29 листопада
— Не думав, що ти прийдеш, — пролунав позаду глибокий хриплий голос. — Гадав, що ти зовсім вже забула про мене.
Герміона повернулася на голос й інстинктивно націлила паличку йому в горлянку. Кінчик засвітився ледь помітним зеленим — смертельне закляття було готове злетіти з її язика.
— Гей-гей-гей, легше, вбивце, — вона чула насмішку в голосі Медузи, коли він здійняв руки, показуючи, що не озброєний. Поки що.
Вона прекрасно знала, як швидко він може дістати свою паличку та націлити її їй у скроню. Медуза робив так безліч разів під час їхніх зустрічей.
— Не застрель гінця, Ліліт.
— У мене нема часу на ігри, Медузо, — огризнулася вона. Чари неприродно спотворювали слова. — Яку інформацію приніс цього разу?
— Ну-ну, не так швидко, — сказав він, погрожуючи їй вказівним пальцем. — Перш за все, ти припустилася помилки минулого тижня. Я ж казав тобі бути обережною, а ти мало не втратила артефакт. Ти хоч уявляєш, наскільки він цінний?
У неї аж руки засвербіли, так їй хотілося проклясти його.
— Моя помилка? Серйозно? Команда дотримувалася твоїх інструкцій. До речі, дякую, що розповів про кинджал Вгалтера, через який вони ледь не загинули! Якщо хтось і винен, то це ти, зі своєю паскудною інформацією!
Медуза схилив голову набік. Вона знала, що він насміхається з неї, хоч його обличчя і приховувала маска.
— Мене там не було. Не треба звинувачувати мене в тому, що твоя команда була погано підготовлена. Я надав тобі достатньо інформації: місце, час, кількість смертежерів. Решта на тобі. Поразка команди на тобі.
Герміона не могла не здригнутися та випрямитися.
— Я так розумію, ви втратили одного зі своїх?
Герміона мовчала. Вона стиснула паличку до побіління кісточок пальців та проковтнула жовч, що підступила до горла. Згадка про смерть Коліна була як сіль на свіжу рану. Імпульс зірватися дедалі сильнішав: кожна фраза Медузи ставала новим ударом, який підштовхував її до краю.
Мерліне, як же вона хотіла вбити його час від часу. Вирвати його очі й запхати їх йому в горлянку, щоб він змовк. Здавалося, він завжди знав, як залізти їй під шкіру та роздратувати настільки, що раціональність відключалась і вона ставала поневоленою своїми ж імпульсами.
Цьому не бути сьогодні. Їй потрібно заспокоїтися. Вона не могла ризикувати розлютити його і втратити щура. Не могла вбити його тут же на місці, як собаку. Хоч би як сильно цього хотіла. Він був надто цінним, а його інформація — надто важливою.
— Прийму мовчанку за підтвердження.
— Чому ти взагалі цим займаєшся? — уїдливо запитала вона, все ще тримаючи паличку націленою. — Чи не запізно для спокути? Скільки вбивств на твоєму рахунку?
— О, я збився з рахунку, серденьку. Список росте і росте, — Медуза почав хижо кружляти навколо неї, як вовк — навколо косулі. — Я не прикидаюся кимось, ким не є. Я знаю, що зробив. Знаю, хто я є. А чи знаєш, хто ти?
— До чого ти ведеш? Я вже сказала, що не маю часу на ігри. Кажи вже!
Медуза засміявся під маскою. Його крок сповільнився, але він все ще кружляв навколо неї.
— Що думає твій Орден про те, що деякі його солдати використовують смертельні закляття? Я чув із надійних джерел, що золота дівчинка Ґрейнджер стала маленькою вбивцею, і не тільки вона. Вони б не відправили тебе до мене, у зміїне кодло, якби думали, що ти не зможеш захиститися. Тож мені цікаво, скільки смертей на твоєму рахунку?
Він випробовував її. Провокував. Інформатор знав, який ефект має на неї. Можливо, здогадався з того, як зухвало піднялося її підборіддя, або через смертоносне зелене світло, що спалахнуло на кінчику її палички.
Герміона вдихнула, щоб заспокоїтися, відчуваючи, як її плечі напружуються і розслабляються, перш ніж зовсім опустилися. Вона нарешті схилила паличку.
