Здавалося б, звичайних четвер, але ж ні: в класі відчувалася максимально вільна та розслаблена атмосфера. Вже ніхто не хотів ні уроків, ні домашніх завдань — тільки щоб швидше пройшов цей день. Тому що завтра кожна вітальня влаштовує власну вечірку — Вечірку гуртожитків — на честь початку зимових канікул. Як недивно, слизаринці взялися за цю ідею, навіть, надто завзято.
Лілі Роз'є ліниво оглядала клас чарів, коли в неї прилетів зачаклований паперовий літачок. Ще раз провівши очима по всім учням, але тепер повільно та уважно, їй не вдалося виявити, хто автор. Розгорнувши літачок, посеред аркуша був невеликий текст, виведений не надто охайним почерком:
“Які плани на канікули?”
Без підпису.
Але папірець час від часу ворушився, наче в нього не вистачало терпіння чекати на відповість. Лілі швидко шкрябає відповідь:
“Нічого грандіозного”
Згорнула літачок та той миттю відлетів від неї. Прослідкувавши за ним, зустрілася очима з автором — Імельда Рейєс . Вона була капітаном команди з квідичу слизаринців. А також ще тією паливодою: жодна офіційна та не дуже вечірки не обходилися без її участі. Де були зачакловані інструменти та вогневіскі — там була і вона.
Лілі ледве помахала їй рукою та посміхнулася. Нехай вони і не були дуже близькі, але їх відносини можна було спокійно назвати дружніми. Дівчині подобалось проводити час з Рейєс: вона дуже багато говорила та з легкістю могла відволікти від поганих думок. Хоча їхні стосунки не завжди були такими.
Два рази Роз'є перемогла її в перегонах на мітлі, на що у відповідь отримала щось схоже на погрози та довгу мовчанку. Звісно, її хитке его було зачеплене, можна сказати, новачком у цій справі. Хоча Лілі і не вихвалявся цим: як вона сама вважала — це було чисте везіння. Хоча звісно їй подобалась думка, що вона здатна перевершити таку майстриню.
Слизаринська натура завжди була її частиною, якою б покладистою та сумирною не здавалася Лілі. Її факультет боровся за першість серед інших, вона — за першість серед слизеренців. Тому скільки б маленьких чи великих перемог в неї не було, вона бажала більшого. Схоже, Імельда притримувалась тієї ж думки, бо літачок знову приземлився на її парту.
“Вимагаю реваншу! Якщо залишишся в Гоґвортсі на канікули.”
“Звучить як непогана ідея вбити трохи часу”, — було їй відповіддю.
— На цьому урок завершено, — плеснув у долоні Авраам Ронен.
Навкруги почулися шелест пергаменту та сумок, всі намагалися якомога швидше закінчити з передостаннім уроком, щоб швидше закінчився цей день. Хоча, дивлячись на сусідку Лілі — здається, Констанція Дагворт, когтевран — вона не поспішала нікуди, все ще шкрябаючи пір'ям по пергаменту.
“Ці когтевранці.”— думалося Лілі. Вона завжди заздрила їх тязі до знань. Хоч вона і була в списку лідерів по балам, але нею керувало виключно упрямість та відчуття лідерства: жодної посидючості та допитливості.
На виході із класу на Лілі вже чекав Себастіан Селоу — вогняна буря, що притягувала до себе абсолютно все, що бачила перед собою. Підтвердженням були його їдкі жарти майже кожному, хто виходив. Їй здавалось, що абсолютно ніхто не міг бути байдужим до цього хлопця, з кучерявим волоссям та милими веснянками, особливо дівчата. І це їй подобалося в ньому: його радість та хороший настрій, жартівливі підколи були заразними. Хоча вона прекрасно знала, що в цього хлопця на душі.
Виключенням був тільки… Білі очі. Котрі завжди були поруч з Себастіаном. Так, Селоу був красунчиком, ніхто навіть не сперечався б, а ось Омініс Гонт був повною його протилежністю в характері: мовчазний та вдумливий, краса його теж була іншою. Аристократичною, лякаючою, холодною.
Коли Лілі підійшла до цих двох, вона посміхалась, а шкірою йшли сироти від пустого погляду поряд.
Роз’є була завжди чесною з собою, тому, навіть, зараз, серед натовпу семикласників, вона його боялася. Як і належить будь-кому іншому.
— Квіточка, які плани на сьогодні? — надто солодким голосом запитав Себастіан.
— Чого всім останнім часом так і кортить дізнатись, що я роблю у вільний час, — прищуривши очі, штурхнула його у відповідь.
— Хтось вже зазіхає на твій вільний час? — все той же голос.
— Ой, припини це. Мене зараз вирве від рівня солодощі в повітрі, — відмахнулась вона.
