Я вдихаю цю порожнечу.
— Я майже взяла підписані примірники серії «Небажані» Ленса Гейнсворта, щоб перечитати, але твоя мама розповіла, як сильно ти їх любиш, Драко.
Мене наче облили крижаною водою, але й вогонь пройшовся моїми жилами.
Драко.
Зустрічаюся з нею очима.
Вона надсилає мені пустотливу усмішку, яка надто нагадує мамину, я зосереджуюся на тому, що вона говорить про книжки, і тільки тоді усвідомлюю, що вона знайшла мою серію Гейнсворта.
Кривлюся їй у відповідь.
— Це дуже мило з твого боку, Ґрейнджер, — помічаю, що мама цілком задоволена собою. — А які книги ти сьогодні в нас забрала?
Вона насупилася на моє звинувачення в крадіжці книжок і продовжила говорити з моєю мамою. Закрити її в скриньці набагато важче, коли її голос лунає кімнатою, тому я намагаюся зосередитися на тому, як її тон підвищується на деяких словах, що майже дратує.
На столі з'являється перша страва.
Моє дихання рівне. Мої очі дивляться на неї, але руки спокійні.
Саме тоді мама вирішує, що мені час доєднатися до розмови.
— Драко, ти чув про проєкт «Ґрінґотс» Герміони?
— Вперше чую.
Вона починає пищати щось про дракона в Ґрінґотсі. Коли ж закінчує, я бачу, як вона дивиться на суп і сканує ложки. Вона швидко дивиться на мою маму, щоб побачити, яку ложку та взяла.
Це неправильно. Не аристократично.
— І ти думаєш, що ґобліни підуть на компроміс? — питаю, і я майже впевнений, що вона дивиться, як моя ложка зникає за моїми губами.
Вона відводить погляд, і каже:
— Я думаю, що в будь-якій ситуації можливий компроміс.
Я сміюся. І це говорить мені найбезкомпромісніша людина, яку я коли-небудь зустрічав
— Я особисто з ними працював кілька разів протягом останніх місяців. Вони не йдуть на компроміси з чаклунами.
Вона вже занурила ложку в суп. Цікаво, як виглядатимуть губи, зімкнувшись на її краєчку. А може тому, що вона не навчена, ложка зникне між її губами…
Я моргаю.
— Тоді нам доведеться змусити їх зрозуміти...
— Неможливо змусити ґобліна щось зрозуміти, — обірвав я її. Вона забула про свою ложку, і, можливо, я теж зможу.
— Міністерство ухвалить закони й змусить ґоблінів їх виконувати, — каже вона. Її щоки починають червоніти, і я відчуваю, що мої також. У її очах щось починає мерехтіти, я хочу побачити, як воно спалахне, тож роблю все, щоб завести її.
— Отже, ти вважаєш, що права ґоблінів мають бути підпорядковані закону чарівників?
Її очі розширюються, щелепа відкривається, а в моїх грудях тепліє. Я посміхаюся, і мені абсолютно байдуже, що вона це бачить.
— Я такого не казала… — і знову перериваю її, намагаючись говорити лише правду.
— Переговори спрацюють лише в тому випадку, якщо ти отримаєш те, чого сама хочеш, чи не так, Ґрейнджер? — відкидаюся на стілець і спостерігаю, як вона блимає на мене, і я знову відчуваю її руку на своїй щоці…
— Драко.
Я забув, що мама тут. Треба зупинитися.
Вона кладе ложку.
— Єдине, чого я хочу, це щоб магічним створінням не завдавали шкоди в Ґрінґотсі. Я впевнена, що разом з ґоблінами ми зможемо знайти краще рішення.
Я помітив, що вона ще не скуштувала гарбузового супу, і не скуштує. Вона цього не заслуговує.
— Можливо, це і є краще рішення, Ґрейнджер, — ліниво кажу я. — Можливо, ти не перша людина, яка розпочала цю боротьбу, але попередники зрозуміли, що тримати дракона в підземеллях Ґрінґотса — найкращий метод безпеки.
Я дивлюся на скатертину, миску, куди завгодно, тільки не на неї. Ніби вона неважлива.
— О, я так не думаю, якщо минулої весни троє сімнадцятирічних підлітків змогли звільнити одного та втекти на його спині, — різко каже вона, і коли я дивлюся на неї, її погляд палає, і я уявляю суперечку без столу між нами. Можливо, у спальні. Можливо, вона все ще буде сперечатися зі мною, лежачи на спині, поки мої руки розривають її блузку. Все ще пильно дивитиметься на мене, сперечаючись…
— Міпі!
О, точно. Мама. Вона просить вина.
Спостерігаю, як вона дивиться на мою маму, винувато посміхається і знову намагається взяти свою ложку.
О, ні, Ґрейнджер. Я ж сказав — не заслужила.
— Звичайно, але щоб спуститися до нижніх сховищ, якщо я правильно пам'ятаю, ви порушили не одне правило, — кажу я, одразу повертаючись до неї. — Три сімнадцятирічні підлітки вперше використали непрощенні закляття, щоб пройти через перші рівні безпеки. Тож, можливо, справа тут не в драконі.