— Більше, ніж хотілося б. Цей список не дає мені спати ночами. Проте це — війна й у нас більше нема часу на добродушність.
— Дійсно. Говориш, як справжній смертежер, — сказав Медуза, закінчуючи ще одне коло. Вона відчувала, як він свердлить її поглядом, поки кружляє навколо неї. Розглядаючи її, оцінюючи кожне сіпання її руки та мінімальні порухи. Вивчаючи. — Цікаво, чи була ти слизеринкою в Гоґвортсі?
— Яке це має значення?
— А, здається, я помилився. Тільки ґрифіндорці так відреагували б. Ви, леви, всі однакові: ваш рявкіт завжди гірший за укус.
Герміона пирхнула, відчуваючи, як її губи сіпнулися вгору у своєрідній посмішці.
— Можу довести тобі протилежне, якщо хочеш.
— Справді? Яким чином? Прокльоном, який звалить з ніг? Засліплювальним заклинанням, аби зробити мене вразливим хвилин на десять? Я знаю, що ви, леви, використовуєте смертельне закляття тільки за крайньої потреби.
— Як щодо закляття, від якого кров кипить у мозку? — запитала вона, і їй сподобалося, як він затнувся, наче це застало його зненацька. — Ніщо так не прикрашає вечір вівторка, як споглядання чоловіка, що падає на коліна в агонії.
Медуза засміявся, від чого його плечі здригнулися, і почав знову кружляти навколо неї. Звук був страхітливим і вібрував глибоко в його грудях. Він ковзнув по її хребту, наче крижана вода. Вона притлумила тремтіння.
— У тебе багацько сюрпризів, Ліліт. Навіть після стількох років.
— Чому тебе хвилює, до якого гуртожитку я належала? Яке це має значення? Збираєшся змінити сторону через якесь жалюгідне, давно забуте суперництво у квідичі?
Він зупинився прямо перед нею. Він був близько. Занадто близько. Їхні груди майже торкалися.
— Напевне. А ще, можливо, після всіх цих років та наших таємних зустрічей мені стає все цікавіше, хто саме ховається під цією маскою.
— Я покажу тобі своє обличчя лиш після тебе.
— Ти перша, — сказав він, кивнувши. Вона почула насмішку в його голосі.
Герміона звузила очі, знаючи, що він не може побачити її обличчя. Вона до смерті хотіла дізнатися, хто був під маскою. З'ясувати, хто з вірних псів Волдеморта зрадив його.
Волдеморт почав надавати звання своїм генералам ще на початку війни, тож всі вони мали різні маски, відповідно до рівня своєї лояльності та відданості. Один зі способів продемонструвати безжалісність і залякати Орден.
Найнижчими по рангу були чорні маски. На них були звичайні темні, залізні маски, ті самі, що супроводжували Герміонині нічні кошмари, коли вона навчалася в Гоґвортсі. Тепер для неї вони — ніщо. Більшість з них були новачками й не знайомі з методами ведення війни. Вони все ще були смертельно небезпечні, але здебільшого діяли просто імпульсивно. Чорні маски прагнули довести свою цінність Волдеморту, тож ними було легко маніпулювати. З них виходили чудові заручники для допитів: зазвичай вони розповідали все самі, без додаткової мотивації прокляттями. Гаррі заохочував брати в полон таких солдатів, імовірно, вважаючи це більш гуманним, оскільки вони швидко ламалися.
Наступними в ієрархії були золоті маски. Їх було близько тридцяти в армії Волдеморта. Висококваліфіковані й надзвичайно небезпечні. Їхні маски були черепами, виготовленими з найтоншого золота, кожен вигин і виїмка металу сяяли й вкривалися шипами. Вони були неймовірні на полі бою — смертоносні вбивці, які нікого не щадили. Герміона здогадувалася, що це були найстаріші послідовники Волдеморта: Якслі, Родольфус та Рабастан Лестранжі, а також Барті Кравч Молодший. Бої завжди закінчувалися смертю кількох членів Ордену, якщо на полі були золоті маски.
Найвищими смертежерами були Демонічні маски. Правиці Волдеморта. Їх було всього двоє: чоловік і жінка. Очевидно, що жінкою була Белатриса. Вона навіть не намагалася приховати свою особистість більшу частину часу: її дике, неприборкане чорне волосся чітко проглядалося з-під каптура.