— Безперечно. Будь ласка, утримайся від того, аби ще раз піддавати нас випробуванню твоєю інтонацією, — холодно підкреслив Омініс та розвернувся, щоб повернутися до своєї вітальні звичним шляхом.
— Які капризи, — закотив очі у відповідь. — Добре-добре, — підняв руки, наче здався, — вітаю, ви зіпсували мені настрій, — дівчина лиш штурхнула його ще раз в плече, хихикаючи.
По дорозі до класу захисту від темних мистецтв Селоу розповідав про останнього листа, що написала йому сестра, говорячи, що почувається добре, та намагається звикнутись до нового місця. Лілі відчувала тепло від посмішки, котра не сходила з його обличчя, при згадуванні Мару.
Урок йшов як зазвичай: вивчали детальніше фонарників та різні варіанти захисту від них. Всього лиш пізнавальна теорія, котра, здавалась, занурила всіх у сондрімоту.
Лілі ліниво гортала сторінки, поки Діна Хекат пояснювала визначення одному гафелпафцю. Через декілька хвилин вчителька плеснула в долоні, привертаючи увагу учнів:
— А тепер трошки розворушимо сонних мух, — та провела паличкою в ліву та праву сторони, змушуючи парти здвинутись з місця до стін.
По класу тільки і було чутно зойки учнів, що не очікували такого, Лілі в тому числі.
Коли парти зупинились, ще один помах паличкою німим закляттям: посеред класу виріс дуельний стіл. Семикурсники і справді трішки оживились, бо зі всіх кутів було чутно шепотіння та радісне очікування. І нехай захист від темних сил був складним предметом, абсолютно всі любили цю практичну частину.
— Так, сьогодні мала бути тільки теорія, але я вирішила, що вам не завадить попрактикуватися в основних закляттях перед різдвяними канікулами, — сказала Хекат.
Учні зібралися навколо левітуючого столу в очікуванні першої пари.
— Сподіваюсь, мене не поставлять знову з Селоу, — прошепотіла неподалік Констанція Дагворт своїй подрузі. — В нього надто швидка реакція.
— А як на мене він дуже добрий дуелянт, як і Гонт, — відповіла їй пошепки Саманта Дейл. — Ось я б хотіла з кимось із них стати в пару. Хоча… — вони повернули голову до згаданих хлопців. — Не одна я так думаю, — сказала трохи замріяно.
Це навіть не здивувало Лілі. Всі прекрасно знали, що Саманта сохне по Себастіану. А якщо не виходило притертись до нього, то завжди був поруч Омініс, котрий є найкращим другом Селоу. Лілі тільки усміхнулася на їх діалог, стоячи трішки позаду.
Особисто їй не дуже і хотілося цієї дуелі: просто стоятиме мовчки позаду та інколи оплесками буде підтримувати переможця, хто б це не був.
Нехай її амбітна натура бажала більшого ніж просто стояти осторонь, але вона завжди стримувала себе. Їй не хотілось нашкодити цим дітям, бо, звісно, ніхто не знав хто вона насправді. Що вона приховує всередині.
Нехай так лишиться і надалі.
— Що ж, — вчителька зробила голос гучнішим, — можна використовувати тільки безпечні атакуючі закляття, такі як Експеліармус та Локомотор Мортіс, наприклад, і найбільшу увагу маєте приділяти захисту. Це дуже важливо вміти захищати себе.
У відповідь їй були кивки погодження.
— То ж, хто перший хоче почати? — запитала Хекат, коли вийшла на середину столу. — Але врахуйте, сьогодні має кожен вийти сюди.
Лілі тільки підібгнула губи на цю заяву. Вона все ще збиралася стояти осторонь.
Першими викликались Натсай Онай та Гарет Візлі. Ставши один навпроти одного вклонились та стали в бойові стійки. По виразу обличчя вчительки поки нічого було сказати: вона в очікуванні, як і всі решта.
Першим почав Гарет з Експеліармусом. Дівчина відступила на крок назад, застосовуючи Протеґо та готуючись до відповіді.
— Зв’язатус! — крикнула через секунду.
Не встиг хлопець оговтатись, як упав навзнак, не встигнувши проговорити жалюче закляття. Мотузки міцно обв’язали його тіло, що той і поворухнутись не міг.
Клас зірвався оплесками. Хоча це було коротко, але дуже ефектно.
— Дуже добре Онай, — похвалила вчителька, — а тобі, Гарет, попрактикуватися трохи в швидкості треба.
Хлопець насупив брови, але зізнався, що зв’язуюче закляття дуже гарний варіант.
— Наступні? — провела очима по учням. — Імельда Рейєс та Неріда Робертс.
