За кілька годин Емі вже повертала до з'їзду в напрямку Містік Фоллса. Побачивши на кордоні містечка «Вітає вас у Містік Фоллс», вона полегшено зітхнула.
Скоро. Зовсім скоро вона познайомиться зі своїм батьком.
Але чим ближче вона була до цього, тим швидше билось її серце, а долоні спітніли. Емі намагалась ігнорувати всі сумніви щодо цієї ідеї. А що як Деймон і правда не захоче навіть її слухати? А що як посміється і виставить? Або взагалі вб'є? Емі сподівалась, що цього не станеться, але в неї все ж був інстинкт самозбереження і все в ній кричало, щоб вона повертала назад.
— Ні-ні-ні, я поїду до нього і там вже що буде.
Вона зітхнула, звернула трохи до лісу, зупинила машину і прикрила очі.
Треба заспокоїтися.
Не можна їхати в такому стані в маєток до вампіра.
Емі зробила музику гучніше, відпустила кермо і відкинулась на спинку. Все більше сумнівів закрадалось їй в голову і від цього хотілось кричати. Все ж вона знала, що її батько не найкраща людина на світі, не дивлячись на те, що її мати покохала його. Емі все це знала, але також знала про нього і багато хорошого. Їй хотілось бути схожим на нього, але Емі сама не могла пояснити цього бажання. А Сибіла вічно бісилась з цього.
Бути схожим на того, кого не знаєш.
Зараз це здавалося Емі таким абсурдним.
Відкривши очі й завівши двигун, вона виїхала назад на дорогу і рушила далі. Не було часу, щоб сумніватися, треба було діяти, інакше можна було з глузду з'їхати від цього очікування.
Неочікувано Емі побачила те, чого не бачила коли зупинялась на перепочинок. Хтось лежав на дорозі. Вона пам'ятала, що коли зупинялась, то попереду точно нікого не було, а тепер є.
Емі знала, що це. Звичайна хитрість від вампіра, щоб схопити її й випити кров. Вона знала, що іноді вампіри так розважають себе, їм подобається таке.
Зупинивши машину в кількох метрах від незнайомця, Емі тихенько видихнула і вийшла. Її все ще трошки трусило від думок, що з нею може зробити її батько, а тут ще й це.
Вона не знала нащо робить це, чому не тікає, а йде до вампіра, сідає біля нього навколішки… Емі ледь не впала, коли він різко відкрив очі й подивися на неї пронизливим поглядом бурштинових очей. Вона помітила, як він вдихає повітря і після того на його губах з'являється посмішка.
— Бачу, ти знала куди їхала, — його голос був таким бархатистим, що хотілось слухати його вічно, але Емі кілька разів кліпнула, намагаючись зосередитись і очистити голову.
— Можливо, я просто збоченка і люблю вербеновий чай, — сказала вона, навіть не вставши й не відійшовши. Це було дурістю так розмовляти з тим, хто може тебе вбити, але Емі ніколи не вміла вчасно зупинятися.
Вампір хрипко засміявся.
— Я міг би забрати тебе до себе, почекати поки вербена перестане діяти й поласувати тобою. Ти ж це розумієш?
— Розумію. Як і те, що ти можеш зламати мені шию або вирвати серце. Але ти не зробиш цього, — Емі казала настільки впевнено і настільки зухвало, що сама себе злякалась на секунду.
— Чому ти в цьому так впевнена?
— Якби ти хотів, то я б вже була мертва, або ми були в дорозі до твого дому. Але ми все ще тут.
— Можливо, я люблю погратися з жертвою, перед тим як вбити, — він хмикнув і підвівся. Емі зробила те саме. — Ти боїшся, але ховаєш це за зухвалістю. Я чую, як б'ється твоє серце. Мабуть, сьогодні я відпущу тебе, але наступного разу…
— Його не буде, — впевнено заявила Емі й прикусила язика.