Нічого не було відомо про чоловіка, окрім того, що він був нещадним на полі. Смертоносним монстром. Він залишав за собою море трупів, ніхто ніколи не виживав.
Метою Демонічних масок було посіяти страх, і у них це чудово виходило. Самі маски на вигляд були гротескними, проте неймовірно складними. Верхня половина була чорним людським черепом, подібним до чорних масок; нижня — пащею хижака. Можливо, вовчою або лев'ячою. Щелепу виготовили з виняткового багряного металу з довгими гострими іклами, які тягнулися вгору по обидва боки. Найвідомішою особливістю Демонічних масок були роги: дві величезні, витончені штукенції з найтемнішого металу, які вигиналися зі скронь, відкидаючи зловісну тінь.
Але Медуза носив просту чорну маску. У ній не було нічого незвичайного або такого, що викликало б страх. Це було прикриттям.
Герміона знала, що він мав високе звання. Вона гадала, що він з золотих масок і став шпигуном, певно, через гнів, бо його не вважали гідним, достатньо небезпечним для Демонічної маски. Він не зміг би зібрати стільки інформації, якби не був у найближчому оточенні. Він був ще й розумним, на її прикрість. Йому вдавалося роками передавати неоціненну інформацію, повністю скомпрометувавши владу Волдеморта і давши Ордену шанс. Завдяки йому було врятовано стільки життів і виграно так багато битв.
Попри його відверто хижу позицію і гострий язик, Герміона завжди вважала його цікавим. Їхні невеличкі битви розуму та словесні перепалки напрочуд захоплювали її. Іноді вона думала, що якби обставини склалися інакше, він міг би їй сподобатися.
А тоді вона згадувала, на чиєму він боці. Згадувала, якому господареві він обрав служити, — і ця думка згасала так само швидко, як і спалахувала.
Ні, у Медузі не було нічого, що б заслуговувало на спокуту. Неважливо, скільки розвідданих він злив. Він був монстром. Мерзенним, непростимим убивцею. Він, напевно, вбив багатьох її друзів. Імовірно, замордував сотні маґлів і спав ночами, мов немовля.
— Вони перевозять дівчат наступного тижня, — сказав він, повертаючи її до реальності. — Всього семеро, наскільки я знаю.
— Хто вони?
Медуза почав знову кружляти навколо неї, тримаючи руки за спиною.
— Одна з них — дочка Шеклболта, то ж я думаю, він прагнутиме врятувати її.
— Чому зараз? — спитала вона, продумуючи сотні стратегій. — Хто інші?
— Це справді найважливіші питання зараз? — прошипів він. Його голос був тихим, але гострим, як лезо.
— Куди вони їх везуть?
— До штаб-квартири Темного Лорда, — відповів він м’якшим тоном, майже муркочучи. Вочевидь, він був задоволений її питанням. — Він хоче тримати їх поблизу, щоб використати як розмінну монету пізніше. Гадаю, Лорд хоче використати їх, аби виманити Поттера. Сім життів в обмін на одне. Ви достатньо дурні, аби погодитися. Комплекс героя і все таке.
Дідько. Медуза мав рацію.
Гаррі, безсумнівно, запропонував би себе в обмін на цих дівчат. Не зміг би втриматися від того, щоб стати жертовним ягням. Особливо, якщо це буде стосуватися юних відьом. Вони не могли цього допустити. Пророцтво було чітким: Гаррі мав бути тим, хто вб'є Волдеморта. Він був їхньою останньою надією. Якби Волдеморт вчепився пазурами в Гаррі, війна закінчилася б. Не було б за що боротися.
— Це буде проста операція: зайшов-вийшов. — сказав Медуза. — Упораєтеся?
— Так.
— Добре.
Вона розвернулася, щоб піти, і потягнулась у кишеню за летиключем…
— О, і Ліліт?
— Що? — спитала вона, не обертаючись.
— Відправ на це завдання найкращих. Темний Лорд розлючений тим, що його остання місія провалилася. Він жадає крові.
2 грудня
Герміона прокинулася від галасу.