Дівчата тільки хитро посміхнулися одна одній. Їх дуєль вже була схожа на щось реальне: звучали і Левікорпус, що перевертає тіло в повітрі, і Заклятус, що позбавляє свідомості, і Серпенсортія, за котрим слідувала змія та Конфундус, що змушує затуманитись свідомість.
Цей поєдинок був в разів десять довший за попередній. Дівчата вже трохи видихлись, але продовжували атаки.
— Релашіо! — крикнула Імельда.
З її палички посипались жовтогарячі іскри. Учні що стояли ближче всіх перелякано підскочили, коли ці іскри відбилися від щита Неріди.
— Досить, — зупинила їй Хекат, — на цьому завершимо. Дуже добре, дівчата.
Наступні півгодини пройшли досить бурхливо, з кожною наступною дуеллю азарт тільки збільшувався. Крики стають все гучнішими, а оплески сильнішими. А коли хтось падав на дупу — це викликало непідробний захват у глядачів. Лілі, навіть, інколи чула, як деякі робили ставки на переможця.
— 3 галеони на Селоу, — сказав Візлі до Пруетта.
“Став більше”, — подумала Лілі з посмішкою, вже знаючи, що Пламлі не вистоїть перед слизаринцем.
Через декілька швидких комбінацій та кволих спроб захисту, гафелпафець падає ниць. Дуель завершилась перемогою Себастіана.
— Хто в нас лишився? — задумливо питає вчителька через кілька хвилин, згадуючи, чи всі брали участь.
— Гонт та Роз’є! — хтось викрикнув з натовпу.
Лілі швидко повернулася в ту сторону та намагалась зрозуміти, хто ж це. Невдача. Але якби знайшла того очима, послала б поглядом під три чорти.
— О, так, звісно. Прошу, — та махнула рукою на стіл. — Ви вдвох не часті гості, — натякаючи на те, що вони рідко беруть участь в дуелях. — Але все ще нагадую про обережність, — чи то їй, чи то йому.
Лілі піднялася по сходинках, відчуваючи дискомфорт. Не подобалось їй бути в центрі уваги. І нехай вона була відмінницею, робила все скрупульозно, правильно, але тихо, осторонь, знаходячись в своїй комфортній тіні.
По виразу обличчя Омініса теж відчувався дискомфорт. Це був виклик і для нього теж. Нові обставини, нова територія, яку він встиг трохи вивчити поки слухав інших: наскільки великий та довгий стіл, наскільки високо він стоїть, якою тканиною був застрелений. Все це мало значення, не для інших, а для нього. Він мав користуватися абсолютно всім, що могло принести перемогу.
Лілі думала так само. Вона знала його. Може не настільки сильно, як могла б подумати, але знала його дуельні звички, манеру ведення бою, його поведінку.
Так, вона це все знала. Любила спостерігати за ним під час тренувань в скрипторії. Можливо, і він її знав, думалось їй. Але сьогодні вона буде непередбачуваною для нього. Особливо після того, з якою впевненою осанкою стояв він там, перед нею.
— Вклоніться, — поговорила Хекат.
Декілька широких кроків один до одного. Легкий нахил тулубом. І його туманні очі опинилися всього в десяти сантиметрах від її. Це завжди викликає в Лілі сироти по шкірі: цей холодний, відсторонений погляд.
Вона його боялася. По-своєму.
Навіть собі Лілі не могла пояснити чому. Просто кожного разу, коли ненароком зустрічалася поглядом з ним — мороз по шкірі, від якого хотілось прийняти гарячий душ. Тому коли вони втрьох, Себастіан, Омініс та вона, проводили час разом, її погляд завжди був на Селоу.
— Покажи, на що здатна, — прошепотів їй Омініс.
— Виявив бажання померти? — так само тихо, щоб ніхто інший не почув.
І хто б знав, що це могло бути, навіть, не жартом. Він тільки посміхнувся їй в обличчя, точно задумав щось підступне. Випроставшись пішли на свої позиції. Тільки дуелянти обернулися один до одного, як Лілі почала першою атаку:
— Заклятус! Акціо! Левікорпус! — прозвучало один за одним.
— Фініте інкантатем! — прогирчав догори дригом. — Опунґо! — спрямув паличку на манекен, що миттю кинувся на дівчину.
Поки вона відбивалася простими закляттями, Омініс перекотився на край столу та встих начаклувати щит, коли в нього вже летіло Аґваменті. Учні що стояли в першому ряду добряче промокли.
— Депрімо! — прямо дівчині під праву ногу, котра провалилася в дірку, що з'явилася в столі.
— Експеліармус! — кволо йому у відповідь.
Це було хитро з його боку. Дуже хитро. Лілі оцінила це. Тому діставши ногу, вже здавалось зараз вимовить останнє закляття, як тут Омініс крикнув:
— Обскуро!
Пелена застелила їй очі. Чорнота настільки темна, що здавалось вона померла в секунду. Страх охопив її тіло, тремтіння пройшлося руками.