Вампір вишкірився.
Емі встигла тільки кліпнути, а його вже не було. Вони повільна пішла назад до машини, завела двигун і поїхала далі, сподіваючись, що доїде живою до батькового маєтку. Їй дуже не сподобалося, що тільки-но вона заїхала в місто, як її ледь не вбив вампір. Дуже не сподобалося.
«Обіцяй, що будеш обережною…» — пронеслись слова вітчима в її голові.
Як в біса можна бути обережною в місті, де купа вампірів, відьом та перевертнів? Це неможливо… і чим вона тільки думала, коли задумала це все?..
◇◇◇
Музика завжди заспокоювала Емі, тож коли вона доїхала, всі сумніви розвіялись. Вона зупинила машину перед маєтком Сальваторе і вимкнула плеєр. Дорахувавши до десяти, Емі вийшла з машини й заблокувала її.
Поки вона йшла до дверей, то повторювала про себе все, що мала сказати, бо боялась розгубитися і забути. Тільки Емі піднесла руку, щоб подзвонити у дзвоник, як двері перед нею відчинилися і вона побачила гарного темноволосого вампіра.
— Що ти тут робиш? — запитав він, принюхавшись. — Вербена. Тобто ти знала до кого прийшла. Хто ти й що тут робиш?
— Мені потрібен Деймон Сальваторе, — сказала Емі, намагаючись поводитися впевнено, але серце билось так, що видавало її.
— Хто ти й що ти тут робиш? — повторив він.
— Я Амелія Сальваторе, донька Деймона Сальваторе, — обережно промовила вона.
— Не може бути. Я вампір, в мене не може бути дітей. Кажи правду, інакше пошкодуєш, що прийшла сюди.
— Я кажу правду. Будь ласка, вислухай мене, я все розкажу.
— Який сенс мені слухати якесь дівча?
— І все ж, Деймоне, вислухаймо її, — сказав інший вампір, який з'явився за спиною Деймона.
Він про щось кілька секунд думав, а потім відійшов, пропускаючи Емі в будинок. Вона зайшла, рушила до вітальні, куди головою вказав другий вампір і почула, як двері позаду неї закрилися.
— Ти, мабуть, не пам'ятаєш, але колись ти зустрічався з Сибілою Найт, почала Емі, дивлячись на Деймона, який стояв навпроти неї схрестивши руки на грудях. — Вона дуже кохала тебе і думала, що ви будете разом вічність, але щобільше, вона хотіла дитину від тебе. Тож вона попросила свою подругу відьму, щоб та зробила так, щоб вона змогла завагітніти. Так народилась я.
— Я пам'ятаю її, але навіть з магією це неможливо, — сказав Деймон.
— Можеш подзвонити їй і запитати. Я кажу правду, — Емі вже встигла заспокоїти своє серцебиття і говорила дуже впевнено. Вона витягла з кишені телефон, знайшла номер матері й протягнула його вампіру.
Деймон взяв телефон і натиснув на кнопку виклику.
◇◇◇
Розмова була не надто довгою, але після неї Деймону захотілось випити. Емі дивилась на нього, в надії, що все ж її не виженуть. Поки батько розмовляв з її мамою, то вона встигла познайомитися зі своїм дядьком Стефаном, який виявився більш приязний ніж його старший брат.
— І що ти плануєш робити далі? — запитав Деймон, сівши в крісло і ковтнувши бурбону.
— Я б хотіла залишитися у вас. Я все життя хотіла з тобою познайомитися, тож якийсь час я планувала провести тут, мені цікаве це місто, і як ти живеш, — впевнено сказала Емі.
Деймон з сумнівом подивився на неї, потім перевів погляд на Стефана. Він ковтнув ще віскі, а потім, зітхнувши, сказав:
— Якщо від тебе не буде проблем, то можеш залишитися.
Губи Емі мимоволі розплилися в усмішці. Це був чудовий початок.