Це стало буденністю. Її часто будило лементування солдатів, які кричали від нічних кошмарів, що їх переслідували; або тих, хто кликав своїх близьких, полеглих у бою.
Цей крик був іншим. Агонічним. Криком, від якого стигне кров.
Напевно, розвідники повернулися зі свого завдання.
Герміона схопилася з ліжка та, прихопивши паличку і ранець з тумбочки, побігла до лазарету.
— Що сталося? — запитала вона, як тільки перетнула поріг імпровізованої лікарні. Її руки автоматично пірнули в сумку за знеболювальним зіллям.
— Засідка біля Манчестеру, — відповіла молода цілителька, на ім'я Кірсті. Її голос тремтів так само сильно, як і руки, коли вона намагалася притиснути до ліжка чарівника, що корчився під нею. — Вони... вони намагалися роззброїти одну з його баз, але то була пастка.
Хлопець запручався, коли Кірсті капнула есенції ясенця на обгорілу шкіру навколо його плеча. Він заскреготів зубами й зашипів, коли есенція почала взаємодіяти з ушкодженими ділянками.
Герміона стала біля його ліжка.
— Я ним займусь, а ти доглянь за іншими, — сказала Герміона, вказавши головою в сторону інших поранених.
Кірсті важко зітхнула. Здавалося, вона була готова заплакати.
— Дякую.
Вона швидко взяла себе в руки, а потім розвернулася і побігла до одного з поранених, а її темно-русяве волосся розвівалося на всі боки.
Герміона оглянула чарівника, що лежав на ліжку, з усіх сил намагаючись абстрагуватися від криків поранених.
Кормака Маклаґена було майже не впізнати. Його шкіра сильно обгоріла. Обпалена плоть вкривала половину його обличчя, виднілися білі кістки щоки та очниці. Ліва половина його тіла настільки вигоріла, що її вже не відновити, а це означало, що він майже не зможе користуватися лівою рукою і ногою. У світі не існувало цілющого заклинання, достатньо сильного для такого масштабного пошкодження нервів. Вона лише сподівалася, що зможе вчасно відновити достатньо тканин, щоб він не втратив їх повністю.
— Що за закляття зробило це з тобою?
— Це…це був… — Маклаґен зажмурив очі, кричачи від болю, коли Герміона наклала закляття, щоб продезінфікувати рану на його плечі. — ДІДЬКО, ЯК ЖЕ БОЛЯЧЕ!
— Заспокойся і старайся дихати. Я не зможу тебе вилікувати, якщо не буду знати, яким закляттям тебе було уражено.
— Це не…Це не закляття…
— Що це було тоді?
— Дракон… ТРЯСЦЯ!.. Дракон повернувся!
Герміона поглянула на його обгоріле обличчя й завмерла.
— Чорнотінь?
— Так, — прохрипів він, звиваючись від болю. — Це була Чорно…Чорнотінь.
Герміона бачила його лише раз. Якщо перевагою Ордену були маґлівські машини, то Волдемортовою — Чорнотінь.
Цей дракон був надзвичайно величезним. Він мав чорну луску, очі, які світилися, як у Сатани, і розмах крил розміром у футбольне поле. Він був удвічі більший за Українського залізопуза, на якому вона літала в пошуках горокраксів, а може, навіть утричі.
І його єдиним вершником був чоловік. Один з Демонічних масок.
Дракон отримав своє ім’я завдяки велетенським розмірам. Єдиним попередженням про його присутність у битві була гігантська, демонічна тінь на землі перед тим, як поле охоплював пекельний жар.
Шеймус одного разу вже пережив напад Чорнотіні. Йому вистачило здорового глузду сховатися під купою тіл, коли звір востаннє пролетів над полем битви, щоб перевірити, чи є живі. Він сказав, що його полум'яний подих був вогнем із самого пекла. Гарячішим за все, з чим він коли-небудь стикався. Воно розплавляло найміцніше залізо, перетворювало тіла на попіл і не залишало нічого живого. Фініґан розповідав, що від його реву здригалася земля, а звук крил, що розсікали повітря, можна було порівняти хіба що з потужними ударами грому. Невблаганний. Від нього хололо серце.
Якщо Чорнотінь почали більше залучати на полі бою, тоді в Ордена серйозні проблеми.