Ось цього вона боялась в ньому.
Він завжди був хитріший за неї.
Декілька секунд нічого не відбувалося, наче він давав їй можливість звикнути до цього. Чи намагався він вирівняти їх шанси? Навряд чи. Хіба, зробити Лілі вразливою.
“Так, — подумала вона, — вразливість.”
Він був вразливий до звуків.
— Сіленціо, — тихо примінила вона на себе.
Стала тінню. Для нього. Одна з його вразливостей — слух.
— Дизілюзімент, — безмовно знову на себе.
Друга його слабкість — фізична форма. Всі знають, що він своєю паличкою вивчає навколишній світ: людей, предмети, їх колір та форму. Зробивши себе хамелеоном, вона зливається з навколишнім середовищем. Паличці Омініса має бути складно розпізнати когось, що набуває вигляду іншого.
Натовп ахнув. І до їх вух донеслося нервове топтання на місці — вона зникла для нього.
“Дякую за твоє хвилювання”, — подумала з посмішкою. Звуки його взуття підказали їй на якій вони відстані зараз один від одного. Вона опустилась на карачки та спокійно підповзла до нього. Тепер вона, навіть, чує його знервоване дихання. Це її шанс помститися за сліпоту.
— Депрімо, — одними губами повторила за ним і хлопець відразу провалився по пояс. — Зв'язатус, — мотузки-змії міцно зв'язали його, змусивши важко видихнути. — Авіс, — безмовно слідом.
Паличка вистрілила, мов рушниця, з її кінця випурхнула зграйка дрібних пташечок.
— Опунґо, — додала слідом, а пташки кружляючи одна за одною встромлялися дзьобами в мотузки.
Лілі не могла допустити, щоб його красиве личко було пошкоджене. За останньою пташкою клас вибухнув оплесками та свистом. Серед всіх вона, навіть, змогла почути спантеличений сміх Селоу, що, сто відсотків, поставив пару галеонів на Гонта. Але вона і з місця не могла зрушити, все ще шокована цією темрявою.
Вперше в житті вона відчула тоді таку безпоміч.
“Невже він постійно це відчуває?”
І так, йому довелося надто довго тренувати себе, щоб не відчувати себе таким безпомічним. Таким, як прямо зараз. Зв'язаний, без можливості захистити себе. Але як же він був шокований її хитрістю. Ох, полоскотала вона йому нерви.
Секунда і Лілі чує, як Омініс починає тихо сміятись, потім голосніше, ще голосніше. Поки він не стає настільки щирим, наскільки вона ніколи в житті не чула. Цей голос віддавався вібраціями в її грудній клітині. Виявляється, вона так близько була зараз до нього. В цій темряві зловісний Омініс вже не був таким зловісним. Був лише щирий сміх, що змусив подумати на секунду, а чи не залишити все як є? Ось так просто. Без страху, хитрощів, переживань. Зупинити життя на момент, щоб спокійно видихнути та перепочити від бентежного життя. Яке стало таким, не встигла Лілі навіть переступити поріг Гоґвартсу.
— Фініте інкантатем! — почули вони голос Діни Хекат, що вернула все на свої місця.
До Роз'є різко повернувся зір, що вдарило не гірше Бомбарди, ще трохи і її очі розірве від яскравого світла з вікон.
— Мерлінова борода! — вигукнула вона неочікувано.
Це змусило привернути до неї увагу. Вчителька підскочила до неї, намагаючись розтулити її руки, що закрили очі. Імельда та Себастіан теж опинилися поруч за секунду та питали одне й те ж питання:
— Що сталося?
Навіть Гонт, що сидів поруч підскочив на коліна, схопивши паличку та розглядаючи нею дівчину.
— Все добре, — ледве вимовила від головного болю, що з'явився слідом. — Тут просто так яскраво.
— Вечоріє ж… — вдихнула Хекат.
— Я пошкодив їй щось? — голос Омініса збоку.
— Обскуро — сильне закляття. Для учня, що не стикався з ним, тиск на очі може бути дуже неприємним, — пояснила вона для всіх. — Зараз я проведу міс Роз'є в лікарняне крило і менше ніж за годину з нею все буде добре, — вже заспокійливо та, здавалося, говорила до Гонта.
Наступні півгодини над нею наче експерименти проводили. В будь-якому разі це відчувалося саме так. Мадам Птоломея Хіггс все бурмотіла собі під носа про необережне поводження з закляттями, але все ж визнала, що без практики мало чому навчишся.
Позаду лишилася одна гірка настоянка та хвилин двадцять відпочинку. Мадам дозволила їй залишити лікарняне крило тільки після того, як впевнитися, що з нею все добре та обіцянки не використовувати закляття бездумно.