Її очі знову дивляться на мене, і я майже зітхаю. Мати намагається запропонувати їй вина, але вона відмовляється.
— Отже, ти кажеш, що треба залишити скаліченого й закатованого дракона внизу, і просто покращити охорону нагорі? О так, це розв'яже проблему з каліцтвом і тортурами драконів.
Уже бачу, як її терпець уривається.
Я вже навіть не знаю, про що ми говоримо. Все, що я знаю, це те, що не дозволю їй з’їсти супу і вона не має права відводити від мене погляд.
— Драко? Вина?
— Ні, мамо, — мої очі зосереджені на ній, і я відчуваю, як все навколо нас починає розпливатися. — Я просто кажу, що дефект, який ти знаходиш в охороні, заснований на здатності пройти повз дракона, але пройти повз дракона неможливо, якщо не порушити закон нагорі, — я знову беру ложку й усміхаюся. — Ти, Ґрейнджер, маєш приховати ці аргументи у своїй презентації, інакше вони вирішать продовжити розслідування.
Мама все ще говорить про вино. Я намагаюся не посміхатися. І Ґрейнджер відмовилася від супу.
— О, дякую, що нагадав Драко, але Чарверсуд уже знає кожну деталь цієї ситуації, — шипить вона. Я знову підношу ложку до губ, почуваючись абсолютно задоволеним. — Я цілком здатна триматися подалі від Азкабану сама, без допомоги «рятівника».
Завмираю. Ах, ти, гонорова маленька сучка.
Я дивлюся на неї, вже готовий продовжити цю суперечку, і бачу, як жар покидає її очі, вона знімає серветку з колін, червоніючи.
Дивлюсь, як вона виправдовується, перепрошує перед мамою, сумно дивиться на суп.
Е? Куди йдеш, Ґрейнджер? Ми ж тільки почали.
Вона встає, мама благає її залишитися.
Я уявляю, як змусив би її залишитися. Прив’язав її до стільця, катуючи її цим супом, годував її зі свого рота, а руками пестив би її, змушуючи стогнати…
Мама все ще говорить, а я кліпаю. Вона пропонує мені провести її, але якщо чесно, то мені зараз краще не вставати…
Вона глузує. Каже, що краще заблукає, ніж прийме мою допомогу.
Я спостерігаю, як вона ігнорує мене, прощається з мамою та втікає з їдальні. Моє серце все ще бухкає у вухах, кров приливає вниз, від думки про її сердите обличчя та гарячі очі, і про те, як сильно я хотів би, щоб мама покинула нас, поки я трахав би її на столі в цій самій кімнаті, а суп розливався б на скатертину…
— Ну, Драко, — шепоче мати. — Задоволений?
Це має бути поблажливо. Це має бути саркастично.
Але мої губи підіймаються. Це вперше за два тижні, коли я відчув щось ще, крім порожнечі.
— Дуже.
Я сміюся. Встаю, щоб піти.
— Куди ти?
— Піду проведу нашу гостю, — невинно кажу я. Мама закочує очі.
З’являється перелякана Міпі та каже:
— Міс забула свої книжки! — я беру їх і прямую до камінів. Книги дуже важкі, тож я накладаю закляття легкості. Я підходжу до вестибюля, коли чую шепіт «Акціо Порошок Флу!»
Я посміхаюся і вона чує, що я підходжу. Ґрейнджер схрещує руки на грудях, а я не зводжу очей з її обличчя. Вона все ще дивиться, тож коли я простягаю їй книжки, то знімаю чари, і в її очах темніє, коли вона ледь втримує свої книжки.
Вдихає повітря через ніс, стискаючи губи, і її груди рухаються навпроти книжок. Я змахую зап’ястям, і з’являється порошок Флу. Вона закочує очі й намагається дотягнутися до мішечка. Відводжу руку.
Я думаю підняти його над нашими головами, спостерігаючи, як вона стрибатиме за ним. Можливо, вона поставить книжки й притиснеться до мене, схопить мене за плечі.
— Знаєш, мама дуже засмучена, — кажу. — Після сцени, яку ти влаштувала, я сподіваюся, що це твій останній візит до Маєтку Мелфоїв.
Вона пильно вдивляється в мене, і я знову бачу жар в її очах.
— Від’їбись, Драко.
Вона хапає порошок Флу і зникає.
Я не знаю, що вразило мене сильніше: мат чи третє «Драко» з її вуст за одну ніч.
Досі стою біля камінів. Я повинен повернутися і перепросити перед мамою. Завершити вечерю з нею. Але я підіймаюся нагору, зачиняю двері спальні та дозволяю собі думати про стегна Герміони Ґрейнджер обабіч від своїх, мої руки в її волоссі, її губи шепочуть «Драко» мені у шию.
Це вперше, коли я дозволив собі думати про неї за два тижні.