І звісно, бездумні закляття можуть коштувати життя. Кому як не їй знати про це. Лілі глянула на Хіггс з милою посмішкою та думкою, якби ця жінка тільки знала, що Обскуро не найгірше, що ставалося з нею, втратила б свідомість.
Але ця жіночка їй дуже подобається. Завжди привітна та відкрита. Ніколи не запитувала зайвих запитань, якщо тільки учня не супроводжував учитель.
Що тільки не відбувалося в школі чаклунства.
— Якщо відчуєш щось незвичне, повертайся до мене, — сказала мило трохи скрипучим голосом, торкаючись плеча Лілі.
— Дякую, мадам, — відповіла так само люб'язно.
У вітальні слизарину, як завжди була тиша, хоч і людей було досить немало. Всі сиділи своїми компаніями на вільних диванчиках, але місце навпроти камину було, як завжди, зайняте двома дуже знайомими обличчями. Лілі була зараз їм безмежно вдячна, що вони чекали на неї саме там: зараз це найбажаніше місце для неї.
До середини зими морози ставали все холоднішими, що вночі інколи кімнатні камини не справлялися зі своєю задачею. Доводилося навіть викликати домовиків посеред ночі, щоб підкинули дрів.
Підійшовши ближче, побачила, як Омініс, що сидів спиною до неї, трохи повернув голову в її бік. Наче відчував, що Лілі наближається. В той час Селоу не замовкав, белькочучи про завтрашній день, а можливо і сьогоднішній, якщо йому вдасться вкрасти пляшку вогневіскі в Гелбрейта. На останній пропозиції лице Гонта осяяла усмішка.
— Здається, хтось не проти побалувати себе дешевим пійлом, — звернулася вона гучно до обох.
Вмостившись по праву сторону від камину, дівчина зняла свої туфлі та підібгнула ноги під себе, вмощуючись якомога зручніше.
— З огляду на мою поразку, маю повне право, — та усміхнувся.
— Тільки уяви, що завтра про тебе напишуть в Зміїній ямі, — сказав Себастіан. — Лілі Роз'є надерла дупу самому наступнику Слизарина, — та махнув руками в повітрі, наче окреслив заголовок.
— Над моєю дупою, — повторився за другом, — давно так не знущалися, — сказав Гонт, важко видихнувши. — Але… Вибач, — повернув обличчя до Лілі.
Селоу аж повітрям вдавився.
— Так, — продовжив, — сліпота була зайвою.
Лілі уважно дивилася на нього. Він вперше вибачався за щось. Відчувалось дивно, але, навіть, дуже приємно.
— Добре, — не стала жартувати над ним. — Але… — така ж пауза. — Це було корисно, насправді. Так, тепер я знатиму, що це, і як я маю вчиняти, якщо зі мною ще раз зроблять щось подібне.
— Ти так говориш, наче тебе сьогодні знов чекає дуель, — закинувши руки за голову, сказав Селоу.
— В цьому житті можливо все, — сказала відкинувшись на спинку крісла.
Просиділи вони там не дуже довго, адже всі були втомлені після останнього уроку, тому розійшлися ще до комендантської години. Але спати Лілі точно не збиралася. В неї були інші плани на цю ніч.
— Знов хибні сліди, — мовила безнадійно, спершись на стіл, на котрому лежала мапа. — Срані ранроківські шістки! — крикнула в пустоту кімнати.
Стояла ще кілька хвилин роздивлялася листа від свого ельфа Пенні, в котрому вона писала, що “свідок” буде чекати її в Гоґсміді, біля мосту.
“Спеціально людне місце. Це розумно.” — подумала Лілі.
Добре, що її сусідки все ще не повернулися, де б вони не шлялися, вона могла побути просто наодинці та обдумати все, що сталося.
Гобліни, що не змогли змиритися з загибеллю Ранрока, все ще намагалися знайти джерело давньої магії в руїнах замку Фелдкрофт. Хоча газети і писали, що її ворог помер остаточно та безповоротно, це не віднімало того шансу, що хтось із його ближнього кола не хотів досягти тієї ж примарної величі, що мав Ранрок. І це не давало їй спокою. І вона б хотіла з кимось поділитися цим, але вже не було кому. Всі, хто був втягнутий в цю справу — тепер мертві.
Елеазар Фіг. Лодгок.
Вона не могла розповідати про це нікому. Лілі не хотіла, щоб хтось і ще міг постраждати. Особливо її кращі друзі. Навіть, якщо вони мали сміливість їй допомогти. Вона не могла цього допустити. Не пережила б, якщо з ними щось сталося.
Почувши дзвін, що означав комендантську годину, дівчина взяла свою похідну мантію та одягла на себе. Колись її подарував їй власник однієї маленької крамнички, якому вона допомогла. Сімейна цінність, котра пилилась багато років в домі без сім'ї.
Ця мантія мала здатність робити носія безвучним, тінню в буквальному сенсі.
Лілі відчувала навіть гордість володіючи такою річчю. Не легендарна мантія-неведимка, але теж річ не дурна.
Піднялася сходами до вітальні та побачила цікаву картину перед собою.
Навпроти каміну сидів Омініс, розкинувши руки та ноги, наче був фізично змучений і хотів відпочити. Вже без мантії, котрої ніде поруч не було, закочені рукава сорочки до ліктів та розтебнуті три верхні ґудзики. Його голова була відкинута на спинку крісла, показуючи їй його білу шию. Виглядав він і справді якось змучено: волосся розкуйовджене, не рівне дихання.
— Ох, заради Мерліна, — промовив він пошепки своїм думкам та стиснув кулаки від чого виступили вени.
Лілі ніколи до цього моменту не помічала наскільки в нього красиві руки: витончені і той самий час сильні. Їй захотілося торкнутись цих венок, провести ніжно пальцями по ніжній шкірі.
Чи то адреналін від останнього повідомлення, що не встиг вивітритись, чи то дурні підліткові гормони, але вона зробила перші кроки до нього. Тихі. Чутні тільки їй. Ще через декілька, вона відчула тепло каміну. Ще два кроки і вона стояла біля його крісла.
Якби хтось зараз зайшов у вітальню, побачив би моторошну картину. Людина в мантії по самі п’яти, обличчя закрите каптуром, лиш кінчик носа видно, стоїть над Гонтом, схиливши голову.
Вони наче дивились один на одного, чого Омініс навіть не підозрював. А Лілі просто розглядала його, мабуть, вперше з дня їхнього знайомства. Зараз, коли він здавався звичайним втомленим хлопцем після важкого шкільного дня — вона його не боялась.
Відчуваючи колюче бажання в кінчиках пальців доторкнутися до нього — програла йому.
Боязко та повільно вона провела пальцями по вені на лівій руці.
— Хто тут? — перелякано запитав він, але руку не забрав.
Іншою ж почав повільно шукати паличку.
— Ш-шш, — заспокійливо.
Він на секунду завис прислухаючись до голосу, але не міг зрозуміти, хто це і звідки взялася ця людина.
— Питаю ще раз, хто це? — все ще шукав паличку на кріслі.
Лілі провела пальцями в іншу сторону, насолоджуючись відчуттям його теплої шкіри. Мабуть, вперше торкаючись його. Це викликало якийсь дивний захват всередині неї. Хоча абсолютно усвідомлювала наскільки неприйнятну річ робить зараз. Абсолютно в усіх сенсах.
Коли вона дійшла до кисті, Гонт притих на хвилину та підняв голову до неї, наче точно знав, що вона не десь збоку, а ось тут, нависла над ним. Він наче намагався прочитати її, але йому щось завадило. Насуплені брови виказували, що він зараз активно думає.
Наче грім її повернув в реальність вуглик, що затріщав в каміні.
“Що я таке роблю?” — швидко забрала руку та сховала під мантію. Відійшла на пару кроків, щоб нарешті вдихнути повітря: вона навіть не помітила, що не дихала. Швидко оглянувши вітальню, впевнилась, що ніхто цього не бачив, та вирішила, що треба тікати звідси. Якомога швидше.
Але побачила, що паличка Омініса, котру він так завзято шукав, валялися у нього в ногах на підлозі. Тихо взяла її та вклала йому в руку.
Він здригнувся.
Лілі зробила декілька кроків назад.
Омініс нарешті використав паличку, щоб оглянутись довкола, але не побачив нікого.
— Фініте, — вимовив в надії, що неочікуваний гість роз’явиться. Але цього не сталося.
А їй вже лишились останні кроки до вхідних дверей.
Абсолютно з затуманеними думками, котрі вона намагалася привести до ладу, вже підійшла до назначеного місця. Але нікого схожого за описом не помітила. Тільки жителі, що проходили повз в своїх справах. Вона вирішила трішки зійти зі стежки, в тінь, щоб не здаватися надто підозрілою.
Але її розум все ще був у вітальні слизерину, занурений у відчуття, що огорнули її, коли вона торкнулася до Гонта. Не могла повірити в те, що зробила і те, що відчула при цьому. Це було щось абсолютно п’янке і те, що хотілося повторювати знову і знову.
Коли залишалося декілька кроків під крони дерева, Лілі помітила щось дивне та велике на землі. Ще декілька кроків і вона побачила …
— Труп, — ледве вимовила.
Всі приємні думки вивітрились в ту ж мить.
Вона намагалася оглянути тіло, прищурившись для кращого фокусування зору. Це був чоловік в дивному капелюсі. Саме в такому мав бути її “свідок”.
Швидко оглянувши його одяг, шкіру, помітила багато розрізів, наче від кігтів великого звіра.
“Перевертень.” — зробила швидкий висновок.
Але навколо не було ні крові, ні ознак боротьби. Отже його спеціально принесли сюди. Хтось знав, що вона буде зустрічатися з ним саме тут.
Озирнувшись по сторонам, вона все ще не помічала нікого та нічого підозрілого. Але про всяк випадок начаклувала щит. І саме вчасно. В неї полетіло яскраве Редукто, що розбило щит та відкинуло її на декілька метрів глибше в тінь.
Грудну клітку здавило і на мить вона не могла навіть вдихнути. Перевернулась на карачки, кашляючи кров’ю. Вони примусила язика, коли вдарилася обличчям в замерзлу землю. Швидко збагнула, що це була пастка та прокручувала в голові масу думок, як швидко дістатись до точки переміщення та зникнути в безпечному місці.
Ще декілька сильних зяклять врізались поруч із нею. Здавалось, що вони знали, де вона знаходиться навіть попри дію мантії. Невже вони відстежували їх магічний слід? Ще один червоний спалах змусив її гарячково приймати рішення.
Поповзла до найближчої огорожі, оглядаючись: люди все ще проходили повз, наче нічого не помічали навкруги. За нею тягнулися сліди на снігу, тому навіть заховавшись — вона стала легкою здобиччю. Потрібно було трансгресувати. Але вона все ще не вміла робити це досконало. Кожного разу це викликало сильну нудоту, але виходу іншого в неї не було.
Заплющила очі, готуючись до найгіршого та уявила свою крамницю. В цей момент різко закрутилося в голові та шлунок підскочив аж до горла. Як тільки вона відчула, що головна та долоні вдарились об дерев'яну підлогу, організм здався: її вивернуло прямо перед вхідними дверима. Спазм з'являвся знову і знову, допоки в її шлунку не залишилося взагалі нічого.
— Вибач, Пенні, — ледве вимовила, коли стало трохи легше.
Дівчина всілася на підлогу та сперлася до стіни біля вішака для одягу.
— Не переймайтеся. Пенні все прибере. Що вас змусило прийти в такий пізній час, — запитала вона та клацнула пальцями, змусивши зникнути весь її сніданок, обід і вечерю.
— Пенні, — ледь чутно, — що тобі говорив той чоловік, з яким я мала зустрітись сьогодні?
— Чоловік також шукав вас. Тому коли Пенні запитувала у можливого свідка, чи знає він щось, цей чоловік сам до мене підійшов.
— Ти була обережною? — з ноткою тривоги.
— Так. Як Лілі Роз'є і просила мене.
Настала хвилина тиші. Дівчина важко дихала та намагалась прийти в себе, але іноді спазми в шлунку все ще продовжувалися. Важко було говорити, коли вона думала тільки про біль.
— Чи може Пенні поцікавитися, що сталось?
— Того чоловіка вбили. Перевертень. І підкинули на місце зустрічі, — говорила все ще важко.
— Як Пенні могла вас підставити? — Ельфійка затримала дихання та закрила рота і носа руками.
— Припини Пенні, не ти винна в цьому. Хтось просто дістався до нього раніше за мене, — сказала, важко відліпивши голову від стіни. — Він більше нічого не говорив?
— Ні, він хотів сказати все особисто, — відповіла теж важко дихаючи, після власного покарання.
Лілі мабуть ніколи не зможе звикнути до того, що вона влаштовує собі тортури за провину, котру сама вважатиме такою. А вона часто так вважала. Спочатку дівчина намагалася змінити це в ній, але вже як півтора року не могла нічого з цим зробити. Ельфійка надто довго служила не тим людям, тому Лілі просто змирилася з цим та слідкувала, щоб вона не завдавала собі великої шкоди.
Лілі все ще почувалася погано, коли вона збирала свої речі з парти на останньому уроці наступного дня. Вона надто давно не використовувала трансгресію: ще пару днів буде не по собі. Тому подумала, що варто звернутися до мадам Хіггс.
На виході із класу на неї вже чекав Себастіан. Всі хто проходили повз нього кидали йому по декілька фраз, наче друзі, але він не відводив очей від неї, що змушувало почуватись некомфортно. Невже через те, що вона трохи — ну зовсім трішки — ігнорувала їх.
— За весь день і слова нам не сказала, — звучало як звинувачення.
Їй було максимально соромно попадатись на очі Селоу та на паличку Гонта. Тому зранку вона пропустила сніданок та вийшла з кімнати тільки перед початком уроків, щоб спокійно дійти до класу зіллєваріння. Обід теж був пропущений ще й з причини поганого самопочуття: досі нічого в горлянку не лізло. Але зараз їй було вже нікуди тікати.
— Почуваюсь не дуже добре, — і не збрехала навіть.
— І тому ти з нами весь день не говориш? — запитав скептично. — Кинь, я тебе добре знаю. Що сталося?
— Справді почуваюсь погано, — вона наполягала на своєму.
— Чому ж тоді не повідомила нас про це? — почувся холодний голос, від котрого в неї відразу з'явилися сироти по спині.
Тільки вчора їй здавалося, що вона не боїться Омініса, а зараз цей страх переріс всі критичні межі, котрі вона знала в собі.
— Якраз збиралася в лікарняне крило, — відповіла через плече.
— Невже ці дитячі дієлі підкосили тебе? — запитав Себастіан з жартівливою ноткою.
— Схоже на те, — з іронією в голосі.
Якби тільки він знав, в якій не дитячій сутичці вона опинилася вночі.
— Ніжна квіточка, — посміхнувся їй. — Ми проведемо тебе. Сьогодні ти маєш бути свіженька до вечора, — та підхватив її під праву руку, вже збираючись йти.
— О, ні, я сама впораюсь, — намагалась вирватися з його хвацьких рук.
— Не капризуй. Ми — два вихованих джентльмена, проведемо хвору даму, щоб упевнитися, що з неї все буде добре, — наче до дитини говорив.
Лілі кинула спроби зняти його руку зі своєї, коли зліва вона побачила фігуру Омініса, що мовчки став слідувати за ними.
Себастіан всю дорогу белькотів про те, що отримав прочуханки від Гелбрейта за спробу вкрасти три пляшки вогневіскі для їх особистого використання, і як він взагалі дізнався, де шукати. Але вони все ж змогли домовитись: Селоу “поділився” якимись важливими для нього настоянками, які саме вирішив не уточнювати. І про те, що сьогодні відірветься не вечірці, як в останнє.
Він збирається їхати на канікули до дядька з сестрою, котрі переїхали до південної Англії, де їх ніхто не знатиме. Після того як Лілі допомогла їй, потрібно було якось зберегти цю таємницю.
Коли вони вже дійшли до потрібного поверху, дівчина залишила їх в коридорі всього на декілька хвилин, швидко пояснивши мадам, що їй потрібно. Лілі говорила з нею майже пошепки, начебто про звичайне тренування в трансгресії — хоча це було і не зовсім брехнею — на що жінка тільки жалісливо глянула, мовляв, розуміє.
Швидко випила дану їй настоянку, скривившись від гіркоти та попрямувала на вихід. І тільки двері зачинилися за нею, вона вперше за сьогодні поглянула на Омініса.
Виглядав він, як завжди охайно, вона б навіть сказала, аристократично. Але сьогодні відчувався дивний акцент на руках.
Він трохи закотив манжети разом з мантією на чверть руки, що абсолютно не співпадає з його звичайним образом. А він в свою чергу наче відчував її: повернув голову до неї, знову ж, наче міг бачити. Всі ці фактори викликали, не те, що сироти — холодний піт по спині. Але вона спробувала взяти себе в руки та спокійним голосом сказала:
— Ходімо.
Вони продовжили обговорювати тему, яку почали раніше, та в яку дівчина навіть не вслухалася. Голова була повна думок тільки про те, чому ж Гонт сьогодні виглядає так дивно? Невже він зрозумів вчора, що це була вона? Та ні, не можливо. Ця мантія перевірена, ніхто не міг зрозуміти хто знаходиться за нею. Що ж тоді він цим жестом хоче сказати?
Вона ламала голову над цим аж до коридору, що веде у вітальню Слизарина, коли почула:
— Ні, залишусь в школі, — відповів Омініс на якесь запитання Себастіана.
Лілі насторожилась.
— І що, твої не проти, щоб ти канікули провів тут? — запитав той з ноткою підозри.
— Ні, — відповів Гонт коротко. — Це останній рік в школі. Хочу якомога більше провести тут час, — та мило посміхнувся.
Бляха, мило.
Ця емоція віддалася поколюванням в кінчиках пальців у Лілі. Вона лиш розім'яла руки, бажаючи позбутись цього відчуття, що викликали його губи зігнуті в усмішці.
— Ой, клас, — сказав Селоу, прикинувшись ображеним. — Будете тут розважатись вдвох з Роз'є, а мене і не буде.
— По-перше, ти сам захотів відвідати свою рідню, — пояснювально заговорив Гонт. — А, по-друге, — повернув голову до дівчини, — ти лишаєшся? — якось здивовано.
З відповіддю Лілі не поспішала. В неї були причини залишитись в Гоґвартсі. До того ж вагомі. І вона хотіла з користю використати ці канікули, ніяк не очікуючи, що хоч хтось із хлопців залишиться також.
— Треба готуватись до… НОЧІ. Тому… Так.